Той, що живе в лісі

Я прокинувся з криком від уже звичних страшних сновидінь. Швидко вистрибнув з ліжка і спустився на перший поверх.

Та бабуні не було. Зате Всевлад спав на диванні у вітальній, але моє тупотіння його розбудило.

-Ти як?-Запитав я аж надто емоційно.

Те, що ми вчора бачили сильно сколихнуло Всевлада. Панна Маргаритка наглядала за ним цілу ніч і поїла чимось. І мені вона давала якийсь відвар шепочучи щось собі під ніс.

-А тобі яке діло?-Буркнув він сонно.

-Вчора тобі було дуже погано, тому я дещо турбуюся…

-Та нормально я, відчепись уже.

Щось занадто нормально. Всевлад знову поводив себе як раніше, ніби нічого не сталось.

-Що ти пам’ятаєш з учора?-Поцікавився обережно я.

Мені всього на мить здалось, що все що відбулось вчора, це був занадто реалістичний сон. Але та сама сцена, яка всього на секунду нам освітилась ,змусила згадати справжню реальність.

Всевлад нахмурив чоло, пригадуючи.

-Ми пішли шукати Миколу. Ти до нас причепився.-Говорив він те, що і я пам’ятав.-А потім ти почав рюмсати, що тобі страшно і я відвів тебе до твоєї бабусі.

По тілу пробігся неприємний струм від якого почала терпнути шия та потилиця.

-Що?

В двері постукали.

Бабуся з’явилась нізвідки і відчинила їх. На порозі стояв незнайомий чоловік середніх літ.

-Дякую, що посиділи із моїм сином, пані Одарко.

-Завжди рада.-Мовила бабуся.

-Я знаю, що платню в грошах ви не приймаєте, але ось вам мед.-Сказав він простягуючи баночку.

Бабуся спочатку переступила поріг а вже потім забрала дари.

-Бджолиний?-Скептично запитала вона.

-Так, пані.

Бабця кинула короткий погляд  на вікна.

-Було би не погано, якби ви приносили мед раз на тиждень.-Задумливо мовила бабуся повільно крутячи баночку в руці. Янтарний мед переливався на сонці повільно розтікаючись по склу.

-Звісно.-Кивнув чоловік.-По вівторками підходитиме?

-Прекрасно.

Всевлад вже взувся і пішов за батьком.

-Бувайте, пані Одарко.-Попрощався він на диву ввічливо, ніби вчора особисто не кидав каміння у її дім і не називав старою відьмою.

-І тобі не хворіти.

Бабуся зачинила за ними двері.

-Посидіти?-Запитав я.-Ви не казали, що няньчитесь із Всевладом.

Жовті очі, схожі на зміїні, пильно вдивлялись у мене. Вони зблискували у тіні.

-Невже ти забув?-Її очі звузились а брови нахмурились. Вона дивилась на мене зверху в низ і ніби намагалась прочитати думки. Мою голову пронизав біль.

-Дивно, все ж мало спрацювати.-Озвалась панні Маргаритка сидячи на кріслі і читаючи книгу.-Може не та доза?-Запитала вона саму себе поправляючи окуляри і вчитуючись.

Я вже не дивувався такій появі.

-Лукаше,-підозріло по-доброму звернулась до мене бабуся,-що ти пам’ятаєш з учорашнього вечора?

-Я пішов у ліс з усіма шукати Миколу…-Почав я.

-Далі.-Нетерпляче попросила відьма стискаючи пальці.

-Далі…мені стало страшно…я завжди боявся лісу і тому попросив Всевлада  відвести мене додому.

Відьма не зводила з мене погляду. Здавалось її очі почали світитись, як у фільмах. Гнітучий погляд відчувався фізично, але я не відводив очей. Не можна, бо тоді вона все зрозуміє.

Та враз бабуся кліпнула і перевела погляд на панну Маргаритку.

-То шукати інше зілля чи ні?-Запитала панна теж не зводячи з мене очей.

Зілля? То ось чим нас поїли. Не знаю чому на мені це не спрацювало, але на Всевлада це подіяло.

-Здається все добре.-Повільно мовила бабуся вагаючись.

-А Миколу вдалося знайти? Я за нього сильно хвилююсь.-Сказав я  ледь стримуючи нудоту від спогадів про роздертий труп дитини.

-Нажаль ні.-Сказала мольфарка закриваючи книжку і додала:-Але сподіваюсь скоро знайдуть цілим та неушкодженим, і ви зможете знову гратись разом.

Руда відьма слідкувала за моєю реакцією.

Я через силу посміхнувся крізь сльози.

-Я теж на це сподіваюсь.-Сказав я відчуваючи, що мене от-от вирве.-Нам іще у футбол грати.-Ноги почало трусити, якщо так піде далі, то я викажу себе.

-Бабусю Одарко,-звернувся я,-чи можна мені піти до друзів?

-Йди, чому мене питаєш?-Сказала відьма.

Я спокійно взувся, вийшов з хати, прокрокував до паркану а потім чкурнув з усіх сил.

Було помилкою довіряти відьмам. Вони щось приховують і явно не із добрих намірів.

Біжучи я помітив чоловіка у поліцейській формі та ще кількох сельчан, мабуть лісники та мисливці. Підбігши до них я запитав у поліціанта:

-Ви знайшли Миколу?

-А я тебе раніше тут не бачив.

-Мене звати Лукаш. Я до бабусі на літо приїхав. Я знаю вашу доньку, Василину.-Швидко представився я.

Я знав що це саме її батько, бо по зовнішності схожі а також, як сказала сама Василина, він тут єдиний поліцейський на кілька сіл.

-Ми ще шукаємо.

-А зачіпки якісь знайшли?

-Нажаль ні, хлопчику. Ми прочистили весь ліс, але так нічого і не знайшли. Мені шкода.-Видихнув він.

То виходить тіло безслідно зникло. Якби це були звірі, то все одно би лишились сліди. А тут навіть без зачіпок. Якщо не людина, то якась вельми розумна істота не хоче щоб всі знали що сталось насправді.

-Ти хотів щось сказати?-Запитав поліцейський щось запідозривши.

Мабуть, я виглядав все ще налякано, або як мінімум дивно.

Чи варто розказати про Миколу поліцейському? Якщо вказати де було його тіло то це може полегшити розслідування. Або хоча б його батьки буть знайти що він мертвий і не плекатимуть марних надій. До того ж всі кинуть свої сили на пошуки вбивці. Але що якщо поліцейський заодно із відьмами? Як мені знати чи можна йому довіряти?

-Ні, нічого. Я просто сильно за нього переймаюсь.

-Не хвилюйся, ми не збавимо темпів пошуків і твій приятель обов’язково знайдеться.

Як смішно. Ми навіть приятелями не були і я бачив його лише один єдиний раз. І то він мене обізвав тоді. Мені бридко від самого себе і цих людей навколо. Усі ми вдаємо, що нічого не сталось. Що Микола все ще живий і є якась надія на його порятунок.

-З тобою точно все добре?-Перепитав поліцейський.

-Так, усе гаразд. Не турбуйтесь про мене. Удачі у пошуках.-Сказав я і побіг далі.

Як же нестерпно! У мене скоро дах поїде. Усе би було по іншому, якби те зілля спрацювало на мені і я все забув. І чому воно не подіяло? Ні, якби я забув то жив собі далі не знаючи що відбувається насправді. Невідомість лякає так само, як і знання.

-Ти куди біжиш?-Окликнув мене знайомий голос.

Я зупинився і роззирнувся. Неподалік стояла дівчинка і махала мені рукою. То була Василина.

Я підійшов до неї. З нею були також Вася та Всевлад. Прям банда ВВВ.

-О, страхопуд пришкандибав.-Засміявся Василь.

-Ще і без бабусі?-Хмикнув Всевлад.

-Перестаньте, таке ніби вам вчора не було страшно.-Озвалась Василина.

-Не було.-Сказав Всевлад.-Саме через нього ми і не знайшли Миколу.

-Все було не так…-Мовив я, та не знав як їм це пояснити.

-Через тебе Микола все ще в тому лісі.-Продовжував нагнітати Всевлад.

Слова тонули і обривались. Я не знаю, що їм сказати. Лише я і Всевлад бачили Миколу. І один із нас тепер геть не пам’ятає цього. Мені не повірять.

-Все через тебе. Бачити тебе не можу.-Через зуби скрипів Всевлад.-Забирайся звідси!

Василь підтакував а Василина відвела погляд і змовчала. Вони також думають, що це моя провина.

Я відступив і побіг навмання.

-Лукаше, стій!-Крикнула Василина мені навздогін.

Ну звісно вони мене ненавидять. І я себе ненавиджу за безпорадність. Я не знаю, що робити. Кому довіритись? Навіть якщо розповім то хто повірить? Я чужак і мої слова пустий звук проти бабусиних заклять і зілля мольфарки. Я довіряв бабусі Одарці а вона намагалась стерти мені пам’ять. Скільки разів вона може так зробити а я цього не пам’ятатиму? І нащо вона взагалі намагалась це зробити? Вони ж знають, що сталось із Миколою. Вони ж знають, що тут відбувається і просто замітають сліди. Як після такого можна їм довіряти?

 

Десь відлетіла сполохана пташка. Я роззирнувся: кругом дерева та хащі.

Я забіг у ліс.

Серце забилось швидше.

Як так? Я ж його оминав. А він знову якось затягнув мене до себе.

Неподалік був розкиданий курінь. Я підійшов до нього та крові ніде не було. Пішов по тій самій стежці, що і вчора, але тепер вона не була скривавлена. Ні одної краплинки крові.

Дійшов до того самого місця. Все виглядало спокійно. Ніде не було ні  нутрощів, ні частини тіл. Та я відчував те, що не бачив власними очима. Сильна аура через яку ставало не пособі. Повітря загусло і стало важко дихати. Тут усе давило на мене так з усіх сторін, що здавалось полопаються вени а внутрішні органи перетворяться в кашу.

Почувся шелест. З зарослих хащ хтось виходив. Знову цей спів. Такий схожий на той, що я чув вчора.

–Горіла сосна па-ла-ла.

Горіла сосна палала.

Я відійшов назад, але впав на спину. Не можу встати. Це місце душить мене повітрям, вагою як бетонна стіна. Стискає мені горло невидимою рукою.

–Під нев дівчина стояла

Під нев дівчина сто-я-ла.

Не хочу бути роздертим як Микола. Якщо не можу встати то треба повзти. Я перебирав кінцівками через пекельний біль у м’язах. Воно вже близько. Я не зможу утекти.

-Ти чого розлігся?-Запитала Ява стоячи наді мною.

Важкість як водою змило і стало легше дихати. Я хутко підвівся і поглянув на дівчину. Стало ніяково.

-Ява, ти не уявляєш який я радий тебе бачити.

-Сказала б те саме, якби не побачила як ти повзеш.-Знизала плечима дівчинка.

-Чому ти сама? У лісі небезпечно.

-Собі це скажи, ти тут теж сам.

Щодо цього споритись з нею не буду. Та і вона явно знає краще ліс за мене. Може навіть живе неподалік. Але з іншими дітьми у селі я її не бачив.

-А де ти живеш?-Запитав я.

-Тут.-Вона розкинула руки в боки.

-Де саме?-Я роззирнувся  шукаючи можливий будиночок.

-Усюди.-Радісно крикнула вона і її голос вітром рознісся по гаю.

Її безтурботний сміх шелестів як листя і дещо заспокоював, але водночас і лякав. Її потішний настрій змушував світити сонце яскравіше. Навіть листя явору на її вінку побільшало.

Та я обірвав ці веселощі запитанням:

-Ти знаєш що тут сталось?

Дівчинка перестала сміятись. Сонце заховалось у хмарах а вітерець, який до цього лоскотав, почав поколювати холодом. Листя у вінку зів’яли.

Ява поглянула туди, де лежав Микола.

-Щось страшне.-Тихо сказала дівчина.- Але я не бачила, бо знала, що воно страшне. Але ти бачив.

-Звідки ти знаєш?

Ява торкнулась стовбура сосни долонею.

-Дерева так шепочуть. Давай краще підемо звідси.-Вона схопила мене за руку і потягнула.

-Куди?

-Шукати гриби.

Дівчинка кудись чкурнула а потім вигукнула:

-Дививсь! Тут їх купа.

Я зацікавлено заглянув туди де вона показувала.

-Ого!-Вигукнув я.-Їх і справді багато. В житті не бачив такого, щоб гриби росли такими купами.

-Сюди! Вони тут!-гукала дівчина з тих чи інших кущів.

Я спочатку дивився із цікавості а потім не помітив як захопився. Ява звідкись дістала кошик і ми свої знахідки збирали туди.

Я теж знаходив гриби, але Ява це робила майстерніше. Ніби дуже добре знала де і яка рослина тут росте.

Ми бігли все глибше в ліс. Поруч із безтурботною Явою я його не боявся. Тепер ліс не був таким чужим, бо нас об’єднував один секрет.

Я присів під деревом передихнути. Ява виглядала як звичайна дитина, навіть із довгим зеленим волоссям. Та я не міг довго себе обманювати. Навряд чи вона була відьмою, але людиною точно не була. Можливо якимись лісовим духом. Я не знав нічого про духів лісу, бо ніколи цим не цікавився, тому що в них не вірив.

Хтось торкнувся мене. Я не міг описати тих відчуттів, але якщо Смерть могла б торкатись людей фізично, то це би було щось наближене. Доторк, який відчувається не шкірою, а душею.

Та це була лише Ява. Вона простягнула до мене свої бліді руки.

-Що ти робиш?

Замість відповіді вона широко посміхнулась і почала мене лоскотати.

Від несподіванки я залився сміхом. Я не міг перестати сміятись. Живіт почав боліти а я задихатись. Та Ява не зупинялась. Її бліда шкіра посинішала а на кінчиках пальців виросли кігті. Я відчував як вони болісно дряпають мою шкіру.

-Припини,-ледь вимовив я крізь сміх,-ти залоскочеш мене до смерті!

Ява враз відскочила, мов ошпарена.

-До смерті?-Перепитала вона ламаючи руки і тупцяючи на місці.

Я підвівся. Боліло так, наче ребра були зламані. Я оглянув себе та ніяких ран не помітив, хоча бачив ті довгі пазурі.

Ява тримала очі опущеними, та коли їх підняла то відволіклась на щось позаду мене. Я простежив за її поглядом. Неподалік була маленька крислата хата.

-Ти там живеш?-Запитав я.

-Ні.-Похитала головою дівчина.

-А хто?

-А хочеш дізнатись?-Запитала Ява і не чекаючи відповіді подала мені кошик, у який ми назбирали гриби і потягнула мене до дверей.

-Ні, Ява, це погана ідея.

Ми зупинилися напроти дверей.

-Постукай.

Вона стояла позаду мене і підначувала.

-Ти хоч знаєш хто тут живе?

Замість відповіді дівчинка постукала у повітрі. Цікаво чому не по дверях.

Та я наважився і постукав сам.

Двері відчинив стариган. Його борода була настільки сива що віддавала зеленуватим відтінком. Сірі очі зблідли, тому спочатку я помилково припустив, що старий сліпий, але його зіниці чітко були спрямовані на мене.

-Ти ко такий?-Проскрипів він.

Я повернувся до Яви та її ніде не було. Вона знову зникла.

-Я …е-е…

Старий поправив солом’яний капелюх. Поглянувши на кошик із грибами у моїх руках він радісно вигукнув:

-О, се мені? Давно мені не приносили дари.-Він вихопив з моїх рук корзину і заходячи в середину хати крикнув:

-Заходь!

Хатка, як ззовні так і з середини, нагадував звичайну хатину лісника.

-Ви сказали, що вам давно не приносили дари.-Почав я, адже стариган не виглядав загрозливо, ба навіть привітніше за інших, просто зі своїми дятлами в голові.-Ви ж не людина, правда?

-Як ся швидко догадав. А ти тоже не простий леґінь.

-То хто ви?

-Не впознав ня?-Дещо розчаровано запитав стариган.-А я тя добре помню…

-Вибачте, але я не знаю хто ви.

-Я лісовик.

Я згадав всі ті розповіді і історії, які десь чув, але не прислухався уважніше. Це ж вигадки наших предків. Але ,як виявилось не такі вже і брехливі. Наскільки я чув, лісовики добрі до людей які не шкодять лісу. Думаю, від нього я можу дещо дізнатись.

-То ви знаєте що тут відбувається? Ви ж господар лісу.

Лісовик дивно на мене подивився.

-Вже ніт.

-Як так, але хто тоді доглядає за лісом? Ви ж знаєте, що тут є всякі потвори які їдять людей?

-То не їсть чилядь.-Тихо пробурмотів лісовик відвертаючи бліді очі.

-Що це означає?

-Воно їх убиває бо так му ся хоче. Був договір, но він порушений. Типир каждий сам за себе.

-Воно? Що це за монстр?

-Повір, хлопчику, є шось набагато гірше, за будь-яких лісових потвор.

 

Я ще довго вмовляв лісовика розказати що це за «Воно», але той злякано махав головою і навіть гнівався через мою настирність, тому я вирішив не випробовувати його терпіння. Зрештою дідуган запропонував провести мене додому, щоб я не заблукав, або щоб до мене не чіплялись різні духи.

-Зараз вони геть розбестились.-Бурмотів лісовик йшовши по лісовій стежці із довгим ціпком.-От коли я ще був туй головним та мене всі слухались і такого безпорядку не було. Ти чого мовчазний такий?-Обернувся він до мене.-В хаті пельку стулити не міг а тепер замовчав. Бачу питання якесь до ня маєш.

-Я зустрів у лісі одну дівчинку…-Почав я.

-Слухаю.-Пошкріб бороду старець.

-У неї вінок на голові і довга сорочка. А ще зелене волосся і дивні очі. Що вона за істота?

-Нявка.

-Типу мавка?-Згадав я щось знайоме.

-Єден хрін.-Махнув лісовик рукою.-І так зваблять а далі залоскочуть до смерті. З усіх моїх дітей самі бешкетні.

-А якщо не залоскочуть?

-А котру ти зустрів? Яблуницю? Вербицю чи Березицю? Сподіваюсь не Лобаста.-Він поглянув на мене.-Точно не Лобаста, бо шось ти ще живий. Може Шовковицю?

Я хитав головою.

-Вона, здається, не знає як її звати. Я називаю її Явориною.

-Не знау таку.-Знизав плечима лісовик.-Може і не нявка. Тай явір тут близько не росте. Майже заблукала.-Бубнів він собі під ніс.-Дивина. При мені такого не було.-Знову завівся він.

Доходячи до села я наважився задати ще одне питання.

-А що ви знаєте про пані Одарку? Чи панну Маргаритку?

Лісовик задубів.

-А нащо звідаєш?-Запитав він нервово тереблячи ціпком в руках.

-Бо думаю, що вони лихі.-Сказав я прямо.

Лісовик жував свій язик перебуваючи в роздумах.

Завіяв сильний вітер і зірвав з голови лісовика капелюха. Пилюка і трава здійнялись і закрюжляли навколо нас. Я заплющив очі і прикрив лице руками. Та вітер враз вщух. А за ним і лісовик.

-Нагулявся із друзями?-Запитав голос позаду мене.

Ошатна фігура стояла неподалік і дивилась на мене холодним та ціпким поглядом. В чорному, як вороняче перо, сукні із золотою вишивкою, предстала відьма. В руках вона тримала мітлу.

Бабуся Одарка.