Три брати

Я прокинувся на кухні.  У будинку звучало жахливе, тваринне виття, що виходило звідкись із коридору.  Замружився i, намагаючись вгамувати головний біль, притискав долоні до скронь.  Піднятися вийшло не відразу, я бачив лише через розмиту пелену: спираючись слабкою рукою на скрипучий стілець я різко встав, ударившись спиною об стіну.  Завивання стали голоснішими і нестерпнішими, крізь біль я спробував озирнутися навколо: кухня була розгромлена.

На підлозі, серед розкиданих чорних і білих уламків, я побачив якусь багряну пляму, що лежала прямо біля моїх ніг.  Нахилитися назад я не зміг, а тим більше розглянути.  Тяжко переставляючи ноги, я поплентався в коридор прямо до джерела жахливого крику.  По дорозі я настав на щось: по хрускоту скла та скрипу залізної оправи, я сумно зрозумів, що це були мої єдині окуляри.

Крик виходив із замкненої ванної кімнати.

—Брук?—примружившись, я розпізнав брата, що підпирав двері ванної.

Він стояв до мене спиною, посилено обороняючись.

—Морган, прошу тебе, збери наші документи, вони в моїй кімнаті!

Я гарячково протер очі, і, наскільки це було можливо, побіг у кімнату старшого брата.  Промацавши стіл, я виявив дві невеликі книжечки, одну більшу і чорну пластикову картку.  Знайшовши під столом рюкзак, я поклав усі документи в нього, і наглухо застебнувши, закинув його за спину.  Випадково озирнувшись, я побачив світлий записник, і недовго думаючи, сховав його за пазуху.

Вибігши в коридор, схопив запасні ключі та стілець із залізною спинкою, що раніше стояв у передпокої.  Брук, все ще тримаючи двері, трохи посунувся, і я поставив стілець спинкою за ручку, щоб її неможливо було повернути перші хвилини дві.

Відчинив вхідні двері, похапцем взяв тепле пальто і шкіряну куртку з вішалки, і вийшовши за межі квартири виразно глянув на постать брата. Брук недовірливо глянув у бік ванної кімнати, і через секунду, швидко вибіг до мене, з жахливо гучним стуком зачинивши сталеві двері. Перекинувши йому пальто, я перевернув ключі в двох замках, і ми кинулися вниз по сходах.  У квартирі ще лунали надривні крики матері, і скрегіт залізних косяків. Коли ми опинилися на подвір’ї, під вікном нашої квартири стояли збентежені сусіди, та, мабудь, викликали поліцію. Ми тишком пробігли через кущі та дерева на іншу вулицю.

При вуличному світлі я нарешті зміг побачити обличчя Брука: через праву сторону обличчя проходила нерівна кривава тріщина, що доходить до середини верхньої губи.  Одяг та інше тіло начебто були гаразд, крім побитих рук:

—Це він зробив?

—Вона.

Решту шляху ми пройшли в тиші, до того як зустріли Матео, що повертається зі школи.  Спочатку він зрадів, побачивши нас здалеку, але підбігши ближче, радість з його обличчя дуже швидко спала.  Молодший брат злякано глянув на нас, намагаючись поставити будь-яке питання, але Брук схопив його за руку і швидко потяг до автобусної зупинки.  Було близько третьої години дня, всі звичайні люди були на роботі, лише деякі перехожі злякано косилися на двох скалічених підлітків, що стрімко кудись ідуть, і дитину з занадто великим рюкзаком.

Їхали ми приблизно години чотири на міжміському автобусі, за вікном вже була темрява.  Матео, так і не отримавши відповіді на свої запитання, поклав голову на плече Брука і заснув.  Тільки коли ми вже під’їжджали до селища, я запитав:

—І що далі робитимемо?

—Підемо до бабусі з дідом.

—А якщо вони відмовляться приймати нас?

— Значить віддамо Матео,— він важко глянув на мене.—І підемо бомжувати.

Брук тихо засміявся, а я штовхнув його в плече.

— Жарти твої ублюдські зараз взагалі не до місця.

—Не турбуйся, на перший тиждень ми точно зможемо в них залишитися, а там вирішимо.

За вікном почали проглядатися освітлені жовтими ліхтарями краєвиди сільської місцевості.

—Коли ти запропонував втекти, я спочатку думав що як звичайно злякаюся і зіпсую весь план, —я прокашлявся і глянув на Матео, що ворочався у сні, —Але це було легше, ніж здавалося. І я радий, що втік разом з вами.

Брук відвернувся, і накрив коричневим пальто сопячого брата.

—А бабуся знає про те, що ми приїдемо?

— Я їй не встиг зателефонувати. —він дістав з кишені роздовбаний телефон,—Тревіс побачив як я набираю її номер, і роздолбав його об стіну…—В автобусі різко почало холодати, і Брук обережно приобняв Матео—Ну, а далі ти сам знаєш.

—Та в тому й справа, я пам’ятаю тільки з того моменту, коли ти вже утримував їх у ванній кімнаті.  —я поторкав свою потилицю, —Мене мабуть вирубили.

Брук тяжко видихнув:

—Я потім тобі розповім.

Незабаром ми вже були біля зупинки у селищі.  До дому було йти всього нічого, тому ми не стали сидіти до кінцевої.  Брук зручніше вхопив Матео, і ми повільно рушили вперед.

Ніч напрочуд була теплою, як для кінця листопада, тому ми не поспішали.  Я нервувався і відчував, як Брук хвилюється теж.  Вітер стих, нічне небо заполонили мерехтливі зірки та яскравий півмісяць.  Вулиця була не такою, як звичайні вулиці в місті: ніякого сміття, снувавших п’яних людей, немає звичних вивісок магазинів, що світилися, і, на мій подив, навіть у повній темряві відчувалася безпека.  Зазвичай, ідучи вночі вулицею, я побоювався того, що ховається в темряві, яку не освітлюють ліхтарі- але тут я відчував шкірою спокій.  Я ніби точно знав, що в цій чорноті нікого нема.  Я йшов позаду старшого брата, визираючи з-за його спини на довгу дорогу.