Той, що зачаївся у хащах

АВ, у якому Вілл Ґрем – мисливець на монстрів. Його знайомий Джек Кроуфорд попросив допомогти в Массачусетсі, де за останні роки сталося багато вбивств. Люди думають, що це ведмеді, та мисливці знають: у древніх лісах живе щось небезпечніше за ведмедів.

Я був добрим мисливцем. Дійсно добрим. Виконував свою роботу на совість, рятував людей, доводив справу до кінця, як би важко не було. Але події, що сталися кілька тижнів тому, змусили мене відсторонитися від полювання на монстрів. Той безмежний, незбагненний жах, що я пережив, підірвав мою впевненість у собі, а також похитнув віру у сприйняття речей такими, якими вони були. Знаю, що після того, як я напишу цю історію, доведеться зникнути. Ще не знаю, куди саме… Та ні, я знаю. Я прекрасно знаю, що піду до нього, бо так і має бути. Я вже відчуваю нав’язливе бажання побачити його після того, як він сказав….

А втім, розповім усе по порядку.

Мій знайомий Джек Кроуфорд, що полював у невеликому містечку Нью-Сейлемі в штаті Массачусетс, попросив допомогти з однією справою. Він зауважив, що у тій місцевості коло лісів люди стали пропадати частіше, ніж раніше. Все списували на ведмедів, та він не був певен. Надто багато жертв. Скурпульозний Джек перевірив, чи не з’являлися зниклі в інших штатах, змінивши ім’я, чи не тікали в інші країни. Загалом, мій приятель зробив велику роботу, перш ніж звернутися до мене.

Ми обидва зрозуміли, що маємо справу з розумною істотою, оскільки досі її ніхто не бачив. Крім того, монстр уміло уникав пасток, що їх розставив Кроуфорд. Ніби знав плани мисливця. Це не міг бути вовкулака, бо активність істоти не залежала від фази місяця.

Я приїхав до Нью-Сейлема, що ховався за похмурими лісами, які простягалися на сотні миль. Старовинне містечко з вузькими вулицями, що заросли плющем, могло б бути мальовничим, якби не своєрідна атмосфера страху. Тут панувала якась напружена тиша, не притаманна таким тихим місцям. Люди проводжали мене настороженими поглядами, ховаючись у будинках і затуляючи фіранки на вікнах. Тож коли я зустрів Джека, відчуття у мене було гнітюче.

– Не дивуйся, Вілле, – мовив мій приятель, з якими ми у свій час убили чимало монстрів. Він був огрядним, проте сильним чоловіком, похмурим і трохи суворим у поведінці. Одразу, без лірики, переходив до справи. – Ці люди бояться. І я їх розумію. Вони бачили роздертих і випатраних жертв, обезголовлених, з виваленими кишками, розірваними грудьми, відсутніми кінцівками. Втім, подивися сам. Що скажеш?

Кроуфорд простягнув товсту папку з фото. Я повільно переглядав закривавлені тіла, залишені в лісі на холодній землі. На трупах не було живого місця. Придивившись до відносно неушкоджених частин тіл, я зауважив три глибокі подряпини.

– Навряд чи у ведмедя такі довгі кігті, – стиха мовив я. Ми сиділи у напівпорожньому пабі, тож не хотілося лякати відвідувачів. – Це явно хтось із наших клієнтів. Я хочу оглянути місця вбивства. Можливо знайду іще щось, що допоможе зрозуміти, з чим ми маємо справу.

– Добре, що ти так швидко приєднався, – кивнув Джек, – Гаррете, можна ще кухоль пива?

Бармен — лисуватий чоловік середнього зросту — ледь помітно кивнув. Він теж дивився похмуро, а ще — з якоюсь моторошною цікавістю. – Вілле, це Гаррет-Джейкоб Гоббс, він допомагає із розслідуванням смертей і пошуком ведмедя. Гаррете, це Вілл Ґрем, мій колега.

– Радий знайомству, – Гоббс говорив швидко і з дивним акцентом. Хотілося б знати, звідки він. – Сподіваюся, ви покладете край цим убивствам.

– Спробуємо, – кивнув я. Бармен кинув на мене незрозумілий погляд і повернувся до свого місця.

– Гоббс знає всіх мешканців, тому він корисний, коли треба про когось дізнатися, – стишив голос Джек, – якщо ти готовий, підемо до лісу. А потім я познайомлю тебе ще з деким.

Якби ж він знав, як я ненавиджу нові знайомства.

***

Люди оминали ліс десятою дорогою. І, опинившись під густими кронами віковічних дерев, я зрозумів, що звірі й птаство теж. Панувала неприродна моторошна тиша. Звуки наших кроків лунали особливо голосно. Десь угорі інфернально завивав вітер, поки ми йшли до місць злочинів. У древніх хащах, які бачили історію, я почувався крихітним і вразливим, згадуючи, що на землі, крім людей, живуть істоти, набагато старші за нас. І хтозна, можливо, у схованих за вуаллю мороку нетрях причаїлося щось, що прямо зараз спостерігає за непроханими гостями, які потривожили осінній сон. Подумавши про це, я здригнувся й роззирнувся про всяк випадок. Навіть удень ліс був оповитий сірою мрякою, яка не дозволяла побачити далі, ніж на десяток кроків. Ми ніби загубились у часі — самотні чужинці, що вторглися на ворожу територію.

Джек добре знав, куди йти. Спочатку привів мене на галявину, яку я впізнав з фото. Тут лежало роздерте тіло. Воно було настільки понівеченим, що лиш експертиза ДНК допомогла встановити особу. Я пройшов уперед, оглядаючи дерева й відтворюючи картину вбивства. Жертва намагалася втекти. Але переслідувач був швидшим. Монстр наздогнав людину, встромив у груди кігті і…

– Вілле, – голос Джека вивів мене із заціпеніння. Приятель вичікувально дивився на мене. – Що ти думаєш?

– Чому вони йшли у ці хащі, якщо знали, що тут небезпечно? – спитав я, усвідомлюючи, що у відповіді криється розгадка смертей. – Що чи хто їх сюди привело? Люди не могли просто так опинитися у лісі. – Я глянув на Кроуфорда. – Вони знали попутника, котрий, схоже, допомагає монстру.

– Або він і є цим монстром, – припустив Джек, запалюючи цигарку, – так, Вілле, я все ще не відкидаю варіанту з вовкулакою. Або це інша істота, яка здатна приймати подобу людини.

Я зробив ще кілька кроків уперед, здригнувшись від раптового пориву вітру, котрий нагадував звуки незнаних істот. Згадав про майже покинутий Данвіч, де колись сталося щось настільки жахливе, що навіть зараз люди боялися про це говорити; згадав Роберта Ейкелі, котрий зник у лісах Массачусетсу. Подейкували, чоловік наблизився до страшної таємниці, яку ховали довколишні гори. Згадав подружжя Ґарднерів, що їх спіткала лиха доля, про яке довго говорили в Аркхемі, містечку неподалік Нью-Сейлема*.

Зліва від галявини я зненацька помітив зламані кущі й маленькі деревця. А на могутніх стовбурах широчіли сліди гострих смертоносних кігтів. Я не сподівався знайти щось вартісне. Проте на м’якому ґрунті все ж було дещо.

– Джеку, – я покликав мисливця, – ходи і глянь. Тобі не здається це дивним?

– Ще б пак, – той підійшов і понуро кивнув, розглядаючи великі сліди кігтистих лап — масивних, міцних, у формі неправильного трикутника. Вони були утричі більші за ногу людини. – З цього можемо зробити висновок: або істота пересувається на чотирьох…

– Або їх дві, – закінчив я невисловлену думку напарника.

***

Ми обійшли ті зони лісу, які вважалися безпечними. Заходити далі не стали. Не було потреби. Я й так розумів, що монстри мають людську подобу й здатні жити серед містян. Вони сильні й кровожерливі, люблять свіжу плоть і навряд чи зупиняться, якщо їх не вбити.

– Ти певен, що ніхто не врятувався від нападів? – питав я, коли Джек віз мене назад у місто. Автівка підстрибувала на старій брукованій дорозі, а повз проносилися дерева і цегляні будинки. – Було б добре поспілкуватися хоча б з кимось. Істоти, ким би вони не були, одного виду. Вони матеріальні, тому їх можна убити. Проте під цю категорію підпадає надто багато монстрів. А нам треба з ними покінчити якомога швидше.

– Вбивства продовжуються не один десяток років, – сказав Кроуфорд, – тому ми їдемо в поліцейський архів і проглянемо всі не оцифровані справи. Можливо, знайдемо якусь підказку.

Я нічого не відказав. Ні в чому не був упевнений. Не знав, за чим ми полюємо й чого чекати далі. Найбільше мене непокоїв той факт, що монстри жили десь у містечку. Можливо, я навіть бачив їх, та не розпізнав під маскою людини звірячий оскал. Це ще більше лякало.

У старезному архіві довелося довго шукати вицвілі папки з паперами потрібних років. Нам було відомо, що істоти оселилися тут у кінці 90-х років. У затхлому приміщенні, де від найменшого руху в повітря здіймалися пилинки, я читав звіти поліцейських, розглядав фото, і показання свідків. Перші згадки про розірваних людей у довколишніх лісах припадали на 1993 рік. Проте це списали на ведмедів, хоча я одразу помітив ознаки того, що людей убив наш монстр. Чи був він тоді сам? І коли знайшов спільника? Які істоти здатні полювати в парах і не намагатись убити одне одного? Про таке я згадок не зустрічав. За правилом, чим більш кровожерлива істота, тим агресивніше вона охороняє свою територію і не дозволяє полювати навіть подібним до неї.

У 1999 році до Нью-Сейлема приїхала група іноземців. Судячи з говірки, росіян. Тоді, пішовши у похід до лісу під керівництвом гіда, всі загинули. Я насупився, бо про гіда більше ніде не згадувалося. Проглянув папки за попередні роки й помітив тенденцію, що раз чи двічі в рік у Нью-Сейлемі набирали туристичну групу. Маленька компанія, що на той час непогано заробляла на організації турів у довколишніх містах, нині не працювала. А втім, я мав намір розшукати хоча б когось із працівників та розпитати про тури і про невідомого гіда. Можливо, це і є наш монстр. Ще раз пробігши очима справу, я зауважив допис. Одна людина з групи врятувалася.

– Джеку, – неголосно покликав я, – схоже, у нас є свідок.

– Невже? – песимістично відгукнувся той. – Де його знайти?

– Август Нортон зараз знаходиться у психіатричній лікарні Денверса, – повідомив я, – якщо ще не помер. Як ти гадаєш, він може бути корисним? А ще є інформація про гіда, котрий після закриття туристичної компанії зник. В архівах його імені нема.

– Він міг забрати інформацію про себе, – додав Кроуфорд, – чи попросити, щоб його ніде не згадували. Особливо якщо він влаштувався на роботу нелегально. Що ж, доведеться пошукати працівників компанії. Вілле, поїдь у Денверс. Розпитай Нортона.

– Знову я, – радості від спілкування з новими людьми я не відчував.

– Знаю, це не та робота, яку ти б хотів, проте ти краще вловлюєш настрій людей і ніби налаштовуєшся з ними на одну хвилю, – мисливець знизав плечима, – я так не вмію. Та й твоїм попутником буде вельми приємний чоловік, з яким я пообіцяв тебе познайомити. Тож подорож не здасться такою нудною.

***

– Ви з паном Кроуфордом розслідуєте ті жахливі вбивства? – новий знайомий, якого звали Ганнібал Лектер, першим почав розмову, незважаючи на моє невдоволене обличчя. – Ви з поліції Бостона?

– Так, – я відповів одразу на обидва питання. Ганнібал вів машину по магістралі, що вела спочатку на північ, а потім повертала на захід, куди ми якраз їхали.

– І як успіхи? – поцікавився мій супутник.

– Таємниця слідства, – відрізав я, очікуючи, що Лектер замовкне і решту шляху ми проведемо в тиші.

– Ніколи не думав, що в моєму містечку станеться таке, – Ганнібал похитав головою. Пасмо світло-попелястого волосся впало йому на чоло. – Я давно живу у Нью-Сейлемі. Спочатку теж думав, що ведмеді постаралися. Вони іноді трапляються у массачусетських лісах.

– Що ж змінило вашу думку? – я мимоволі включився у розмову. Лектер здався дружнім і привітним, а погляд очей був радше зацікавленим, ніж ворожим. Чоловік працював приватним лікарем. З Джеком познайомився кілька років тому, коли той убив вампіра неподалік, проте через необачність вивихнув ногу.

– Ведмеді не настільки кровожерливі, – відповів Ганнібал, – та й не стали б вони убивати так часто.

– Бо тварини не вбивають задля розваги, – сказав я, – а наш убивця саме це й робить.

Лікар кинув на мене пильний погляд. Карі очі якось дивно сяйнули у тьмяному світлі панелі приладів.

– Чому ви вирішили, що вбивства скоєні заради розваги? – поцікавився він. – Таке хіба буває?

Одразу видно, що лікар далекий від історій про серійних убивць. Його цікавість була виправданою, та я стежив, аби не наговорити зайвого.

– Навряд чи зможу пояснити, – мовив я, – мені часто доводилося бачити більше, ніж інші поліцейські. Я ніби відчуваю наміри вбивці й можу пояснити його мотив. У нашому випадку мотив — поживитись і розважитися.

– Хліб і видовища, – замислено відказав Лектер, – то куди вас відвезти, пане Ґрем?

– Спочатку в Денверс. Я маю з деким зустрітися, – не варто розповідати лікарю все й одразу. Можливо він, сам того не знаючи, контактує з монстром. – Потім зазирну в Міскатонікський університет.

– Я проїжджатиму неподалік від Іпсвіча завтра ввечері, – сказав лікар, – тож можу підібрати вас на зворотньому шляху.

– Дякую, пане Лектер, – я посміхнувся йому. Не знаю, навіщо це зробив. Ганнібал чомусь одразу викликав довіру й прихильність, незважаючи на те, що я вороже ставився до незнайомців. – Я чекатиму на вас завтра в Іпсвічі.

***

Психіатрична лікарня Денверса була безликою спорудою, що ховалася за численними деревами, посадженими довкола. Я запитав про Августа Нортона. Як виявилося, чоловік ще був живий, проте, на думку лікарів, ніс нісенітницю про рогатих монстрів з довгими кігтями й чорною шкірою, котрі їдять людей. Мене впустили поспілкуватися, хоч і ненадовго. Нортона вважали пропащим пацієнтом. Він так і не відмовився від своїх слів, хоч і зневірився, що йому не повірили.

Мені стало шкода чоловіка, котрий, згорбившись, сидів на ліжку переді мною. Коротке ріденьке волосся нагадувало пух, обличчя гостре й худе, зморене і змарніле. Очі ніби займали половину обличчя, настільки великими здавалися. На тонкій шиї й чолі я помітив шрами у вигляді дивних знаків. Десь я вже таке бачив, але поки не міг згадати, де саме.

– Пане Нортон, – стиха покликав я, – вибачте, що турбую вас. Мене звати Вілл Ґрем. Я розслідую вбивства людей, що відбулись у Нью-Сейлемі. Я подумав…

– Ви нічого не зробите, пане Ґрем, – прошелестів тихий приречений голос, – вони невловимі. Голодні й жорстокі. Не трапляйтеся їм на очі.

– Кому? – швидко спитав я. – Скажіть, хто вони?

– Я ще тоді всім розказував, – Август обхопив кістляві плечі руками і став погойдуватися в такт мелодії, яку чув лише він. – Попереджав, наскільки небезпечні ці ліси, бо в них живе те, що страшніше за ведмедів — древнє зло. Я бачив його очі, коли ця істота випатрала моїх супутників, наче курей. Кров стікала по чорному тілу й блищала в зловісному сяйві місяця. Я кинувся тікати, спотикаючись об корені дерев, та воно наздогнало мене… – дихання Августа було уривчастим, ніби він заново переживав події тієї ночі. Тут же він кинув на мене підозрілий погляд. – Ви не вірите мені, пане Ґрем. Ніхто не вірить. Спочатку поліція думала, що це я всіх убив. Та оскільки я продовжував говорити про монстрів, мене замкнули тут.

– Я прийшов, бо вірю вам, – сказав я, – хочу почути все, що ви знаєте. І як вам вдалося врятуватися?

– Не знаю, – похитав головою Нортон, почавши з останнього питання. – Я… воно тоді наздогнало мене. Лишило ці знаки, – вказав на давні шрами, ніби вирізані чимось гострим. – Тоді я ніби заснув. Разом з тим я бачив, як істота в сяйві місяця перетворюється на людину й говорить, що час спробувати знайти напарника. А ще я почув слова: “Йа! Шаб-Ніґґурат! Чорний козеріг із тисячею нащадків.” Коли ж істота стала людиною й повернулася до мене, я побачив…

Август затулив очі долонями.

– Кого ви побачили? – я хотів почути відповідь. Нортон перелякано схлипнув.

– Я побачив нашого гіда — Гаррета-Джейкоба Гоббса.

***

Я квапився у бібліотеку Міскатонікського університету, на ходу телефонуючи Кроуфорду.

– Джеку, це Гоббс, – сказав я, як тільки приятель відповів, – це він весь час полював на людей. Нортон його запам’ятав.

– Матиму на увазі. Коли ти повернешся? – спитав Джек.

– Завтра вранці, – мовив я, – Август дав мені підказку, де шукати відповіді. Можливо, скоро я знатиму, з чим ми маємо справу.

– Тоді я чекатиму.

– Тільки будь обережний, – сказав я замість прощання.

У бібліотеці зберігалися давні містичні та навіть огидні у своїй моторошності книги: славнозвісний Некрономікон, Безіменні культи фон Юнтца, пожовкла книга Ейбона, Таємниці хробака і вціліла частина перекладених латиною Пнакотикських рукописів**. Справжні скарби для окультистів і шукачів таємних знань. А також — двері в незнані й часом небезпечні світи.

Я був певен, що знаки, які я бачив на чолі й шиї Нортона, були в цих книгах, бо під час студентських років не раз тримав ці фоліанти, намагаючись зрозуміти древні символи й дотягнутися до забутих знань. Зараз я гортав сторінки Некрономікону, здригаючись від огиди, коли вдавалося розібрати якийсь уривок. А монстри, що їх зобразив Абдул Аль-Хазред вугільним олівцем, будуть снитися до кінця життя. Як можна вигадати таких страхітливих, безформних, безіменних хтонічних істот, чиї злі очиська позирали на мене зі сторінок? Не дивно, що дехто божеволів після прочитання Некрономікону. Бо людська психіка не завжди здатна осягнути увесь жах, що відкриється, як тільки старий фоліант розкриє свої таємниці. Обряди й ритуали, описи Великих Древніх і Старших богів, їхніх світів і шляхів до них. Тут же я знайшов те, що шукав – опис Шаб-Ніґґурат, про якого згадував Нортон. І ось що я дізнався:

“Шаб-Ніґґурат – темна богиня-матір, Чорний козеріг лісу з тисячею дитинчат, що блукає з Йоґ-Сототом темними бездоріжжями світів. Її супроводжують безліч породжених нею дрібних чудовиськ, яких вона постійно вивергає, а потім знову пожирає і переварює. Ніколи не можна сказати точно, де в туманній масі закінчується вона і починаються її породження. Далекими її нащадками, яких вона не встигла зжерти, є вендіґо – людожер, що мешкає у лісах. Це висока чорна істота з оленячими рогами, довгими руками й ногами, які закінчуються гострими кігтями. Породжене Шаб-Ніґґурат, воно є безсмертним, хіба що вогонь і срібло можуть його зупинити. Вендіґо постійно відчуває голод, хоча з часом може контролювати ненаситність. Старші істоти мають людську подобу, в якій ховаються серед людей. Вони завжди полюють парами. Оскільки Чорний козеріг більше не породжує вендіґо, істоти можуть перетворити людину у подібну собі. Для цього треба позначити обранця певними знаками й нагодувати людським м’ясом. Якщо людина має сильну волю, вона може пручатися перетворенню на вендіґо. Але тоді її психіка буде безповоротно пошкоджена…”

Тепер я зрозумів, хто володарював у лісах Массачусетсу. Хто вбивав людей протягом десятків, а то й сотень років. І чому Август Нортон з’їхав з глузду. Бо відчайдушно не хотів ставати монстром.

Не гаючи часу, я вирушив до Іпсвіча, сподіваючись, що Ганнібал не затримається. Я відчував незнаний досі страх, бо ніколи ще не стикався з такими істотами.

А ще я боявся за Джека.

***

Ганнібал виявився спостережливим, бо одразу помітив, що зі мною щось не так, хоч я намагався приховати змішані емоції. Чоловік ще й був пунктуальним, бо приїхав рівно о шостій вечора до мотелю, де я його чекав. Якийсь час ми мовчали. Я не мав ні найменшого бажання розмовляти. Звісно, я дзвонив Джеку, поки добирався до Іпсвіча. Він повідомив, що Гоббс зник. А ще пообіцяв дочекатися мене й не полювати самотужки, бо…

– Пане Ґрем, у вас щось сталося? – Ганнібал перервав мої роздуми ввічливим питанням. – Ви блідий, а вираз обличчя такий, ніби ви побачили привида. Дізналися щось суттєве? Втім, не відповідайте. Це ж таємниця слідства?

Його доброзичливий, трохи іронічний монолог мене розвеселив. Я хмикнув і глянув на Лектера, котрий зосереджено вів автівку у вечірніх сутінках. Подумав про те, що, можливо, образив лікаря своїм понурим виглядом. А він ніби й не звернув на це уваги, намагаючись підняти мені настрій.

– Дякую, лікарю, – озвався я якомога спокійніше. Кутики його губ смикнулися вгору.

– Звіть мене Ганнібалом, – сказав він, – та й за що ви дякуєте, пане Ґрем? Я знову, як то кажуть, пхаю носа до чужого проса. Що поробиш? Людська допитливість — це чеснота і гріх одночасно. Я не можу втриматись, особливо якщо йдеться про місто, де я живу.

– Тоді й ви звіть мене Віллом, – сказав я, – розумію вас, та подробиць, на жаль, розкрити не можу. Лише натякну, що вбивця скоро буде спійманий.

– Справді? – здивувався Лектер, хоч чомусь здалося, що це якесь похмуре здивування. Або я від утоми й хвилювання бачу те, чого нема. – Я особисто буду вам вдячний, якщо Нью-Сейлем стане тихим та спокійним містечком, яким було до убивств.

– А ви не думали переїхати? Вам ні разу не було страшно, що і вас могли вбити? – поцікавився я.

– Так, я міг би, – відповів Ганнібал, – у 1989 я навіть жив на околицях Бостона. Проте у Нью-Сейлемі проблеми з кваліфікованими лікарями. Точніше, з їхньою відсутністю. Іноді життя людини треба рятувати тут і зараз, інакше буде пізно. Я знаю багатьох містян. Вони замінили мені сім’ю. Тому я й живу там.

– Це добре, що у вас є така велика сім’я, – я стомлено посміхнувся. За два дні я поспав дві чи три години в убогому мотелі Іпсвіча. Тому зараз, почуваючись у безпеці й нікуди не кваплячись, я відчув, наскільки сильно стомився. Крізь напівзаплющені очі бачив профіль Ганнібала, особливо чіткий на тлі сутінків за вікном. Чомусь захотілося обійняти його. Можливо, через те, що я давно нікого не обіймав. Чи тому, що цей вродливий чоловік живе на одному місці, нікуди не спішить, не полює на монстрів, не втрачає друзів у смертельних сутичках і нічого не знає про істот, що живуть поруч із нами? Для мене він уособлював постійність і комфорт, якого я так прагнув. – Ви щаслива людина, Ганнібале.

– А ви хіба ні, Вілле?

Я так і не відповів, бо врешті заснув.

***

Джек сидів у тому ж пабі, та замість Гоббса пиво нам подав похмурий бородань. Я розповів усе, що дізнався. Кроуфорд лиш кривився у відповідь, прикидаючи обсяг роботи, яку доведеться зробити.

– Треба підготуватися, – казав він, – Гоббс не зможе довго обходитися без їжі. Він неодмінно шукатиме поживу і когось уб’є. Потрібно підготувати пастку. Кажеш, у нього має бути напарник? Було б добре прикінчити їх обох. Десь у мене були срібні кулі. – Мисливець глянув на мене. – Відпочинь, Вілле. Виглядаєш жахливо.

– Ти б виглядав так само, якби надивився ілюстрацій у тих проклятих книгах, – мовив я, – та я згоден з тобою. Подзвониш, коли будемо виходити.

Я збирався поспати, поки була можливість. Нині повний місяць, а монстри зазвичай активізуються у повню. Вдень у нас більше переваг. Саме тому вендіґо не дозволить себе знайти і чекатиме настання ночі.

Коли я йшов до мотелю, де поселився, то зустрів Ганнібала. Той привітно посміхнувся.

– Не відмовитеся пообідати зі мною? – запропонував чоловік. – Тутешні мисливці в знак подяки за порятунок товариша принесли тушку кролика. Я збираюся зробити рагу. Проте їсти на самоті доволі нудно.

Вмовляти мене не було потреби. Я й сам був не проти товариства лікаря, тому пішов з ним.

– Мисливці не бояться ходити в ліс, знаючи, що десь там блукає вбивця? – запитав я.

– Багато з них живуть полюванням, – відповів Ганнібал, – продають м’ясо й шкури, щоб якось прожити. Не думаю, що їх злякає якийсь убивця.

– Відчайдушні люди, – прокоментував я.

Лектер жив у невеликому будинку майже в кінці містечка. Сам доглядав за домом, вирощував трохи овочів, готував. М’ясо, яким лікар мене пригостив, було ніжним, соковитим і солодкувато-пряним. То був найкращий обід у моєму житті, про що я одразу ж сказав співрозмовнику.

– Приємно це чути, – відказав Ганнібал, – це найскромніше, що я можу запропонувати в знак подяки за вашу роботу.

Здається, мені в голову, вдарило вино, яким мене почастував чоловік, бо я сказав:

– У знак подяки ви могли б поцілувати мене.

Запала тиша. Ганнібал пильно дивився на мене, а я зненацька усвідомив, що бовкнув.

– Вибачте, я… – слова застрягли десь у горлі, бо Лектер підвівся, обійшов стіл і спинився навпроти. Схилив голову й поцілував мене. Його долоня гладила моє підборіддя, поки я в німому захваті піддавався його губам. Це були стримані й ніжні поцілунки, завдяки яким я зрозумів, що хочу цього чоловіка.

Як тільки поквитаюся з вендіґо, скажу Джеку, що йду на заслужений відпочинок.

– Ви ж не сердитеся, Вілле? – спитав Лектер, дивлячись на мене згори вниз. Я піймав погляд карих очей. Вони гіпнотизували. – Я не мав так робити.

– Але я попросив, – довелося заперечити, – я не серджуся, Ганнібале. Навпаки…

Лектер подарував мені посмішку.

– Сподіваюся, в майбутньому таке станеться не раз.

***

Вночі ми з Кроуфордом пішли у ліс на пошуки Гаррета-Джейкоба Гоббса. Довелося трохи поранити себе, аби привернути увагу вендіґо. Вони, наче акули, чують запах крові на великій відстані. І план спрацював. Чорна худа істота з масивними рогами і довжелезними кігтями таки прийшла. У неї були абсолютно білі очі, що ніби світилися у темряві. Вендіґо втрапив у пастку, як ми з Джеком задумали. Ми спалили його, обливши бензином. А потім… Досі здригаюся, коли згадую, як в одну мить голова мого приятеля відділилася від тіла й прокотилася кудись убік. З обрубка шиї бризнула кров. Я заціпенів, спостерігаючи, як з чорних хащів виходить іще одна істота – вища і худіша. Рухалась вона навдивовижу плавно й спритно. Підійшла до мене й схилила увінчану рогами голову в знайомому жесті.

Тоді я й знепритомнів, бо пам’ятаю лиш тремке сяйво білих очей і більш нічого.

Я отямився, коли настав день. Тхнуло димом, горілою плоттю і кров’ю. Чоло і шия пульсували тупим болем. Спогади минулої ночі пронеслися в пам’яті й змусили здригнутися. Невже Джек?..

– Так, Вілле, він мертвий, – я повернув голову, почувши голос Ганнібала. Він, посміхаючись, стояв неподалік. – Я мав його вбити, інакше він би завадив мені.

Страшна здогадка пронизала свідомість. Я завмер, боячись думати про те, що Ганнібал…

– Знаєш, чому я не вбив тебе, Вілле? – продовжив Лектер, дивлячись у небо. – Бо мені сподобалося твоє товариство. Я спостерігав за тобою відколи Джек розповів про тебе, коли полював тут на вампіра. Я знав, хто він. Мисливців на нечисть легко впізнати, якщо часто зустрічати. Гоббс наробив помилок, тому я дозволив його вбити. Але мені потрібен напарник, котрий розумітиме мене…

– Ні, – слабко запротестував я, вмить зрозумівши, яку долю мені підготував цей монстр. – Ні, ні, будь ласка, не треба…

Лектер підійшов до мене. Я намагався дивитися куди завгодно, тільки не на нього, бо відчував, як його погляд ламає мою волю. Його рука обхопила підборіддя, змусивши дивитись у карі очі, які виблискували рубіновим сяйвом. Тепле дихання на моїх губах. Здається, я потягнувся за поцілунком. Дідько, який же я слабкий, раз жадав цілувати монстра.

Ганнібал не дозволив себе поцілувати. Не перериваючи зорового контакту, не відпускаючи моє підборіддя, майже торкаючись моїх вуст, він сказав:

– Ти скуштував людське м’ясо і маєш знаки. У тебе приблизно місяць до першого перетворення, Вілле. Сподіваюся, ти зробиш правильний вибір. Я чекатиму. Ти знаєш, де мене знайти.

***

От і все. Місяць майже минув. Я став помічати, що постійно хочу стейків з кров’ю. Я голодний, і мій голод сильнішає з кожним днем. Я не хочу стати таким, як Август Нортон. І не хочу ставати монстром. Та сьогодні при світлі місяця я побачив, як з моєї голови почали рости роги. Я не знаю, що робити… Куди втекти від звіра, якщо звір всередині мене?..

Заспокійливий голос Ганнібала в голові кличе у пітьму віковічних лісів, де я стану тим, ким є. Де не доведеться ховатися. Ганнібал подбає про мене. Навчить усьому, що знає. А ще він знає, що я хочу до нього, бо пов’язав нас тими древніми знаками, які були передані матір’ю Шаб-Ніґґурат кожному з її нащадків.

Я чую його голос. І більше не можу опиратися.

Примітки:

*Маються на увазі події, описані в розповідях Лавкрафта.

**Вигадані книги, придумані Лавкрафтом і авторами, які також розвивали всесвіт монстрів.