Тропічний клімат не підходить для мене

На березі моря,

Багато піску.

Літом, буває

Приходять сім’ї з

малими дітьми.

Будують замки,

Риють рови.

Викопують яму,

Закопують батька

в пісок.

Веселощі й сміх

тривають до першого

пориву вітру,

Який несе за собою

похмурі сірі хмари.

Починається шторм.

Сімейка швидко збирає речі.

Залишивши на піску пластмасові іграшки.

Вітер піднімає хвилі.

Дощ сичить.

Сім’я заховалася в машині.

Хвилі були величенькими,

Вітер підіймав їх вгору

і розбивав об берег.

Вітер був справжнім садистом,

який доводив море до цунамі.

Величезні хвилі билися об берег,

наче нещасні шукали, хоч якийсь порятунок від вітру.

Дощ лив сльози безперервно,

наче дитина, якій лише п’ять років

і вона не звикла бачити сварок батьків.

Хмари ненавиділи вітер.

Давно не бачила гавань,

гарної погоди.

Сім’я, яка приїхала відпочити вже звикла до тропічного клімату.

Вони пережили вже не одне цунамі.

Чи зрушить землетрус їхню стійкість?

Прогноз погоди зранку був втішним,

Телеведуча побажала гарного відпочинку.

Ніхто не був готовий до цієї грози,

Ніхто не чекав сьогодні шторму.

Вітер колихав тропічні ліси,

в смертельному вальсі.

Виривав з корінням дерева,

Ламав на друзки дерев’яні хати.

Скуйовджував волосся,

Ловив самогубців, які палали з даху.

Заколишував у вічний сон нещасні кораблі, які вийшли рибу ловити зранку.

Йшло на дно тодішнє життя,

глибоко в бездонне море.

Довго потрібно чекати закінчення дощу,

Шторм, ніби лютішає, що хвилини.

Хто знає куди я піду, щоб сховатися від клятого почуття провини.