1. троянда та солом’яний капелюх

опис: замість серця у чіміна троянда криваво-червона, хоч і міцна, але зовсім не в змозі витримати нав’язливий тон юнґі: — тримай, — парубок простягає юнаку бутерброд з полуничним варенням. — вважай, що це моя пропозиція руки та серця.

 

 

edith whiskers — home

moats and boats and waterfalls, alleyways and pay phone calls

i been everywhere with you

 

замість серця у нього троянда криваво-червона, лише шпичаки відсутні зовсім. вона м’яка, вразлива, але нетерпляча до дотиків. трепетні рученята тендітно обливаються сонячними промінчиками, а від світлої шкіри відбивається природнє сяйво, що тремтить при кожному русі юнака.

кожного ранку чімін ходить за водою до колодязя: того, що неподалік, узявши із собою своє улюблене жовте відерце з подертою ручкою. він упевнений, саме в цьому джерелі найчастіша вода, кришталева та прозора. туди багато людей ходять з року в рік, і зовсім ніхто не бідкається — всі лишень розхвалюють. колодязь цей залишився у спадок від батька чіміна — славного геліана. його всі вважали порфіроносцем лісової атмосфери, лордом лісового панства. навіть ім’я його в перекладі як «сонячний, живий».

певною мірою він досі легенда цієї місцевості.

чімін, хоч і при нагоді незграбний та юний, але носить після нього той самий титул. його вигляд приголомшливий: не було жодного дня, аби він вийшов без прозорої хустки у себе на пасмах, з яких елегантно визирають маки, червоні та часом жовтогарячі. вони дещо заплутані у темному волоссі, створюючи колоритний контраст між чорним та червоним.

істина, що ці маки і є частиною його самого. вони і є його життєвою енергією, завдяки якій чімін все ще має можливість існувати. маки проростали разом з його пасмами ще з самого народження, і наразі вони прижилися на своєму законному місці, обіймаючись із волоссям.

його хата знаходиться у найбільш віддаленому кутку всієї лісової казки, подалі від інших, хто намагається дивитися на чіміна, кривлячи брови від зчудування. адже багато хто вважає, що не заслуговує юнак тієї уваги, яку отримує від своїх односельців.

ну і що з того, що замість серця у нього справжнісінька червона квітка?

ну і що з того, що його руки та ноги частково проросли такими сонячними квітами, як кульбабки?

і яка різниця, що з-під його тоненьких нігтиків стирчать зовсім малесенькі білі ромашки, що дарують аромат того ж поля?

чімін — маля природи та носій імені її. його вінтажна біля сукня ледве-ледве торкається своїм мереживним поділом трави та гілок, що лежать на вогкій землі. босоніж ідучи, не відчуває болі та ломоти, адже з природою він віч-на-віч.

люди навкруги озираються: хтось із захватом, інші все так само із зчудуванням. адже вони дивляться на юнака і судять лишень по зовнішності, не думаючи зазирнути у внутрішній світ і не маючи бажання плекати просто так.

чімін все той самий безневинний квітковий юнак, який кожного вечора чимчикує до річки та сидить там годинами, роздивляючись невеликий берег, кришталево чисту воду та гарних качок, що плавають собі погідно. плавав би і він з ними, якби вмів та не боявся сильно звогчити квітучі на ньому рослини.

сили його троянди недостатньо для того, аби керувати погодою та командувати дикими тваринами, проте цілком вистачить для того, щоб змусити рослину вирости самій або змусити дерева похилитися так, аби сонячні промені не потрапляли у вікна його хати зранку.

чіміну достатньо подивитися своїм безвинним, але могутнім поглядом, як усе квіткове панство вже під його колінами.

зараз, сидячи зі своєю мамою на кухні, він уважно слухає її. вона розповідає те, як правильно зашивати сукню, аби ниточки не розпускалися вже через якийсь час носіння. обережно втягує нитку в голку та розгонисто шиє по краю. для чіміна така інформація дійсно дуже корисна, адже з щоденним бродінням по лісу його біла сукня зношується і з часом від неї залишаються лишень шматки тканини та нитки, що розпустилися, починаючи від поділу. або у випадку, коли юнак починає витягувати з низу сукні гілочки, що зачепилися під час бродіння, теж можуть виникнути проблеми: зачепиться нитка, потім друга, третя, а далі мереживо починає розпускатися.

чімін дуже обережно приміряє нову, аби не зачепити ліву сторону грудей, де знаходиться троянда, — вона надто крихка, її потрібно берегти.

— як миловидно! чарівно виглядаєш, — нінель зіницю ока не може відвести від свого сина, — дійсно, справжній ромашковий принц!

чімін підходить до дзеркала та вертиться, дивлячись на себе в новому образі з усіх сторін, а ненька збоку лишень зітхає від щирого враження. обіймає сина, каже, що готова таких суконь зшити ще сто, тому що чімін виглядає в них дуже любо, точно підтверджуючи свій статус лісового принца.

збоку від нього вікно, підвіконня якого заставлене бідончиками. в одному з них молоко, яке їм часто привозить бабуся, що живе за декілька кілометрів у полі. чімін з матусею п’ють його кожного сонячного ранку, тихо сидячи за дерев’яним столиком на кухні, стіни котрої теж проросли гарними квіточками, щоб сунуться прямісінько з деревини, польовими дзвіночками, що дозволяє кожного разу їх розглядати та шукати в них, таких дрібницях, натхнення, зітхати з повною гармонією всередині. пасти оком на промені — обов’язкове правило щорання.

у другому бідончику мирно стоять фіалки другий місяць, усе ще свіжі і зовсім не пов’ялі, адже відчувають зв’язок з чіміном та живуть завдяки його енергії, яку він даруючи випромінює, любо розділяючи на всіх.

нінель підходить до третього бідончика з кришталево чистою водою, яку лише годиною раніше приніс чімін, і наливає трохи в чайник. просить сина поставити на чай. кажуть, вода не має запаху, але, зазираючи в чайник, юнак відчуває її свіжість, що відразу бадьорить.

той бере чайник із символічним малюнком ромашок на ньому, йде на вулицю і ставить його на цеглу, нагріту вогнем. більшість лісових жителів так роблять: на невеликий вогонь кладуть кілька рудих цеглин, бо так дим не поширюється і нічого не шкодить рідній природі, що дала життя.

нінель уже підготувала три маленьких чашки на столі, поклала в них гілочки липи та окремо в чашку чіміна кидає декілька ягодинок малини, тому що той обожнює її. вона досі пам’ятає, як випадково побачила чіміна в малиновому палісаднику за двором, коли він увесь обклався нею та, як справжній лісовий принц, поїдав її. чімін про це не знає, а якщо знав би, то почервонів би зніяковіло.

запашні квітки під вікном спокійно ростуть з дня в день, все яскравіше наливаючись своїми фарбами: червоними, помаранчевими. чімін дуже любить перламутровий колір, шкода лишень, що таких квітів немає. а якщо вони й існують, то точно не проростуть у щільній лісовій землі.

щойно юнак заходить у хату з нагрітим чайником і дивиться на вже накритий стіл, то охоче цікавиться, для кого ж третя чашка стоїть. нінель не поспішає відповідати, інтригує сина, усміхається впевнено, але дає натяк, що цю людину син знає, просто давно не зустрічав.

юнак відразу думає про мію — матусину сестру. так і є. коли пані заходить у будинок, чімін відразу ж біжить в її обійми: давно не бачив та безмежно сумував. від мії, як це було і раніше, пахне свіжим сіном, і чімін вдихає насичений аромат, обіймає тітку сильніше, ледь не ховаючи повністю голову в її легкий светр.

минуло декілька місяців з їхньої останньої зустрічі, яка була на маминому дні народженні, на котрому їй виповнилося сорок два роки. на свій вік вона зовсім не виглядає, ця пані в душі ще підліток: така ж енергійна та непередбачувана, так ж сліпуче витончена, справжня принцеса, якою чімін буде завжди пишатися.

вона — та, за ким чімін наслідує; людина, на яку хоче бути схожим як зараз, так і через багато років. хоче, окриляючись знову і знову, переймати риси характеру, корегуючи під себе, під свою особистість. як шанобливі, так і ті, які помилково сприймаються суспільством девіантними, адже ця пані змогла поєднати в собі все і при цьому тримати баланс рис характеру, вселяючи всю величність свого образу в очах інших, що самі обирають між двома варіантами: захоплюватися чи засуджувати. у випадку з нінель, люди нею або захоплюються, або намагаються нічого не мізкувати, адже навіть наявні докази її жовчної сторони відсутні.

такої думки притримуються і чімін, і його знайомі, і друзі родини, і сусіди.

— було кепсько, але я прибула, — розповідає мія вже за столом, відсьорбуючи терпкий від липи чайний напій. — у вас тут все взагалі не так, як у нас. у нашій місцевості все вільно, людей мало, і, відповідно, тварин: такі файні лами не водяться, — усміхається вона і підглядає у відчинене дерев’яне вікно, спостерігає за пташками на сухих гілках, адже не так часто лицезріє їх.

ця зустріч знаменувала за собою приємні домашні спогади з дитинства, коли він з батьками приїздив на пшеничні поля та бродив по них, лежав у купі сіна, що лише нещодавно була тюком, та співав пісні, поки батько геліан грає на великій, за міркуванням чіміна, гітарі.

зараз він має таку ж, але поменше у декілька разів, тому називає її лагідно та тихенько «гітарка».

мія не губить можливості знову покепкувати з того, як чімін малим бігав та жалівся на свербіж по всьому тілі після лежання на сіні, а потім потайки чесав праву ногу, поки матуся мазала маззю ліву. зараз юнак з цього лише щиро усміхається та запиває кумедні спогади чаєм, поглядом натякаючи мії: «ми так не домовлялися».

— та… — нінель змахує рукою, — у нас тут життя повноцінне: і побазікати є з ким, і помилуватися, — усміхається пані та любо гладить чіміна по голові, обережно перебираючи його пасма з маками, — а у вас в полі навіть сумно трохи.

і це правда. чімін з мамою не раз гостювали в мії, там дійсно нічого поробляти. життя в пшеничних полях таке одноманітне та чужинницьке для них, як і місцевість: самотні хатинки та мовчазні сусіди.

щоденні спостерігання за пшеницею та піклування за нею мали набриднути вже в перший день. вони, чімін та нінель, не раз пропонували переселитися мії в лісовий район, проте та кожного разу запевняла, що її все влаштовує.

— невже ти все ще не думаєш про переїзд?

— даруйте, мене все влаштовує, — шельмувато усміхається мія, обіймаючи пальцями фарфорову чашку, — навіть не враховуючи надокучливих сусідів, які з ранку на ранок рубають уже невідомо яку тонну дров.

вони довго теревенили, сміялися та жартували про повсякденні речі, навіть сусіда встигли згадати, яблучного шахрая, як називають його інші, тому що по-іншому не можна пояснити, навіщо і з якою метою він саджає у своєму дворі вісімдесят четверту яблуню, адже решта і так ледь-ледь вміщається у його невеличкому саду біля хати.

і сина він має; кажуть, той теж чудернацький, тому що нишкає всюди зі своїми вівцями та товаришує лише з ними. не дивно, якщо він навіть їхню мову знає. чімін, правда, не бачив його жодного разу, але міркує, що той такий же милий, як і його вівці. адже його ваблять люди, у яких є своя стихія, з якою вони відчувають гармонію, навіть якщо для інших це дивно, навіть якщо вони бачать у цьому привід для хизування, намагаючись самоствердитися.

навіть той самий сусід з яблуками непоганий, напевно, навіть крутий; сміливий, адже, будемо чесні, не кожен має сміливість тримати на своїх плечах вісімдесят чотири яблуні.

залишаючи маму з сестрою, чімін бере одну зі своїх улюблених книг, «дім дивних дітей», білий плед та чимчикує на вулицю. прибуває до місця, на якому проводить майже кожен свій вечір, — на філінку. це річка, що протікає неподалік від його хати, під пагорбом, на якому проживає поле маків. такі особливості дуже характерні для їхньої місцевості — купа дрібних річок, вологих від роси пагорбів.

неподалік від самої річки знаходиться ділянка трави, і чімін вперше бачить там овець, що пасуться, жують зелень, дрімають, підтягаючи під себе ніжки. із умиротворенням за ними спостерігає, навіть про книгу свою позабувати починає: та спокійно лежить на пледі.

за вівцями лине краєвид на чиєсь ранчо, хазяїну якого, ймовірно, належать ці пухнастики.

яскраві промені падають на обличчя юнака, ніжно окреслюючи його щоки та витончені зіниці. він обачно підхоплює поділ своєї сукні та сідає на траву, не зважаючи на існування пледу: він надто зачарований, адже вперше в житті так близько бачить таку зграю овець, дивуючись, наче дитинча.

з ними хотілося б погомоніти; юнак журиться, що володіє лише рослинами, а не тваринами, тим паче такими милими. їхнє хутро навіть на вигляд пухнасте; а що, якщо до нього ще доторкнутися?

чімін думає, що від такої м’якоти всі рани загояться.

юнак підтягує до себе п’яти та вміщає голову собі на коліна, врешті решт пересідає на плед і знову міркує. про маму, про небо, річку, довкілля та природу загалом, навіть про безтурботні речі: згадує жовте відерце, бідон з молоком до самого краю, який при кожному необережному русі грозить розлити все. знову прикладає долоню до свого серця — троянда на місці, і юнак відчуває, як вона поволі розпускається, адже пізнає те саме, що і чімін.

про природу можна розмірковувати нескінченно, безупинно описувати золотисті поля та дзеркальні річки з лебедями, що плавають в них, про стежки, на котрих ходять всі босоніж, аби відчувати вологий земляний ґрунт.

чімін неодноразово бруднив свою вінтажну сукню, коли мчався там. затамувавши подих від захоплення, можна доповісти про дерева, більшість з котрих так само проросли крихітними квіточками, сором’язливо виглядаючи з-під моцної кори.

окрему розмову можна присвятити фіалковим та маковим полям, що між собою потайки сперечаються, вирішуючи надто важливе життєве питання: «хто з них усе ж таки гарніше?»

тільки тш-ш-ш.

чімін беззаперечно думає, що вони обидва дивовижні.

вдосталь надивившись, юнак встає та крокує босими стопами до грушевого дерева, що росте за два метра від місця, де він усівся. заглядає в невеличку виїмку під ним і, переконавшись, забирає свою маленьку гітарку.

через чіміна, точніше через його природну сутність, вона теж проросла маленькими ромашками, котрі в’ються прямо зсередини дерев’яного матеріалу, створюючи малесенькі щілинки. так гітарка виглядає ще трепетніше і менше, аніж раніше.

чімін шкодує, але не здатен щось удіяти з цим — така його сутність, і все, що хоча б якийсь має з ним зв’язок, може легко прорости квітами.

зручно сівши, юнак бере квіткову гітарку в руки і легко проходить пальцями по тонких струнах, але уникає контакту нігтів та струн, аби не пошкодити ромашки під ними. на цей солодкий звук прилітають метелики та вертяться навколо чіміна, неначе також щось щебечучи, аби підспівувати. вівці зиркають в його сторону, рухають вухами, дають юнаку зрозуміти, що їм теж подобається, та із задоволенням слухають.

пальці обачно проходяться по струнах, мелодія лине у повітрі та лоскотає вуха всім, навіть макам, що ростуть на пагорбі дещо вище. троянда всередині чіміна повністю розпускається, відчуваючи взаємодію з іншими царствами природи.

юнак виразно сприймає це чуттями та глибоко вдихає, коли торкається пальцем останньої струни, відтворюючи останню медову ноту. — щойно повернувся, — чімін обертається назад на незнайомий голос, — і взагалі не думав, що зустріну тут когось.

юнаку здається, що незнайомець спостерігав за ним, поки він грав, і тому трохи ніяковіє, адже ніхто і ніколи, за винятком природи, не чув його гру. жмуриться і сідає рівно, ховаючи стопи під довгу сукню, кладе на накриті тканиною коліна рученята та сидить мовчки. сподівається, що хлопець просто піде і не буде більше давати знаки уваги, тому що це ну дуже ніяково.

утім незнайомець мабуть має іншу думку.

сідає безсоромно поряд на плед і так само підтягує під себе ноги. на його голові милий солом’яний капелюх, з-під котрого помітні темні пасма, м’які на вигляд, неначе шовковисті. закортіло доторкнутися, помацати, але для цього трохи не вистачає сміливості. його лице дещо стривожене: складки на лобі, зацікавлено зажмурені очі та випуклі вуста, напевно, від здивування.

— це справжні? — цікавиться незнайомець і простягає руку, втім зупиняє її та повертає на місце, на своє коліно, не дозволяючи собі торкатися. — ці маки… вони неймовірно гарні, — захоплено озвучує він та зітхає.

— справжні, — вимовляє чімін, який досі не може допетрати, що відбувається. — ледь не з народження так.

обидва обертаються і кидають око на річку, на лебедів, один з них, той, що незнайомець, злегка усміхається сам собі, тому що не може стримати колорит емоцій усередині себе від захвату. боковим зором пробігає по чужих руках, сукні та стопах, котрі скромно виглядають з-під вінтажної тканини, по прозорій хустці.

крізь її тканину парубок бачить, як стебла, що проростають прямо зі шкіри, злегка заплутані з волоссям і лишень квіточки маків помітні ззовні. його сукня величенька, проте через це юнак має ще більш принадний вигляд.

— я ніколи раніше такого не бачив, — зізнається незнайомець і м’яко усміхається, змушуючи юнака червоніти та ніяково закушувати нижню губу. — ти маєш вигляд справжнього лісового дива.

чіміну кортить заперечити, що, взагалі-то, він і є! втім стримано мовчить і лишень усміхається у відповідь, беззвучно дякуючи за настільки медові дифірамби.

— я юнґі, — починає знайомство парубок та лізе рукою у свою корзину, котру чімін навіть не помітив, і дістає звідти два яблука: одне залишає собі, протираючи його своїм светром, а друге простягає чіміну, — мін юнґі.

здається, десь це ім’я чімін вже чув.

— так це ти син клавдія? його прізвище, якщо я правильно чув у суспільстві, теж мін, — юнак із деякими прищуром, але зацікавленістю тягнеться за яблуком.

— я… — парубок не розуміє, у чому особлива важливість його питання.

чімін не зміг стриматися, аби не підкреслити:

— тоді зрозуміло, звідки у тебе ціла-цілюща корзина яблук, — по-доброму всміхається так, що щічки починають виднітися. юнґі задивляється на ледь помітний рум’янець, — не бачив тебе раніше чомусь, хоч і живемо поряд.

парубок трохи ніяково усміхається та ставить корзину на траву, що покрита холодною росою.

— я лише переселився сюди, та знаєш… — немов окрилений, починає парубок, — у вас тут все так гарно…

— ти звідки?

— із пшеничного поля, — відповідає той, і чімін не дивується. — нудно там. кепсько те, що зайнятися там нічим, — замовкає на декілька секунд парубок та повертає голову до юнака, — і таких гарнюнь у нас там немає.

юнґі доволі відвертий.

а усміхається-то як! неначе сонце посеред ночі побачив, показує маленькі зуби та ясна — риса доволі нестандартна, можна подумати, вкрай рідка, але наскільки приваблива, що чімін на мить витріщається очима і легко спостерігає за чужою усмішкою. неначе зазирає всередину цього дивного з капелюхом.

— мені приємно, — все, що чімін може сказати. він надто зніяковів, та і розгляданням чужого обличчя зайнятий.

— а природа-то яка… — явно захоплюється. — ці пагорби, вони такі чарівні. та й маки на них прямісінько такі, як у тебе в пасмах, — усміхається і ще раз задивляється на косинку, — земляні доріжки, і по них люди ще босоніж бродять кудись. я ось сьогодні вперше пройшовся, і мені дуже прилюбилося. у вас тут така свіжа атмосфера. безліч тварин, котрих я люблю всім серцем, та, на жаль, не спостерігав їх у полі… але у вас їх тут просто купа! я обожнюю овець, навіть розмовляти з ними вмію. раніше ми мали їх багато, але нам довелося переселитися в поле і продати їх фермі, — із сумом зітхає. — батько пообіцяв мені завести ягня. знову.

— вони дуже милі.

— та-а-ак, — розтягує парубок та сідає поближче. — у тебе гарна сукня. я дійсно вражений, адже не бачив раніше нічого подібного.

— чого саме?

— юнаків у сукнях, ще й вінтажних, — обачно торкається подушечками пальців тканини і одночасно спостерігає за реакцією юнака, щоб дізнатися, чи не робить він щось за межами комфорту того, — але ти такий вишуканий у ній, я здивований. справжнє диво!

чімін тихо киває головою і усміхається, смакуючи соковите яблуко.

— люблю овець, хоч жодного разу не торкався них. міркую, вони дуже м’які та спокійні.

— це правда.

згодом вони мовчать, уважно слухають тихий шум, що лунає від річки, зиркають на білих лебедів, що створюють під собою ледь помітні хвилі холодної води. чімін зізнається самому собі, що юнґі теж милий. цей його солом’яний капелюх маскує половину обличчя, правда, втім юнак все одно переконаний в початковому. він лишень зараз підмічає, у що той вдягнений.

і це досить таки незвично для їхнього місця проживання: широкі червоні штани та коричневий светр.

ймовірно, йому спекотно, адже на вулиці вельми тепло, проте юнґі не подумав про це перед виходом, тому що звик до холодного поля, яке змушувало закарбувати в собі звичку з самого ранку натаскувати на себе по декілька слоїв тканини.

їхня невибаглива атмосфера переривається, коли парубок встає і з жалем повідомляє, що він має йти.

— насправді, мені потрібно було полишати це місце ще десять хвилин тому, але я залишився… — на мить замовкає, — тому що бажав ще посидіти з тобою, мені до вподоби твоя компанія, хоч я і не знаю тебе.

чімін ледь не світиться через цього парубка, бажає вдалої дороги додому, радить ще раз почовгати босоніж по стежці. вона має бути ще теплою, адже зберігає в собі сонячне тепло до самої ночі, поки зовсім не похолодає.

юнґі киваючи дякує, знову його губи розтягуються в усмішку, мило оголяючи ясна; збирається йти, але на мить зупиняється, наче щось згадує, аби тихо запитати:

— ти ще прийдеш сюди?

— я тут кожен вечір проводжу, — відповідає юнак; ця щирість від хлопчики починає відгукуватися в нього всередині.

юнґі усміхається якимось особистим думкам, не вимовляючи їх вголос; чомусь тішиться, відвернувшись, аби на це не накинули оком, проте чімін встигає помітити цю мить. парубок бере свою корзинку в руку, дістає звідти два яблука та мляво, трохи нахилившись, жбурляє їх на землю з маленької висоти.

яблука котяться по траві прямісінько до чіміна, зупинившись десь біля краєчку пледа. поки юнак підбирає їх і починає витирати долонею, юнґі встигає здибати з місця, де стояв, майорить лише його спина.

і чому парубок так радів?

це люб’язно, думає чімін. до нього вперше хтось підійшов, не остерігаючись, і це не може не тішити. зазвичай більшість люду обходить юнака стороною, тому що їх дивує його зовнішня подоба, його, на перший погляд, примхливі зіниці, його незвичайність. і бодай ним захоплюються, то мовчки, не видаючи цього.

метелики продовжують буяти не лише справжні, ті, що над головою, але й ті, що в животі.

 

***

 

edith whiskers — lights are on (instrumental)

 

він думає про люб’язного парубка, навіть коли чалапає додому тою ж стежкою, про яку розповідав сам. на вулиці вітер, і зорі тільки-но почали оголятися з-під густої темряви, перегороджуючи вид хмар, не дозволяючи їм хизуватися своєю красою.

цього разу юнак підхоплює свою гітарку з собою та обережно несе її додому під рукою, прислонивши її до ребер та перевернувши струнами на вільну сторону, аби ті не зачіпалися за тканину та мереживо сукні; він згадав, що колись обіцяв пограти на ній мамі. та за царя гороха вже у жарт бурчить, що неймовірну гру її сина чули вже всі лісові жителі, окрім неї.

юнак помітив градацію, що чим більш він контактує з інструментом, тим густіше той обростає ромашками, тим наполегливіше вони проростають в дереві, укутуючи струни собою. чімін бачить нову бруньку, що стирчить з деревини, тому так і кортить запитати: «куди ти сунешся?».

юнак усміхається самому собі та думає, що так добре, що на людей це не розповсюджується.

як щойно доходить до домівки і ступає на поріг, тутечки же нінель повідомляє, що чай саме готовий, залишилося лише малину додати, чому чімін мілко радіє. залишає гітарку на тумбочці в коридорі та проходить у свою кімнату, поволі вдихає свіжий аромат липи, здається, весь будинок просочений цим запахом, від кожної дерев’яної дошки духмяніє ним так, неначе вся кора ковтала його безупинно.

усідається на ліжко та підтягує до себе дерев’яний тазик з гарячою водою, притримує сукню до колін, туди ж, у кипінь, ніжки занурює, розслабляється.

вода виявляється ну занадто нагрітою, майже окріп, тому юнак, відчуваючи в’ялість на нозі, якою перевіряв кипінь, встає, щоби розбавити воду холодною.

ця теплінь приємно несеться через все його тіло та зупиняється десь на макітрі; навіть відчуває, як маки на голові ворушаться, змушуючи чіміна заплющувати очі від лоскотання. за вікном уже стемніло повністю, зорі настирливо показують себе і, ймовірно, посміхаються чіміну, втім той не зазирає у відповідь. його думки забиті моментом.

попаривши ноги, юнак їх витягує та витирає м’яким рушником, яке йому завчасно принесла мама. нарешті скидає косинку з макітри, і волосся розпускається: кожне пасмо на свій бік, і кожне з них сплуталося з маками, втім дискомфорту чімін не відчуває — лише легкий свербіж. юнак неквапливо чеше голову, щоби розпустити волосся ще більше, але лише обачно, аби не нашкодити маленьким ромашкам під нігтиками, вкотре згадуючи про них.

ось такий він, лісовий принц. з усіма своїми жилками, з котрими часом складно уживатися.

скидає сукню та переодягається в легший одяг: майка та шорти з дуже тонкої та делікатної тканини — в іншому комфортно він спати і не здатен.

йому важливо, щоби все було на волі.

сідає за стіл, складає компанію нінель і п’є чай, знову насолоджуючись теплом та смачним ароматом липи впереміш з малиновими ягодами, що осідають на язиці, ледь печучи.

навіть трохи дивно учувається аромат багаття, на якому грілася вода перед тим, як у неї закинули багацько рослин, — і це так природньо, так личить ємству, так натурально, по-справжньому, можна сказати, по-живому.

у кожному кроці та дії відчувається життя.

нінель, піклуючись, гладить сина по макітрі та усміхається, приносить тарілку, на якій декілька хлібних скоринок, намащених джемом, і підставляє чіміну до чаю.

— як там на річці, як завжди спокійно? — рутино цікавиться вона і теж попиває чай, лишень з липи та без малини: настрій такий просто.

— так, все стабільно. але я там декого зустрів, — мама киває, мовляв, розповідай, мені цікаво, і син продовжує:

— юнґі, син клавдія. повне ім’я, здається, мін юнґі.

— я навіть не тямила, що у нього є син, — нінель забирає брудний посуд зі стола, щоби помити, втім все-таки уважно слухає чіміна та відповідає: — це добре, потоваришуєте, будете розумітися. можливо, і нас познайомиш; запрошуй до нас в один приємний день.

чімін бентежиться, адже він з парубком ледь знайомий і не впевнений, чи побачаться вони ще, та допитливість мами все одно кумедна. юнак усміхається у відповідь її репліці та позитивно киває.

насправді він теж дуже радий, що познайомився з кимось, адже йому постійно так самотньо, а зараз, ймовірно, з’явиться можливість з кимось приятелювати, запросити та пригостити запашним чаєм.

до того юнґі має дуже соковиті та солодкі яблука, хрусткі!

і одне, останнє, в нього залишається, його чімін і простягає мамі:

— це від юнґі, — повідомляє з ентузіазмом.

— який милий хлопчина, безумовно клич його до нас, як щойно помітиш десь, — навіть смішок пускає в сторону юнака. забирає яблуко, цілує сина в гарячу скроню та крокує у свою кімнату, тихо бажаючи солодких снів.

а чімін ще довго усміхається, навіть коли дошкандибав до ліжка та поклав голову на м’яку подушку. накривається ковдрою та вдихає цей аромат спокою, умиротворення. зиркає на стелю, де також все проростає, але лише вже знайомою фіалкою.

шкода лише, що запах не відчувається, тому що запашна липа перебиває, але хай там що, приємний вид так і змушує пасти очима.

найімовірніше, юнґі й цього жодного разу не лицезрів, але чімін ставить собі мету на майбутнє, що обов’язково йому покаже та розповість усе, що сам знає про чудо природи. в їхньому лісі воно вкрай відрізняється від тих, що бачать та відчувають звичайні жителі. мабуть їм ніколи цього не збагнути. так само, як і жителям полів, у них-то не так все пломенисто.

юнак востаннє сонливо зітхає перед тим, як заплющити очі та мирно заснути. але навіть через сон він відчуває тихий спів метеликів та зв’язок з природою, що ніколи не завмирає; повік-віків вона, фльора й фавна, проростає духовно та ще дужче показує свою справдешню натуру, кричить про те, яка вона унікальна та цільна, варта уваги.

так це ж істина.

вона пречудова, та якщо в лісі всі жителі піклуються про неї, тому що розуміють, що від неї залежить все їхнє життя, то в містах, як розповідали чіміну, ні. в умовах байдужості решти троянда чіміна кожного вечора ближче до того, аби зів’янути.

не завше йому вдається спокійно впасти в сон, коли починає переслідувати це жахіття. втім сьогодні, на щастя, все спокійно, його думки цілковито вільні та вже витають уві сні. вони зачіпають усі трепетні моменти, які сьогодні перетнув юнак, і чудернацького парубка не проґавили, що з’явився зненацька.

адже навіть через сон чімін відчуває солодкий присмак стиглих яблук.