Том 1. Розділ 2

«Зупинися!»

«Прошу, не треба!»

«Ти ж не хочеш цього робити, чи не так?!»

Обличчя так само залишалося неупередженим. Холодна бетонна підлога, такі ж крижані стіни, ланцюги. Металеві, важкі, міцні. Окови міцно стискали руки, і кожен рух віддавався болем. Розтерті в кров зап’ястя і бажання осісти на підлогу. Перед очима картинка пливла від сліз, і обличчя людини навпроти розмивалося до невпізнання.

«Прошу, я нічого не зроблю!..»

«Я нікому не скажу, обіцяю, клянусь!..»

Вигуки залишалися без відповіді. Пара дівчат підійшли по обидва боки, чекаючи наказу. Крок. Другий. Вже не було сил щось говорити – суцільна безвихідь. Рев не зупинявся, але все було вже вирішено.

Одне клацання, друге. Кандали з дзвоном впали на підлогу – це був уявний шанс вивільнитися, вирватися із замкненого кола, але ноги вже давно не слухалися, координація рухів значно постраждала. Дівчата без особливих зусиль підхопили тіло і почали нести його до виходу, геть із цього мерзенного місця.

Останнє, що залишилося в цій кімнаті – це блукаюче відлуння від чергових гучних висловлювань і стогонів. Металеві двері зі скрипом зачинилися, залишаючи після себе пронизливий ляскіт.

Пройде трохи часу і сюди заявиться хтось інший. І так по колу: холод, біль, розпач.

***

З волосся дратівливо капала вода – крапельки скочувалися по блідому тілу, всіляко заважаючи сконцентруватися на перев’язі руки. Бинт тут же ввібрав у себе промовисту кров, благо її було не так багато. Голова заходила обертом, але я полегшено зітхнув.

Мені хотілося на все наплювати, залізти під теплу ковдру і виспатися. Ніщо мене не тішило більше, ніж солодкий сон після безсонної ночі та виснажливого ранку. Як тільки я ліг на ліжко, тіло прилипло до нього – блаженна розслабленість поширилася миттєво. Я заплющив очі, стало так добре. Все було б чудово, якби не ідіотський телефон із його набридливою мелодією виклику. «Чорт».

Незважаючи на те, що вставати було важко, я пересилив себе. Адже окрім матері дзвонити нема кому, від чого втому як рукою зняло, змінюючись уявною радістю. Її дзвінок – це особлива рідкість, тому я стрімголов вискочив у коридор.

Взявши до рук смартфон, перед очима замаячив невідомий номер. «Можливо вона просто позичила у когось телефон – і таке буває». Натиснувши кнопку прийняття дзвінка, я підніс пристрій до вуха.

― Ало? — і відразу подав голос, повертаючись у ліжко.

На зворотному боці чутно було якісь перешкоди, через які нічого не можна було розібрати.

— …це… сьогодні… весело… ми… вечірку…

Я нічого не зрозумів із сказаного. Весело? Вечірка?.. Це точно не до мене.

― Ви помилилися номером, ― з ввічливості відповів я і кинув слухавку.

Екран телефону відразу показав робочий стіл, і ще кілька секунд витріщаючись на нього, я нарешті помітив значки в шторці повідомлень.

«Цікаво. Нові повідомлення?»

Тапнувши по рядку з частиною тексту, відкрився додаток з новою бесідою. Нікнейм співрозмовника тут же впадав у вічі: «Твій_Армагедон». Це викликало лише посмішку.

Але перше повідомлення відразу вивело з себе:

«Це ти?» із прикріпленою фотографією. Потрібно було зачекати кілька секунд, поки вона завантажиться. Коли фото виявився доступним для перегляду, моє серце на момент пропустило удар, очі розширилися.

Обмотане навколо шиї щось – чи провід, чи шнур, та що завгодно, і чоловіче тіло, що звісилося. Було лише зрозуміло, що це балкон. На фотографії не було видно обличчя чоловіка, як і решти – лише обриси постаті на тлі денного світла. Ноги не торкалися підлоги, руки звисали вниз, голова була повернена убік. І чим довше я вдивлявся в це фото, тим важче було відвести погляд.

Нижче було приписано: «Нарешті я знайшов тебе». Це бентежило, але також піднімало багато питань. Як тільки в розмові відобразилося, що співрозмовник пише повідомлення, я занервував та стиснув телефон сильніше.

«Нарешті ти тут».

«Я вже зачекався».

В голову закрадалися різні думки, проте найбільш вагомою з них була найпростіша: «що за придурок». Такий спосіб привернути увагу нормальністю не відрізняється, навіть якщо це був жарт. Тим часом у бесіді з’являлися нові повідомлення:

«Я чув ти псих».

«Правда без поняття, чим психі займаються…»

«Я думав, що цим».

«Але ж ти не такий, чи не так?»

По тілу пройшло тремтіння. «Невже знову якісь дурні лізуть?» Вже давно потрібно було закрити всі профілі в соціальних мережах. Але я маскувався, як міг – за профілем впізнати мою особистість було неможливо.

«Я бачив тебе сьогодні в універі».

Я одразу розсміявся. Проте справа була не до сміху. У діалозі повідомлення з’являлися одне за одним:

«Ти виглядаєш блідим і з синцями під очима».

«Ще і з порізами на руках».

«Але незважаючи на це, ти ще живий».

«Не подумай, що я хочу тебе якось образити».

«У мене є таємниця».

«І я думаю, що можу розповісти її тільки тобі».

«Тому що ти інший».

«Ми інші».

«Я хочу, щоб ти мене послухав».

«Нікому не розповідай, не клич на допомогу, інакше …»

«Всі дізнаються, хто ти насправді, і що від них приховуєш».

Від його фразочок я нервово розсміявся, від кожного сраного слова. Проте я взяв себе в купу. Розмова нехай і делікатна, але прийняти все за чисту монету я не міг, тому написав у відповідь:

— Дізнаються всі? Чи мені не пофіг? Не знаю, чого ти домагаєшся, але я не маю бажання тобі допомагати.

Моє життя і так нікчемне, з чого зараз починати за нього переживати? Якщо цей хлопець розповість усім мій «секрет», про який не знаю навіть я, стало б ще краще – як мені, так і оточуючим.

«І то правда, не подумав».

«Тоді варто змінити тактику».

«Ми в цьому з тобою навіть більше схожі, ніж ти думаєш».

«Я не хочу, щоб наше знайомство обернулося ворожнечею».

«Напевно, просто поспішив».

«Дам тобі пораду: залишайся таким, яким ти є».

«Мені це подобається».

«І тобі це теж незабаром сподобається».

Я з неупередженим лицем читав кожне речення.

«Схоже, ти втомився, раз не пишеш».

«Напишу тобі пізніше».

«Бувай, мій псих».

Дивлячись на останню фразу, я не знав, чи сердитися мені, чи проігнорувати, чи сприйняти все як жарт.

В повідомленнях додатку настирливо маячив запит про дружбу. З хвилину я гіпнотизував його, розмірковуючи, чи варто воно того. Однак розум виграв у секундного позиву щось змінити – новий і досить специфічний співрозмовник благополучно вирушив до чорного списку. «Це може погано скінчитися».

За звичкою я також заглянув у свій блог, на який підписалося ще кілька читачів. Поглянувши на нік одного з них, я мимохіть усміхнувся. «my_psycho». «Нічого цікавішого не можна було придумати?» ― подумав, не стримуючи дурну усмішку на обличчі. Голова балувала, і я відкинувся на ліжко зі стійким наміром заснути.

У думках ще лунав незрозумілий дзвінок, чудна фотографія і дивна тематика розмови. Однак я був настільки виснажений безсонням, що навіть це не зупинило мене відключитися від цього світу.

«Дивний день». Отримав у живіт – та й годі. Заслужив. Біль – єдине, чим я міг розплатитися. Так я собі це уявляв. Однак тепер цей біль став частиною мене. Не лише як каяття, а й заспокоєння. Це гостре відчуття злилося зі мною.

І, що дивно, я вже не міг жити без нього.

***

Щойно я розліпив очі, день вже плавно переходив у вечір. Голова розколювалася, але бажання повернутися у сон тут же зникло. Раптовий пульсуючий біль. Я різко піднявся від розривного почуття і взявся за волосся.

Вони кусають мене, жалять, хапають у свої лапи, гризуть. Не знаю, хто, але кожен укус віддавав жаром і тяжким болем. «Ось воно». Відчуття розпливалося по всьому тілу. Всередині прокидалося дике і неприємне тягуче бажання, яке душило, опалюючи вогнем, поділяло на частини.

Я простогнав від болю, і хотілося просто стукнутися головою об стіну аби «Вони» зникли. Я уривчасто дихав від хвилювання. Усередині вихнулося, щойно я почув власний сміх – нервовий, здавлений, що тут же переходить на хрип і дратівливе хихикання.

«Гидко». Перед очима все розпливалося, і я не помітив, як пройшов до кухні. Я не контролював свої кінцівки – руки тяглися до всього, до чого могли дістати. «Потрібні пігулки!» Баночка відразу впала на підлогу, я застиг на місці. Очі жалібно дивилися на «рятувальний круг» у цієї бездонній шаленості.

— Будь ласка… — заволав я, намагаючись узяти себе в руки і підібрати цю чортову баночку. ― Ді-і-ідько… ― але рука зрадницьки потяглася до полиці, за кілька секунд нашаркавши голку з ниткою.

Я проковтнув. Знову почувся здавлений мерзенний сміх. Гострий кінчик із легкістю проходив через сантиметри шкіри. М’яко входив, з болем виходив, залишаючи за собою нитки, що поступово складалися у напис. Руки тремтіли, голова розколювалася – нудно і приємно одночасно. Глибоко і блаженно видихаючи, я міг тільки потонути в цьому почутті.

Зовсім трохи пульсуючого болю, ще менше крові. Але як тільки роботу було завершено, стало зрозуміло – біль не згасає. Кожен рух супроводжувався неприємним відчуттям. Поглянувши на завершений напис, по шкірі тут же пройшла приємна дрож. «Псих».

Я міг тільки посміхатися власної витівці, насолоджуючись собою. Ще один глибокий видих. «Чорт». Порушення досягало піку. Мізки вже давно відключилися від цього світу. Замкнувшись у ванній і пустивши воду, я розлютився і почав дрочити лівою рукою, щоб щоразу на очі траплялися нитки, щоб бачити це прокляте слово. Напис і біль рве дах, а посмішка не сходить із лиця. Останні пересмикування, приємне тремтіння… і задоволений видих.

Ледве пересуваючись, я з помутнінням у розумі попрямував до кімнати. Повалився ниць на ліжко. Пройшло кілька хвилин перед тим, як думки почали збиратися в купу та створювати логічні ланцюжки між собою.

Спогади того, що тільки-но відбулося, вдарили в голову раптово і безжально, від чого я неприємно скривився від головного болю. Але потім не зміг стримати гірких ненависних сліз. Почало нудити від такої гидоти. Хотілося викинутися з вікна, повіситись прямо як той чоловік на фотографії. Волога вбиралася в подушку, і я міг тільки приглушено стогнати.

Однак, як виявилося, це було не найстрашнішим. Біля себе я виявив мобільний телефон, якому спочатку не надав особливої уваги. Надіслане повідомлення протверезило голову – хотілося на щось відволіктися і неважливо, на що. Це був новий коментар, залишений у блозі:

«my_psycho: це сексуально».

Я не зрозумів, про що йдеться мова, з силою стискаючи телефон. Назва запису в блозі здалася мені незнайомою – нічого такого я точно не публікував. Але щойно я відкрив її, всередині все впало. Вдивляючись у кожне слово, написане нібито «не мною», з кожною секундою я кривився все більше, лякаючись прикріплених файлів. Відкривши один з них, мій телефон в ту ж мить полетів в інший кінець кімнати.

«Що, чорт візьми…» Я глибоко дихав, все тіло захопив страх упереміш з нерозумінням, ворожістю, гидливістю і збентеженням. «Коли я встиг?..»

Віра в краще відразу розсипалася на шматочки. «Коли я встиг наробити ці чортові фотки?!» Нашитий на руці напис та невтішний відеозапис мастурбації. «Коли?..»

Тут же взявся за голову. Почув звук нового повідомлення. Мені не хотілося брати цей проклятий пристрій та перевіряти, що ще міг написати цей псих. Страшно не хотілося, але почуття, що роздирають усередині, не могли просто проігнорувати його.

«my_psycho: зізнайся, ти потім скінчив?»

Мене поглинула неприязнь до себе. Я видалив проклятий запис і відкинув телефон убік, скуйовдив волосся. Ліг назад у ліжко.

«Все добре, це ще не найгірше, заспокойся».

Я намагався відігнати думки про те, що сталося. Уявити, що це просто неприємний сон. «Це лише блог, ніхто не дізнається».

Ніхто, крім нього…