То сон, чи реальність?

Довгий темний коридор, на стінах якого висіли великі портрети страшних створінь, деякі з них були чим завгодно, але не людьми, тоді як інші – віддалено їх нагадували. Підлогу застеляв темно-бордовий ворсистий килим. Дитячі кроки не створювали аніякої луни, зберігаючи дзвінку тишу, але незабаром попереду почали чутися голоси, гучне ревіння та сміх, і йти туди зовсім не хотілося, однак ножки немов самі вели маленького хлопчика все далі. Він своїми великими синіми оченятами водив з побоюванням по картинах і все озирався, боячись попастися одному з монстрів. У голові миготіли образи злісно усміхнених тварюк, готових на шматки розірвати бідолашну дитинку і з’їсти її, пофарбувати холодні сірі стіни в дитячу кров, а кістки потім використати як зубочистки. Надто барвиста уява змушувала йти повільніше, але світло кріз дверний отвір, наче насміхаючись, наближався дедалі швидше.

Хлопчик підійшов до важких дерев’яних дверей і відчинив їх. По той бік монстри святкували, та їм було не до непроханого гостя, що спостерігав за ними. Невелика щілинка між дверима і стіною давала змогу роздивитися деяких присутніх і трохи саму кімнату. Вона була величезною, схожою на бальну залу в старому готичному замку – уздовж стін по периметру стояли колони, прості на перший погляд і зовсім не примітні, а прямо у центрі – довгий прямокутний дерев’яний стіл, на якому творилося місиво із сирого і готового людського м’яса, чаші з алкоголем, навіть фрукти у вазах по краях стоять, щоправда, гнилі. Навколо столу сиділи монстри всіх мастей: ікласті, пазуристі, із шерстю, з крилами, зі шкірою як у змії або крокодила. Величезні під стелю та маленькі як миші, були напівпрозорі, наче примари, палаючі вогнем або схожі на слиз.  Навіть до дверей доходив сморід людських тіл, що розкладалися, змішаний зі смородом самих чудовиськ, так що хотілося затиснути ніс пальцями або затримати дихання. Хлопчик простояв під дверима недовго, поки його не виявили.

-Що ти тут забув? – запитав низький голос за спиною.

Дитина різко обернулася з острахом в очах, а маленькі ручки тремтіли від однієї думки, що її зараз з’їдять на святковому столі. Але не встиг він роздивитися монстра, що височіє над ним, як прокинувся…

                                                                                 ***

Юнак розплющив очі, прокидаючись від кошмару в холодному поту і зі збитим диханням. Вони, жахи, на жаль, стали частим супутником у його житті, і сьогодні вночі наснився черговий. Віллі – білий пухнастий самоїд, підняв свою мордочку і проскулив, турбуючись про господаря, той погладив улюбленця, викликаючи слабке виляння хвостиком і притиснуті до голови вушка. Марк розтріпав темне волосся, що звично кучерями лізло на очі, і сів на м’якому ліжку. Жахи жахами, а спізнюватися до університету, до якого так старанно прагнув, нікуди не годиться! Тим паче, на третьому курсі навчання. Тож юнак поспішив до ванної, оминувши дзеркало, в якому він побачить лише бліде обличчя та мішки під очима через вічне недосипання. Одягнувся по простому: біла футболка та джинси з кросівками. 

-Марку! Прийшла пошта! – пролунав гучний чоловічий голос після короткого стуку в двері.

Вийшовши з кімнати, хлопець одразу попрямував на кухню, зустрічаючись там із другим мешканцем квартири – Феліксом. Фелікс високий і стрункий зеленоокий блондин, доволі веселий та добрий хлопчина. До того ж, єдиний друг Марка, який не відвернувся і не пішов геть, дізнавшись про незліченні жахи і, як наслідок, нестабільний емоційний стан.

-Гей, як спалося? – запитав Лікс із легкою хвилюючістю в голосі.

-Та як завжди, кошмар – Марк упав на стілець і присунув поштові листи ближче до себе. Там не виявилося нічого цікавого – тільки рахунки.

Фелікс співчутливо подивився на друга і розвернувся до плити, готуючи сніданок для обох. Сьогодні на ньому була легка вовняна кофта гірчичного кольору і темно коричневі класичні штани. Фелікс любив незвично поєднувати одяг. Як художник, він постійно шукав унікальні й водночас зручні вбрання.   Марк з дитинства страждає від поганих снів, і жоден лікар чи психотерапевт не може назвати причину. Усі вони призначали хлопцеві ліки, медитації, різні терапії, але ніщо не приносило тривалого ефекту. Сни часто схожі один на одного: це завжди той самий дивний замок, де живуть монстри. Іноді він із ними зустрічався, згодом – тікав від них же, а інколи він нікого не бачив та спокійно блукав холодними коридорами. Якось раз, ще хлопчиком, Марк знайшов портрет чоловіка, звичайної людини, як він думав, але ніколи не стикався з ним у замку. Чому? Може той уже не жив там чи давно помер, хто знає, але обличчя з портрета спливало в пам’яті донині.

Хлопці вийшли з квартири незадовго до початку першої пари і поспішили в університет, що був у кроковій доступності. Марк завжди йшов швидше за Фелікса через свій зріст – він був вищим за друга на півголови і часто жартував з цього приводу. Обидва навчалися в національному університеті мистецтв, який у народі прозвали Мейзерхаус, на честь його засновника Карла Мейзера. Його дипломом можуть похвалитися відомі співаки, танцюристи й актори, яких зараз знає півсвіту і чию музику слухають майже в кожному будинку. Багато гарних художників теж тут навчалися. Зараз цей навчальний заклад вважається престижним й елітним, і потрапити до нього дуже складно, зважаючи на велику конкуренцію охочих стати його частиною. Також його вважають місцем для золотої молоді, що не зовсім вірно, на думку самого Марка. Так, він зустрічав дітей політиків, зірок – їх тут більшість, але є і прості хлопці, як він та Фелікс. 

Друзі розійшлися біля входу у велику й величну будівлю, фасад якої прикрашали колони з вирізьбленими на стовбурах квітами, на капітелях красувалися витончені пелюстки, під дахом – на фронтоні – можна було розгледіти статуї людей, що завмерли в танцювальних позах. Цей корпус був не єдиним, але головним. Марк поспішив до танцювальної студії на практику сучасного танцю, а Фелікс – у сад на урок живопису. Сьогодні погода радувала весняними променями теплого сонця і легким вітерцем, що зрідка з’являвся. Сад у цю пору року засаджують різними видами квітів, через що він рясніє барвами. Буває, що прості жителі міста приходять до нього зробити гарні фотографії для своїх соціальних мереж, це прямо місцева пам’ятка.  Дорогою до зали Марк пересікся з кількома знайомими з курсу. Він підняв руку і привітно посміхнувся, починаючи говорити, але ті його не помітили, яро обговорюючи майбутній концерт спонсорів. Незграбно ховаючи руку в кишеню толстовки, хлопець прискорює крок. Цей захід влаштовують щороку, щоб показати таланти, які належать Мейзергаусу. На нього може прийти кожен, а виручка з квитків йшла на забезпечення дитячих притулків. Так велів сам Мейзер і його указ досі виконується. До речі, на першому для себе концерті Марк познайомився з Феліксом, коли звернув увагу на його альбом незвичайних ескізів. Хлопці сиділи на сусідніх місцях, а юний художник малював чудовиськ, як у снах Марка, але менш страшних.

У танцювальному залі три чорні стіни, а четверта – дзеркальна, жодної лампи, все освітлення походило від світлодіодних стрічок над і під дзеркалами, а також під стелею по периметру студії. На центральній стіні красувався герб університету – ворон з розкритими крилами, що тримає у своїх лапах троянду з шипами. 

Зараз людей було небагато, що давало змогу розім’ятися в тиші й потренувати деякі рухи, які давалися насилу, не отримавши при цьому смішок або їдкий коментар. Через конкуренцію друзів на своєму курсі знайти складніше, ніж ворогів, а суперництво часто переходить у ненависть і цькування.

-Хлопці, збираємося, збираємося, – зайшов пан Хайп, плескаючи в долоні, а за ним брів його постійний помічник.

Томас Хайп – відомий хореограф, працює із зірками Голлівуду, за сумісництвом викладач сучасного танцю в Мейзерхаус.

-Сьогодні ви займетеся відпрацюванням ваших сольників для прийдешнього концерту, – пролунало як вирок, – А наприкінці заняття кожен із вас покаже результати.

Чому “як”? Це і є вирок. Смертельний. Усі переглянулися із взаємною неприязню, а Марк притулився до стіни, ховаючись. Що він там говорив про цькування? Сезон полювання офіційно відкрито. Хайп посміхнувся однією зі своїх фірмових посмішок і пройшов в інший кінець зали, займаючи звичне улюблене крісло, та завів таймер, який відраховував відведений студентам час. Сьогодні він судитиме всіх і кожного, суд його суворий та жорстокий. 

Мляво, але робота почала кипіти: залом розносилися скрип взуття, тупіт, нерозбірливий шепіт. Зрідка пан Хайп гукав когось і вказував на помилки. 

Минуло три години, противний дзвін таймера означав початок суду, а саме виконання сольного танцю перед усією групою. Сказати, що Хайп був суворий, означає майже нічого не сказати.

-Фрезер! Твоя черга.

Марк зробив глибокий вдих і вийшов у центр залу. Він не був найкращим учнем, але він був другим. Тиск відчуваєте? Як усі ті шакали чекають на твою невдачу, коли ти спіткнешся і впадеш обличчям у землю. Звичайно, що їх потрібно залишити з носом. Помічник увімкнув трек і хлопець почав свій танець, забуваючи про всі непотрібні думки та погляди. Тільки він і його танець. І він танцював, притягаючи до себе небагато захоплених і заздрісних поглядів однокурсників. Тільки один погляд залишався байдужим, уважним та оцінюючим. Поворот, ще поворот, випад і акцент, ще випад, плавний перехід – ідеальне потрапляння в музику. Але чогось усе ж таки не вистачає – це читається в погляді педагога.

-Емоції. – суворий голос пана Хайпа виніс свій вердикт, – тобі бракує емоцій у танці. Найважливіше в нашій справі – емоції. Попрацюй над цим.

-Так, пане Хайп. – погодився Марк і поспішив злитися з натовпом.

-Семюель. Ти наступний.

Сем Річмонд – номер один на курсі, шанувальник класики і найкращий танцюрист балету на факультеті. Високий і худорлявий брюнет. Попри комплекцію, він користувався популярністю серед дівчат. Зірочка, яку обожнюють усі викладачі. До нього навіть ставлення інше. Золота дитина, розпещена увагою та обожнюванням, ось хто він. Марк його ненавидить, адже той неабияк зіпсував йому перший рік навчання, коли тільки точилася боротьба за місце найкращого. Тепер у “найкращого” лише один синонім – Сем. Марк сів під стіну, підібравши ноги, і втупився пустим поглядом на промовця.

-Ідеально. – вигукнув викладач, коли музика стихла.

-Ще б пак, – закотив Марк очі й озирнувся, перевіряючи, чи почув його хтось, але йому пощастило залишитися непоміченим.

Марк видихнув і впустив голову на коліна. Залишилися ще кілька студентів без оцінки на двадцять хвилин до кінця заняття. 

Він прикрив очі, занурюючись у свої думки. Та й в сон. Адже інакше він не може пояснити, як опинився на перехресті коридорів старого замку перед величезною олійною картиною. Марк озирнувся, впізнаючи коридори, якими часто бігає у снах. Від монстрів, що намагаються його зжерти.

-Я заснув просто в залі? – міркував він, проводячи рукою по картині.

На полотні зображено нічний пейзаж готичного замку в горах. Над вершинами світить червоний місяць в оточенні трьох зірок. Біля підніжжя гір розтягнувся густий хвойний ліс у тумані. З вікон намальованого замку струмує приглушене червоне світло. Марк подумав, що це міг бути той самий замок, у якому він перебуває просто зараз.

-Це не сон, юначе. – Просто за спиною пролунав невідомий голос і хлопець обернувся, зустрічаючись своїми блакитними очима з безоднею фіолетових навпроти, що прибивають до місця.

Марка різко прошибає страх, змушуючи відступити назад усім тілом втискаючись у картину. А чоловік навпроти з холодним спокоєм вивчає хлопця. Хто це? Його раніше не було у снах. Певно, і добре, інакше ці очі не давали б Марку спокою навіть у реальності. Марк швидко його розглядає: порцелянова шкіра, вугільно-чорне волосся, темно-фіолетовий класичний костюм. Він гарний, підмічає хлопець. І знайомий. У голові якраз до речі спливає образ чоловіка з картини, яку він бачив далеко в дитинстві.

-Хто…Хто Ви? – витягує із себе переляканий студент, шукаючи шляхи до відступу і повністю уникаючи пронизливого погляду.

-Ім’я мені Веліал. А ти зараз у моїх володіннях.

Чоловік робить крок уперед, ясно даючи зрозуміти, що задум юнака марний, і перегороджує будь-який вихід. Марк тільки-но відкриває рота, як  різко вдаряється головою об стіну напівпорожнього танцювального залу. Що сталося? Він прокинувся? Не гаючи ні хвилини хлопець забирає свою сумку і зривається з місця.

                                                                             ***

Після того випадку Марку кілька днів снилися лише фіолетові очі. І здавалося вони його переслідували не тільки у снах, а й наяву: у залі, на лекціях, навіть на вулиці в перехожих. Та ще й ім’я таке дивне, як тільки його мозок придумав таке? 

-Я божеволію? – запитав він у Фелікса під час обіду. – Скажи чесно.

Марк загнано подивився на друга, на що той лише поблажливо посміхнувся.

-Не хвилюйся, друже, я з тобою по будь-який бік психлікарні. – Залився сміхом Фелікс, привертаючи увагу студентів, які проходили повз.

-Не смішно. Я справді втрачаю розум.

–З твоїм то недосипом це не дивно…Що? – Марк несхвально подивився на друга. – Недоїдання теж сприяє галюцинаціям, їж давай.

Хлопець вказав на майже повну тарілку і сам продовжив їсти. Марк похмуро подивився на свою порцію курки з овочами і взяв виделку в руки, все ще думаючи про ту таємничу людину.

Наступний день Марк провів у бібліотеці університеті, у секції про фентезі. Наявність такого відділу його мало дивувала, адже той же Лікс часто черпав натхнення з різних книжок або атласів чарівних світів. Але що його змусило розкрити рота у подиві, так це розміри відділу про фентезі та кількість стелажів. Тут немов усі книжки світу зібрали. Були не тільки книжки, а й плакати, карти, стенди з фігурками і навіть куточок із бутафорською зброєю. Кожна полиця була оформлена по своєму: від магічних ельфійських лісів до моторошних надр пекла. Саме останнє було метою хлопця. Шафа з чорного дерева, алфавітний покажчик червоного кольору і десятки книжок у моторошних обкладинках. 

– Подивимося, монстри півночі, чудовиська південного заходу, бестіарій усього світу, атлас демонів. Ага, інтернет відсилає мене до демонів. 

Товстий довідник зі світу демонів уже зовні показував, у що доведеться зануритися читачеві. На темно-синій обкладинці зображений людський череп, на лобі якого видряпані незрозумілі простому смертному символи. Аркуші жовті, навмисне зістарені, а текст ніби кров’ю написаний.

“Веліал – ім’я диявола і звіра. У перекладі з давньої мови як “той, хто не має жалю”. Деякі джерела називають його богом темряви.”

Диявол? Не приховуваний нічим шок відбився на обличчі студента. Йому сниться сам диявол? Але це ж просто сон. Так?