Три квитки Маріуполя

Сорочка у Маріка зяє дірка́ми і зíрками.

Кажуть, то він їх сам цигаркою пропалив.

Марік сміється, кашля від диму згірклого

І очі на небо, що сам у асфальт провалив.

Марік веде мене своїми вулицями неспішно.

Каже, повсякчас розцвітають отруйні квітки.

Я не питаю, хто їх садив, а Маріку смішно:

Вітер приніс у долоню два дивних квитки.

Один — порятунок (в дужках — депортація).

Ми їх читаєм, доходим до урни і тихо стаєм.

А другий — це просто, просто евакуація,

А Бог любить трійцю… І Марік чита реквієм.

По тих реквієм, кому трапився третій квиток,

Такий чудернацький і не для всіх однаковий:

Веде то в підвал, то в крематорій кісток,

То у власне подвір’я… Марік зіжмаканий,

Квиток цей невидимий жбурляє до урни.

То є єдине вціліле, що містить старе життя,

Старі ідеали і дружбу, що Марік її зі Стугни

По нео- і -цистськи бомбив. І трохи сміття.

Питаюся в Маріка: «Нумо її демонтуєм?».

Мовчить: бо тоді більше, більше нічого нема.

Хрести не ходитимуть, вітер не пришвартуєш,

Попіл битв охолоне… Лиш туман сповива

Те небо в асфальті, ту урну, ту сорочку в дірки.

Я кліпаю. А зірки… «Куди поділися зірки?».

Марік всміхається: «А я їх, як казку, вигадував,

Бо діти дуже боялися, коли роздавали квитки.