Том 1. Розділ 4. Зміни

Частина 1

Літо минуло так швидко, що я й оком не змигнув. За час проживання в селі Буена, а саме — три місяці, мені вдалося багато чого. Я знайшов роботу репетитором для діточок. Більшість із них узагалі мене не слухала, тому зовсім швидко відмовився від цього заміру. Правда мені сподобалося навчати когось. Це було доволі пізнавально, хоч їхня непосидючість сильно дратувала.

Загалом, на цій роботі не вдалось багато заробити. Тепер шкодую, що не пішов полювати зі знайомими Пола. Там безперечно отримав би винагороду трохи більшу. З грошима в мене туго.

Також я створив цілу колекцію фігурок нашої родини. Особливо виділялася кількість статуеток Айші та Норн, адже тут було все: від косплею до повсякденного вбрання. На деяких екземплярах можна навіть було глянути під спідничку та побачити трусики, та я відмовився від ідеї. Довелося переробити. Якби Пол або Зеніт побачили таке, то одразу б мене вигнали.

Однак реакція моїх сестричок вартувала витраченого часу на ці фігурки. Це треба було побачити.

— Нічого собі! — Викрикнула Айша, коли я виклав усі фігурки на стіл. — Один в один як справжні.

Айша присіла та почала уважно роздивлятися кожну деталь. Її погляд зупинився на статуетці Гіслен, яку я відтворив до найменших деталей.

— Глянь, тут навіть татко є, — Норн узяла фігурку та показала Айші.

— Ага…

Наші стосунки з Айшею трохи покращилися. Як тільки я приїхав, вона весь час кидала на мене косі погляди та старалася уникати. Мені здалося доречним запитати поради в Лілії, яка розповіла, що Айша випадково дізналася про мою Священну Реліквію, коли сама Лілія була зайнята. Після цього дівчинка перестала поважати мене та постаралася забути як поганий сон.

Утім, з часом Айша звикла до моєї присутності та почала розмовляти зі мною. Наші розмови могли тривати годинами, а все тому, що Айша знається на багатьох речах. Іноді я дивуюся наскільки освічена ця дитина.

— Брате, — звернулася до мене Норн, — ти не проти, якщо я візьму собі цю фігурку?

Вона втягнула статуетку Пола з колекції та простягнула мені. Я вдав, ніби задумався над її пропозицією й опісля махнув головою на знак згоди. Айша, побачивши це, взяла першу ліпшу фігурку й теж простягнула до мене. Я знову кивнув.

Мені подобалося їхнє суперництво. Така розумна й часом зарозуміла Айша була чудовою противагою до спокійної та стриманої Норн. Вони весь час сварилися, коли батьків або Лілії не було поруч, однак ніколи не розповідали їм про сварки.

От і тепер вони почали сваритися. Цього разу через те, яка фігурка кому дістанеться.

— Я перша її взяла! — Айша міцно схопила фігурку, намагаючись вирвати її з рук сестри.

— Неправда! Брате, скажи їй щось.

Я тяжко зітхнув і забрав у них фігурку, поки вони її не розтрощили. Потім поставив її на ліву руку та почав створювати ту саму форму на правій. За декілька секунд можна було побачити людські риси, а ще через мить усі частини тіла набули правильної форми. Сестри здивовано споглядали, поки я додавав до фігурки більше деталей.

— Неймовірно, — сказали обидві.

Я презентував їм своє творіння — точну копію статуетки з лівої руки. Взагалі не розумію що вони знайшли саме в цій. Звичайна дівчинка-косплеєр з аніме, яка була вдягнена у костюм кролички. Втім, не мені судити. Вже маю знайомих, які захоплюються звіролюдьми.

— Точно, брате, — взявши фігурку, почала Айша, — в мене є до тебе прохання.

Га?

— Не соромся, питай що завгодно.

— Хочу поїхати в Академію з вами, — раптово видала вона.

Дивно. З чого б це їй захотілося поїхати з нами? Розумію, дівчинка розумна, та не настільки, щоб в такому молодому віці вступати в Академію Магії Раноа. Та й грошей у мене на це не вистачить. Аж ніяк.

— Матуся сказала, що без мене ти сам не впораєшся. Тож я маю її дозвіл.

— А як же тато? Що він на це скаже? — Відповів я.

— Тато від початку хотів віддати мене в школу, тож не переймайся.

Яка приставуча. Така мала, а вже в школу хоче, бачте. Гаразд. Як ніхто не заперечує, то я не проти. Мені не завадять зайві руки вдома. Чи ми будемо проживати в гуртожитках? Хтозна.

— Гаразд. — Промовив я. — Проте мушу запитати в Лілії та Пола. Про всяк випадок.

Мила посмішка з’явилася в Айші на обличчі. Вона обійняла мене та повернула голову до Норн, аби показати їй язика. Та, у свою чергу, опустила голову з сумним поглядом і вийшла з моєї кімнати.

З цього моменту нас стало троє: я, Сільфі та Айша. Хоч така кількість осіб забере велику частку грошей з моєї кишені, я не проти. Айша заслуговує на це. Шкода лише, що я не можу взяти Норн із собою.

— Брате, чому ця коробка тут лежить? Її місце було під стіною.

— Пробач, — відповів я, почухавши себе за потилицею.

Пройшов деякий час і ми почали збирати речі в дорогу. Я на швидкоруч зробив список всього необхідного, а Айша викреслила половину з того. Вона взялася за цю справу навсправжки та залишила мене із найгіршим завданням — перенесенням. Я носився з однієї частини дому в іншу, тягаючи хоч і не важкі, та незручні коробки до нас у вітальню. Також прийшлося залишити частину фігурок. За це літо, оскільки мені не було чим зайнятися, я наробив їх достобіса. Якби взяв усі, то половина зламалася б по дорозі. Сподіваюся, що Норн доглядатиме за ними як за своїми дітьми.

— Брате, ти сьогодні зовсім незграбний. Знову думаєш про сестричку Сільфі? — З посмішкою сказала Айша, коли я поставив мішок.

— Відколи це ти її почала називати сестричкою?

— Завжди так називала. Ти хіба не помічав?

Дивна вона якась. Хто без причини буде називати когось “братом” чи “сестричкою”? Тим паче, що вони не настільки близькі. Ще жодного разу не бачив, щоб ці двоє базікали без моєї участі.

— Не помічав…

Година за другою й приготування до поїздки було закінчено. Я залишив останню коробку у вітальні та ще раз перевірив чи все на місці. Згодом, як родина відправилася в справах, непомітно прошмигнув до нашого багажу та сховав туди свою Священну реліквію. Ніхто не повинен про неї дізнатися. Також я помолився перед дорогою, щоб точно нічого не сталося.

Частина 2

Наступний мій ранок почався напрочуд жахливо. Мало того, що я не виспався через захоплення й одночасну тривожність, так ще й прийшлося з самого рання йти до Сільфі додому, щоб обміркувати з її батьками нашу подорож. ППол уже кілька разів говорив з ними, і вони погодилися. Але я вирішив ще раз усе уточнити – про всяк випадок..

Наша розмова тривала недовго. Батьки Сільфі сприйняли мою пропозицію позитивно та подякували за турботу. Також сказали, що завдяки мені в їхній доньці відкрився талант до магії, тому вони не проти пустити Сільфі зі мною до школи. Їхнє прощання було таке зворушливе. Навіть я пустив чоловічу сльозу, коли бачив це. Втім, ближче до діла.

Після переговорів ми повернулися додому. Віз уже стояв неподалік, готовий до нашої посадки. Два коні, з яких уже сипався не пил, а попіл, жували траву біля нашого будинку. Один із них трохи посунув воза, щоб вкусити листя з дерева, проте водій стукнув по ньому чоботом і той опустив голову.

— Ми вдома! — Голосно викрикнув Пол.

Я ввійшов і почув приємний аромат. Не певен що то було за м’ясо, та пахнуло фантастично. В цьому світі багато звірів, що відрізняються від наших. За тридцять з гаком років у старому житті я від’їв себе дай боже, однак мені досі не вдалося запам’ятати назви всіх видів м’яса тут. Можливо тому, що в Японії більше риби та немає з чим асоціювати смаки.

Ми з Полом пішли на кухню, щоб глянути на страву. Як тільки Пол зайшов, отримав ложкою по голові та був вигнаний Лілією. Я вирішив не ризикувати, повернувся й узяв Сільфі за руку, повівши її у свою кімнату.

Там була Норн. Вона всіма силами намагалася щось скласти докупи, а коли ми ввійшли до кімнати, злякалася та зі сльозами на очах глянула на мене. Я одразу зрозумів що тут сталося, тому посміхнувся й підійшов до неї.

— Пробач, брате, — Норн опустила голову й простягнула мені розтрощену фігурку Айші.

Схоже хтось настільки незлюбив сестру, що випадково її зламав. Та нічого. Ця фігурка, як і більшість тих, які я лишив, були не такі особливі. В них менше деталей, тож відновити її не буде проблемою.

Я обережно взяв уламки, але замість того, щоб сварити, просто обійняв Норн. Вона здригнулася, а потім видихнула, ніби скинула важкий тягар з душі. Все в житті трапляється і це добре, що вона визнала свою провину та попросила вибачення.

Сільфі стояла позаду мене і мовчки з усміхом споглядала за нами. Вона часто так робила. Особливо коли це стосувалося моїх сестер. Сільфієтта старалася не заважати мені будувати з ними гарні стосунки, бо вона розуміє наскільки для мене це важливо.

— Ось.

Я віддав фігурку Норн. Сестричка досі хнюпила через скоєне, проте трохи заспокоїлася. Вона поставила відновлену статуетку на стіл до інших і хотіла було вийти з кімнати, як Сільфі заговорила до неї:

— Гей, Норн. Якщо хочеш, можемо трохи погратися разом.

Норн повернула голову в нашу сторону і спокійним тоном відповіла.

— Хочу.

Непомітна посмішка з’явилася в мене на лиці, коли ці двоє почали обговорювати гру. Я стояв і спостерігав за ними, ніби дивлячись за малими діточками. Часом забуваю, що мені вже близько п’ятдесяти, якщо враховувати старе життя. Це смішно.

Сільфі підійшла до столу зі статуетками й узяла фігурку Ґіслен. Потім вона почала вертіти нею та надавати їй зловісний голос.

— Де ця мала, ім’я якої Норн, га? Зараз я її викраду!

Мої очі сковзнули в сторону Норн. Вона досі виглядала сумною, проте після слів Сільфі кутики її губ трохи піднялися. Я став біля Сільфієтти та взяв фігурку Пола.

— Тільки через мій труп! Отримуй, негіднице.

Ми зімітували бій. Я створив Полу й Ґіслен маленькі мечі й наші фігурки зійшлися в поєдинку. Сільфі елегантно ухилялася, поки я намагався поцілити в неї. Врешті-решт, Норн підійшла до нас і взяла статуетку й собі. Вона вибрала Еріс з кинджалом у плащі, яку я створив нещодавно.

— Я допоможу тобі, чоловіче! — Промовила вона.

Через кілька хвилин у кімнаті лунав сміх і бойові викрики. Норн сміялася від душі й від цього на душі стало тепліше. Весь час я відчував, що ми не дуже близькі, та завдяки Сільфі все стало трохи краще. Ще деякий час ми бавилися, поки Зеніт не покликала нас, аби готуватися до від’їзду.

Частина 3

Всі вийшли на вулиці. Всі, крім Лілії. Схоже, вона була настільки зайнята, що не почула крику Зеніт. Мені прийшлося походити по будинку в її пошуках і я зумів її знайти на другому поверсі, коли вона, стоячи на стільці, витирала пил з шафи.

— Ось ти де… — Я видихнув з полегшенням.

Вона глянула краєм ока на мене, не перестаючи прибирання.

— Інші вже чекають на вулиці, а тебе не було.

— Розумію, — відповіла Лілія, — ще хвилинка і я закінчу.

Ми стояли в тиші кілька секунд. Вона старанно витирала пил на шафі, на стінках, нікуди не поспішаючи. Її було неможливо відірвати від цієї справи. Я дивився за нею і слухав легкі видихи після кожного руху, бо Лілія старалася дотягнутися до кожного куточку.

— Якщо ми вже на самоті, чи можу я дещо запитати? Чому ти дозволила Айші поїхати?

Почувши мої слова, вона злізла зі стільця та поглянула мені в очі.

— Тому, що вона має відплатити Вам за свій порятунок.

Не пам’ятаю, щоб рятував Айшу від чогось або когось. Можливо це сталося випадково чи я просто забув? Та ні, не може такого бути.

— Порятунок?..

— Невже Ви не пам’ятаєте? Хоча пусте. Айша сама вирішила поїхати з Вами, я була не проти. Звісно, тепер в мене буде більше обов’язків, але мені вдавалося справитися з паном, тож проблем не виникне, — в цей момент в неї на обличчі промайнула легка усмішка.

— Гаразд…

Немає сенсу випитувати те, що вже давно вирішено. Якби Айша завдавала мені клопотів, я міг би посперечатися з Лілією за те чи вона мусить їхати, та моя сестра набагато вправніша за мене та Сільфі в домашніх справах. Крім того, мені просто подобається з нею розмовляти. Ніби ми на одній хвилі.

— Ходімо, — сказала Лілія, перервавши мій потік думок.

Ми спустилися й вийшли на подвір’я. Пол, Зеніт, сестри та Сільфі в купці та очікували на нашу появу. Як тільки Пол помітив нас, одразу ж припинив балакати й махнув рукою. Я кивнув у відповідь.

Лілія відійшла до Айші, щоб щось їй розповісти. Я натомість попрямував до батьків. Можливо їм буде що мені сказати перед дорогою.

— Слухай, Рудеусе, — почала Зеніт, — оскільки ти — чоловік, то мусиш оберігати сестру та Сільфі. Якщо виникне небезпека, з якою тобі немає сил упоратися, просто клич на допомогу. В цьому немає нічого соромного.

— Так точно!

Раптово я відчув чиюсь руку в себе на плечі. Це був Пол. В іншій руці він тримав меча, якого колись подарував мені на десятиріччя. Досі не можу забути його пику, коли я зрадів книзі від Зеніт.

— Руді, — серйозно промовив він, — не забувай витягати вчасно.

Відразу ж у його макітру прилетів ошийник. Трохи почервоніла чи то від злості, чи від сорому Зеніт тримала його за вухо й суворо просвердлювала поглядом. От бовдур. Ну хто ж дає такі поради своєму тринадцятилітньому сину? Хоча, враховуючи Пола, він міг займатися сексом іще раніше. Заздрю.

— Ну та що? Я просто хотів порадити щось путнє, а в голову нічого іншого не приходило.

— Нічого, зараз тобі в голову щось прилетить.

Поки вони сварилися, я перевів погляд на Сільфієтту. Вона стояла поруч з Норн і тримала її за руку. На її лиці виднівся смуток, який вона змінила на посмішку як тільки ми зустрілися. Втім, навіть у тій посмішці можна було побачити сум.

— Так от, Рудеусе, — промовив Пол після чергового потиличника, — тримай.

Він простягнув мені того меча. В дитинстві я не сильно звернув на нього уваги, та зараз бачу, що це дорога та чудова річ. Не впевнений чи в попередньому світі лишилися майстри, які б змогли виготовити такого.

— Досі важкий, — пробубонів я.

— Авжеж. Я гадав, що ти міцніший будеш як ми зустрінемося. Тож мусиш тренуватися, поки не зможеш вільно його носити.

Я глянув на нього. Вперше в житті Пол сказав мені щось від щирого серця.

— Гаразд, тату.

Ми з Сільфі всілися на воза. Айша досі розмовляла з Лілією. Раптом, вона почала плакати й міцно її обійняла. Не знаю про що була їхня розмова, та сестра прийшла до нас без жодної сльозинки на очах, немов не хотіла показувати слабкості. Я погладив її по голові, проте вона відвернулася від мене.

Згодом візник ударив батогом по конях і віз рушив. Повільно наша сім’я віддалилася від нас. Пол був хотів щось промовити на останок, та Зеніт знову вдарила його. Вже вкотре хтось хоче сказати мені щось в останній момент.

Ось так ми вирушили в дорогу.

Частина 4

Попереду на нас чекав неймовірно довгий шлях, адже, щоб потрапити в Місто Магії Шаріа, потрібно спочатку перетнути гори. Верхня Щелепа Червоного Дракона — це єдиний прохід, що веде від Королівства Асура, де я жив дотепер, до Трьох Великих Магічних Держав. А саме до Королівств Раноа, Башерант і Неріс. Сам прохід знаходиться на кордоні двох країн, та нікому не належить. Це вільна від юрисдикції територія, тому більшість утікачів і вельможних у боротьбі за владу, що програють, прямують саме туди. Крім того, дуже часто в тій місцевості можна зустріти грабіжників, адже там панує беззаконня, з яким жодна зі сторін не владна справитися.

Але досить про погане. Краще поговоримо про Великі Держави. Перше й найвідоміше з них — це Королівство Раноа. Воно є найбільшим серед трьох і, як двоє інших, спеціалізується на магії. Крім того, тут збудована найліпша школа магії у світі, Академія Магії Раноа, до якої ми, власне, прямуємо зараз. Саме в це місце колись мені радила поступити моя наставниця Роксі.

Чесно кажучи, не знаю що можна сказати про інші два королівства. Інформації про них мені бракує, бо ні Башерант, ні Неріс нічим досі не прославилися. Чи мені так здається.

З нашого відправлення пройшло близько двох годин. Весь цей час я розглядав пейзажі навколо та вправлявся з магією вітру. Після бою з Полом стало зрозуміло, що від неї сильної користі немає. Втім, якщо її комбінувати з чимось, як от магією землі, то можна досягнути чогось неймовірного. Я зумів подолати звуковий бар’єр своєю “Кам’яною кулею” з допомогою вітру. Та радіти ще зарано. Поєднувати стільки речей в одне закляття доволі проблематично. Все тому, що сама по собі “Кам’яна куля” важка. Мені треба враховувати кількість обертів на секунду, швидкість, дальність і розмір кулі. Додайте до цього стиснення вітру та розташування так, аби куля летіла швидше. Також підчас вистрілу мене відносить віддачею. Над цим ще варто попрацювати. Тим більше, на вдалу спробу пішло близько десяти хвилин.

Поки я думав про своє, Айші нудилося. Вона не могла всістися на місті й ходила по возу взад-уперед без діла. Сільфі тим часом спала.

— Невже тобі не нудно, братику? — Сказала вона й тицьнула пальцем мені в щоку.

— Аж ніяк… — Розслаблено відповів я.

Кілька секунд ми їхали мовчки, аж поки колесо випадково не наїхало на камінь. Айша впала на дупу й видала “Ой-йо-йой”. Усмішка сама вискочила в мене на обличчі і я не міг нічого з цим зробити. Сестричка ображено вдарила по підлозі кулаком, хоча не було відчуття, що вона вклала в нього сили.

— А мені от дуже нудно!

— Ну і що я з цим пороблю?

Кутики губ Айші піднялися в зловісний усміх. Вона підповзла до мене на чотирьох і притиснулася так близько, що я аж ойкнув. Вона поклала руки мені на плечі й одну ногу на стегно.

— Розкажи якусь історію. Таку, яку нікому ще не розповідав.

Прокляття. Не можу стримувати збочені думки, та чомусь мій прилад не працює. Я давно це помітив, ще як був малюком. З якогось приводу мене не притягують жінки з мого сімейства. Хоч смійся, хоч плач, але не встане. Це дивно, враховуючи мої смаки. Я бачив незліченну кількість хентаю з інцестом і не бачу в цьому нічого поганого.

Ні, так не можна. Я сказав собі, що змінюся. До того ж у мене є Сільфі. Більшого мені й не треба наразі.

— Іншим разом.

Ми заїхали до лісу, що став нашим об’їзним шляхом. Кучер розповів мені, що віднедавна монстри звідусіль біжать прямо до Королівства Асура. Почалося це ще тоді, коли я жив в Еріс удома. Причина всім усе ще невідома, хоча багато хто вважає, що все через манну. Королівство Асура доволі велике й не дивно, що там достобіса потужних магів. Манна притягує монстрів, а маги мають великі її запаси.

Основна дорога була перекрита через небезпеку зустрічі з монстрами, тому прийшлося їхати в лісі. Остання моя поїздка закінчилася не дуже, тому я весь час переймався. Втім, кучер запевнив мене, що ця дорога безпечна. Тут мало чудовиськ і вони слабкого рівня.

— Брате, ти це чуєш?

— Так…

Я визирнув, аби оглянутися. Промовка-промовка. За нами бігло декілька хижих кролів, однак вони не були звичайними. Замість двох прямокутних зубиків стирчали величезні ікла, пухнасті лапки мали на кінчиках пальців пазурі, а очі світилися синім кольором. Що ж, час спробувати покращену “Кам’яну кулю” в дії.

Кролів було небагато й вони не такі швидкі, як вовки. Я з легкістю міг би засмоктати їх у “Болото бруду”, та хотілося випробувати заклинання. Якщо вже Айші настільки нудно, варто показати наскільки здібний її братик.

Я зробив руку у формі пістолета, схопився за край воза і почав формувати кулю. Як тільки вона набула форми, відразу ж створив стиснений вітер позаду й збільшив його швидкість. Мить — куля вилетіла й через секунду пролунав свист. Кріль не встиг зреагувати й у його тілі, вище від задньої лапи, вирізалась дірка розміром з тенісний м’ячик. Він упав додолу, поки його друзі бездумно бігли й пищали в нашу сторону.

— Дивись, Айшо.

Ще одна куля полетіла в кролика. Шматки його плоті розлетілися, а кров потрапила іншому кролю в очі, через що той вбіг в дерево й забився до смерті. Двійка останніх прискорилася, та їх очікувала лише смерть. Я вистрелив дві останні кулі та сів на своє місце. Айша з огидою дивилася на сконалих кроликів, а потім перевела погляд на мене.

— Неймовірно, братику! Це просто неймовірно!

Вона знову вмостилася біля мене та радісно обійняла. Було відчуття, ніби в ній повно енергії, та зовсім скоро Айша впала в сон. Найдивовижніше те, що за весь цей час Сільфі не прокинулася.

Мені ж спати не хотілося. Як тільки ми виїхали з лісу, зелені поля, на яких поросла довжелезна трава, розкинулись переді мною. Я глянув трохи лівіше й побачив гори. Вони простягалися на сотні кілометрів й охоплювали більшу частину горизонту. Скелі гострі, ніби виточені з металу, відбивали від себе кожен промінчик сонця. Цікаво було побачити здивування альпініста на це диво. Раніше я зустрічав гори лише на фотографіях, тому мені ця картина запала до душі.

Втома налинула в найспокійніший момент. Я вирішив, що варто поспати, бо так швидше сплине час. Зовсім скоро ми пройдемо Верхню Щелепу Червоно Дракона та опинимося неподалік від Королівства Раноа.

Частина 5

Я бачу сон. Моя кімната з минулого життя, в якій штори настільки товсті, що жоден промінчик сонця не проскочить. Я сиджу навпроти них і намагаюся хоч щось розгледіти, та мені ніяк не вдається. Варто було б їх відкрити, проте сил бракує. Не тільки фізичних. Я боюся, що на мене щось там чекає. Але яке це “щось” мені досі невідомо. Просто знаю, що не варто туди пхатися.

В моїй кімнаті немає свіжого повітря. Відчуваю, що от-от можу задихнутися, та вікна не відчиню. Занадто небезпечно. Якщо вже вмру, то хоч у спокої.

Стукіт у двері. “Дайте мені спокій!”. Не впевнений чи прокричав це, чи лише подумав. Може хтось хотів допомогти, та я відігнав його. Пусте.

Пройшов якийсь час. Звідкись подув легкий вітерець і я відчув як мурашки пробіглися в мене по шкірі. Штори почали колихатися зі сторони в сторону й у кімнату залетіло листя. Зелений листочок, такий прекрасний і ніжний, що страшно його відпускати.

— Руді…

Хтось стукнув мені пальцем по лобі, тому я розплющив очі. Переді мною було лице зеленоволосої ельфійки, що тримала мою голову в себе на колінах. На її щічках виднівся рум’янець, а посмішка зігрівала душу весняним теплом.

— Ми вже приїхали.

Звісно. Зовсім забув що тут роблю. Цей сон… Радше жахіття. Варто забути про нього і якнайшвидше.

— Тільки погляньте на це!

Я піднявся з колін Сільфієтти й перевів погляд у сторону. Місто Магії Шаріа. Сонце яскраво освічувало дивні будиночки й споруди, що взагалі не нагадували ті, котрі я бачив у Роа. На секунду мене засліпило, та коли очі звикли, мені вдалось розгледіти життя в цьому гарному містечку. Народ ходив повсюди та приходив звідусіль, а торговці тим часом складали товари на полички. Перше, що впадало до ока, — це скло. Безліч скляного посуду, який є рідкістю в цьому світі. Точніше так мені здавалося.

Багато чого тут продавали. Їжа, вироби з різноманітних матеріалів, навіть статуетки, дуже схожі до моїх. Утім, клієнтів вони зовсім не цікавили. Та й мене, загалом, теж, адже митець, що їх створив, зовсім не знався на цій справі й усюди виднілися грубі кути та порізи. Хтось би назвав це протестом проти краси.

Здивування Сільфі й Айші було значно більшим, ніж моє. Вони жодного разу не бували на ринку й не бачили що тут можна знайти. Життя в селі відрізняється від міста масштабом і розкішшю. Їх щелепи прямо-таки висіли в повітрі.

Дивовижею для них були не лише товари. Звіролюди та демони, ельфи й гноми. Різного роду істоти ходили, куди тільки не глянь. Хоча як для того, хто п’ять років прожив з кішками- й собаками-покоївками, це не справило жодного враження. Просто приємно бачити дівчат такими радісними.

— Нічого собі! Брате, дивись, дивись.

Айша почала трясти мене за плече та вказала на споруду, навколо якої простягнувся кам’яний паркан. По самій споруді одразу можна було сказати, що це Академія Магії Раноа. Вона займала величезну площу в центрі міста й приваблювала своїм дизайном, що більше нагадував замок, ніж навчальний заклад.

До входу вів довгий міст, а з двох сторін від нього лежали пагорби, заповнені деревами й кущами. Саме туди попрямував наш віз.

— Добридень, — звернувся я до охоронця біля воріт, — чи можете Ви пропустити нас усередину?

— З якою метою? — Він просканував мене своїм поглядом.

— Ми хотіли б навчатися в Академії, та для початку треба поговорити з ректором. Тож не могли б Ви відвести нас до нього?

Охоронець видихнув і почухав потилицю.

— Ви вже проходили вступні екзамени?

Які ще, до біса, екзамени. Мені ніхто не казав про це… Хоча стоп. Якщо пам’ять мені не зраджує, Роксі згадувала щось подібне. Варто було записувати її слова.

— Ще ні… — Відповів я. — Невже немає іншого способу потрапити всередину?

— Є. — Промовив охоронець і на хвилю замислився, ніби думав чи варто це розповідати. — Вам треба отримати лист з рекомендацією. Зазвичай їх видає заступник директора Джинас. Якщо якась особа чи група людей зможе виділитися, то він вишле листа. Втім, у цьому місті це доволі важко зробити, якщо ви не є авантюристом A- чи S-рангу.

Зрозуміло. Тобто учнів підбирають по здобутках. Доволі очікувано від найкращої школи у світі. Шкода лише, що я не подумав про це раніше.

— Перепрошую. Чи не могли б Ви підказати де знаходиться найближча гільдія?

— Звичайно.

І він розповів усе в деталях: коли відкривається, що потрібно робити та що краще не казати. Доволі добрий чоловік, хоч і суворий на вигляд. Не розумію правда чому він вирішив мені допомогти. Можливо через те, що я старався бути порядним, а може з жалості. Так чи інакше, ми йому вдячні.

— Зрозуміло, — промовила Сільфі, коли я їй усе переповів. — Мусимо постаратися.

У відповідь я кивнув. Якщо візьмемося за важкі завдання, то зможемо швидко прославитися, проте я маю сумніви чи варто брати з собою Айшу. Навіть на Сільфі чекатиме небезпека, Варто ще подумати над усім.

Я звелів кучерові їхати до найближчого хостелу. Він був доволі далеченько від Академії, адже на території є окремі гуртожитки й сенсу будувати хостел неподалік нема. Всередині будівлі, де ми мусили переночувати, не було новомодного ремонту. Кімнати виглядали пустими: два ліжка, шафа та невеличкий стіл для їжі. Сніданку чи обіду тут, очевидно, не подавали.

Дорога до Гільдії не займала довго часу. Ми лишили Айшу вдома глядіти за речами, а самі відправилися реєструватися. На місці нас зустрів двоповерховий будинок з пофарбованої цегли. Ми відчинили двері та ввійшли. Спочатку все було нормально, бо ніхто на нас не зважав, але як тільки хтось помітив зелене волосся Сільфі, по кімнаті почувся шепіт. Ніхто не наважувався промовити хоча б щось і від цього напруга тиснула мені в плечі. Я перевів погляд на Сільфі, щоб упевнитися чи з нею все гаразд. Вона йшла поруч зі мною з опущеною головою додолу. Її рука потягнулася та вхопилася за мою сорочку з такою силою, ніби збирається розірвати.

Мені стало гидко від поглядів присутніх. Хотілося крикнути та втлумачити їм у голови, що зелене волосся — не експонат, аби в них вдивлялися. Проте як тільки я спробував заговорити, Сільфі потягнула мене за рукав і помахала головою зі сторони в сторону. Після цього люди втратили інтерес, ніби очікували чогось більшого. Можливо хтось помітив, що немає червоного кристала та перевів тему.

Ми підійшли до стійки з милою жіночкою, яка йойкнула, коли побачила Сільфієтту, проте відразу ж повернула свою усмішку. Від неї віяло професіоналізмом і бухгалтерією.

— Вітаю. Я хотів би зареєструвати групу.

— Добридень. Що ж, для початку Вам потрібно заповнити ці бланки. — Вона простягнула кілька папірців. — Ще мушу запитати, скільки осіб буде в Вашій групі?

— Лише двоє.

— Хм… Незвично, та гаразд. Прошу.

Вона дала мені ще два листочки та поклала поруч перо. Поглянемо. Ім’я, прізвище, професія. Все дуже просто, навіть дитина розбереться. Від мене це звучить особливо смішно, бо зараз мені лише тринадцять.

Я передав папери Сільфі. Заповнення зайняло в неї деякий час, але вона справилася. Потім ми склали все до купи та передали жіночці, яка все уважно перечитала й сказала покласти руку на прозору пластину, котру щойно дістала з-під столу.

— Ім’я: Рудеус Ґрейрат, рейтинг — F. Все правильно?

Я кивнув у відповідь. Одразу ж після цього магічний символ, що виднівся в центрі пластини, почав яскраво світитися та миттєво згас. Тим часом з самої пластини виліз якийсь шмат металу.

— Прошу, Ваша карта. Вітаю.

Узявши карту, яку мені подала добра жінка, я побачив написи:

Ім’я: Рудеус Ґрейрат

Стать: Чоловік

Раса: Людина

Вік: Тринадцять років

Професія: Маг

Рейтинг: F

Цікаво. Половину з цієї інформації я навіть не вписував у бланк, то звідки вони про це дізналися? Найдивніше — це вік і професія. Якщо расу та стать легко впізнати, то з цим мусили б виникати проблеми, проте вони поцілили в яблучко у всьому.

Сільфі пішла після мене. На її карті писало то саме, що й на моїй. Відрізнялася лише раса.

— Чудово. Як бажаєте назвати свою групу?

Це важке питання. Треба, щоб назва асоціювалася з нами та легко запам’ятовувалася. В групі є два маги. Можна просто погратися з цими словами й отримати щось. Наприклад, “Магічний дует” або “Два чаклуни”.

— Сільфі, маєш якісь ідеї?

— Ну… — Вона стояла на місці та сором’язливо бавилася пальцями. — Оскільки нас є двоє, то можна використати слово “тандем”.

У нас доволі подібні думки. Сільфі, будь моєю дівчиною! Гаразд, жартую. Зараз не час на таке. “Чаклунський тандем”, так? Що ж, вирішено.

— Нехай буде “Чаклунський тандем”! — Сказав я й гордо простягнув карту жінці.

Потім вона забрала карту Сільфієтти та запхала їх під стійку. Кілька секунд минуло і на них уже виднівся напис “Група”, де, власне, була назва нашої групи. Також жіночка пояснила за завдання. Загалом, усе було за стандартом: зриваєш оголошення, підходиш до стійки за підтвердженням і йдеш працювати. Після виконання повертаєшся до гільдії за оплатою і твоїй групі зараховують бали, зібравши які можна підняти рейтинг. Крім цього, можна брати завдання лише на ранг вище чи нижче, ніж є в групи. В нас F-ранг, тому ми були взмозі взяти оголошення рангу F та E.

Я та Сільфі підійшли до дошки, щоб підібрати відповідне для нас. Завдань для нашого рангу було небагато. Мені здалося доречним дивитися на оголошення рангом повище, бо тоді буде легше піднятися в рейтингу. Для нас, чим швидше — тим краще.

— Гадаєш, зможемо взятися за це? — Сільфі вказала на оголошення в правому кутку дошки.

Робота: Вбивство кабана

Нагорода: 1 срібна монета

Деталі роботи: Вбивство кабана, що знищує поля та лякає селян

Місце: передмістя Міста Магії Шаріа, на північ від Гільдії Авантюристів

Тривалість: півдня-день

Крайній термін: до початку сезону врожаю

Ім’я роботодавця: Немор

Примітка: М’ясо можете лишити собі

Як вигідно. Дивно, що ніхто досі це не забрав собі. Робота доволі легка, судячи з опису, і написано, що потрібен ранг E. Можливо авантюристам в цій місцевості давно набридло займатися такими справами, за що я дуже їм вдячний!

— Звісно.

Частина 6

Після затвердження завдання ми пішли перевірити як там Айша. В нашій кімнаті було так прибрано, що мені було здалося, ніби ми помилилися номером, однак моя сестра сиділа там. Виявилося, що поки нас не було, вона виконала роботу замість прибиральниці та зробила це місце придатним до проживання на деякий час. Коли я повідомив її, що ми мусимо йти на завдання, вона чомусь образилася.

— А чому я не можу піти з вами? — Айша насупилася, її маленькі кулачки стиснулися.

Я дав їй щиглика та відповів:

— Замала ще для такого. Та й Пол сказав, аби я наглядав за тобою.

Вона тупнула ногою та всілася на ліжко, обійнявши коліна. В той таки час, Сільфі кинула на мене косий погляд, сповнений осуду. Що я зробив вже не так?

— Руді хотів сказати, що там занадто небезпечно, — вона підійшла до Айші та сіла поруч. — Якщо ти будеш у небезпеці, він може відволіктися від завдання й сам постраждати.

— Тобто хочеш сказати, що я тягар?

Очі Айші почали сльозитися, а з носа потекла маленька шмаркля. Що ж, не тільки я мастак у псуванні настрою своїх сестричок.

— Що? Аж ніяк! Я мала на увазі, що ти можеш допомогти нам тут. Коли ми повернемося, то принесемо цілу купу м’яса додому. — Сільфі розвела руки в сторони, щоб показати кількість. — Я не вмію готувати кабанів, але чула, що Лілія тебе вчила цього, тож ти будеш нашою головною кухаркою.

— Правда?

Сільфієтта кілька разів кивнула, через що настрій Айші знову повернувся до норми. Все ж я помилився. Невдаха тут тільки я.

— Якщо вже так, то йдіть звідси скоріше. Не дочекаюся приготувати смаженого кабанчика.

Після схвалення моєї сестри ми рушили на завдання. На оголошенні не було чіткої адреси чи хоч якихось даних де саме цей кабан бігає. Тому ми вирішили розділитися: я — в сторону лісу, а Сільфі лишилася на полі.

Вечоріло. Довкола вже почали співати цвіркуни. Пройшла приблизно година від початку пошуку, та він все ніяк не наважувався з’явитися. В один момент мені здалося, що це був просто жарт, однак Сільфі переконала мене ще трохи почекати. Ми сіли перепочити на пеньок, як враз почули пронизливий вереск із лісу.

— Гайда.

Сільфі побігла до лісу та почала слідкувати за ціллю. Кабан забіг на поле та помчав уздовж посіві на краю поля. Раптово він зрізав на повороті, розігнався та попрямував у сторону Сільфієтти.

— Зараз, Руді!

Я спрямував руку на ціль та почав було створювати кулю, як він змінив траєкторію та почав бігати зиґзаґами, ніби відчув небезпеку з моєї сторони. Десь триста метрів відділяли його та Сільфі. Вона приготувала свою паличку й створила крижану стіну прямо в нього перед носом, яку той проламав, але сповільнився. Це дало мені шанс на повторну спробу. Щоб точно поцілити, я створив “Болото бруду” в нього під копитами. Кабан застряг у багнюці й почав борсатися, через що його всмоктувало ще глибше. Прицілення. Вистріл. Труп. Я старався цілити в голову, щоб не пошкодити хутро та м’ясо, що мені вдалося на п’ять зірочок. Можна було відправлятися в гільдію по винагороду та в хостел.

Таким чином закінчився наш перший день у цьому місті.