Трумна

Одного осіннього вечора я поверталась з роботи своєю звиклою дорогою – провулками. Темно і холодно, хочеться якнайшвидше залізти під ковдру з какао і дивитись мелодрами. Але додому ще треба дійти. Зірки на небі сяють так яскраво, ніби хочуть компенсувати своєю присутністю мою самотність. І не тільки в особисто моєму житті, а скоріше саме в даний момент, бо на вулицях окрім мене нікого. Куди ж всі поділися? А може всі все повернулися додому годину чи дві тому…

Між ліхтарями промайнула чиясь постать. Серце закалатало: на вулиці нікого, бігаю я повільніше за черепаху, а до цього усього комплекту я ще й забула перцевий балончик. Озираючись, я нервово думала, що робити, а подивившись назад, виявила, що загадкова тінь зникла. Що ж, очевидно мені просто привиділося. Ввижається ж усяке, коли довго ходиш одна в темряві. Тоді я квапливо продовжила свій шлях.

Все було спокійно, і я зустріла тільки одного чоловіка за пів шляху. Але все ж і це не обійшлося без нервувань, бо це був п’яний до чортиків місцевий, котрий вийшов викинути сміття, але сильно вдарившись головою заснув в урні. Тому, вже будучи за квартал від дому, я почувалася значно спокійніше ніж спочатку. Вже за крок дім, рідне й безпечне місце. Будучи за два під’їзди від потрібного мені, я помітила персону, що стояла неподалік від мого під’їзду й палила. Людині просто дуже треба перекур. Як я його розумію. Я нічого не підозрювала й таким самим врівноваженим кроком йшла додому, щоб на всяк випадок не справити враження страху до нього. Все було спокійно – чоловік й надалі курив і не підходив. Це заспокоювало, і я йшла все впевненіше. І вже будучи п’ять кроків перед дверима він раптово схопив мене за плечі. З мене неочікувано вирвався крик, але зрозумівши, що відбувається, я не стала стримуватись і щосили кричала про допомогу. Проте, як я казала раніше, на вулиці були лиш ми вдвох. Він міцно мене схопив і почав душити. Я щосили брикалася, але завжди була слабкою, та ще й з натури дуже худорлявою, тому не мала жодних шансів відбитися від ворога. Потроху в очах все темнішало… Я не можу отак померти, я планувала щасливу сім’ю, дітей, поїздку до Європи, щасливу старість біля моря в Іспанії… Чи можуть усі мої мрії, усе моє життя обірватися рухом якогось незнайомця? Я мушу жити, мушу жити, мушу жити. Я намагалася вкусити його за руку, але його руки якраз сходилися на моїй шиї, і світ остаточно поринув в пітьму…

Я прокинулась в невідомій мені кімнаті з сірими голими стінами. Нічого спеціального в ній не було, тільки масажний стіл, на якому я лежала. Було дуже холодно, але воно і не дивно, бо я повністю гола. Голова розколювалася. Я спробувала поворухнутися, але мене утримували якісь кайдани. Вони були і на руках, і на ногах, і на шиї. Я почувалася дуже безвихідно. Я ледь пригадала, що трапилось, і чому я могла тут опинитися. Що ж, я хоча б жива.

На стелі висіла лампочка прямо над моєю головою, тому вона сліпила мені очі. Я чекала поки щось станеться. Мене хтось сюди приніс, роздягнув, поклав, наклав мені кайдани, дивлячись правді в очі, вірогідно, ще й зґвалтував. Не думаю, що це було просто заради спостереження повільної смерті від нестачі їжі, води і тепла. Ця думка зруйнувала останню крихту надії у серці. З очей потекли сльози. Я не помру. Ні, хтось прийде. От-от. Я це відчуваю. Нутром відчуваю. І я не помилилася. Врешті-решт, незнайомий мені чоловік увійшов в кімнату. Він в руках тримав чорний пакет. Я не бачила, що усередині, але передчуття було не найкраще. Помітивши, що я опритомніла, він привітався. Я не відповіла. Ця людина, вірогідно, мене скривдила, і від самою думки про це в горлі утворювався ком.

– Що ж, ти маєш повне право мовчати. – прокоментував він. – Ох, ти навіть не уявляєш, як гарно ми з тобою повеселилися учора.

Вчора? Тобто я цілий день лежала непритомна? Тоді, можливо, колеги помітять мою відсутність і задзвонять в поліцію! – відтопив сердечко вогник надії. На іншу частину його слів я вирішила не звертати уваги. Не тут, не зараз.

Він багато до мене говорив. Думаю, більше йому в житті було ні з ким поговорити. Але я все одно не промовила жодного слова. Він не заслуговує на розмову. Але в моїй присутності, коли я свідома, він тільки балакав, балакав, балакав… Проте потім він дістав з пакету старпон. Я намагалася не дивитися і нічого не відчувати, але це було неможливо. Він дістава все більше різних речей з пакету, і не виймаючи інші засовувах їх у дірки. Було нестерпно боляче, стони виривалися з горлянки, проте слова все ще були тільки в моїх думках. Я погано пам’ятаю, що відбулось далі, але скоро прийшла пітьма… Знову…

Цього разу я прокинулась перед своїм під’їздом. Дивно, але слава богу, що тут, а не в тій кімнаті. Я спробувала підвестися, проте це виявилось складнішим ніж я думала, бо все тіло нестримно боліло. Якось, подолавши біль і два поверхи, я дісталася до квартири. Треба змити з себе усю погань, що зі мною сталася. Шкода, що це не вдасться змити з пам’яті. Доклавши купу зусиль, я залізла під душ. Гаряча вода заспокоювала мене, але я відчувала себе дуже неправильно, покинуто, самотньо. Я дала волю відчуттям і розривалася. Чому це сталося саме зі мною? Що я скоїла, щоб заслужити таке?! Та навіть якщо і скоїла, не цьому випадку треба було судити мене! Але я навіть нічого не зробила… Навпаки ж, я цілий час волонтерю, допомагаю в притулках… Чому…

Дуже скоро, я повернулася до нормального стану життя, знову ходила на роботу і знову допомагала в притулках. Але я також почала відвідувати психолога. За його настановами, я подала заяву в поліцію на незнайомця, але я й сама розуміла, що його наврядчи знайдуть, бо я не знаю ні імені, ні лиця, ні навіть як виглядає його машина, якщо він нею взагалі користувався. Днями я працювала, вечорами ридала від несправедливості життя.

Минуло кілька місяців. Я помітила в собі щось дивне. Ніби… Ніби щось є всередині мене. Так, я не робила тесту на вагітність одразу після зґвалтування, бо просто впадала у відчай і ридала на землі на пів дорозі до аптеки. Але потім, згадавши ретельніше, що сталося, я зрозуміла, що в цьому немає потреби, бо він насилував мене іграшками. Тому, теоретично, я не могла завагітніти. Місячні? У мене дуже часто затримуються на 2 чи 3 місяці. Я ходила купу разів до гінеколога, проте він казав просто чекати, чи, ще варіант, народити дитину. Тому з приводу місячних теж не хвилювалась. Але тепер, коли всередині я відчуваю ЩОСЬ, я розумію, що вагітна. Тут навіть не треба тесту, жіноче відчуття. Я якомога швидше записалась на прийом до гінеколога, щоб запитати, чи ще можна зробити аборт, але потім пригадала, в якій країні я живу… Так, тут аборт мені не світить. Чому в біса я маю виховувати народжену через насилля дитину! Християнство тільки додавало відчаю ситуації. Що ж, буде дитина, то буде дитина… Я завжди хотіла щасливу сім’ю… З кохаючи мене чоловіком, гарнуніми дітьми… А не бути самотньою матір’ю дитини, народженої через зґвалтування. Я не могла в це повірити. Це було незбагненно. Як я зможу одна піти в декрет, без фінансової допомоги? Як я зможу працювати, навіть півзміни, і виховувати немовля? Це все були питання без відповідей.

Десь на сьомому місяці, дорогою додому, я знову побачила його. Так, я не знаю його лиця і імені, але приблизно знаю фігуру. І взагалі, Я ЙОГО ВІДЧУВАЮ. Від нього лине негативна енергія. Я точно знаю, що це він. Але цього разу, я підготовлена.

Він накинувся на мене, але я відійшла назад і пирснула йому перцевим балончиком у лице. Не може бути. Він прийшов по мене знову! Знаючи, що я вагітна, він все одно прийшов по мене знову! Яка мерзота. Розгнівавшись, я дістала з сумки ніж, і, користуючись моментом, коли він протирає очі і кричить, встромила йому ножа прямісінько в серце.

Крик стих. Зараз звуки були більше схожі на приглушене скиглення. Все скінчилось. Тільки його син назавжди залишиться зі мною. Я дістала свій ніж, і пішла сходами нагору, додому.

Він більше по мене не прийде. І не прийде до нікого іншого. Він вже нікого не скривдить, бо трумна на нього чекає.