Том 1. Розділ 2. Додому

Частина 1

*від особи Еріс*
Останнім часом Рудеус дивно себе поводить. Звісно, він був диваком і раніше, проте зараз все інакше. Здається мені, це провина того клятого листа, який нещодавно потрапив йому до рук. Як тільки він прочитав вміст, одразу настрій в кімнаті змінився.
Врешті-решт, я почала перейматися. “Невже щось недобре сталося?” — здалося мені, коли побачила насуплене лице цього дурня. Якщо це справді так, то я, як доросліша і досвідченіша особа, мушу йому допомогти. Сім’я Ґрейратів нікого не лишає в біді! Він мені допомагав безліч разів, тому було вирішено запитати напряму.

— Рудеусе… — Спокійно промовила я, коли ми сиділи і займалися математикою. — Якщо у тебе є якісь проблеми, то можеш не соромитися і розповісти все мені. З твоїми мізками і моєю клепкою ми легко знайдемо рішення.

Хоч Рудеус і виглядав задуманим, але звернув увагу на мої слова. Його брова трохи піднялася, немов він не збагнув про що йде мова. Весь час лишав понурий вираз і продовжував писати на пергаменті літери, поки я вдивлялася в зморшки на його лиці. Зрештою, мовчанка припинилася так само швидко, як і почалася.

— В мене все гаразд, Еріс. Утім, дуже вдячний, що цікавишся мною.

Невже бреше мені? Моє шосте чуття ніколи не підводить. Якщо вже щось не так, то треба розібратися з усім. Цього навчив мене дідусь.
Загалом, він розмовляє так, як зазвичай. Обережно підібрані слова, спокійний тон і впевнена позиція. Однак на хвилю я зуміла почути в його голосі сумніви. Навіть не так. Відчути їх. Він надто добре приховує свій смуток.

— Не вірю я тобі. Не вірю! Рудеус, якого я знаю, ніколи б не сидів склавши руки. Він би давно помітив, що я байдикую на заняттях і почав би мене зачіпати та казати непристойні фрази. А ти… Ти просто насупив носа і залипнув у пергамент.

Брати напролом — це моя сфера. Я вмію досягати свого. Навіть у найгірших ситуаціях.

— Тож ти повинен зараз же розповісти мені про все в подробицях. І не намагайся вигадати ще одну розумну відмовку, бо я від тебе не відчеплюся.

— Як скажеш, Еріс…

Неочікувано. Я гадала, що це займе більше часу. Ура мені! Рудеус здався, а я перемогла. Ю-ху!

Гаразд, досить веселощів… Варто сфокусуватися на розмові. Якщо з ним або його сім’єю справді щось не так, я мушу підтримати його і допомагати, допоки мені не бракне сил.

— Річ у тім, що я мушу повертатися додому. На жаль, інакшого шляху немає, — похмуро протлумачив він.

Стривай. Не розумію… Як додому? Як це сталось? Рудеус тільки-но приїхав. Неможливо… Ми лише порозумілись, а він отак тікає? Невже поїде і залишить мене?

— Жартуєш, довбню? Щось не смішно.

У відповідь помах головою зі сторони в сторону. Дідько! Я ж знала, що колись прийдеться розлучитись, однак чому так швидко? Мені потрібно ще підготуватись. І що ж тепер робити? Можливо, змусити його лишитися? Ні, ні, ні! Не можу так. Він не бачив сім’ю роками, а я таке надумую.
Може тоді мені поїхати? Чудова ж ідея! Зможу з його батьками познайомитися. Гляну на село і селюків, побачу чим вони там займаються у своєму нудному житті… Так і зроблю.

— Тоді я поїду з тобою! Попрошу дідуся чи тата, хтось із них мене відпустить.

— Неможливо, — раптово сказала Ґіслен, яка стала у дверному прорізі, — пан Філіпп не дасть на це згоди, а пан Саурос тим паче. Занадто багато небезпек чекають на шляху. Чому, гадаєш, мене відправили за Рудеусом замість того, щоб послати звичайного воїна? Дороги в лісі заповненні монстрами. На об’їзних шляхах очікують бандити.

— Бачиш! Сама кажеш, що небезпечно. Хтось мусить супроводжувати його на шляху. Я вже довго тренуюся і зможу захистити Рудеуса.

— А мені здається, що Рудеус сам про себе подбає. Можливо ти цього не усвідомлюєш, але він не просто хлопчик, а досвідчений маг.

Після цих слів я не змогла нічого сказати. Вона має рацію. Цей довбень уже доволі дорослий і легко справиться самотужки. Навіть якщо поїду, то стану для нього ще однією перешкодою. Мої тренування дають ефект, але досі я не була на полі бою. Саме тому… Я мушу лишитися. Лишитися тут і чекати на його повернення. Скільки б це не тривало.

— Пробач, Рудеусе.

— Не хвилюйся. Я й не чекав, що ти так раптово запропонуєш таке. Що не кажи, а ти змінилася на краще. — Сказав він і сумно посміхнувся.

*від особи Рудеуса*
Не встиг я зрозуміти, що сталося, як Еріс про все дізналася. Точніше, я їй усе розповів, але питання залишається відкритим — звідки в неї з’явилися такі здогади? Невже вона бачила мого листа? Якщо так, то могла одразу запитати, а не закручувати все догори дригом.

Гаразд, у цьому вже немає сенсу. Що сказане, те сказане. Я і так збирався все розповісти, проте в кращих умовах.

— Коли збираєшся відправлятися? — глянувши на мене, запитала Ґіслен.

Мене це теж цікавить. Я мав стільки часу і не задумався про дату. Певно, планування не є моєю стихією. Зараз варто все добре зважити. Ніхто не любить довгих прощань. Утім, поїхати та нічого не сказати — теж не варіант. Що роблять люди, коли їдуть надовго? Вечірки? Ні, це вже занадто. Треба вигадати щось краще.

— Що ж… Гадаю, що сьогодні ввечері зберу потрібні речі й орендую собі візника, а завтра зранку поїду. І ще треба буде всім повідомити про від’їзд. Я нещодавно розмовляв з Філіппом на цю тему, проте тоді ще не було листа.

— Он воно як…

Ґіслен почалася зосереджено шукати щось у себе в кишенях, а потім дістала мішечок, у якому, без сумнівів, були гроші.

— Бери. Це плата за те, що навчав мене. Тут небагато, але краще, ніж нічого.

Хах. Так і знав! Зараз я повинен відмовитися від оплати. “Але чому?” — комусь стане цікаво. Все дуже просто. Завжди потрібно залишати по собі гарні спогади. Навіть якщо ти наробив неприємностей, останнє враження — це шанс, аби виправити ситуацію. Вигадати якусь недбалу відмазку, намалювати гримасу і їхні серця твої.

— Пробач, Ґіслен, але я не можу так вчинити. Ми ж друзі.

— Справді? Навіть не віриться, що ти син Пола. Ну, добре.

Прокляття, перестарався! Вона занадто прямолінійна. Можливо зможу такт вмовити лишити грошики мені.

— Якщо тобі ці кошти не потрібні, то я їх просто викину. — Кутики її рота раптово піднялися і на лиці з’явилася зловісна посмішка. — Можеш відкрити те вікно?

— Х-хоча знаєш, я так подумав, і вирішив, що знайшов би якесь застосування для них. Наприклад, можна витратити ці гроші на їжу. — Чорт, я не вмію брехати. — Так, точно! Того, що я купив у дорогу, не вистачить, а ти мені сильно допоможеш…

Не встиг договорити, як мені в руки прилетів мішечок з монетками. Важкий! Ґіслен, скільки ж ти у нього впхала?

— Оце вже більше схоже на твого татуся. Хоч я і сказала “мало”, проте це великі гроші. Всередині три золоті монети та десять срібних. Сподіваюся, тобі вистачить на твою їжу. І витрачай їх з розумом.

Насправді останнє речення було зайве. Втім, я вдячний. Хоч як би носом не крутив, Ґіслен моя подруга. Я не можу завжди з неї кепкувати чи обманювати її. До речі, подруга. Еріс досі не промовила ні слова. Вона весь час сидить навпроти мене та відводить очі, коли я дивлюся на неї. Невже моє повернення настільки її засмутило?

— Я, напевно, піду збирати речі.

— О’кей, — беземоційно відповіла вона.

Я встав зі столу та попрямував на вихід, поки атмосфера не стала ще гіршою.
Дивина… Ніколи не помічав наскільки гарні тут стіни. Картини та портрети теж непогані. Художник, що їх малював, був справжнім майстром. Хоча, хто його знає. В попередньому житті я не був сильним фанатом такого мистецтва. Всі мої знання прийшли з ігор та новел.
Взагалі, це чудова будівля. Всі матеріали високої якості, а стиль витончений, жодних недоліків. Я б порівняв його з… моїми фігурками. Саме так. Автори та будівельники, напевно, провели тут роки, щоб оздобити помешкання. І воно того варте, я вам скажу. Сумно полишати це місце. Ще сумніше визнавати, що часом треба втратити, щоб почати цінувати…

— Ось де вони.

Дістав з-під ліжка кілька фігурок, які заховав від чужих очей. Це мої найкращі екземпляри, в купальниках і часом навіть без, хи-хи-хи.

У мене вже доволі багато кам’яних статуеток. Ґіслен, Еріс, моя вчителька Роксі, Пол, Зеніт. Достобіса персонажів з аніме та ігор. Навіть пробував зробити Сауроса й Філіппа, та часу бракувало. Роботи було багато, що сказати.

— Гарна погода для прогулянки. Аж шкода їхати так швидко.

Через відчинене вікно розкинувся вид на місто. Легкий вечірній вітер подув і скинув одну з фігурок. Я навіть не звернув на це уваги.
Поля та пагорби обхопили містечко по боках, а далеко-далеко виднілося невеличке озеро з прозорою, мов сльоза, водою. Спогади поглинули мене. Десятки чи навіть сотні разів я прогулювався цими вулицями, поміж заклопотаних людей. Моїх людей. Вони досі будуть там. А я поїду.

— Добре, немає часу на сум. Треба збирати речі.

Частина 2

Ранок. Як і задумано, я вже стояв біля старого возу і оглядав лиця тих, хто прийшов мене провести в довгу путь. Чесно сказати, мені зовсім не сумно покидати це місто і цих людей, адже я впевнений, що колись повернуся.

— Дякую вам усім, що зібралися! Я обов’язково буду за вами сумувати! — Промовив я.

Одразу після моїх слів першим заговорив Філіпп:

— Дивись там не заблудися по дорозі, Рудеусе. Пол буде перейматися, — і звикла для нього посмішка з’явилась на лиці.

Я всміхнувся у відповідь і перевів погляд на схвильовану Хільду. Чому вона так дивиться на мене? І що з її виразом обличчя, невже я щось накоїв? Прокляття. А мені здавалося, що я зміг лишити хороше враження про себе. Хоча деякий час ми з нею не ладнали… Може потім вона просто прикидалася? Спеціально, щоб я почувався в комфорті, а потім вона загнала б мені ножа в спину. Важко зрозуміти, що на думці в цієї жінки. Вона матір Еріс.

— Можливо ти все ж залишишся ще на трохи? — Сказала вона спокійним, навіть трохи бентежним голосом. — Тобі було в нас так добре. Не думаю, що Пол буде проти того, щоб у його сина було краще майбутнє.

Дідько, так! Я й сам був би не проти. Втім, якщо не поїду, моя матір, Зеніт, буде сумувати, а це дуже небажано. Хто зна, що вони з Полом утнуть, аби повернути мене…

— Пробачте, проте я не можу так вчинити з батьками. Моя сім’я довго мене не бачила, та й здається мені, що я вам трохи набрид.

— Дурниці. Хоча, як знаєш.

А ось і стара Хільда. Строгий тон і гордовитий погляд. Одразу видно, що образилася. Зараз це найменше, що мене турбує.
Еріс досі тримає свою мовчанку, від чого мені трохи ніяково. Щоб не думати про це, я глянув на Ґіслен. Було видно, що їй є що сказати мені. Можливо навіть більше, ніж потрібно.

— Рудеус, я знаю, що не варто тобі про це нагадувати, але не забувай займатися з мечем. У тебе немає таланту в цьому, проте важка праця з часом виплачується сповна. Це допоможе колись тобі в житті.
Також передай “привіт” Зеніт. Ми довго не бачилися, хоча ти й сам про це знаєш. А Полу можеш нічого не казати. Він виродок.

Поле, що ж ти там такого їй зробив, що вона тебе готова перекусити? Я чув від неї всілякі історії, звісно, проте вони не були настільки жахливі, як здається. А загалом, це не важливо. Не думаю, що він образиться через таку нісенітницю.

— Хм…

Я на хвилю глянув на Сауроса і злякався. Дорослий чоловік стоїть і ледь не плаче. Невже йому так мене не вистачатиме? Він, звісно, чудовий дідок, але довго залишатися з ним я точно не зміг би. Особливо після того, як дізнався про його фетиші. Сподіваюся, що це не повпливає сильно на Еріс у майбутньому. В мене ще на неї є плани.
До речі, вона виглядає сьогодні прекрасно. Вдягла свою найкращу багряну сукню лиш аби провести мене. Божечко, Еріс, ти янгол! Хоча мені здається, що це був таємний план Хільди. Не думаю, що Еріс у житті вдягнула б по своїй волі таке вбрання.

— Тобі пасує ця сукня. Не затісна?

— Без різниці. Не затримуйся і їдь собі. Не думай, що я вдягнула її для тебе, в мене сьогодні важлива зустріч.

Бреше. Не дивно. По очах видно, що вона проти мого від’їзду. Еріс не вміє приховувати своїх почуттів. Згадати лише ту бурхливу нічку після мого дня народження, у-ху-ху… Жартую. Нічого ж так і не сталося. Провів рукою по нозі, а далі мені відбили яйця. Втім, вона пообіцяла, що як тільки ми станемо дорослими, то зможемо повторити задумане. Ех, моя люба Еріс, я чекатиму на нашу зустріч з нетерпінням.

— Сподіваюся, що ти не проти, — промовила вона і обійняла мене.

Ого. Нічого собі. Яка в цій сукні тонка тканина. Я відчуваю її тепле тіло і її маленькі груди. Треба обійняти її у відповідь. Усі споглядають на нас із захватом, мені це не подобається. Дайте нам окрему кімнату, я вже не можу терпіти! Вона така мила, а я лишаю її з цими збоченцями. Жах. Тепер ідея поїхати зі мною видається чудовою.

— Г-годі з тебе. Ще встигнемо наобійматися. Як повернешся…

Вона відштовхнула мені та відвела погляд. Я вже не можу. Як приємно мати подружку-цундере. Часто вони лише надокучають, проте саме в таких моментах відкривається найкраща риса цього підвиду дівчат.

— Гаразд. — Відповів я. — Тільки в мене є умова. Давай, коли ще раз зустрінемось, добряче так нап’ємося.

І займемося коханням.

— Нап’ємося?.. — На хвилю Еріс задумалася. — Умова прийнята. Тільки посмій не повернутися. Знайду тебе навіть на кінці світу.

Я глянув на неї і посміхнувся. Ніхто не вміє так поєднувати миле прощання з погрозами, як вона.

— Добре. Даю тобі слово.

Ми ще раз подивилися на одне одного і зрозуміли, що нам більше нічого сказати. Я вирішив, що вже час рушати. Сонце сходить, темрява тікає. Найкращий час, аби поїхати.

— Рудеусе! — Почув я, коли вже сів на воза і звелів візнику їхати. — Лише спробуй нам не писати листи! Я з тебе шкуру здеру! — Це був Саурос.

Внаслідок, мені навіть стало трохи веселіше. Я з усміхом споглядав за тим, як сім’я Бореас Ґрейратів віддалялася від мене все швидше й швидше, аж поки взагалі не зникла з поля зору.

Частина 3

За годину ми встигли проїхати повз два-три селища. Аж дух захоплює, наскільки все тут цікаве. Довгий час я жив у маєтку, не маючи змоги глянути на звичайних людей із їхніми буденними речами. Ось чоловік поле копає, а там жіночка несе молоко додому. Збоку малюки-розбишаки бігають і заганяють білок назад на дерева. Неймовірно. Уявляю як оселився б десь у тихій місцині та жив би спокійно з красивою дівчиною, з якою ми б кохалися щодня. І я не працював би, а писав оповідання. Знаю вже кілька мов, тож розповсюдити їх буде легко.
Зараз пора сіяти врожай. Зима закінчилася і всі виходять працювати на поля. Хоча не зрозуміло чому вони роблять це так рано, ще невідомо чи будуть морози. Я слабкий у такого роду речах і всіх тонкощів не знаю. Єдине, що мене цікавило в землі — це рис, який з неї можна зібрати. Тільки він. І, як на зло, його тут немає.
В цілому, цікаве це діло. Мені цікаво спостерігати за тим, як вони працюють. Як вони збираються разом, ділять частини землі та починають сіяти. Я був би щасливий, якби хтось навчив мене цього. Така навичка точно допоможе в житті. На приклад, з тим самим рисом: якщо зможу його вирощувати, моє життя зміниться кардинально.
А гроші! Скільки ж це грошей я зможу заробити, якщо зроблю рисові плантації. Прибутки будуть колосальні. Так і цілий статок заробити не довго. Правда я досі не впевнений чи росте рис тут узагалі.

— Треба буде колись про це дізнатися…

І тільки я оце промовив, як віз раптово зупинився. Виглянув — якась дорога, попереду ліс. Цікаво. Мабуть, треба запитати візника. Я підняв свою ліниву дупу та пішов до нього. Він у цей час оглядав упряж на конях.

— Щось трапилось?

А він доволі молодий. Я і не звернув уваги, коли наймав його. На вигляд років двадцять. І красень! Дідько, я теж маю непоганий вигляд, але цей хлопець значно гарніший.

— Все гаразд. — відповів він. — Просто попереду на нас чекає дрімучий ліс. Трохи перепочинемо і об’їдемо його.

А тепер в подробицях попрошу. Я пам’ятаю, що далі ліс. А ще я пам’ятаю, що об’їзд займає два дні. Краще вже проїхати напряму. Гадаю, зможу справитися з монстрами та дикими звірами. Ґіслен сказала, що вони не такі небезпечні, як може здатися вперше.

— Перепрошую, та мені треба потрапити додому якнайшвидше.

— Вибач, малий, але попереду небезпека. Навіть якщо ти не боїшся бути розірваним на шматки, то я боюся. Мені вдасться себе захистити хоч якось, але тебе… Ти ж лише дитина.

Ах, так. Я й забув. Мені дванадцять років. Він і не подумає, що стоїть поруч з могутнім магом.

— Не хвилюйтеся. Я зможу захистити і себе, і вас. — Промовив я і криво всміхнувся. — А це вам для мотивації.

Вкинув кілька монет йому до кишені. Вони мусять змінити його думку. Проте сталося не те, що гадалося. Він витягнув і повернув їх мені.

— Не жартуй так, хлопче. Жодна кількість грошей не змусить мене туди в’їхати. Навіть якби це були багатства всього світу. Самі монстри в цих місцях слабкі, однак вони збираються у величезні зграї. Віз не вціліє, проїхавши повз таку купу диких чудовиськ.

Прокляття. В цього хлопця є здоровий глузд. Він уже починає мене дратувати. Може я покажу йому частину своєї сили? Непогана ідея. Не можна судити людей за зовнішнім виглядом. Це буде йому уроком.

— Можливо ви неправильно мене зрозуміли. Я доволі вміло використовую магію. Мій майстер — чарівниця класу Водяного Короля. Якщо не вірите, то можу продемонструвати вам просте закляття, яке я вдосконалював усе своє життя.

Недовіра. Лише це виднілося в його очах. Дідько, та дай мені шанс! Я не хочу їхати ще два дні, лише щоб утекти від купки вовків.

— Ну гаразд… Якщо поцілиш у те дерево і зіб’єш його, вважай, твоя взяла.

Нічого собі. Величеньке дерево він обрав. Можливо в тому лісі й справді так небезпечно? Хтозна. Моя ціль — збити дерево, подальші проблеми не цікавлять.
Я дістав свій посох з тилу возу та уявив гігантську кулю. Мені необхідно стиснути її якомога міцніше, щоб при невеликих розмірах у неї була міць розірвати дерево на друзки.
Вода. Я бачу як моя куля стискається і наскільки важка вона стає. Ще хвилинка і можна буде вистрілити. Ще трохи. Є!
Куля зі свистом пролетіла в сторону лісу та знесла з десяток дерев на своєму шляху.

— Якого..?!

Ой, трошки перестарався. Можливо не треба було так довго підготовлюватися. Втім, це справило потрібний ефект. Він спокійно всівся на своє місце і більше нічого мені не казав. Який добрий молодик!
Я повернувся всередину, закутав посох у тканину, щоб його не було видно чужим очам, і на хвилю приліг відпочити. А дарма…

Частина 4

Минуло пів години, поки ми їхали по дуже нерівній дорозі. Милуючись красою природи, я й не помітив, як ми заїхали в дрімучу частину лісу. Кущі та дерева тут заховали землю від сонця і весь час стояла непроглядна темрява. Я дістав лампу та подав її візникові. Той досі перелякано дивився з боку на бік, хоча ми ще нічого ворожого не зустрічали.
Коли я випадково глянув у далечінь, то побачив рух поміж дерев. Було надто темно, щоб зрозуміти хто чи що це, однак воно не видавалося мені мирним. Зграя. Правда не видно кого. Вони доволі довго вже женуться за нами. Дивуюся, як кучер їх досі не помітив.
Ми звернули вправо. Це погано. Звірі біжать у тому ж напрямку, куди їдемо ми. Якщо так продовжиться, ми зустрінемося з ними і мені прийдеться застосувати магію. Але що ж я зможу зробити? Вогонь використовувати занадто небезпечно, вода сильно не допоможе.

— Хлопче! — Гукнув мене кучер. — Теж їх бачиш?

— Так. Однак мені ще не вдалося розгледіти хто це. Можливо вони мирні.

— Вовки ніколи не бувають мирними…

Дідько. Якщо їх буде багато, то я муситиму використати свою “Грозову хмару”. Байдуже скільки шкоди це завдасть лісу. Моя найголовніша ціль — це повернення в село Буена. Інше мене не цікавить.

— Ти ж розумієш, що це значить? Твої фокуси з водою не пройдуть тут. Вовки значно швидші від водних куль, при цьому їх багато. Поки цілитимешся в одного, інший тебе загризе. Мусиш думати швидко, бо повернути ми вже не зможемо.

— Я розумію. В мене є ще кілька трюків у рукаві. Я переймаюся лише про те, що в ході битви знищу твій віз, тож він лишиться на тебе, е…

— Аріес.

— …Аріес, — продовжив я і дістав свій посох.

За хвилину я вже чітко міг бачити шерсть, хвости вовків, очі, що світилися в темряві, та страшенно гострі ікла, які немов були спрямовані на мене. Стояла смертна тиха. Вони бігли за кілька метрів від нас, але ніхто не наважувався напасти. Коні мчали з усіх сил, але вовки досі могли тримати темп. Утім, один з них почав відставати. Він сповільнився і бездушно впав на землю, наче не їв кілька днів. Воно й зрозуміло, тут не часто бувають інші звірі. Я ще нікого не бачив, крім цієї зграї.
Їх залишилося п’ятеро. Той, що біг попереду, вирішив пришвидшитися і зрівнявся з конями. Він зблизився з ними і раптово скочив на коня, прокушуючи його шкіру.
Віз перекинувся на бік. У цей же час, поруч лунали крики коня та ричання диких звірів. Важко! Я невдало впав і, скоріш за все, зламав ребро. Боляче. Тяжко дихати. Що це таке? Кров? Чому з мене ллється кров? Я глянув на плече і помітив величезний поріз від старого, поваленого дерева, яке пройшло крізь віз і ледь не лишило мене без голови. Вовки. Я чую, як вони підходять. Повільно, даючи своєму вождю вдосталь наїстися. Мушу встати, бо помру!
Я підвівся та взяв посох. На щастя, він вцілів, на відміну від мене. Як тільки я вийшов на вулицю, вовку перевели на мене погляд. Багато. Це вже не смішно. З п’яти, яких я бачив раніше, стало десять.
У повітрі потеплішало. Місцевість поблизу освітилася легко-помаранчевим світлом, а переді мною виднілася величезна куля вогню. За хвилю вона миттю полетіла в сторону купи вовків, але кожен з них зумів відстрибнути та вціліти. Лише кілька отримали невеличкі підпали шерсті, що не змогли нашкодити їм.
Вони розумніші, ніж я очікував, і значно швидші за мою “Вогняну кулю”. Треба вигадати щось інше. Думай! У мене немає часу.

— Гр! — Загарчав вовк, який був доволі близько до мене.

Я інстинктивно спрямував посох у його сторону та уявив щось, що зможе рознести його голову на шматки. Вийшло! Я почув пронизливий свист і за хвилю вовка вже не було. Він валявся на землі, а з місця, де мала б бути голова, лилося море крові.
Що це було? Я глянув на руку та побачив дрібку камінців. Невже? Мої інстинкти мене не підвели. Що може бути краще за зуби, мечі, та навіть луки? Кулі! Чим сильніше я стисну камінь та створю необхідну форму, тим з більшою швидкістю вона пролетить. Це буде моя “Кам’яна куля” — універсальна зброя.
Я перевів погляд на іншого вовка. Хоч і не так впевнено, але кожен з них продовжував підступати до мене. Якщо не злякати їх зараз, може бути запізно. Варто було мені спрямувати посох у сторону одного, як другий підскочив і накинувся на мене, проте йому не вистачило часу, бо моя куля вже вилетіла із затвору та змішала його мізки з багном. Ще постріл і третій труп.

— Малюче! — Почулося десь збоку. — Коні, рятуй їх!

Аріес лежав під завалом дощок від воза та вказував на вовків, які вже почали гризти коня. Я почав повільно відступати до передньої частини візка і вистрелив чередою кам’яних куль. Неймовірно! Ця магія дійсно справляється зі своєю задачею.

— Дідько, вони все прибувають і прибувають.

Можливо мій “Фаєрбол” виказав нашу позицію іншим і тепер вони прямують сюди. Проте як я пам’ятаю, вовки не заходять на територію чужої зграї. Що змусило їх порушити це негласне правило?

— Глянь, пожежа! — Скрикнув Аріес.

Справді. Вогонь поширювався деревами страшними темпами. В повітрі було чути запах смоли, спалених дерев і… плоті! Кого приховувала темрява цього лісу я вже не зумію дізнатися, бо прямо зараз усе горіло і скоро могла надійти наша черга.
Я квапливо підняв дошки з Аріеса, скиглячи при цьому від болю в грудях, та зібрав свої речі. Вовки зовсім забули, що лише хвилю тому хотіли нас з’їсти. Вони втікали, підхопивши хвости. Ми тим часом задували залишки речей на коня, щоб всістися на нього та мчати якнайдалі. Інший кінь не витримав болю, завданого укусами, та помер у муках. На той час нам було не до цього, адже ліс, який раніше захоплював таємничістю, тепер перетворювався у величезне багаття.
Їдучи, я помічав, як іскри летіли в усі сторони й те, як зломлені звірі бігли та, не витримуючи, падали на землю. Невідомо, скільки хвилин пройшло після початку пожежі, проте ми змогли вирватися з лісу та вціліти.

— Нарешті, це жахіття закінчилося.

Частина 5

— Агов, хлопче. Прокидайся. Ми вже приїхали.

Що? Невже так швидко?

— Ну і пригоду ти влаштував мені. Тепер мусиш доплатити за воза та втрачені речі. Боже…

Це справді було тупо. Я не думав, що все буде настільки погано. На щастя, мені вдалося прихопити більшу частину речей, особливо — гроші. Ті, які мені дала Ґіслен, також. Тож у мене є змога заплатити йому сповна.
Я зліз з коня так скинув усе на землю. Почав ритися в мішку та дістав кілька срібних монет. Гадаю, цього вистачить для нього.

— Тримайте, пане. Перепрошую, що не послухав вас. Надалі буду більш обережний.

— Не хвилюйся. Завдяки тобі там уже точно не буде монстрів. Як і дерев. Раніше дроворуби, хоч і з острахом, але йшли вирубувати ті ліси, а тепер там немає що робити.

Та я вже перепросив. Скільки можна знущатися? Моя перша бійка за кілька років і він ось так себе поводить… Однак має рацію. Провина лежить тільки на мені. Якби ми поїхали в об’їзд, дорога видалася б легшою в десятки разів.
Хлопець стукнув чоботом коня і той спокійною ходою попрямував на захід. Мені не хотілося щось казати на прощання, бо було зрозуміло, що цей день для Аріеса був не найкращий. Я мушу бути обережнішим. Забув, що цей свій набагато жорстокіший, ніж здається. Тут людей продають у рабство, а за вбивство тобі нічого не зроблять.
З такими думками я підійшов до дверей свого старого, такого рідного дому. Вдих. Видих. Рука сама постукала, хоч і з каплею невпевненості. Кілька секунд пройшло до того, як хтось почав бігти по сходах униз. Зараз буде. Двері зі скрипом відкрилися, а переді мною стала маленька дівчинка в убранні покоївки та зі світло вишневим кольором волосся, як в однієї моєї знайомої.

— Айша, я повернувся.

— Перепрошую, а ви хто? Ви до мого батька? — Відповіла вона.

Неприємно. Власна сестра і не впізнала мене! Хоча, можна її зрозуміти. Ми не бачилися стільки-то років. Потрібно все їй пояснити.

— Я твій брат, Рудеус. Не пам’ятаєш мене?

Вона задумалася. Може згадає щось. Не може такого бути, щоб вона забула. Батьки неодмінно говорили Норн та Айші про мене. Можливо розповідали наскільки я чудовий брат і приємна людина.
А якщо так поглянути, то Айша доволі гарна. Їй личить це вбрання і воно чудово поєднується з її очима та волоссям. Справжня красуня!

— Ні, не пригадую.

Раптово зі сторони кухні почувся тупіт. Хтось біжить. Ні, летить!

— Ру-у-уді! — Встиг почути я, поки мене не вдушили в обіймах.

Чудовий запах. Щось він мені нагадує. А ще ця м’якість. Точно, це груди. Я їх ніколи не забуду. Груди моєї матері з цього світу — Зеніт.

— Привіт, мамо…

— Я за тобою так сумувала! Скільки ж часу вже пройшло? Ти голодний? Ох, матір божа. Що сталося з твоїм одягом?

Справді. Я вилікував свої рани за допомогою магії зцілення, проте часу, щоб перевдягнутися, не було. Важко буде виправдатися перед ними. Втім, нічого вже не поробиш.

— Це що, кров?! — Промовила вона і різко схопилася. — Айшо, бігом неси щось, чим можна перев’язати рану. Схоже, Руді поранений.

— Агов, що це у вас там сталося?

На мить я побачив його. Високий чоловік з гострою і водночас привабливою пикою. На ньому була його біла сорочка, яку він, певно, не міняв уже кілька років. Він почав відрощувати невеличку борідку з вусами, а ще коза, що раніше була йому по плечі, тепер вільно звисає до лопаток.

— Рудеус. Не чекав тебе побачити так рано.

— Любий, досить розмов. Глянь на нього. Щось сталося в дорозі, всюди кров.

Я перевів погляд з батька на фігуру, котра ховалася за його ногою. Крихітна та беззахисна, з виразом остраху на лиці, вона боялася глянути на мене у відповідь. Моя молодша сестричка Норн. Як давно я її не бачив. Вона також виросла доволі красивою.

— Ах, так! Рудеусе, зможеш іти?

— Звісно…

— Тоді, Ліліє, приготуй йому ванну.

— Добре. — Спокійним тоном відповіла вона.

Лілія. Друга дружина мого батька та наша колишня покоївка. Зараз вона, напевно, досі робить усе по дому. На неї завжди можна покластися. Навіть зараз вона зосереджена на тому, що їй сказали.
Правду кажучи, я почуваюся доволі добре. Стомленість і біль уже пройшли, лишилося лише хвилювання. Занадто хвилююся!

— Не переймайтеся ви так. Була невеличка пригода на шляху, проте нічого серйозного. Мені лише потрібно переодягнутися.

— Аж ніяк! Ти мусиш нормально помитися.

Ух. Стільки не бачився з Зеніт, що й забув як це — бути нижчим в ієрархії. В сім’ї Бореасів я міг іти митися, коли захочу, їсти, коли зголоднію. Головне — виконувати свою роботу та не ставити дурних запитань. А тепер я повернувся в сім’ю і мушу підстроюватися під порядки, що панують тут.
Загалом, моє купання не зайняло багато часу. Лілія наполягала на тому, щоб допомогти, втім я мусив відмовити їй. Після того, як вона вийшла заміж за Пола, моя чарівна паличка вже не підімається в її сторону.
Спустившись на перший поверх, я попрямував на кухню. Там швидко накривали стіл, аби відсвяткувати моє повернення. Пол та Айша заносили мої речі всередину, а Зеніт та Лілія готували їжу, поки Норн діставала столові прилади та клала їх на місця. Єдиний, кого бракувало до цього збіговиська, був я. Дивно ось так знову бачити свою сім’ю в повному складі. З ними нічого не сталося, вони нікуди не зникли і досі лишаються в цьому старенькому селі.
За кілька хвилин усе було готове. Я всівся за стіл і пройшовся поглядом по обличчю кожного. Вони зосереджено чекали мого слова. Я взяв келих з алкоголем, який мені дали та підніс його догори. Інші зробили так само.

— Я, нарешті, вдома!

Частина 6

Гулянки. Не люблю я такі речі. Краще вже спокійно відпочити разом з дівчиною в ліжечку, ніж кудись виходити. Коли ти стаєш дорослим, то починаєш розуміти, що не все в світі буває так, як тобі хочеться. Тому зараз я мушу терпіти те, як Пол напивається і всі галасують. Лише тому, що я приїхав, не варто так галасувати. Взяли б приклад з мене.

— …я вистрелив вогняну кулю прямо в повітря і Ґіслен миттю примчала нам на допомогу. Вона розрізала того негідника, немов масло. В житті не бачив такої швидкості!

Добре, трошечки збрехав. Напився тут я, що вже мовити. Проте у своє виправдання скажу, що це не моя провина. Бачили б ви лице Пола, коли він мені підливав цей алкогольний напій, схожий на вино! Я спочатку гадав, що це звичайний сік, але потім мені занадто посмакувало і я не стримався.

— Брате, — промовила Норн, — а чим ти взагалі там займався?

— Вчителював, а чого питаєш?

Норн махнула головою зі сторони в сторону і пішла до себе в кімнату. Цікаво. Навіть не запитала деталей, просто зникла зі сцени. Дивачка вона. Айша теж щось соромиться. Коли дивлюся на неї, відводить очі і намагається сховатися. Невже я настільки страшний? Чи може в мене щось на лиці?

— Руді, а наскільки довго ти збираєшся залишатися з нами? — Раптово запитала Зеніт.

Трясця, знову забув подумати про все заздалегідь. Краще не вигадувати плани на п’яну голову, а спокійно перевести тему на щось інше.

— Насправді я ще нічого не планував, адже не знаю, що на це скаже Сільфі. До речі, не знаєте де вона і що робить? Хотів би з нею побачитися сьогодні чи завтра.

Зеніт глянула на Лілію, Лілія махнула головою. Зрозуміло. Значить Сільфі вже довго сюди не приходила. Що ж, треба буду зайти до неї додому. А ще краще попросити Пола, щоб той запитав батька Сільфі. Не хочу так різко з’являтися перед нею, особливо після стількох років. Цікаво, як вона зараз виглядає?

— Тату, а давно ти бачився з її батьком? Може він щось тобі казав.

— Так, зустрів його сьогодні зранку. Питав про Сільфі, розповів йому, що ти вертатимешся. А що?

От бовдур. Нащо ти такі речі розповідаєш стороннім людям? Це мав бути сюрприз, а ти його зіпсував. Добре, нема чого на нього злитися. Я теж сьогодні зробив велику помилку, тож ми рівні. Знаючи Сільфі, очікуватиму, що вона скоро завітає до нас.

— Хтось стукає… В такій пізній порі? — Зеніт.

Промовка-промовка. Що ж, мушу йти. Пробач, сімейство, ангели кохання кличуть мене. Як не піду, то втрачу шанс забрати куш. І може це говорить алкоголь, але мене то не хвилює.

— Руді вже вдома?! Він приїхав?! Я бачила його у вікні.

— Так, звісно. Проходь, не соромся. Ми якраз святкуємо.

Я встав, щоб глянути на колишню подругу. Не встиг підвести погляд, як вона накинулася на мене з обіймами і… сльозами? Не очікував я такого.

Мені захотілося обійняти її у відповідь. Це смуток чи радість? Що ж я відчуваю? Не можу зрозуміти, все в тумані. Руки стискаються. Сільфі теж притиснулася дужче.

— Я така рада, така рада! — плачучи, з посмішкою сказала Сільфієтта.