Том 1. Розділ 11

Поступово я почав приходити до тями. Відчув, як мене притримували з обох боків, тягнучи знерухомлене тіло. Не знав, куди несуть, але… я не міг нічого вдіяти. Тіло відмовлялося слухатись. М’язи нили… голова тріщала.

Намагався розплющити очі, але зустрічався з темрявою. Пов’язка? Поступово почав розуміти, що відбувається. Сволота. Це ж бісове викрадення!

Зумівши намацати ногою підлогу, я почав гальмувати. У відповідь ніхто не промовив жодного слова. Я спробував рипнутись. Вивільнитись із хватки не виходило. Мене беззахисного підхопили під руки і вели кудись силою. Дивно.

Проте через декілька секунд відчув, що контроль над руками повертається. Одразу ж зняв пов’язку. Очам було незвично – світло після тьмяного мороку, але я зумів роздивитися незнайомців.

Переді мною стояли підлітки… років по шістнадцять кожному від сили. У мене перехопило подих. Порожні очі… Вони, як ходячі мерці, простягали до мене свої схудлі руки. Я поволі відійшов назад. Ті ледве пересувалися.

Як ще їм вистачало сил тягнути мою тушу? Я стиснув зуби. Бліді обличчя, руки в порізах… Я побіг в протилежний бік.

Навколо лише коридори з дерева. Картини, свічки. Я біг довго, доки не виявив розвилку. Відсмикнув фіранку найближчого вікна і визирнув назовні. Було темно. Всюди. Моє серце застукотіло сильніше, коли я зрозумів, що це чортовий ліс. Я був у величезному старовинному особняку у лісі. У лісі, чорт забирай…

В моїй голові прокручувалися безліч варіантів. Я відчував себе в небезпеці. Ці діти… важко уявити, що з ними сталося. Я збирався посадити його за ґрати, і тепер я мав усе більше для цього приводів. Але зараз мені найбільше хотілося вибратися. Врятувати себе. Тут не можна залишатися.

Поки я міркував, як звалити звідси непоміченим, почулося мукання. Це налякало мене. Я прислухався. Хтось мукав з кляпом у роті. Мені так здалося спочатку. Потім я почув стиснутий крик… плач… Звук усе посилювався.

Я зрозумів, що хтось повзе. Подивився у бік чергового темного коридору з погаслими свічками. Микання ставало гучнішим. Я здригнувся. Бігти?

Я відійшов на безпечну відстань. Пішов іншим коридором. Проте звуки все зростали, незважаючи, куди б я йшов. Тільки від них можна було втратити свідомість. Але я стояв, слухав і чекав. Чого? З темряви почало повільно щось проступати. То була людина. Моторошний плач і мукання…

Я не бачив у нього зубів. З рота постійно випливала чорна жижа. На краях губ, як мені здалося, я побачив порізи. Він повзав руками по підлозі. Як тільки тіло повністю потрапило у тьмяне світло від вікна, я зрозумів… у нього немає ніг. Я застиг.

Коридори наповнювали лише плач і мукання. Я стояв, не міг зрушити. До горла підкочувала нудота. Мене вирвало, я відкашлявся. Людина прислухалася, повернула до мене голову і заблищала руками, пересуваючись у мій бік. Микання посилилося, розрізало повітря – людина швидко наближалася.

— Іди геть! — крикнув я, на обличчя наверталися сльози.

Але він не зупинявся, я одбіг назад.

— Відчепись від мене!

Його мукання не припинялося. Мої ноги заплуталися, я впав на підлогу.

— Відвали! Провалися! Здохни!

Почувся постріл.

Микання обірвалося. Я розплющив очі, часто дихаючи. У моїй голові буквально відбувся «бум».

Я глянув на свого рятівника. Або «ката». Блондинисте, кучеряве волосся, бурштині очі… Хотілося розпластатися біля його ніг, залитися сльозами, і жалібно скиглити: «врятуй»… Але натомість мої губи могли вимовити тільки одне:

— Здохни, — я глянув у його очі. — Разом з ним. Здохніть обоє.

На губах хлопця відбилася лише усмішка, яку змінив шалений оскал. Він ставав усе ширшим, на всі тридцять два. Хотілося провалитися, втекти. Але ноги мене не слухали.

Я тремтів, як осиновий лист, вже не відчуваючи, як сльози струмком стікають по щоках. У жахах, коли я дивився подібні сцени, завжди говорив: «біжи, дура». Хотілося розсміятися. Я такий дурень. Так, саме зараз я такий самий, як і та дурепа у фільмі. Тому що вибратися з цього заціпеніння… неможливо…

Почувся постріл. Мене прибило, голову відколошматило вбік одним сильним ударом. В очах миттєво потемніло. Дивно. Я нічого не бачу, але й болю не відчуваю. Лише цівка крові з чола спускається вниз.

Нарешті стало тихо… і спокійно…

***

Сонячне проміння забігало по обличчю. Пригрівало. Прокинувся я як будь-якого ранку. Повільно розплющив очі, знехотя повертаючись у реальний світ. Приємно потягнувся, зустрічаючись із цікавим поглядом людини, яка сиділа прямо перед ліжком. Я злякався б, якби не відчував себе так умиротворено.

Я сидів на розкішному і моторошно м’якому ліжку. У приміщенні знову помітив картини та старомодне оздоблення меблів, ще на кшталт Середньовіччя. Нащадок якихось аристократів? Проте відчувався невловимий наліт сучасності.

Ніколас мовчав, спостерігаючи за моїм поглядом та діями. А що я робитиму? Навіть не знаю. Мене притягли в чужий будинок, затягли в чуже ліжко, і пильно спостерігають знайомі янтарні очі. Втекти? Навряд чи це вдасться зробити зараз.

— Задивився, крихітко? — звернувся я до нього, наголошуючи на останньому слові.

Аж надто дістав мене цей погляд. На обличчі парубка з’явилася легка посмішка.

— Це вже точно, — навіть не сперечається.

Таких типів потрібно оминати за тисячу верст. Я хмикнув.

— Нічого не хочеш сказати? — я демонстративно оглянув кімнату.

— Так… — він зам’явся.

Дивно.

— Тобі скоро принесуть сніданок. Побалакаємо трохи, і ти повернешся додому, — у його голосі відчувалась якась відстороненість.

— Хм… — я з підозрою глянув на те, що відбувається. — А я вже думав, що ти притягнув мене сюди не просто так. Наприклад, замкнути десь і притримати у себе. Окрім як викраденням це назвати ніяк не можна, — промовив я сталевим тоном, на що отримав злісний погляд, який одразу погас.

— Приємного апетиту, — проігнорувавши, хлопець із суворим виразом обличчя вийшов.

Що відбувається?

Тієї ж хвилини дівчина в уніформі служниці вкотила в кімнату континентальний сніданок. Я глянув на неї. Красива, тоненька, з блискучими живими очима. Зовсім не такими, як у тих підлітків.

Я підняв кришку на сталевому таці. Бекон, яєчня, тости, масло. Дівчина теж побажала мені приємного апетиту та пішла. Я накинувся на їжу. Мене нітрохи не бентежило набивати собі шлунок у будинку злочинця. Пережита ніч жахів лише посилила голод. Вчора в ресторані я так нічого і не з’їв.

Я жував бекон і думав, що Ніколаса треба зупинити. Ніхто не повинен вбивати людей безкарно. Але як?

«Мені так самотньо…» На думку почали прокрадатися спогади.

«Чому навколо лише…»

«Алан, не звертай уваги на тата…»

«Він каже погані речі».

«А? Що ти, це звичайно не правда…»

«Ти нормальний».

«Джон, перестань!»

«Він не винен!»

Я провів ножем із зазубреним лезом по руці. Зовсім трохи. Аби відволіктися. Аби зрозуміти, що я живий…

Я скоро зійду з розуму. Страх накотив із головою.

«Алан, ти ж хоробрий хлопчик?»

Так, мамо, я дуже хоробрий… до божевілля.