Том 1. Розділ 14

Йшли ми через вузькі та пустельні провулки. Дорогою я дізнався, що цього «амбала» звуть Бен.

Це ім’я у мене завжди асоціювалося з прізвиськом собаки. Навіть повна його версія – Бенджамін. Я хмикнув про себе – не шалена ж він псина? Навряд чи.

Усю дорогу мій новий знайомий безтурботно і не затикаючись теревенив про історії свого життя, від перших приводів за шкільне хуліганство до безпосередньої та гарячої участі у «житті району». Коли я запитав, що це значить – «життя району», хлопець схаменувся, що промовив зайвого і перевів тему.

Попри мої очікування, Бен завів мене в забігайлівку неподалік. Я насторожено ставився до таких місць, але моє бажання дізнатися хоч щось про вибух пересилило інстинкт самозбереження.

Проте нервувався я сильно – у результаті не стримався і закурив. Подумав, що якщо зараз струшу, то не зможу нічого з’ясувати, і знову «програю» Ніколасу.

Зайшовши в приміщення, я відчув, що, незважаючи на безтурботний вигляд клієнтів та персоналу, атмосфера тут дуже напружена. Люди навколо ділилися на два типи: небезпечні і нешкідливі. Хоча я міг помилятися.

Насамперед я попрямував у вбиральню – був радий, що вона взагалі тут є, хоча і у скрутному стані. Привів обличчя в порядок і зібрався з думками.

Повернувшись, помітив, як Бен балакає з якимсь хлопцем біля стійки. Підійшов ближче, і ці двоє згорнули розмову. Кинувши побіжний погляд, знайомий Бена повернувся до роботи, залишивши нас самих. Інстинкт кричав «ушивайся!», але я все одно сів поруч на табурет.

— Щось відомо? — вирішив піти напролом.

Бен оглянув мене, напевно помітивши синці по всьому тілу. Ніби вперше, він розглядав мене уважніше, ніж у підворітті – хижо й безсоромно. Я мимохіть подався назад.

— Схоже, ти теж перейнявся «життям» тут, — якось жартома і незрозуміло промовив він у відповідь, проігнорувавши моє запитання.

— Ах, ось воно що. Тепер я зрозумів тонкий гумор…

Я лише закотив очі, прикидаючи, що можуть тут зі мною зробити далі.

— Невже тут ніхто не стежить за порядком?

На це Бен лише гучно зареготав.

— Хіба ти не знаєш, що копам тут робити нічого? — говорив він з гордістю. — Цей район недарма називають «безбаштовим».

Я не зміг утриматися від саркастичної усмішки. Вона завжди була не до речі, але просто не міг себе стримати.

— Я помітив, — відповів з похмурим виглядом.

Так захотілося знову взятися за цигарки. Моя реакція в черговий раз чимось розсмішила цього одоробло.

— Ти мені подобаєшся, хлопче, — весело сказав Бен. — Я знаю одного чувака, який може тобі розповісти про «життя» тут, — повернувся він до мене. — Про банду, яка тебе так оприбуткувала, він, напевно, теж знає. Ходімо, познайомлю.

— Познайомиш? — сказав я байдуже, все ще ні на що не наважившись.

Бен усміхався. Він виявився згідливішим і доброзичливішим, ніж я думав спочатку. Ніби він запрошував мене на «своє поле», а його недовіра до мене зовсім зникла, ніби її і не було.

— Ти не пошкодуєш, — він підвівся з табуретки і потягнув мене за собою.

Мені здалося, що фраза прозвучала якось дивно, але я вже загруз у цьому лайні, і відмовлятися не мало сенсу. Потрібно було йти до кінця.

Виходячи я помітив, що народ кидав у мій бік зацікавлені погляди. Я розривався між бажанням закінчити розмову з Беном, і якнайшвидше розібратися у справі. Здавалося, що від мене вислизає щось важливе – я губився і нервував.

— Хутко-хутко, — від його тону раптом пересмикнуло.

До горла підступив клубок. Кортіло взяти руки в ноги і зірватися з місця, але замість цього я лише проковтнув.

Ми з Беном вийшли з приміщення. Попри його прохання я не поспішав, хоч і йшов за ним слухняно, краєм вуха ловлячи його «цікаві» історії. Боровся зі страхом, сподіваючись, що все обійдеться, що мені тільки здалося в останній момент, що щось не так, і Бен не відірве мені голову.

Незабаром ми стояли перед входом у занедбаний, але судячи з усього, житловий будинок. Без проблем потрапили всередину і піднімалися сходами. По дорозі я помітив кілька шприців і сліди крові .

Усередині все обірвалося. Ноги стали ватні, підніматися було все важче. Бен підбадьорював мене, заводячи в якусь квартиру. Я вже не здивувався, що вона була не замкнена – зайшов, оглядаючи безлад навколо, вдихаючи повітря з пилом. Відкашлявся.

— Проходь у крайню кімнату, на тебе там чекають, — енергійно скомандував Бен.

Я, не роззуючись, пройшов далі. Ручка з легкістю піддалася – я увійшов усередину. Проте там нікого не було. Я почав аналізувати обстановку, помітивши тільки залишені на столі запаяні пакетики з порошком і пружинисте ліжко з матрацом. Мені стало погано.

— Бене, тут нікого не…

У вухах забрязкотіло від потужної тріщини.

Я відчув, як мене знерухоміли, грубо заломивши за спиною руки. Зібрали в оберемок і повалили на ліжко. Я брикався, але це було марно. Закричав і вилаявся матом, продавлюючи матрац, притиснутий мускулистим спітнілим тілом.

Я зміг вивернутись і подивитися в очі цього покидька. На обличчі у Бена грала задовільна, хтива посмішка.

— Зіграємо в мою улюблену гру? — Він нахилився і вкусив мене за мочку вуха.

Я хотів вибити йому ніс ударом головою, але Бен вивернувся. Я відчув холодок під ложечкою і теплу краплю крові, що виступила – ця потвора вкусила мене надто сильно.

Бен перевернув мене на спину. Я штовхався, і відчував, що влучав ударами по ньому, але тому було хоч би хни. Він був сильнішим, він робив те, що хотів, і я незабаром опинився в позиції з розсунутими ногами. Я сіпався, кричав і матюкався, як міг. Чому ніхто не чує??

— Ти тільки скажи… — Бен затиснув рукою зап’ястя, другою потягнувся до блискавки на джинсах. — Як такий щур посмів повернутися? Захотів, щоб я тобі все ж таки всунув? То сподобалося минулого разу? Зараз все влаштуємо за найвищим розрядом…

Він завозився з ременем. Я ненавидів себе за свою тупість і власне безсилля…

— Тебе треба було трахнути ще тоді, сучка. Добре, що повернувся – молодець.

Він покінчив з ременем, приспускаючи джинси з білизною.

— І зарізати, тоді б… — з силою перевернув мене на живіт.

Від приспущених штанів я жахнувся. Будь-які мої спроби звільнитися перетиналися жорстоко і на корені. Будь-які вигуки, лайка – йшли в нікуди.

— Тоді б через таку нікчемну дрібну повію…

Я відчув палець біля заднього проходу. Усередині все стиснулося.

— Ніхто б не здох, — він з силою проштовхнув його, я скрикнув.

В очах миттєво потемніло. Я ще раз смикнувся, але знову марно. Відчував, як палець всуху з болем входить і виходить. Все кричав, лаявся, брикався, за що він зробив мені ще болючіше – мало не відкусив шкіру на шиї. Бен упивався зубами куди попало, якщо я хоч якось рипався, залишаючи криваві, грубі прокуси.

Приєднався і другий палець. Вдихаючи нудотний запах матраца і пилу, хапаючись за кожен ковток повітря… я щоразу відкашлювався, у горлі різьбленням осідали всі мої вигуки, стало складно дихати. Боляче. Дуже боляче. Бридко.

— Щоб ти здох… — зумів прохрипіти я хоч щось.

Він удавив пальці сильніше, я прогнувся.

— Ти гратимеш за моїми правилами, сучок, — грізно промовив Бен.

Безцеремонно витяг два пальці і перевернув мене на спину. Я побачив його обличчя, викривлене, як у душевнохворого.

— Тепер у нас повно часу…

Він хотів було врізати мені в обличчя, але в останній момент зупинився. Напевно вирішив, що товар його надихатиме з цілою пикою. І удар припав по ребрах. Я спробував зігнутися, але Бен тримав міцно, тому залишалося тільки хапати ротом повітря і вити.

— Ну ж бо…

Бен не затикався – в його очах горіло божевілля. Знову удар. Я вигнувся, майже зламався між його руками та колінами, не зміг звернутися калачиком. Захотілося просто вмерти.

— Де твої сльози, принцеса?

І ще один удар.

Залишалося тільки заплакати. Від гидотного запаху в повітрі. Від усього, що відбувається. Але якась частина мене чинила опір. Несподівано спогади вдарили у голову.

У дитинстві… «герой»… один проти трьох хуліганів… захищаючи навіть незнайомого мені хлопчика… Чи знайомого?

Бен захекався – вже втомився бити моє поранене тіло. На марні крики сил у мене вже не вистачало. Я неживими очима дивився в стелю, прислухаючись, як той лається матом, і відчуваючи приставлений до анусу член. Я постарався розслабитись. Щоб було не так боляче. Щоб не вивернуло навиворіт.

— Отак, правильно, паскудна хвойда…

Бен помітив мою податливість.

Я вже давно зрозумів, що хочуть такі люди. Зрозумів, що краще замовкнути та зіграти за їхніми правилами. Краще притихнути та дати їм отримати бажане. Почути збуджені зітхання. Дати розслабитися, захопитися, забути…

Хватка ослабла. Поступово одна рука і зовсім спустилася до моїх стегон, притримуючи і піднімаючи їх для кращої позиції. Щоб потім перевернути мене на живіт, щоб дати Бену притулитися всім тілом, активно вштовхуватися.

Щоб я зміг вільною рукою дістатись до скинутих на підлогу штанів. І наступної хвилини почути лише болюче зітхання.

— Ах, ти!..

Бен зумів зазнати ножового удару в спину. Проте від наступного, під ребра, запал його зник – закапала кров.

Він збирався відскочити, але наступний удар припав по животу. Крові стало більше. Бен не збирався нападати, тримаючись за свою рану. Він хотів врятуватися і зашкандибав до виходу, але удар леза по піджилках його зупинив.

Масивне тіло осіло на підлогу, заливаючись власною кров’ю. Він безглуздо закректав і почав харкати кров’ю. Я спостерігав його спроби дістатися до дверей. Ковзаючи босими ногами, пройшовся вперед і став перед ним, загородивши вихід.

Низько нахилився до його обличчя. Ноги не тримали, і я сів, потягнув його голову за волосся. Вдивлявся в обличчя з кривавими потоками у куточках рота.

— Ну як, відсмокчеш? — спитав безпристрасно.

Бен матом вилаявся, захлинаючись кров’ю. На його очах потекли сльози. Я приклав ножа до горла.

— От і наші сльози… — наблизився до його обличчя, переходячи на шепіт, — принцеска.

Я збирався продовжити… Але моя рука завмерла. Не змогла зробити останній завершальний рівний розріз по шиї.

До мене, як крізь затички, долинали благання Бена про допомогу. Сльози, соплі, прохання. Якоїсь миті мене перемкнуло – я важко видихнув і здивованими очима подивився навкруги. Очі Бена поступово почали закочуватися, голос затих.

Я піднявся, на незламних і тремтячих ногах поплентався в дальній кут кімнати. Присів, притиснувши коліна до підборіддя. Подивився на свої руки – все у крові. На затихлого біля дверей Бена, що розпластався по підлозі у своїй кривавій калюжці.

Посидів так може хвилин п’ятнадцять, може й годину. Здригався і напружувався від кожного шарудіння, від кожного стороннього звуку. Потім таки вирішив обшукати тіло.

Я погомонів у кишенях і знайшов старенький телефон. Дістав зі своїх штанів папірець, тремтячими руками вводив цифри.

Натиснув кнопку виклику, почулися гудки. Через кілька секунд взяли трубку. Мовчання. Однак по подиху я дізнався, хто це. Тому з тремтінням у голосі зміг видавити з себе два прості слова:

— Врятуй мене…