торбинка

Я – упаковка стіків для айкосу з написом українською мовою в торбинці вусатого викладача німецької мови.

Він не може всидіти на місці, поспіхом допиває авокадний смузі й рукавом витирає залишки з сивих вус.

Скептичне небо Берліна ніби душить його бровами і цим іронічним дощем, що стукає по лисині.

Викладач стоїть біля паркану, що так схожий на його, рідний, університетський, там, де він палить між парами.

Гріє айкос вже вдруге, вже вдруге дістає мене з торбинки, щоб взяти стік з мене. І я, і торбинка, яку він міцно тримає за ручки,

з такою любов’ю, наче вона його дівчина,

чи дружина

чи просто коханка,

ми пахнемо домом, ми пахнемо рідним містом. Він торкається фільтру вустами так ніжно, немов цілує рідних дітей.

Я – колода карт таро з зображенням давньогрецьких богів та героїв в торбинці дружини вусатого викладача німецької мови.

Поки він у Берліні, вона вже в Копенгагені, проводить пари своїм студентам, які мовчать так само, як мовчу я.

Вона говорить зі мною вечорами, коли пари закінчились, а друзі, в яких вона тимчасово мешкає, ще не повернулись з роботи.

Я бачу лише копенгагенську темряву, зірки кольору очей Андересена, старий сніжок, що схожий на пінку пива,

майбутнє не бачу, знаю,

але не бачу.

Я показую дружині вусатого викладача німецької мови мовчазних незрозумілих богів, що пахнуть Олімпом,

а Олімп пахне домом, бо живе це подружжя, насправді, недалеко від нього.

Я – порожнеча без написів і без зображень в торбинці, яка лишилась в рідній квартирі вусатого викладача німецької мови та його дружини.

Я росту, заселяю собою квартиру, я мріяла оселитись тут дуже давно: маю багато цікавих сусідок-порожнеч,

ми виходимо на подвір’я до комендантської години та як не виє сирена,

ми спілкуємось та пліткуємо,

буває просто на сходах, буває на лавочці, буває довго-довго їдемо непрацюючим ліфтом нагору, чи вниз, чи водночас туди й туди.

Я вже не вміщаюсь в торбинку, в худу, хвору, сумну торбинку, яку кинув чи він, чи вона на дивані в вітальні.

І в квартирі мені вже тісно, насправді, замало балкона, кухні, вбиральні і ванної, замало спальні, вітальні, коридору замало, але

як би мені не хотілось,

побачити подруг

побачити двір чи хоча би сходи,

я не можу.

Бо я чую кроки і голоси, бо я чую розмови, сварки та як навіть кохається хтось чую. Як я вийду туди – то я зникну, мені страшно,

я ховаюсь в торбинку і тривожно читаю розклад транспорту

з Берліна і з Копенгагену.