Третє

Я мала більш менш хорошу фізичну підготовку, через те, що раніше ще почала слідкувати за своєю формою. Мені подобалось подібне вивчати, також навички розвивати.

Але коли матір розвелась з батьком та ще й багато чого мені наговорила, в мене психічний стан став гіршим. Спортивними приладдями, що в мене є вдома, я все частіше і частіше переставала користуватися. На мене це сильно вплинуло. Але зараз через це тренування в мене знову спалахує вогник, незрозумілий, азарту чи щось такого. Я продовжувала міняти положення моєї зброї, віддзеркалюючи атаки Рако. По приміщенню відлунням роздавались звуки скрекожіння палиці об палиці.

Але я знову прорахувалась, коли Сакурако мене відкинула боляче до стіни.

— Скільки ми вже часу тут?– захрипіла я.

— Можливо вже 5 годин,– відповіла Рако, стоячи навпроти.— Ну тобі час відпочити.

— Я ще можу тренуватися–!

Раптом я відкашляла кров’ю, коли намагалась призвати свій спис.

Я голосно вдихнула повітря, неначе зараз задихнусь.

Та присіла і продовжила:

— В тебе висока концентрація шанкару. Тобі треба поступово до неї звикнути, а то це ще вплине негативно на твій організм,– пояснила вона.

Я поглянула на неї. Мій ріт трохи був забруднений кров’ю:

— Кашляння кров’ю теж рахується?

— Так,– кивнула вона.— Пішли, тобі варто відпочити. Завтра продовжимо.

•••

Я знову опинилась у своїй кімнаті, привівши себе в порядок. Знову тихо вдома. Батько ще не повернувся з роботи. Повішавши рушник на місце, сіла за свій робочий стіл. Діставши звичайний олівець, почала робити замальовки хаумеїв. Я сама не знала навіщо це роблю. Можливо згодиться.

Сакурако встромила свій бойовий спис в останнього агресивного хаумея на цій вулиці і той з криком розчинився у повітрі. Її погляд такий ж самий був, пустий. Але про щось задумалась.

Вона згадувала ті очі Хельги, коли вона нарешті отримала свою власну зброю з її концентрації енергії. Карі очі раптом спалахнули яскравим жовтим кольором на пару секунд, неначе засяяли.

Вона скоротила свій спис та повісила на пояс.

— Хто ж ти така, Хельга,– в голос запитала себе хікате та пішла геть.

•••

Наступного дня після того тренування я зранку раптом закашалялась знову. Батько почув це, але просто пройшов мимо ванни та відправився на роботу.

Вмиваючи рот і ще прибираючи після себе, поглянула на себе в дзеркалі. Синці були присутні.

— Варто запитати Сакурако, що це за хрінь,– промовила хрипло я.

Чому не до лікаря? Тому що це не відчувалась як хвороба, а натиск крові в моєму організмі, який заставляє викашлювати це.

Коли ж я нарешті прибула на тренування, змогла сконцентруватися і за секунду з’явився мій спис чорний із жовтими краями. Ми стояли один навпроти одного.

— Ну що ж. Почнімо!- голосно промовила Рако.

І ми майже водночас накинулись один на одного.

Проходить багато часу і я вже сиджу потріпана, переводячи подих на даху закинутої будівлі. А вона стояла біля краю та дивилась в далечінь.

— Погані новини. Я просто так закашляла кров’ю сьогодні зранку,- промовила я.

— Хвороба.

— Та зажди. В мене ніколи такого раніше не було.

Вона повернула голову до мене, а тоді задумливо погладила підборіддя.

— Хм. Ну під час тренування ти теж закашлялась кров’ю,– вона зробила паузу.— Тобі варто навчитись тримати свою силу шанкарів під контролем. Вона проявляється в тебе в організмі спонтанно і на це негативно впливає, як бачиш. Іноді…шанкар доводить до смерті.

Пояснила звичайним тоном Рако, неначе це було нормально.

Я трохи здивувалась. Це мене налякало, але варто тримати себе в руках.

— Дякую за пояснення,– я стиснула пальці в кулак.

Хікате кивнула.

— Такі випадки були серед власників шанкару. Але ти впораєшся. В тобі є потенціал,– сказала свою думку Сакурако.

Від цих слів я навіть більше підбодрилась.

Біловолосий чуть не засинав на варті, але раптом його розбудили кроки, які розчулись неподалік.

— Клодретт Фе’рукусе, не варто тобі спати на посту,– промовив чоловічий голос.

Він випрямився, поглянувши прямо своїми чорно-білими очима.

— Так, точно! Прошу вибачте за таку необачність! – вигукнув Клодретт.

В результаті троє людей у доволі довгих пальтах зайшли в середину, до доволі великого залу. Там було багато приладів різних. Неначе науковчий центр в перемішку з лабораторіями. Також були різні клітки з різними тваринами, сховища, моніторів. Також людей. Один з високих чоловіків із білим волоссям та шрамом на носі підійшов до одних з зон розробок.

— Як наше творіння?– запитав той в жінки.

— Ми його вдосконалюємо і думаю, воно нам підкориться. Містере Овеллоре, я пропоную його виводити в зовнішній світ,– поки темноволосв жінка це пояснювала, перед ними в клітці стрибала туди сюди по стінах якась незрозуміла форма життя. Ядром була якась енергія від якої воно могло перетворюватися у різні форми. Поки що їх було декілька і то, це були примусово вколені днк тих створінь.

— Завдяки цьому ми зможемо зрозуміти, чи воно зможе само розвиватися. Чи даєте ви дозвіл на “вигул” цього створіння?

— Так,– коротко промовив Овеллор.— Гарно пророблена робота. Продовжуйте в тому ж дусі.

Після цих слів він почав йти геть.

Створіння впилось кігтями орла в клітку, але було все без успіху – воно не зможе покинути цю клітку.

— Піддослідньому під номером “Ор‐43-Енер”, скорочено “РЕ-43”, варто внедрити заспокійливе і пустити сонний газ, аби його заспокоїти,– надала наказ жінка, стоячи поряд з кліткою.

– Ясно, буде виконано! – промовили вчені поряд, виконуючи те, що вона сказала робити.