Том 1. Розділ 6

Далеко в дитинстві я мав ідеальну можливість показати себе. Типова ситуація: м’яч застряг на дереві, і хоробрий хлопчик лізе за ним. Однак цього разу нікого довкола не було, щоб допомогти. Тільки я і маленька дівчинка, до якої мав дитячі романтичні почуття. Вона невпевнено поглядала в мій бік, а я тим часом інтенсивно розкочувався на гойдалці. Не люблю незручні ситуації.

Проте, як герой, я таки вирішив зупинитися і запропонував їй свою допомогу. Дівчинка чомусь косо подивилася на мене, але я вирішив зробити свою справу. Поліз за м’ячем, струсив його. Коли глянув униз, нікого вже не було. Відійшла? Я спустився і озирнувся, але ніде не було ані душі. Накотила злість.

«Втекла?» ― подумав я. «Ну і відмінно». Взяв із дому маркер, написав лайку на м’ячі. Я знав, на якому поверсі вона живе, тому знайшов дерево навпроти нього, ледве видерся на необхідну висоту, і залишив її іграшку між гілками. М’яч був помаранчевого кольору, тож виділявся. За кілька днів дівчинка його помітила. Більше ми не розмовляли.

Можливо, капості у мене краще виходять?

***

Поїздка зайняла від сили півгодини. Їхати було некомфортно. Чоловік у чорному сидів за кермом, іноді поглядаючи на мене через люстерко. Моє серце шалено билося. Краєвиди за вікном розпливалися. На повідомлення Невідомий як завжди не відповідав. Поглянувши на геотрек, я помітив, що мене возять колами через провулки. Щойно машина загальмувала, я швидко вискочив назовні.

Мене висадили прямо напроти входу. Я ще стояв з хвилину, слухаючи своє серцебиття, поки шофер вичікуючи на мене дивився. Моторошно. Але якщо це комусь допоможе…

Я не можу просто так залишити цього психопата наодинці із собою. Не можу. Я мушу щось зробити. Навіть таке тупе прохання, як доставити посилку.

Зібравшись із думками, я зайшов усередину будівлі. З усіх боків навперебій кричали, говорили, кидали столові прилади, човкали та наливали. Бар був звичайною забігайлівкою. Прості страви, миготлива вітрина, столи з диванами. Дартс, більярд, за якими стояли спітнілі чоловіки.

Прийшло повідомлення.

«Четвертий столик праворуч».

«Ти побачиш солідну людину, звуть Волтер».

«Передай посилку йому».

«Раджу після цього відразу змитися».

Я проковтнув. Складно було зрозуміти, що йому це допоможе. Проте для мене шляху назад не було. Або тільки я так думав.

«Четвертий праворуч, четвертий праворуч…» — промовляв я собі. Там справді сидів чоловік у пристойному костюмі, виділяючись серед місцевих завсідників. Однак його волосся було розпатлане, вигляд пониклий. Він більше нагадував багатого п’яницю. Поспішаючи я попрямував до нього, все ще сумніваючись у правильності того, що відбувається.

— Добридень, — я намагався виглядати впевненіше. — Це ви… Вол…

― Що за нісенітниця?! — пролунало за сусіднім столиком.

Я на мить розгубився, збився з думки і замкнувся. Проте чоловік так само відсутнім поглядом дивився на мене.

― Це ви, Волтер? ― зміг я видавити з себе.

Глянув у його порожні очі. Він нічого не відповів. Розгублений, я повторив питання. Чоловік зробив видиме зусилля щоб підвестися.

— Ах ти сучий син! — підвівся чоловік за столиком, звертаючись до свого знайомого. — Як ти наважився кувіркатися з моєю дружиною?! Ти, виродок! — чоловік був п’яний в устілку, але зумів рукою потрапити в кишеню і щось із неї дістати.

Все сталося так швидко. В очах моїх потемніло, у вухах луною відбився шум. Серце застигло, емоції страху та шоку зашкалило. Думка «що я тут роблю?» заповнила простір. Ще кілька секунд я стояв, як укопаний, нічого не розуміючи, помічаючи лише червоні краплі крові.

Навколо все заголосило, я спостерігав здивовані і такі ж злякані очі. «Ось як це відбувається», — подумав я. Очі опустилися нижче, почувся крик, почався повний хаос.

— Це ваша посилка… містере Волтер, — пам’ятаю, як я тремтячим голосом промовив цю фразу, поклавши коробку поряд з тілом.

І почав якнайшвидше йти звідти, прикриваючи обличчя кепкою. Тоді все було заплутано, незрозуміло. Я не знав цього Волтера, важливу персону в моїй майбутній історії. Тоді я не знав, з ким мав справу.

Тоді я ще мав уявлення про те, як бути добрим, правильним, порядним. Мені це ніколи не йшло.

***

Мого шкільного друга звали Джордж. Найчастіше я звертався до нього дуже по-дружньому, адже інакше б зі мною ніхто не розмовляв. У кожного має бути як мінімум один друг. Ось він і був – один.

Я не намагався потоваришувати з усім класом. Знайомлячись із кожним, я вже передбачав кінець нашого спілкування. Така фішка повторюється зі мною із завидною циклічністю. Знайомство, дружба, самотність. Я наперед помічав відсутність спільних інтересів і тверезо оцінював шанси на взаємність. Іноді мені з одного погляду ставало зрозуміло, що немає сенсу витрачати додаткові сили на зав’язування дружніх стосунків.

Однак у якісь моменти я дуже шкодував про це. Образ замкнутого та нелюдимого однокласника настільки заповнив мене, що не виходило відповісти взаємністю, коли того хотілося. Це скривило. Злило.

Але Джордж допомагав мені не стати зайвою деталлю у цьому шкільному світлі. Головне, що я був не один. Він поводився як друг, і мені було цього достатньо. Усі з цим змирилися. І більше я не міг вибратися із замкненого кола – з кимось потоваришувати, вибитися з поставлених мною рамок. До того моменту, поки не зрозумів, що у житті, як у грі, існує кнопка «reset».

Нові знайомі наповнили моє життя. З’явився другий подих, відкрилися невідомі межі. Чому це сталось? Конкретної відповіді я не знав, але вирішив, що хвороба на якийсь час принишкла. У мене з’явилися нові друзі, і в їхній компанії я почувався нормальним.

― Алан, вечеря! — почувся материнський голос.

Я перервався писати у щоденник, сподіваючись закінчити пізніше, і тихо пройшов на кухню. Там уже нікого не було. Мати завжди йшла до своєї кімнати, перш ніж перетнутися зі мною. Не пам’ятаю, щоби ми разом обідали за столом. Я їв навмисне повільно, сподіваючись щоразу, що вона прийде.

Проте вона жодного разу не з’являлася. Я помив посуд і попрямував до кімнати. По дорозі мене застав зненацька клацання від вхідних дверей. У коридор випав п’яний чоловік. Брудний, з жирним волоссям, та пляшкою алкоголю. Я злякано глянув на нього і не міг зрушити з місця. Чекав, доки він заговорить зі мною.

— А, це ти… синку, — вимовляючи останнє слово з глузуванням.

Я скривився і повернувся до кімнати. Зачинив вуха, щоби не чути чергового скандалу. Я відчував себе в небезпеці. Переживав за маму. Але так і не наважився вийти із кімнати. Коли настала ніч, все затихло.

«Чому я такий слабкий?..»