Тільки богу смерті під силу це винести

Тільки богу смерті під силу це винести.

Те, як Загрей вгризається гострими зубами у гранати в саду матері. Тут завжди похмуро і волого, сині тіні мерехтять у кронах дерев, сині тіні лежать на обличчі хлопця, надто впертого, щоб здатися. Сік заплямовує його тогу, але червоний на червоному майже непомітний. Загрей витирає краплі тильною стороною долоні, спльовує у тьмяну траву кісточки. Тану хочеться зробити з гранатів намисто, вплавити плоди та квіти у срібло. Але в нього немає срібла – тільки кістки.

Те, як Загрей помирає раз за разом. Згодом Тан відмовляється приходити за ним на поля бою – рани завжди надто страшні. Ні, жодна смерть хлопця не буває простою. Але іноді, і це найгірше, його смерть красива. Кров застигає на губах і підборідді, у грудях – наскрізна діра. Сльози срібляться у куточках очей — їх хочеться зібрати язиком. Танатос закриває його повіки губами: навіть після смерті шкіра Загрея гаряча.

Те, як Загрей закидає ноги Тану на плечі. Його усмішка виглядає ніби глузування з усіх богів і людей, які думають, що тямлять щось у красі. В очах танцює виклик. Танатос подається вперед, проникаючи глибше; торкається губами великого пальця, облизує палаючу шкіру. Любити Загрея означає любити полум’я.

Вогонь під губами шипить, шипить і Загрей, стискаючись усім тілом. Тан крижаний і сірий, він – протилежність життя, але чому, припадаючи губами до палаючої стопи Загрея, він почувається таким живим?

Те, як Загрей стоїть перед батьком на колінах. Тільки дурень повірив би у його покірність. Гострі лопатки, широкі плечі, завиток волосся, що падає на шию, тьмяне золото його вінця… Навряд Танатос може згадати щось ще з цих зустрічей. Він стоїть позаду, спираючись на косу, і щиро намагається не витріщатися. Знає, що після Загрей прийде до нього і так само стане на коліна. Покірний, тихий. Його шкіра буде пахнути кров’ю та квітами герані. Він дозволить робити із собою що завгодно.

Те, як Загрей шарпається уві сні. Губи білі та тонкі, під очима – глибокі тіні. Тан дає собі клятву зберігати його сон, але навряд чи справляється. Біль печаткою лягає на гарне обличчя Загрея. Ні, біль робить його обличчя гарним.

Навіть у непроглядній темряві Підземного царства, серед мармурових колон та розкиданих шкур, серед білих квітів та синіх квітів, Загрей випромінює бліде сяйво. Тан припадає губами до артерії на його шиї, злизує солоні краплі. Йому хочеться випити Загрея досуха, розірвати голими руками шкіру, виламати ребра, щоб поцілувати гаряче серце. Хочеться впихнути це серце у свої груди – нехай б’ється, але Танатос тільки прибирає зі спітнілого чола вологі пасма. “Спи спокійно, син Аїду”, – шепоче.

Те, як Загрей грає на лірі. Жахливо, якщо бути чесним. Його руки створені для війни – не для краси. Хоча красу у війні побачить багато хто. Навряд чи бог смерті — один із них. Танатос щоразу переставляє пальці Загрея у потрібну позицію. Персефона дивиться на них із якимось затаєним страхом. Простір навколо німий, якийсь плоский — ні тіней, ні запахів.

— Залиш гру Орфею, ти не зобов’язаний уміти все.

— Може, мені просто подобається, коли ти до мене торкаєшся.

Те, як Загрей виходить із ріки Стікс. Те, як ріка виходить із нього. Мармурова підлога тремтить під його кроками. Вібрація від гулкого дзвону пронизує кістки Танатоса, і бог смерті видихає крізь зціплені зуби: «Живий». Обличчя та плечі Загрея вкриті кров’ю; він усміхається – зуби червоніють. “Я бачив, як дерева цвітуть, – шепоче, – пелюстки такі м’які, я тільки торкнувся, а вони обсипалися”. Танатосу здається, торкнись він – Загрей розсиплеться на дрібні червоні пелюстки. Так буде приємно збирати їх і зберігати в мішечку біля серця. Але Загрей не розсипається: він — сталь та вогонь, він — кожен із героїв, кожен із богів та людей, кому Тан заплющував очі. Танатос торкається його знову і знову, доки пальці не починає пекти. І усмішка Загрея печеться, і голос, і губи, і те місце, де чути, як швидко-швидко б’ється серце, якщо притиснути туди долоню.

Тільки богу смерті під силу це винести.