Том 1. Розділ 9

Спогади про своє дитинство здавались мені чужими, нереалістичними. Поступово я почав забувати той далекий час без будь-яких хворобливих розладів. Однак у пам’яті ще збереглися швидкоплинні епізоди.

Хлопцем, я часто грав із приятелями. Ми прикидалися поліцейськими, потім називали себе таємною організацією, будували свій штаб. Я був заводилою. Ми вивчали місцеву флору та фауну, як і всі хлопці у нашому віці. Діставали дорослих штрафами за сміття та шум. Задиралися до хлопців з інших дворів, наживали собі ворогів, щоби було проти кого воювати. Так я особливо потоваришував із п’ятьма хлопцями.

Після школи ми постійно збиралися разом. У штабі допомагали один одному з домашкою. Я добре схоплював матеріал, тому міг авторитетно виправляти чужі помилки і швидко придбав повагу.

Пам’ятаю, що якось захищав незнайомого мені хлопця від хуліганів. Здається, тоді я ще мав яскраве виражене почуття справедливості. Мені завжди здавалося, що ми найкращі. Що ми трохи доросліші за інших. Але швидше за все ми просто грали у героїв. А я настільки вжився в роль…

Лідер, який веде за собою, розумний, готовий заступитися і завжди постояти за справедливість. Маля просто тішилася з мене.

Коли згадуєш ті часи, думаєш… невже це був я?

Невже я знову почав грати у дитячі ігри?

***

Від Ніколаса не приходило жодних звісток уже кілька днів. Останні повідомлення були позначені числом, коли стався вибух – після того, як я гепнув телефон об стіну. Я ставився до них двояко.

«Тобі нічого не загрожує, якщо ти виконуватимеш подальші інструкції».

«Щось не чути твоїх домагань».

«От дурник, розбив телефон?»

«Речі треба берегти, особливо коли перебуваєш у жопі світу». (Смайлик)

«Це так схоже на тебе».

«Тут найнебезпечніша точка, а найближчий транспорт якраз після території банди недоумків».

«Твоя впертість розчулює».

«Але і при цьому приносить біль, правда?»

«Тепер і виїжджати за твоєю дупкою». (Смайлик)

«Можу тобі розповісти історію».

«Ти валявся в темному провулку поруч зі сміттєвим баком, і тебе знатно прикрасили».

«Навряд чи хтось знайшов би тебе, окрім некромантів». (Смайлик)

«Ще ти важкий, ледве вдалося запхати тебе в машину непоміченим».

«Спостерігаю вираз твого обличчя».

«Ти навіть у відключенні хмуришся. Ніхто не казав тобі зробити обличчя простіше?» (Смайлик)

«По приїзду медсестри відразу почали активно займатися тобою, я навіть поспостерігав за процесом».

«І ще взяв участь!» (Смайлик)

«У тебе цікава родимка біля пупка».

«Волоси зараз дибки встали від моїх слів, так?»

«Ахаха».

Я кинув телефон на ліжко. Що це в біса таке?!

Підняв футболку та глянув на перев’язки. Ні. Алан, не думай про це. Забудь. Це перша медична допомога, це цілком нормально. Але він явно хотів додати до цього пікантних подробиць.

Його чудасії незрозумілі мені. Я забив в інтернеті недавню подію з вибухом та почитав коментарі.

Терористи? Нове угруповання виступає за інтереси громадян, їхню забезпеченість… Простий народ, який хтось озброїв і почав віддавати накази.

Вибух та смерть – це занадто. Тільки не зрозуміло, чому слідство закрито? Саме угруповання заперечує свою причетність до подій у барі. Однак тут зазначено, що між ними та Волтером якраз назрівав конфлікт. Йдеться про спроби покінчити з життям політика. Здається, нібито все вміло підставлено…

Я вийшов на балкон і закурив. Жодного слова не було зазначено про Ніколаса. Але хто він?

Подумавши кілька хвилин, я все більше переконувався у своєму рішенні. Я маю перевагу. Зв’язок із тим, хто найбільше причетний до інциденту. Одне погано: я також причетний. Звертатися до поліції поки що ризиковано. Мені можуть просто не повірити. Я не маю доказів. Окрім листування, проте…

Раптом Ніколас дасть хабар? Найбільше я боюся його грошей. У мене для поліції немає і копійки. У такої людини обов’язково мають бути зв’язки. Хто ж стріляв у політика… Я пам’ятаю лише звичайні лайки навкруги. Крім спотвореного обличчя Волтера та крапель крові нічого не залишилося в пам’яті.

Почув звук повідомлення.

«Як там поживає поранений?»

Пише так, ніби його ці події не стосуються. Не встиг я збагнути, що відповісти, як висвітлилося нове повідомлення:

«Я користуюся цією соціальною мережею, адже вона не здає інформацію до правоохоронних органів».

«Тут високий рівень шифрування, і повідомлення видаляються з двох сторін, з серверу, притому моментально і назавжди».

Я здивувався і спостерігав, як наше з ним листування поступово йде в нікуди.

Він одразу видалив усе… Все, що я міг йому протиставити. Це було єдине, на що я міг би посилатися у вигляді доказів. Скріншотів я не робив, нікому нічого не казав. У мене залишився лише геотрек у власному обліковому записі, який з головою видає мою причетність.

Обміркувавши ситуацію, я відчув себе… обеззброєним. Але незважаючи на це, здаватися не збирався.

А він усе продовжував писати:

«Ти прикидаєш, які у тебе є шанси проти мене?»

«Упевнений, саме про це ти зараз і думаєш».

«Бо ти дурник…»

«Як завжди робиш із себе героя, як іронічно».

Я стиснув зуби.

― Ми знайомі?

Нема відповіді.

— Чому ти так кажеш, ніби знаєш мене?

Нема відповіді.

― Я хочу знати.

Почала накочувати злість.

— Так, я думаю, що маю шанс. Тільки не розумію, навіщо я тобі. Ти не бачиш у мені перешкод? Навіщо тобі здався такий, як я? Щоб віднести ту чортову коробку? Бо я – ніхто? Ти, напевно, знаєш мене, так?

Злість змішалася з образою. Пальці почали тремтіти.

Я ж нікчемний, чому саме мене ти вибрав?

«Дурнику…»

«Я ж говорив».

«Не знаю, яку ти там собі зараз маячню вигадуєш, але схоже, що головне твоє питання: «чому я?»

«Так?»

«Якщо хочеш дізнатися – давай зустрінемося».

«Тоді ти зрозумієш, чому». (Смайлик)

«Тебе таке влаштує?»

«Мій псих». (Смайлик)

Мій подих збився. Маячну?.. Я ставлю собі правильні запитання. Це все, на що я зараз здатний. Зустрінемося… Може, тоді я зможу вивести його на чисту воду?

― Коли?

***

Зустріч була призначена наступного дня, шість годин вечора. Вбивши адресу, у пошуковій системі відразу ж відображалися фотографії величезного ресторану. Про його існування в місті я дізнався лише вчора – зайвих грошей не було, щоб цікавитися такою дурницею наперед. Здогадка про те, що Ніколас – багатій, підтверджувалася.

Після того як я зрозумів, що мене запросили до шикарного закладу, відчув себе ніяково і почав нервувати. Намагався придумати план дій. Кілька разів ходив на балкон перекурити. У мене навіть відповідного костюма не було для такого заходу. Він, напевно, про це знав. Я вдяг найчистіше, що в мене знайшлося. Намагався навести порядок на голові, але не був упевнений, що вийшло гарно.

І чому я так турбувався? Я ж збирався зустрітися з призвідником всього цього жаху і винуватцем всіх моїх бід, але… Незважаючи на свою злість і образу, на почуття страху, я був приємно і безтурботно схвильований. Коли стояв перед шафою одягу, вибираючи, що найкраще пасує.

Це все через нелюдимість?

Я перерив у голові купу варіантів того, що може зі мною трапитися. Проте трагічний результат зустрічі не спадав мені на думку. Бо навіть якщо щось станеться – мені було байдуже. У цьому світі я – ніхто. Приблизно таким був перебіг моїх роздумів, але все одно…

Цього дня мама прийшла завчасно. Вона помітила, як я активно збирався. Помітила і те, як підготувався до зустрічі. І поки я дивився на себе в дзеркало, на свої замазані кремом синці, вперше за весь час рятівниця вирішила підійти до мене.

― У тебе волосся стирчить, ― м’яким тоном промовила вона, декількома точними рухами пригладивши волосся.

Я здивувався і відчув себе на мить… щасливим.

— Дякую… — тихо промовив я, стримуючи себе.

Чомусь саме цей день був таким особливим. Чомусь вона вирішила обійняти мене. Чомусь саме зараз їй захотілося побачити мене таким, яким я є… коли стежу за дозою пігулок. Їй не хотілося думати про це.

Вона просто притиснулася до мене і вибачилася. Я відчув вологу на своєму плечі, а вона продовжувала вибачатися. Я обійняв її у відповідь.

― Щасти на побаченні.

Я сподівався, що вона ніколи не дізнається ні про мене, ні про Ніколаса. Я сподівався, що розберуся з вовком самостійно… не помічаючи, як весь цей час грав роль наївного ягня.