Том 1. Розділ 13

Запах дому розповзався приємним відчуттям спокою та безпеки. Проте нікого тут не було. Розглядаючи обшарпаний коридор, звичайні недорогі шпалери, я тихо тішився. Бо на оту розкіш в мене скоро буде алергія.

Машина поїхала лише після прощання з водієм через вікно. Я стояв на кухні і сподівався, що матір про це не дізнається. Складно буде пояснити, що це за накручена машина і яке відношення я до неї маю. Проте зараз мене хвилювало дещо інше.

Спочатку мені важко було упокоритися зі своїм провалом. Я висунув звинувачення проти спадкоємця одного з найвпливовіших політиків, у якого бюджет перевищує мій власний у мільйони разів. Проте все одно не вірив у його історію…

Дідько. Тепер це виглядає ще шаленішим. Але… «Ми інші». Згадуючи нашу першу розмову, я лише впевнився у своїй думці. Він щось приховує. І хоче, щоб саме я дістався його секретів. Як тільки до мене дійшла ця думка, засміявся.

— Що за псих… — зі смішком сказав я кудись у порожнечу.

Вірю я йому чи ні, мені потрібно просто відкинути сумніви у своїх діях.

Матір прийшла з роботи пізніше, ніж зазвичай. Помітивши перев’язану руку , промовчала. Буденне «привіт, як ти?» Дивлячись на те, як вона порхає на кухні, мені все більше хотілося підійти та обійняти її. Як того разу.

— Я просто порізався… — мій голос здригнувся, вона завмерла, — поки намагався приготувати обід. А це… — я торкнувся свого обличчя. — Перевтомився і впав зі сходів, — мої руки тремтіли.

Я невпевнено дивився на неї.

— Будь обережний наступного разу, — сказала вона добродушно, стримуючись.

Поклала їжу на стіл і негайно зникла у своїй кімнаті. Чи правильно я вчинив?

Поївши, швидко помив посуд. По дорозі назад затримався біля її дверей. Здалося, що я почув схлип. Мені відразу ж стиснуло груди.

Повернувся до своєї кімнати, вийшов покурити. Я робив перші кроки – це добре. Спостерігав, як тліє цигарка.

«Так я ніколи не кину».

***

Окрім цього круговороту шалених подій, була ще одна річ, яка мене хвилювала. Вона ні на секунду не переставала турбувати моє єство, і це вже стало звичкою – відчувати постійну тривогу, що погано позначалося на моєму настрої та діях.

І цією річчю були забуті спогади.

Я звернувся до своєї схованки в столі, дістаючи потворно зім’ятий і потертий зошит. Будучи дитиною, я любив записувати те, що відбувається зі мною в щоденник. Вже довгий час я не відкривав його, тому що майже всі записи перевів на електронний лад і опублікував у блозі. Однак зараз мені було важливо усе передивитись.

Перегортаючи сторінки, я ледве розрізняв літери, намагаючись скласти їх у зв’язкові речення.

Джордж… не пам’ятаю його прізвища. Гортав далі. М’яч. Я глибоко зітхнув. Нічого не пам’ятаю про ті часи. Однак у скронях віддавало болем. І так щоразу.

Найбільше мене цікавили місця, де почерк зовсім неможливо було розібрати. Це було схоже на невідривно написані закорючки. До них я повертався тисячу разів, але безуспішно. Ні відгуку, ні головного болю. Це були лише каракулі.

Чому я дістав щоденник саме зараз? Під час побиття я згадав щось дивне.

Троє нападників здалися мені дуже знайомими. Не самі особи, а ситуація. Але мозок ніяк не міг вивести із забуття хоча б уривок, хоч одну картинку з минулого.

Тяжко зітхнувши, я сперся на спинку стільця. «Все ще безуспішно?»

Я намагався робити все, щоб не забути хоча б те, що відбувається зараз. Але цього дня я зробив виняток. «Не можу ж я написати, з якою специфічною особою познайомився на днях?»

Хоча дуже кортіло.

***

До дій я вирішив приступити наступного дня. Сів у автобус і, дивлячись у вікно, з відстороненим виразом обличчя обмірковував план.

На початку дня Ніколас залишив лише одне повідомлення: «У разі виникнення неприємностей, клієнт може скористатися нашими послугами за номером…» з приписаним цифрами мобільного телефону. Сумнівні послуги.

Швидше за все, тепер він не буде світитися. Мені не хотілося його бачити, чути, але номер записав окремо на папері. Телефон залишив удома, переодягнувся у нове – як обережність від можливих маячків.

Коли я дістався потрібного місця, залишалося пройтися пішки хвилин п’ятнадцять. Я намагався уникнути кварталу, де мене побили. Орієнтуватися без навігатора було важко, проте я дійшов до колишнього бару.

Вже здалеку з’явилися уламки будівлі та команда робітників. Всередину ніяк не зайти, але це не було моєю метою. Я намагався впоратися з почуттями.

«А зовсім недавно не було ні жертв, ні крові, ні руїн – хто б міг подумати».

Роблячи безтурботний вигляд, я попрямував у провулок неподалік. Насамперед зазирнув у сміттєвий бак, куди раніше викинув закривавлену форму кур’єра. Порожньо. Хтось вже постарався, щоб позбавитися слідів мого перебування. Розбитого телефону поряд також не валялося.

Пітер Стефенсон… Про нього у мережі нічого примітного не згадувалося. До сьогоднішнього дня, і все завдяки якомусь журналісту, який зумів винюхати свіжі новини.

Цілком підходить для сенсації. Політик передає усю спадщину не власному сину, а якомусь невідомому хлопцю. І згодом помирає.

Багато хто здогадувався, що Стефенсон незаконнонароджений син. Інакше все було б абсурдно. Можливо, Ніколас скористається цією версією подій.

У біографії Волтера я знайшов ім’я його визнаного сина – Тревор Міллер. Про нього інформації в інтернеті було ще менше. Ім’я світилося тільки в заголовках новин, і жодної фотографії. Ніхто не знав, що він за людина, як виглядає. Це не дивно, адже Волтер не знаменитість.

А ось Пітер, де-факто Ніколас, нею став, причому за один день.

Тоді за столом сиділа п’яна компанія чоловіків. Один із них розсердився на другого, але постріл припав на політика. Чи це могло бути випадковістю? Слабко віриться.

Зрозумівши, що тут я нічого не знайду, вже мав намір йти, але мене зупинили.

— Що ти тут забув?.. — пролунав погрозливий голос.

По моєму тілу моментально побігли мурашки. Знову?

Я обернувся і помітив грізну постать. Зіткнення зі спортивного вигляду хлопцем та його вбивчим поглядом не обіцяло нічого доброго. Звалити. Треба звалювати до біса!

— Стій! — почулося за спиною.

Я біг щосили, адже розумів, що це – найрозумніший варіант, коли бачиш озлобленого хитавицю на цій вулиці. Проте… що я міг поробити проти атлета, тільки-но вийшовши з лікарні і не одужавши до кінця?

Через пару хвилин я значно сповільнився, повітря не вистачало, біль пульсувала у місцях побоїв. Я рухався вже на останньому подиху, коли відчув, як цей божевільний взяв мене за плече. Зупинився, жадібно ковтаючи повітря. Наступної секунди вже отримав удар по обличчю. Мене тримали за комір футболки.

— Зупинися, придурок! — Я сплюнув кров. — Тут завжди так?.. — я болісно йорнів над своєю долею бути побитим за будь-яких обставин. — Щойно – одразу з кулаками, тварини…

— Замовкни! Говори, що ти там робив, — хватка хитавиця стала міцнішою.

— То заткнутися чи говорити? — Моя упертість не знає межі.

Аж надто зносять дах ці психи. За це я отримав ще раз.

— Жартівник знайшовся? Я тебе питаю…

— Та пішов ти на хуй! — З останніх сил крикнув я. — Не знаю, що до твоєї тупої голови прийшло! Але я там телефон загубив! Придурок, відпусти мене! — тепер на одну озлоблену людину побільшало.

На подив він послухався, і послабив хватку.

— Який телефон? — він з найвищим рівнем підозри глянув на мене.

Якщо він щось про нього знає, відповідно відреагує.

— Який? Звичайний смартфон, найстаріший, що є на цій землі, — я продовжував огризатися. — Але, схоже, його вже стирили, — потроху я змінював тон розмови.

Хлопець уважно розглядав мене.

— Що, дивишся, яку гарну роботу зробив? — З глузуванням сказав я.

Він лише тяжко зітхнув, а мені знову захотілося змотатися звідси.

— Слухай, я взагалі не розумію, з ким ти мене там сплутав, і сподіваюсь ти мені це поясниш. Я що, на чийсь не той район ступив? У вас таке специфічне місце, кожен лупцює першого стрічного, — тепер я завалював його промовами, аби той не подумав нічого зайвого.

— Не зовсім… — він хотів ухилитись від відповіді.

— Як? Є нормальні? — Я все ще злився. — Але, знаєш, мені хотілося б знайти свій мобільник, — треба було хоч за щось зачепитися. — Знаєш когось, хто може допомогти? Чи тих, хто тут вештається?

За словами Ніколаса, з баром пов’язано щось більше, ніж «випадкове» вбивство. Хлопець тим часом дивився в мої очі, намагаючись зрозуміти, чи можна мені вірити. Або в чомусь звинувачувати. Я підняв брову в очікуванні.

— Ще було б непогано знайти банду, яка мене побила.

Помітивши його вагання, я вирішив додати ще щось.

— Хочу віддати борг, так би мовити, — в цей момент я побачив його смішок.

— Такому недолугу краще взагалі не висуватись, — зарозумілий погляд. — Але… як вибачення можу організувати зустріч. Ходімо поговоримо в іншому місці, — закинув він вудку і чекав, як я зреагую.

Я задумався.

— Якщо тільки мене там не вб’ють і не покалічать… — гірко посміхнувся.

Я не можу програти.