Труна

Двійко розкрадачів могил – Віктор і Беатрікс – вирішили пограбувати могилу графині Рейн.

– Дідько, нарешті! – задоволено вигукнув Віктор, коли його лопата наштовхнулася на віко труни. Я з надією зазирнула у викопану могилу, присвічуючи потужним ліхтарем, на якому лишилася кров. І треба ж було сторожу цвинтаря почати обхід так невчасно. Довелося його вирубити. І радості від скоєного я не відчувала. Віктор обіцяв, що не доведеться нікого калічити…

– Беатрікс, ти ще довго? – почувся невдоволений голос приятеля. – Допоможи відкрити труну.

– Я гадала, з цим проблем не буде, – я зітхнула, проте приєдналася до Віктора. Та, побачивши металеве віко, зрозуміла, що дістатися до скарбів графині Скарлетт Рейн буде важче, ніж ми гадали. Труна виявилася замкненою на навісні замки. Це лише служило підтвердженням того, що графиня закопала золото тут, адже його не могли знайти упродовж століть. Її замок у Британії обшукали десятки разів, виявили порожні сховки і таємні кімнати. Лише Віктор додумався перевірити місце поховання, підозрюючи, що труна була надто великою для тендітної графині.

На щастя, ми мали відмички. Зовсім скоро замки були зняті, а ми величезними зусиллями відсунули важке віко і скинули його вбік. У нічній тиші звук був особливо гучним, і я здригнулася.

Але в труні скарбів не виявилося. Лише тіло. Ми з Віктором охнули, бо графиня здавалася сплячою, настільки добре збереглася. Коротке волосся ніби спалахнуло яскравим мідним кольором, коли на нього впало світло ліхтаря. Шкіра ніби порцелянова — гладенька й ніжна. Умиротворене обличчя, легка посмішка на рожевих вустах, густі вії, різко окреслені вилиці, які переходили у впалі щоки. Дивувало й те, що графиня була вбрана у костюм для верхової їзди — закритий чорний камзол з золотими ґудзиками, вузькі бриджі й високі шкіряні чоботи. Зазвичай вельмож ховали у найдорожчому вбранні.

– Тут немає золота, – зронила я, вдивляючись в аристократичне обличчя мертвої жінки.

– Зате є фамільні прикраси, – хоч і розчарований, Віктор намагався знайти щось позитивне. – І доволі багато. Беатрікс, поглянь на ці сережки й персні. А яке на ній намисто!.. Закладаюся, що це рубіни. Господи, скільки на ній браслетів. Запонки й ґудзики, певно з золота. Потім розберемося. Знімай їх і ходімо. Сторож будь-якої миті може отямитись.

Віктор став знімати прикраси, а мені стало моторошно. Графині Рейн більше чотирьохсот років. Чому вона так добре збереглася? Чому труну зачинили на навісні замки? Я вирішила оглянути віко. На внутрішній стороні виплавленими зі срібла камінцями були викладені дивні знаки.

– Поглянь, Вікторе, – я посвітила ліхтариком на віко. Приятель на мить відволікся, а тоді захоплено припав до металевої поверхні.

– Свята діва Марія, це ж чисте срібло! – його захвату не було меж. Віктор навіть не помітив знаків і почав виколупувати срібло. – Брукс, наша маленька пригода таки окупиться.

– Ти не помітив, як викладені камінці? Схоже на якісь знаки…

– Припини, Беатрікс, і допоможи. Я хочу піти звідси якомога швидше.

Я стала знімати прикраси з графині, намагаючись робити це делікатніше. Було щось неправильне у наших діях. Одна справа забирати коштовності з напівзотлілого скелета і зовсім інша — з тіла, яке видається живим. Я постійно шепотіла вибачення графині й здригалася, коли мої руки торкались її крижаної шкіри — такої холодної, що вона ледь не обпікала.

Забравши все, що мало хоч якусь цінність, ми вибралися з могили. Віктор кинув неуважний погляд на графиню й помітив на зап’ясті браслет, який ми пропустили.

– Його треба забрати, – сказав він.

– Вікторе, невже тобі мало? – озвалася я, стомлена від нашої пригоди. Мені хотілося додому.

– Беатрікс, будь ласка, – попросив Віктор, – інакше його забере хтось інший. Навіть той сторож, якому ти так співчуваєш.

Я неохоче полізла в могилу. Графиня Рейн так само лежала в труні, оббитій червоним оксамитом. Я підняла її руку і зняла браслет, зауваживши, що він дійсно прекрасний. Сумно глянула на тіло. Піддавшись раптовому пориву, погладила щоку мертвої жінки, яка на дотик нагадувала холодний шовк.

– Беатрікс, ти довго? – почувся роздратований голос Віктора. Я відвернулася від графині й кинула йому коштовність. Та коли попросила допомогти вибратися з могили, Віктор якось дивно посміхнувся.

– Вибач, Беатрікс, але я не збираюся ділитися з тобою, – сказав чоловік, – може, якби труна була вщерть забита золотом, б подумав. А так…

– Вікторе, допоможи мені, – попросила я, відчуваючи, як у груди закрадається страх. Віктор не може залишити мене тут, ми з ним друзі, він же казав…

Але тут чоловік дістав пістолет, куплений на чорному ринку, і націлився на мене.

– Нічого особистого, – хмикнув він, звівши курок. А я, округливши очі дивилася не на Віктора, а на графиню Рейн, котра стояла позаду нього з хижою посмішкою на обличчі.

– Аякже, виродку, – промуркотіла вона, вириваючи чоловіку гортань. Заціпенівши, я дивилась, як корчиться в передсмертних конвульсіях його тіло, вивергаючи фонтан крові, як графиня оголює довгі білі ікла і впивається в шию, з насолодою п’ючи ще теплу кров. Здалося, минула вічність, перш ніж жінка відкинула бездиханне тіло і вп’ялася в мене червоними очима. Певно, тоді я закричала.

Вона вмить опинилася біля мене. Закривавлені губи накрили мої, і я замовкла. Металевий смак крові, холод від її дотиків, тонкі долоні, які силою притискають мене до графині — все це відчувалося нереально. Це не могло відбутися зі мною. Я не…

– Ненавиджу чоловіків, – прошепотіла графиня мені на вухо хриплуватим голосом. Тоді я й отямилася. Від присмаку крові нудило, а страх розтікався по венах. – Вони такі огидні. Лицемірні падлюки, не заслуговують таких, як ти, люба.

– Не вбивайте мене… – прошепотіла я занімілими губами. Жінка владно взяла моє обличчя у крижані долоні й злизала кров Віктора.

– Не хвилюйся, красуне, – мовила Рейн, а її очі заворожували й гіпнотизували, – я тебе не вб’ю. Оскільки ти була ввічливою і звільнила мене, у мене на тебе великі плани.