Том 2. Збірка драблів 1. Переїзд.

Сільвер переїхав від матері та відчима до Кенді і почав нове життя. Правда він через свою самооцінку парився чи зможе виправдати її очікування і чи не дарма взагалі вони перейшли на цей етап, коли вона сказала, що хоче щоб він жив з нею.. але вона його переконувала 200 разів що впевнена на всі сто що мінусів сумісного життя не бачить взагалі. Хоч насправді це було не так просто — пристосуватися до всього, але Кенді щиро вірила, що все буде наадчудово. Вона мрійниця.

Сільвер хотів домовлятися про зобов’язання по квартирі відразу і не знав що на себе брати: хотілося і прибирання, і готування їжі, іноді миття посуду, щоб не бути нібито “тим, кого Кенді не так варта”, та Кенді сказала, що якщо він хоче — може брати на себе тільки прибирання, за все інше паритися поки не треба.

 

— Ну що? — Весело запитала дівчина, коли Сільв розбирав свої речі. — Я так чекала цього, ти не уявляєш!

— Уявляю, — усміхнувся Сільвестер. — А добре, що я подалі від предків, — він зітхнув. — Тому теж радий, з одного боку. А з іншого, ну ти розумієш. Нервую трохи.

— Все буде гаразд!~

— Де можна речі скласти?

— Секунду. — Вона відчинила шафу. — Отут, я спеціально місце звільнила. Але тепер у мене трошки тут безлад. Ніяк не можу прибратися… Я збиралася, але… ну, неважливо! Не хочеться.

— То може я…? Мені не складно.

— Ой, потім, якщо можеш.

— Добре.

…

— М.. Ти все тут так гарно прибрав. Але я не можу знайти свою кофтину.

— Ти про яку?

— Така фіолетова.

— Зараз знайду. Вибач.

— За що ти вибачаєшся, як такі гарні порядки понаводив?!

— Ти.. рада?

— Ще як, дякую!

— Звертайся.

— Ой, рада, що тепер є на кого покластися! А то робити все одній надто… І нудно, і довго!

— У мене переїзд асоціювався лише зі стресом, але тут же.. буде краще, спокійно, ніхто не сварить через аби-що… Зможу відпочити від цього всього.

— О, а знаєш, у мене у ліжку вистачає місця для двох.

— Ти це зараз.. натякаєш?

— Так, давай спати разом!

— Ну, не знаю.. ти правда так хочеш?

— А чому б ніі?

— Ну.. просто.. не зарано?.. Може я у іншій кімнаті…? Я іноді сплю погано. Не хочу заважати.

— Не будеш. Спробуємо?

— Е.. Ну якщо так може бути затишно…

— Бліін, я давно так хотіла!

— Так?..

— Спати з хлопцем!

— Хех.. — Він зітхнув, — нервую. Наврядчи сьогодні швидко засну.

— Не хвилюйся! Допоможу.

— Та я… заспокійливого вип’ю. Може нормально буде..

— Ой, але чи не краще спробувати розслабитися? Може щось я можу зробити?

— Не знаю.. Може, просто не турбуйся і.. врешті-решт все буде нормально да й засну.

— Я знаю що зробити!

— Га?

— Вночі дізнаєшся.

— Ну, добре.. — “Звучить двозначно. Але точно не те про що я подумав…” — думав хлопець.

…

Ніч. У кімнаті Кенді.

— Отак от, спробуй розслабитися. Заплющуй очі, ііі… Це секретна техніка Кенді. — Вона задрала футболку і повільно провела рукою по спині Сільвера та почала її розтирати. — Надіюсь поможе.

— Умієш це робити?

— Умію, не бійся. Хіба що.. може ти знімеш футболку повністю?

— Добре.. — Сільв злегка посміхнувся і почервонів. Розслабитися зараз було важко, але він постарався.

…

І тоді Кенді перейшла до плечей, і почала масажувати їх, це було приємно, але коли вона перейшла до шиї… Ах, болюча точка…

— Боляче.. — але біль був і приємним у той же час… Але Кенді перейшла до спини.

…

Минуло ще десь 15 хвилин, Кенді уже закінчувала.

— Що ж, закінчили, тепер під ковдру.

— Дякую.. — Залишились гарні відчуття, але Сільв у той же час почував себе краплю наче неловко. Він одягнув свою футболку та ліг у ліжко. Кенді ж позіхнула, і пішла щось діставати з-під ліжка. Сільв дивився на неї. А це була ціла гора плюшевих іграшок. Вона кинула їх на ліжко і тільки тоді вимкнула світло і лягла.

— Надіюсь і їм місця вистачить. І надіюся тобі зручно!

— Ем… так. Ти завжди з ними спиш?

— Так. Люблю їх, ну ти знаєш, хи-хи! — Вона позіхнула. — Аамх… На добраніч, Сільве!

— Добраніч.

Вони лежали у тиші. Сільв поки і не збирався засинати: все думав про щось. Так і лежали вони хвилин п’ять, а тоді Кенді чомусь раптом встала.

— Що таке? — Запитав Сільв.

— Да ось думаю… Мм.. можна я обійму тебе? І не треба цих іграшок…

Сільвер приємно здивувався.

— А.. так. Звісно я не проти…

Кенді скинула іграшки з ліжка, залишила тільки ведмедика, потім встала, заховала їх на місце і лягла до Сільвера позаду. Він повернувся до неї, трохи червоний.

— Я завжди ось так хотіла спати.

— Трошки бентежить.

Вона обійняла його.

— Це так мило..!

— Хех, так будемо спати..?

— Так. Хочеш же?

— Ну, так..

— Такий милий…

З цих слів він взагалі вмер. Почервонів.

Він думав куди би покласти свою руку… І просто поклав на спину, і почав думати чи нормально у пар, коли вони так рано починають спати разом, а ще, взагалі, чи не принесе він клопоту, поки живе тут? Було щось важко думати. Важко було пристосуватися. Розслабитися і просто заснути. Він не знав як спати, тож так і лежав. А тоді обережно повернувся на інший бік. І лише через 40 хвилин якось заснув. О пів на другу.

На ранок він прокидаєтья і смутно згадує що йому снилося… Щось про батьків, як сварили його вдома. Як вони схоже роз’їхалися з Кенді. Він досі не виключав можливості що чимось не влаштує її. Він, по його версії, може зіпсувати щось. Він про це думав.

… Ранок.

Зараз вона лежить, притиснувши до себе ближче коліна. Сільв хотів встати тихо, щоб не розбудити її… Але Кенді розплющила очі, поки він намагався так зробити.

— Мм.. доброго раночку. — Вона позіхнула і спала далі.

— Ранку.

Вона повертається на спину, позіхає знов і сонно питає:

— Як ти?

— Все нормально. Більш-менш.

— Добре поспав?

— ..Нормально.

— А я б іще поспала.. котра година?

— 10:17.

— Уфф.. Треба вставати, блін.. — Вона потягнулася вверх, позіхаючи, і знову завалилася назад на подушку. Сільвер на це дивився і думав “така лінива”, хоча не засуджував: сам бувало так само не хотів вставати.

— Хоча ні, можемо разом ще повалятися… Ну, я точно залишусь тут, ти як хочеш.. — вона звернулася калачиком. — Мфф.. — Вона так солодко виглядає, це ж взагалі! Сільв теж знов ліг на ліжко. — Теж будеш тут?

— Мгм..

— Взагалі, було би добре швидше почати день, тож.. Ще 10 хвилин, і все… А може й 15… — Вона глянула на нього, і лиш подумавши про те як добре було би піти кудись разом у цей вихідний, — відразу усміхнулася. І обійняла його. Сільвер погладив її руку. У нього мало б притиснутися до серця приємне почуття, але замість цього він ледь не заплакав, він не розумів що з ним, він окунувся в негатив… У голову лізли думки по типу “у мене не має бути настільки все добре”, “щось зі мною не так, не розумію що, але чимось я не такий…” і він боявся розчарувати цим Кенді, але цей біль… Так тиснув на нього, що неможливо було це сховати.

— Гей.. Ти щось приховуєш від мене.

— Вибач…

— Не мовчи, га..

— Просто, не можу повірити, що ми отак зійдемось… Ти так хотіла жити з кимось, я подумав, що чом би і ні, але… Важко. Я, знаєш, думаю, що.. — Він глибоко вдихнув, — Просто.. що як я тільки створю неприємності?

— Таак… — Вона сіла і підперла подушкою спину, — скажи, які неприємності?

— Да буду нити тобі постійно.. чи щось зіпсую іншим способом.

— Да не створиш ти нічого такого! Ти ж не поганий, що ти знов собі нав’язав? Скажи, ну… Ну які неприємності! — Вона різко змахнула з себе ковдру і сіла обличчям до Сільвера. — І правильно казати не “хотіла жити з кимось”, а з тобою! Я люблю тільки ТЕБЕ! Сільв… Звідки такі думки лізуть? Може знаєш?..

— …Мати так казала. Щось типу.. коротше, я лайно.

— Не вір цьому. Вір мені.. ти дуже хороший.

Проблема була у тому, що він звик думати про себе так, як у нього було закладено в голові матір’ю. Він правда не знаходить за що для нього можна було робити щось хороше. Але це поки що! Він доведе собі: він заслуговує кращого.

…

У нього є Кенді, вона для нього — все. Вона завжди поруч, завжди. Не осудить його, не причинить болю, а вже тим більше не стане його судити. Вона навчила його думати, що не так все погано, як він собі малює. Показала що таке ніжність, турбота і кохання.

…

 

Сьома година вечора. Сільвер одягнув свою довгу темну куртку, а Кенді сиділа в цей час на кухні, щось жувала, повернула голову в його бік, і наче хотіла запитати куди він збирається. Він теж поглянув на неї.

— Сходжу прогулятися. Хочеш зі мною?

— Звісно! — З повним ротом відповіла вона. І коли проковтнула, продовжила: — Це така типу романтична пізня прогулянка?

— Ну.. — він ненадовго відвів погляд. Не любив він романтичні теми, бо думав що в них не тямив, — типу так.

— А якщо без “типу”? — Вона трішки усміхнулася і пішла в сусідню кімнату вдягати кольоровий светрик і колготи, щоб не було холодно на вулиці. Адже вже починалася холодна осінь.

— ..Гаразд.

Через пару хвилин вона була вже зібрана.

— Хех, ще одне побачення, — пораділа Кенді, взула фіолетові чобітки.

— ..Пішли. — Сільвестер вийшов за двері і поправив шнурки на своїх грубих чорних чоботах. Кенді вийшла за ним, викликала ліфт та зачинила двері на замок.

— Я до речі уже замовила дублікат ключів!

— Так? Коли ти встигла?

— Нещодавно!

Подумав Сільв: “надіюсь цей дублікат не просру десь.”

…

Коли вони спустилися і вийшли з під’їзду — Кенді хотіла взяти хлопця за руку, але він тримав руку в кармані. Вони направилися у бік парку.

— А куди підемо? — Запитала дівчина.

— Аби-кудись. Просто по місту пройтися. Після цього просто легше заснути, от я і зібрався. Безсоння просто трохи мучить..

— М.. Погано.

Сільв думав, поки вони йшли мовчки: “просто так багато мені незрозуміло… Вже втомився про це думати. Чого доля звела мене з настільки хорошою дівчиною?” Він ніколи не думав, що може мати таку долю. Кенді справді б ніколи б не припинила піклуватися про нього і любити. Хоч він просив її “надто не заморачуватись, не віддавати найкраще”, та коли відчував турботу — йому було звісно до дуже добре.

— До речі, — заговорила Кенді, — а як плануєш фарбувати волосся? Наполовину?

— Та ні, повністю…

— Повністю?.. Та ти тоді весь чорний будеш. У тебе ж і одяг чорний, і чоботи, і…

— Ну то так і буде.

— Залиш трошки малинового! Він красивий.

— Я ж навпаки думав його приховати…

— Чорний з малиновим було б супер!

— Думаєш?..

— Так! Залиш трохи пасма, може. О, диви який фонтан з підсвіткою! — Їй він прямо сподобався відразу. — Не знала, що підсвітку тут вмикають! Бо по вечорам же ніколи не гуляла!

— Гарно.

— Так! Пішли до нього. — Фонтан так цікавив її, що вона пішла до нього прискореними кроками поперед хлопця. Він сів на лавку, закинув ногу на стегно іншої, і чекав, що Кенді зараз підійде, але вона дивилась з таким зацікавленням як міняються кольори тієї підсвітки! Тож Сільвер сам підійшов до неї, шукаючи в карманах штанів яку-небудь копійку, щоб кинути в фонтан. Знайшов і поклав її на великий палець, підкинув у фонтан.

— А це типу кидають монетки щоб загадати бажання? — Запитала Кенді.

— Мабуть. Не впевнений… Для мене це просто розвага. А потім.. хтось може візьме ті кошти.

— Зрозуміло. — Вона почала шукати яку-небудь копійку теж.

— Тримай, — Сільв протягнув їй залізну гривню.

— О, дякую! — Вона теж кинула монетку в фонтан. — А я загадала.

— Що?

— Не збудеться ж, якщо скажу!

“Цікаво, а чому люди вірять у це… Навіть я так думав”, — замислився Сільвер.

— Ладно.. куди підемо далі? — запитав він.

— А не хочеш тут посидіти?

— Я би десь пройшовся.. просто кажу ж, потім легше заснути.

— Ну гаразд! Тільки відео зніму.

Вона засняла на камеру фонтан, і тоді перевела камеру на хлопця, хіхікаючи.

— Та ну не знімай, — попросив він і відвернув обличчя. Вона зупинила запис.

— Це ж так, на пам’ять.~ Ну ладно, ходімо, — вона поклала телефон у сумку і взяла Сільвера за руку, потягнула за собою. Він трошки занервував і пішов з нею. Вона помітила його напругу і відпустила руку. Далі вони ішли просто поруч один з одним. Кенді думала що б обсудити:

— О до речі, а як твої батьки? Це ж у тебе скоро День народження. Можливо позвуть додому?

— Я з ними не спілкуюся… Та, мати тільки рада, що я з’їхав, думаю про мене не згадує і не схоче щоб вертався.

— Думаєш?..

— Бо не може буть по-іншому. Давай не про це. Думаю ти б не хотіла засмутитися.

— Мгм… Вони.. взагалі що, навіть не дзвонять тобі?

— Ай, та.. дуже треба. Хоча з відчимом я б поговорив з радістю. Може…

— Я співчуваю..!

— Да це нормально. Я вже звик.

Кенді знов узяла його за руку і поглянула на нього. І він тепер засмутився, що схоже засмутив її, відчув тяжкість.

— Казав же давай не про це..

— Треба про це.

— Чесно, я звик.

— Це не нормально!

— Кенді…

Вони зупинилися, відійшли з дороги, і дівчина обійняла його. Відчуття у нього таке приємне, але в той же час… Змішане. Наче у неї немає іншого вибору. Але ж чому? Мх.. Він обіймає її у відповідь і просто… Тихо поплакує, уже не стримавшись. Він і сам розумів, що у інших сімей по-нормальному, а у нього… Чисто да всім чхати.

— Нічого, все буде добре.. — А вона старалася чимось його заспокоїти.

— Ага, у мене нове життя. Без них, — сказав він і витер рукою сльози.

— Так, без тих, кому ти, як би страшно це не звучало, байдужий, — продовжувала вона сумним голосом.

— Тільки не заплач, прошу.

— Ех.

— Краще запам’ятай: все ж.. я з тобою. Ти зі мною.

— Так..~ — Вона поглянула на нього і натягнула посмішку. — І це головне.

Він легенько посміхнувся у відповідь. — Пішли?

— Є розмова…

— Яка?

Кенді взяла його за руку.

— Може.. до психотерапевта?

— Ем..

— У цьому немає нічого дивного або страшного… зрозумій.

— Може… може ти права.

— Ти не можеш впоратися без його допомоги… Навіть з моєю підтримкою.

— Т.. так. — Він знов заплакав: було шкода себе.

— Все буде добре! Тобі допоможуть. Я теж… колись зверталася. Тільки до психолога. Це трохи інше, але… — Вона взяла його руку. — Не хвилюйся.. це абсолютно нормально — наголошую!

— Так.. не так як це звикло вважати суспільство…

— Ну ось!

— Кхм.. гарна порада однак. Тільки де того психотерапевта знайти..

— Доручи це мені.

— Психотерапевт ще й напевно дорого бере.

— Ну, головне — звернутися вчасно. Розумієш? Психіка важливіше, ніж гроші.. я тобі додам, якщо потрібно буде.

— Добре..

— Все буде добре!

…

/Коротше настав день, коли він звернувся за до психотерапевта. Брав декілька сеансів на тиждень, і поступово дійшли до такого висновку, що лікуватися треба медикаментозно. Препарати виписував уже психіатр, як і має бути./

…

 

— Треба якось взяти да до батьків за іншими речами піти, — зітхнувши сказав до Кенді Сільвер. — Зараз їм наберу.

…

— Ідеш? — Запитала Кенді.

— Так, але ще не додзвонився.

— Давай і я з тобою!

Сільвер повернувся до неї.

— Давай.

— З батьками познайомиш.

— Ага. Напевно вони б теж хотіли дізнатися хто ти, Кенді.

— От-от! І допоможу з речами.

— Добре, збирайся.

…

Через декілька хвилин він додзвонився до матері і про все домовився.

…..

Сільв і Кенді дійшли до під’їзду. Сільв подзвонив у домофон. Їм відчинили і вони зайшли.

— Ну що.. трохи готуйся морально, — попередив Сільв, — трохи напружено може бути. — Кенді кивнула. Вона вважала що знаходити спільну мову з будь-ким — це її дар. Якою би поганою людиною мати не була, як би не було, Кенді знайде про що з нею поговорити.

Вони піднялися на четвертий поверх. Тоді їм відчинила двері броваста, малинововолоса жінка, — мати Сільвера.

— Привіт, синок, — вимовила вона сухо.

Сільвер був із серйозним обличчям.

— Привіт.

Ще з порогу Кенді відчула сутність жінки, і стало некомфортно від напруги, яка відчувалася між рідними, але вона зробила вигляд, наче цього не помітила, і привіталася:

— Добрий день!

— Вітаю. То ти.. наче як Кенді.

— Так-так, це я! ^^”

Кенді з Сільвом роззулися в передпокої і до них вийшов привітатися і відчим хлопця.

— Привіт, Сільвестер, — він похлопав його по плечу. — І вітаю… Кенді.

— Привіт. Та Сільвер я…

— Ок.

— Добрий день, — привітно відповіла дівчина.

— А ти правильно вирішив, що показати її привів, — почав міркувати батяня, при тому дивлячись на дівчину, подумки оцінюючи її зовнішність, вона трохи почувалася незручно. — Ну вона нічого така.

— Ага.

Сільв взяв Кенді за руку і повів до себе в кімнату. Там зачинив двері і присів на ліжку. Кенді сіла поруч.

— Ну, оце і є моя кімната. Ти ж хотіла побачити.

— Невеличка така.

Зайшов відчим.

— Вам дати усамітнитися?

— Ми не за тим тут. Речі забрати потрібно.

— А, ну забирайте. Я чого прийшов… чаю хочете?

— Так, давайте, — сказала дівчина.

І він пішов з кімнати.

— Такс, — Сільв встав з ліжка і пішов з шафи складати речі в чумадан.

— А що мені робити?

— Можеш речі з шухляди зібрати. Ті що залишилися.

Він продовжив збирати речі, а потім раптом його осяяло: у другій шухляді є те що краще б Кенді не гортати: блокнот з його старими віршами. Він підійшов глянути чи не добралася вона ще до нього. Взяв його з шухляди і погортав. Зупинився на одній сторінці, читав… Кенді хотіла глянути. Та він бігом закрив той блокнот.

— Не те щоб у мене якісь великі таємниці.. Е… Просто не хочу показувати.

— Розслабся! Тобі непотрібно пояснювати чому приховуєш. Якщо схочеш — покажеш може колись іншим разом.

В тому діло, що там були не лише вірші, куди він виплескував емоції. А й дещо таке особисте. І деякі замальовки… він хотів щоб це і лишалося особистим.

— ..Надіюсь батьки його не бачили.

Та Кенді продовжила збирати речі з шухляд. Там знаходився ще якийсь альбом з фотографіями. Кенді дістала його, підійшла до Сільвера.

— А що це? Можна погортати?

— Давай удома разом.

— Сільвестере, пішли чай пити, — типу покликала їх мати.

— Ходім? — Запитав хлопець у Кенді.

— Так!

Усміхаючись, вони пішли на кухню.

— Чуєш, а де ви познайомилися? — Запитав з цікавістю відчим.

— У школі, — сказав Сільвер, і сів за стіл разом з Кенді, — вона зацікавилася мною.

— Взагалі, я певний час не наважувалася вперше заговорити з ним. Але відчувала якось що… це того варте. Він виявився цікавим і, як я і відчувала, хорошим хлопцем! І я закохалася!~

— Вона кмітлива.. — Сказав він батьку, — мені буде добре з нею.

— А твої батьки шо думають? — Поцікавився той у неї.

— А вони не живуть зі мною! Тоож… Поки що вони з моїм хлопцем не знайомі.

— А, ніфігасє. Тоді нормально. Та взагалі чудово. Ну ніфіга собі тобі пощастило, — він легенько штовхнув ліктем плече сина. — Я звісно шо сумуватиму, але тобі буде краще окремо.

— Хоч хтось буде сумувати.

— Хех! Нє ну Оля буде теж. Правда ж?

— Чого?… А, ага, — відгукнулася мати.

— Навіть і не питай, — сказав спокійно Сільв.

— А працюєш ти все ще на складі? — Ще запитав відчим.

— Так. Робота є.

— Ну добре. Але якщо шо, якісь проблеми, — ти звертайся. Знайдем чим допомогти.

— Дякую.

— Ти економний у нас, наче?

— В сенсі?

— Гроші маєш?

— Ну, так.

— Ходи сюди на хвилину.

Вони з Сільвом вийшли в коридор.

— Осьо тобі гроші. Порадуєш чимось може Кенді свою. Або себе. Тобі вирішувати, хех.

— А.. У мене звісно є…

— Бери. Зайвих грошей не буває. Хоча, у мамки твоєї буває… купує все підряд. Ну то таке.

— Дякую.

— Ти там постарайся для Кенді. Щоб все ок було.

— Ітак стараюся.

— От, молодець. А які шанси на… інтим?)

— …Поки може зарано.

— Ну натякнеш як буде не зарано.

— … — Сільв трохи зітхнув, так наче його не дуже це цікавило. Дійсно здавалося що ще рано для такої близості.

Пішли назад на кухню. Кенді тим часом вела розмову з мамою Сільвера:

— …Так що він мій перший хлопець. Саме з ним одним хотіла зустрічатися.

— Зрозуміла.

— І перший, і єдиний!

— Ага. Удачі вам, напевно, — з підколом відповіла жінка. — Ти мрійниця. Будь реалісткою, якщо не хочеш розчаруватися у житті.

— Га..?

— Дружня порада.

Інтонація уже знайома, з такою самою міг іноді говорити і Сільвестер: серйозно, прямо і відкрито. Тому це не сильно насторожувало Кенді.

— Хм.. Чому розчаруватися?

— Ти надто віриш у те що сама ж вигадала.

— Що вона вигадала? Що ми будемо жити у взаєморозумінні? Та що про це ти можеш знати, — спокійно, без показу роздратованості вступив у діалог Сільв, — не розумію.

— Що ТИ можеш знати про розуміння? — Сказала йому матір.

— …

Він знав про це якраз точно вже більше за неї. Але чути таке від матері… боляче ним сприймалося. Він завжди слухав її. І хоч розумів, що вона погана, вірив їй якоюсь мірою, неважливо чи хотів. Вірив у те ж що й вона: він такий собі син.

Він просто сидів і думав що відповісти.. Тоді підняв голову і сказав:

— Дещо ж таки знаю.

Мама зібралась відповісти:

— Чомусь коли тре…

Але тут відчим перебив:

— Оль. Не починай оце. Не треба його хоч при дівчині оцей во штиркать.

Сільв був напружений.

— Ну ладно, да… Я в принципі тобі уже все і раніше виказувала.

Сільв опустив погляд вниз… не хотілося минуле згадувати, але воно саме…

— Пх..

“Ти не розумієш як мені самій важко з тобою”, “а ти ще й вдячність не виявляєш, чи що”, “не жалійся!”, “а ти спробуй сам мої обов’язки виконувати”, “взагалі, ти уже подорослішав, я думала з тобою буде простіше, а ти…” і всяке інше. Кенді відчула як він почувається і торкнулася його плеча.

 

Сільвер з Кенді пішли у іншу кімнату…

— …Ну прям от любить нагадувати, що зі мною щось не так.

— З тобою якраз все нормально!

— Ну.. от а вона так не вважає.

— Я вважаю! Всі інші вважають.

— Дякую. А знаєш…

— Га?

— Я знаю чого вона так себе поводить…

Він встав з ліжка і, стараючись зберігати спокій, запитав:

— Давай просто далі речі пакувати?

— Угу. — Кенді теж встала. І несподівано завалилася в його бік, обійняла його. Він так ледь стояв, і завалився разом з нею назад на ліжко.

— Що ти робиш? — Запитав він і легенько усміхнувся.

— Е.. не знаю, — хіхікнула вона. — Вибач. Обійняти захотіла. — Це все виглядало трохи забавно.

Він поклав руку на її спину. Вона вирішила прислухатися до його серцебиття. Воно було трохи прискореним. І раптом у кімнату увірвалась мати. Кенді перелякалась і почервоніла, хутко піднялася, поправила спідничку і сіла на ліжку. Сільвер теж піднявся, і глянув на невелику коробку, яку матір занесла.

— Твої старі речі, — сказала вона, — викидати чи собі забереш?

— Я перегляну.

— На, — вона поставила її на ліжко і пішла з кімнати.

— А є де скласти оце?.. — Запитав Сільв Кенді.

— Я думаю у мене для всього знайдеться місце.

Сільв відкрив ту коробку і глянув що в ній. А там одяг і ще різні його речі.

— Хм.

Він відставив її на підлогу і підсів ближче до Кенді.

— Це потім… — Він взяв її за руку, так що їх пальці переплелися. Заплющив очі і цьмокнув її в губи, повільно і ніжно… і тоді знов хтось завадив: відчинили двері…

— Та йомайо, — тихо обурився він.

— Зошити треба? Чи спалить їх? — Питала мама.

— Можна й спалити.

Вона вийшла.

— Ну за те ми у мене завжди усамітнитися можемо.

— Так..

— Там взагалі нікого нема.

— Ага…

— Хехе~ Добре, давай далі речі складати.

…

— Так.. — Сільвер витягав з коробки зі старими речами всі речі, а там були іграшки. В тому числі декілька плюшевих. Це були сидяча мавпа та коала. Він відклав їх на ліжко, а Кенді сиділа поруч і дивилася що там у нього. А там був іграшковий потяг, залізна дорога.

— Цікаво..!

— Ага. Навіть зараз би теж погрався, класна річ.

Ще знайшов дарц. І шахи.

— Залишу… Хоча шахи можна взяти.

…

Кінець першої збірки другого тому

Велике дякую за прочитання!