Том 1. Розділ 17

«Чуєш мене?»

Голос ковзав по простору. Я стояв босими ногами в незнайомій порожній кімнаті, озирнувся довкола.

«Ти ж там, так?»

Стукіт у двері. Я підійшов до них, збирався відчинити.

«Ось ти де…»

Зупинився.

Відчув жар і різкий біль у спині, впав на підлогу. Схопився за хворе місце, намагаючись зрозуміти, що сталося. Кров. Підняв очі.

«Зіграємо в мою улюблену гру?» Удар у ребра. Я скрючився.

«Це все через тебе». Ще один поріз по спині.

«Через тебе!» Удар по обличчю.

«Тільки не по обличчю?» Ще удар.

«Пофіг!» І ще один.

Переді мною встала знайома постать. Мене тримали за комір. З носа текла кров, у роті не проходив металевий присмак.

— Якби не ти… — виразно пролунав голос.

Бен підвівся, замінюючи кулаки ногами. З кожним ударом ставало все важче. Але чомусь біль зник. Удари продовжувалися. Звук від них залишався той самий. Лютий вираз обличчя Бена та його лайка.

Наприкінці кімнати я помітив чийсь силует. Не міг збагнути, хто це. Але людина повільно наближалася до нас.

Я чув кожен крок. Проте Бен був захоплений гнівом, і нікого не помічав. Я уважно спостерігав, як незнайомець впритул підійшов до спини хлопця, що злетів з розуму.

Одним рухом, лінією на шиї він зупинив нескінченний потік матів. Кров’яний фонтан. Все довкола залилося кров’ю. Я помітив знайомі риси, які здалися мені чужими.

Навпроти стояв я сам, дивлячись у власне обличчя. У «моєму» погляді – зневага вищого ступеня.

— Невдаха.

Я розплющив очі. Зустрівся поглядом зі стелею. Хотів перевернутися або підвестися, але біль пронизала все тіло. Звідки не візьмись у полі зору з’явилася медсестра і миттю підскочила до мене.

— Вам краще не рухатися, — неспокійно промовила вона, натискаючи кнопку.

Спинка ліжка повільно перевела мене у сидяче положення.

— Я зараз принесу вам сніданок.

Дівчина вийшла з усмішкою на обличчі.

Я озирнувся, згадуючи, як тут опинився. Подивився на настінний годинник. Одинадцята година… Вночі я збирався потиху втекти звідси, але ніяк не зміг прокинутися. Тільки зараз зрозумів, навіщо мені втулили те снодійне…

Я відчував біль, але він був інший. Помірний, спокійний. Лише іноді різко посилювався.

Я взяв у руки телефон, чекаючи купу пропущених від матері. Проте він виявився вимкненим. Хтось поставив його на зарядку, що здалося мені дивним.

Увімкнувши смартфон, жодних дзвінків не було. З хвилину подумавши, вирішив заглянути до соціальної мережі. Як і очікувалося, Ніколас залишив кілька повідомлень. Однак, прочитавши їх, я довгий час не міг прийти до тями.

— Ваш сніданок.

Дівчина поклала на стіл теплий суп і поспішила лишити мене одного.

«…приходила до тебе…», «…приємно було познайомитись…»

Я вдивлявся у слова, перечитував їх. Чи знає Вона про вбивство? Я хотів його спитати, але вирішив переконатися сам, тому набрав завчений напам’ять номер.

— Алло? — вимовив з хвилюванням.

— Ти прокинувся? — у голосі матері відчувалася радість, зовсім трошки – легкий натяк.

Ні. Вона не може знати. Якби знала… Моє життя було б на цьому закінчено.

— Так…

Все ще нервуючи, мені складно було видавити із себе щось адекватне. Однак її це влаштовувало.

— Я тебе потім навідаю, гаразд? Роботи неповоротно… — сумно промовила жінка.

— Добре.

Я все ще не міг упоратися з почуттями. Вона була тут… з ним…

— Будь хорошим хлопцем, — прозвучало по-дитячому. — Не завдай проблем… — приглушено сказала вона. — До зустрічі.

Почулися гудки.

«Не завдай проблем?»

Мені хотілося втекти звідси. Чи через це будуть проблеми? Що він в біса таке наговорив їй?! От покидьок…

Я повернувся до листування з Ніколасом, швидко набирав відповідь. Проте перед тим як відправити, застопорився. У голові спалахнули схвильовані й дбайливі янтарні очі.

«І куди ми їдемо?», «До лікарні», «А потім?», «Потім…».

— …повечеряєш зі мною? — пробубнив собі під ніс.

Цей хлопець просто…

Я зі злістю стер заготовлене повідомлення, повне лайки. І хто він тепер? Вбивця? Підозрілий тип? Звідки таке особливе ставлення? Моя голова розривалася від запитань.

— «Я зателефонував і перевірив», «Схоже, ти не брешеш», — я кілька хвилин роздумував, що написати далі. — «І…», «Мені потрібно дізнатися одну деталь», «Щодо вчорашнього хлопця», «Здається, це важливо».

Я відклав телефон, думаючи продовжити лише після його відповіді. Судячи зі слів Бена, він або сплутав мене з кимось, або був присутній під час першого побиття. Але я його божевільної особи не запам’ятав.

Під час лікування розібратися в цьому самостійно не вийде. Попросити допомогу у Ніколаса за таких обставин здається найраціональнішим варіантом, адже… Ми загрузли в цьому обоє, хіба ні?

На столі я виявив пігулки, які були прописані психіатром ще кілька місяців тому. Мабуть, мати справді була тут і не забула про них.

Протягом усього дня телефон мовчав, і я не отримав довгоочікуваної відповіді від Ніколаса.

Дивлячись телевізор, я помітив, що в багатьох політичних програмах говорять про Пітера Стефенсона. Звідти я почерпнув інформацію про завтрашнє інтерв’ю, в якому «Пітер» повинен розкрити свою «справжню особу» перед журналістами, та надати факти, що цікавлять громадськість.

І що саме сьогодні проходили похорони Волтера.

Десь в Інтернеті мені вдалося знайти фото з місця подій. Я відчував дивні почуття, дивлячись у статтях на фотографію Ніколаса, що грає роль Стефенсона. Розуміючи, що це та сама людина, з якою я весь цей час спілкуюся. Можливо, мене помістили сюди, щоб приховати від репортерів?

На похоронах були присутні друзі та знайомі Волтера, ділові партнери, його дружина. Обличчя жінки було приховано за чорною вуаллю і того ж кольору капелюшком. Дивно, але розрекламованого у пресі сина я так і не помітив.

Цікаво, чи можу я питати Ніколаса про цю політичну частину його життя? Чим більше я обмірковував недавні події, тим сильніше відчував прірву між нами.

Мені було незрозуміло, навіщо Ніколасові потрібна моя персона.

З такими суперечливими почуттями я дочекався вечора, виконуючи вказівки медсестер. Не маючи жодної можливості навіть підвестися самостійно. Коли запитав, що зі мною зробили, дівчата намагались мене переконати, що все добре, так і потрібно.

З каналів новин і статей я перейшов на улюблені історії похмурого змісту. «А що ще робити?» Коли натикався на вигадки про багатих маніяків, які мучать жертв у себе в особняку, мене пересмикувало. Хотілося закурити, але сигарет ніде поряд не знайшлося. При тому медсестри забороняли знімати стрес подібним чином.

Коли продовжив читати далі, ставало лише гірше. Особливо, коли мова зайшла про паралізовані жертви, яким затикали роти, приводили до лікарень, розрізали кінцівки…

Після прочитаного мені стало кепсько. «Чому я не можу ходити?»

— Гей! — крикнув, але ніхто не почув. — Гей, хтось! — я кликав повторно.

Нікого. Невже всі поглухли?