Том 1. Розділ 18

Кінцівки не відкликалися. Я міг рухати тільки руками і тим, що вище за пояс.

Я з панічними настроями намагався підвестися з ліжка, проте тільки вивалився з нього, не відчуваючи ніг, ні болю в них. Страх опановував мене все сильніше, з кожною секундою стаючи нестерпним.

Я поповз до дверей, перебираючи руками. Кричав медсестрам, лікарям, кому-небудь.

Дотягнувся до ручки, вивалився в коридор. Ні медсестер, ні лікарів. Черговий крик, аби привернути чиюсь увагу. Відгукнулися тільки лампочки, що заблимали на секунду.

Мої крики тривали до того моменту, поки я нарешті не почув кроки наприкінці коридору. Згорблена постать у білому халаті розгонистим кроком наближалась до мене. Спочатку я зрадів, але дивна хода лікаря не давала зітхнути з полегшенням.

— Ви хто?! — звернувся я до нього, мій голос пролунав луною. — Де всі?! — запитав я.

Людина мовчала.

Я не міг розгледіти його обличчя. Він стрімко насувався, до горла піднімалося природне бажання втекти.

З кожним кроком лікаря я все більше напружувався, збирався відповзти назад у палату. Постать моторошно скрючилася, і наступного моменту рвонула на всій швидкості до мене.

— Що за нафіг?!

Мені здавалося, що я кричу нестямно і несамовито, перебираю руками по підлозі зі страшною швидкістю, але всього цього мало. Я був незграбним і майже не зрушив з місця.

«Лікар» застає мене зненацька, наздоганяє, від чого я знову горланю, помітивши в його руках тесак.

Зброя без вагань з розмаху і з усієї силою вдаряє мене по ногах. Розриває м’ясо, хлище кров. Я дивлюся на все це і знову кричу.

— Що ти робиш?!

Намагаюся втекти поповзом від цього страху.

Однак все марно, тому що безжальних ударів стає все більше. Але я кричу не лише від страху. Мені страшно через те, що мої кінцівки не відчувають болю.

Я тільки чую і бачу через плече, як він їх шматує, поки сам з останніх сил повзу до палати. Чую, як ламаються кістки під шалений, маніакальний сміх. Якоїсь миті я обернувся і помітив, що моя кістка валяється окремо, за кілька метрів від мене. Закричав щосили, заливаючись сльозами.

Здригнувшись, я розплющив очі, жадібно ковтаючи повітря. Присів, відкидаючи ковдру і дивлячись на свої цілісінькі ноги. По щоках йшли сльози, які я ніяк не міг контролювати.

— Кошмар?

Я зустрівся з неспокійним і трохи здивованим поглядом Ніколаса.

— Де мої пігулки? — вимовив я відразу, переводячи подих і руками витираючи вологу, що виникла на обличчі.

Ніколас подав пляшечку, звідки я миттю висипав на долоню пару таких необхідних зараз «коліс». Ніби читаючи мої думки, Ніколас підніс і склянку з водою, яку я спустошив за кілька секунд.

З тремтінням вставши з ліжка, я відчув незначний біль у ребрах. У штанах, що лежали неподалік, судомно шукав пачку цигарок із запальничкою. Взяв усе, що там було, і запхнув до себе у кишені, маючи намір вискочити з приміщення.

Ніколас зупинив мене, взявши за руку.

— Тобі протипоказано, — з усією суворістю сказав він.

— Відвали.

Я вивільнився з легкої хватки і попрямував, куди очі дивляться.

Медсестри мене не зупиняли, поки я йшов у напрямку туалету. Там я замкнувся в кабінці, з тремтінням у руках запалюючи і закурюючи цигарку. Щоразу вдихав дешевий бридкий нікотин. У двері постукали.

— І довго ти ховатимешся?

Знову цей голос.

— А тобі яке діло?

«Відчепись, прошу».

— Яке…

Ніколас смикнув за ручку, проте дверцята були зачинені.

— Якби мені не було справи до такого дурника, як ти…

Я почув якусь метушню за дверима.

— …тебе б тут не було.

І помітив знайому пику, яка тепер дивилася на мене зверху кабінки.

— Ти що твориш?! — обурився я.

Проте Ніколас уже підтягнувся на руках, перелазивши з сусідньої кабінки. Перекинув себе через перегородку і зістрибнув, приземляючись мало не на мою голову.

Від несподіванки цигарка випала у мене з рук. Я вивалився з кабінки.

— Поки ти тут, твоєю «мамочкою» побуду я.

Ніколас зачинив дверцята, схрестив руки на грудях. Вичікувально дивився з докором в очах. Я голосно засміявся.

— Ти і «мамочка»?! А не пішов би ти до біса?!

Я зберігав уїдливу усмішку на обличчі.

— Якого біса ти взагалі щось пред’являєш мені? Думаєш, я тобі щось винен?

Але поступово вона спала. Не турбуючись, що хтось нас почує, я навіть не мав наміру зупинятися.

— Здай мене нафіг, дай мені згнити десь, дай мені спокій! Це через тебе почалася ця фігня! І так, якби не ти, я не лежав би тут у триклятій лікарні, а доживав би свої дні, повільно помираючи у власній проклятій кімнаті! — я перевів подих, голос хрипів. — Дай мені померти, чорт забирай…

Дістав захований ніж, збираючись хоч щось собі проткнути.

— Хах, — він перехопив мою руку. — Скільки ножів ти купив за останній місяць?

«Чому я просто не можу померти?..»

— І ти тягаєшся з ним навіть у туалет?

«Чому у мене ніяк не виходить?..»

— Хоча… — Ніколас потягнув на себе мою долоню з ножем, — спробуй.

І провів їм по своїй руці. Повільно.

Я завмер і ошелешено спостерігав, як на чужій шкірі поступово з’являвся довгий рівний поріз, з якого повільно починає сочитися кров. Вона збирається у великі краплі і починає стікати вниз, відбиваючи повільний ритм. Залишаючи на підлозі червоні плями.

Ніколас зупиняється біля самої вени. Подумавши, збирався продовжити, але я перехоплюю його вільною рукою.

— Ти що твориш, придурок…

При цьому я завороженими очима спостерігав за виступаючу кров.

— Тобі подобається?..

Тихо прошепотів він, чомусь усміхаючись. Пильно стежачи за моїм поглядом.

— Ти… ти…

Я не міг нічого сказати.

У цей момент у туалет зайшла прибиральниця і своїм вереском привернула увагу. Жінка одразу почала звати лікарів, а я завмер на місці, дивлячись на нього. Ніколас не звертав ні на кого уваги.

— Ну що, — йому було навіть весело, — сьогодні померти не вийшло?

Я мовчав. Губи тремтіли.

У туалет увірвалися медсестри з лікарем, розділили нас і забрали Ніколаса з собою. Я почув, як випадкові роззяви вже почали коментувати те, що відбувається.

«Ще один суїцидник», — почув я з вуст молодняка, років так шістнадцяти.

Прибиральниця вигнала мене, оперативно починаючи відмивати криваву калюжку.

— Чого стоїш, повертайся назад.

Мої руки тремтіли.

Я поплентався до своєї палати. У голові нескінченним фільмом крутилися його слова, рухи, риси мінливого обличчя…

Що за чорт. Що він творить. Що за псих.

Не помічаючи нікого довкола, я зачинив за собою двері. Сів на ліжко, нервуючи. Кожні кілька секунд поглядав на двері. Усередині все стиснулося.

«Навіщо ти так?..»