Сповідь митця

Часу завжди невстачало і майже за звичкою не вистачає зараз… Ні, тепер вільного часу надто багато. Мінхо хотів би його блискучим павутинням начепити на кістки роздягнутих дерев, зафіксувати на ньому блискучі краплі туману, що останнім часом не покидали міста й піти далі підкорятися солодкому полону щільного графіку, запізнень, зйомок, нічних редагувань фото та постійної зміни облич і тіл у кадрі.

Якби вільний час, що всеодно знаходиться на роздуми, можна було перетворити на павутиння, то найкращим знімком цього місяця стало би тло гарно оздобленого будинку у стилі пізнього бароко і вологі тонкі скелети дерев з павутинням. Абсолютно чесно, бо той, через кого, виявляється, у Лі дуже багато часу мав у нього фотосесію минулого місяця. А він й досі не обробив його фото.

Розуміння наповнює тіло приємною відразою, а нога під столом дещо нервово потикається в чорні залізні ніжки твердим носком туфля. Йому доведеться пережити ще раз цю божу кару. Рука все одно продовжує вільно ковзати над сторінкою невеликого блокноту, складаючи лінії в непоказний малюнок — нудитися в очікуванні не доводилося, хоча його кузена сильно запізнювалася. Замовлена кава вже давно не парувала, тому не привертала уваги Мінхо зовсім, чого не скажеш щодо телефону в кишені, що тільки що завібрував. Спираючись на спинку стільця, він незацікавлено озирнув погоду за панорамним вікном кав’ярні. Сьогодні було доволі сонячно, що робило один з останніх днів листопада досить комфортним. Пальці швидко розблокували екран телефону та дозволили очам пронестися по рядкам листа, що прийшов на імейл. Агенство, яке не вчасно підняло відгодовані дупи своїх працівників повідомляло його про скорочення термінів подачі готових фото за відповідну доплату.

Лі така квапливість тільки смішила. Він мав можливість не ганятися за кожною копійкою, але те, що терміни його роботи зменшували, щоб прикрити власні прорахунки було дещо кумедним. Лише до тієї миті, поки він не згадує які саме фото заборгував агентству.

Мінхо вже працював з цим агентством і знав моделей, котрих воно йому підсовувало — молодих, недосвідчених підлітків для рекламування спортивних кросівок чи недорогого бренду одягу, чия продукція мала непрезентабельний вигляд на неспортивному тілі з зафарбованим лицем. На кінець року завжди припадала купа роботи, тому цього тижня молодий фотограф попросив Чоніна, свого не менш молодого асистента, поставити сесію цього агентства на вечір, щоб підбирати вдалі ракурси, освітлення та пози на моделях-новачках хоч до світанку, проте цього разу їх очікував сюрприз.

Поки Хо з асистентом готували студію до зйомок, на визначений час під’їхав модель. На здивування обох, цього разу хлопець дійсно був вартий такого звання: високий фарбований блондин з тілом дещо м’язистого манекену. В той вечір обидва розуміли наскільки їм пощастило — після вистажливого трудового дня, коли вже готувалися до того, що потрібно буде нагадувати моделі рухатися, до них прийшов він — Хван Хьонджін, котрий підкидає Чоніну ідеї щодо укладки, а під час макіяжу очей взагалі відбирає у асистента пензлик. На стиліста Мінхо не розбагатів, та й Нін ніколи не підводив, але тепер вони перезираються один з одним у дзеркалі, спостерігаючи як хлопець (не підліток, до уваги) помірно розставляє акценти на обличчі, щоб бути певною оздобою до рекламованої колекції джинсового одягу.

— Хай робить як знає, — відказав Хо помічникові.

Усе одно за Лі залишається воля фотошопу.

І видається їм, що Джін добре таки знає, адже цього разу вони засиджуються допізна зовсім не через непрофесійність учасників процесу.

До того моменту, коли Чонін попроситься додому Мінхо вже відчував дискомфорт у колінах — у пошуках якісного ракурсу часто доводиться перевіряти власну гнучкість та можливість суглобів. Зважаючи на те, яким темпом йшов творчий процес, ніхто не мав сумнівів щодо того, чи впораються вони вдвох. І Чонін пішов, а разом з ним і безневинний концепт фотосесії.

Стрункі ноги були ніби виліплені для домінуючих у колекції джинсів-труб і Мінхо залишалося лише здогадуватися з якою пристрастю він знімав би ці ноги усього декілька років тому, коли в тренді були скінні.

Комбінезон з оголеними боками вони відзняли досить спокійно, ловлячи погляд один одного у камері. Лі давно не віддавався роботі з таким натхненням, коли модель і він рухалися ніби за згодою один одного, від чого кожен зловлений кадр виглядав вартим більшого, ніж обкладинки усіх тих журналів, з котрими співпрацювало агентство Хьонджіна і лише один погляд, видавав те, що він насправді знав це.

Останнім на сьогодні повинен був бути образ з чорного джинсу. Поки модель перевдягався, Мінхо замість традиційного перегляду кадрів вирішив перепочити декілька хвилин і відійти від перебування у творчому потоці. Він нізащо не сплутає це відчуття, коли хочеться вловити більше почуттів наступним спалахом камери, але ніяк його вловити не може, що тільки розпалює, змушує шукати способи закодувати все необхідне… Але це непрофесійно… Це лише зйомки молодого бренду з талановитим моделлю. Які в біса почуття на сторінках журналів, видавці котрих намагаються впевнити читачів, що такі речі дійсно варто купувати.

Купувати…

А чи все у кадрі можна купити?

«Напевно, ні» — думає Мінхо, штовхаючи хлопця у груди на невеликий чорний диван. Джинсова куртка розпахується максимально, оголюючи світлу бронзу грудей, ребер та пресу, зливається в відносній темряві зі скрипучою оббивкою дивану. Та холодний німб зруйнованої пальцями Мінхо укладки між поцілунками контрастує з інтер’єром як ніколи. Лагідні зітхання на розпещених губах та блиск темних очей все ж вписують Джіна в тісні обійми Лі якніколи природніше — міцні руки відтісняють від гарячої шкіри грубий джинс, дарують ласку, на межі з відчаєм зголодніло зтискають боки, перераховують ребра. В чутливі соски втираються поцілунками губи з такою ж нахабністю як і зтерте об підлогу студії коліно — в змійку реквізитніх джинсів, щоб вщент розтерти залишки здорового глузду живого, дещо м’язистого манекену.

Але ні. Ніякий манекен, ніяка лялька не здере з вас одяг дрижачими пальцями, не буде підвищувати в вас рівень збудження незв’язним проханням позбутися реквізиту негайно. Ніякий пластиковий член Мінхо б не заковтнув, розтягуючи тугий анус моделі трьома пальцями, і нехай йому доведеться до кінця фотографувати помідори для газети про поради в сільському господарстві, якщо ці руки, що вплутатися в волосся і чий тонкий довгий силует фотограф ще пам’ятає на лямці комбінезону у кадрі, це шматок поганого пластику. Якщо Лі й вбирає в рот майже машинально та грубо, а всередині торкається з невпинним натиском, то Хьонджін під ним ламається в хребті як справжнє живе почуття, котре той і хотів піймати. Та хто знав, що для того, щоб зробити бажаний ним кадр потрібно дещо перекваліфікуватися та натиснути подушечками пальців на простату замість затвору фотоапарату.

Спалах.

З кожним дотиком Хо відстежує спалах бажання у тілі, а зірок — у очах, коли стогони задоволення замінили будь-які згадки про біль. Джін навіть не має часу обуритися відсутності стимулювання члену: від кожної фрикції пальців м’язи грають під тонкою шкірою, дозволяючи йому ритмічно й самовіддано скрипіти шумною оббивкою дивану, та дихання все одно виявляється шумніш — при поцілунку настає недовга й зовсім відносна тиша. Лубрикант відверто хлюпає між сідницями, від чого поцілунок розривається вібрацією між губ. Хьонджін стогне, невдоволено зпохмурюючи обличчя.

— Годі вже, годі, — чіпляється своїми пальцями для мистецтва за плече вище ліктя, ніби Мінхо може йому не повірити. — Я чекаю на тебе, — запевняє Хван тихим голосом, лівою рукою намагаючись знайти у стиці дивану полишений фотографом презерватив.

Тиск долоні на м’язи плеча нікуди не зникає. Лише посилюється, коли гаряча від збудження голівка члену в блискучому від змащування лубрикантом латексі притискається до зрум’янілого під грубими пестощами анусу. Доводиться притиснути тіло за мязисті стегна до рипучого дивану, щоб хлопець інстинктивно не втікав догори, коли легким напором Хо доводиться занурюватися в чужий нагороджений майже багряними почервоніннями зад від хватки на ній. Очевидно, що останній раз Хьонджін впускав в себе когось досить давно, тому невластива Лі стриманість і плавність домінують декілька перших хвилин, щоб дати обидвом пристосуватися до задушливого наповнення або стиснення на межі задоволення. Азарт в очах блондина помітно затих, проте повернути його здавалося не таким важким завданням: помітивши відносне ослаблення натиску стінок проходу, Хо дещо підтягує на себе партнера за стегна, від чого той різко скрикує та швидко нарощує темп, продовжуючи гонитву за задоволенням для обох. Запам’ятавши вибрик фотографа, Джін схрещує ноги за його спиною, бажаючи зафіксувати положення, що стрічається міцним укусом в плече та потужніми фрикціями в розжарене хіттю нутро, від котрих пальці ніг підтискаються до ризику судом у втомлених насиченим подіями днем ніг збільшується, але в момент, коли неконтролюєма насолода товчками в як завжди чутливу залозу наповнює тіло, неможливо думати про щось інше, окрім невпинного різкого руху всередині та короткої вібрації чужих палких губ над ключицею. Проте через деякий час до мозку прийшла думка щодо того як сексуально було б побачити невеликий згірок від голівки чужого члену на площині власного живота, але через нависше над моделлю тіло, все що можна було розгледіти в темряві це напружені м’язи спини фотографа, зачесані назад темні пасма волосся та спалахи передоргазмового стану, що починали лизати п’яти. Рухаючись їм назустріч, хлопець додав до симфонії стогонів більше рипіння дивану, чим на жалюгідну секунду збив Мінхо з пантелику, проте вже в наступну — був нагороджений жвавішими, майже твариними поштовхами. Так, чорт забирай, ця інтенсивність, з якою волога шкіра з гучним звуком зустрічалася з такою ж вологою ладна була осліпити Джіна сильніше ніж несподівані спалахи будь-якого фотоапарату. Вони ніби приклеювалися один до одного завдяки поту на шкірі стегон кожного разу, коли забувши про всяку робочу етику, рухалися в одному темпі, майже як і під час фотосесії — не змовляючись викладалися наповну, щоб зануритися у хвилі задоволення з головою та згодом потонути в них, захлинаючися стогонами чужих імен.

Саме такими скріпленими, оглушеними, втомленими до дрижачих м’язів та задоволеними до шуму в ушах знайшов їх оргазм з невеликим погріхом у пару фрткцій в до неможливого стиснуте кільце м’язів.

Негаласливі приватні світські вечори без нав’язливих колег-журналістів не викликали ніякого захоплення у Мінхо. Він не був зіркою хоча б невеликого масштабу, але був тим, завдяки котрому інші ставали зірками. Саме він робив знімки деякої частини людей, котрі розносили звін бокалів та пліток по невеликій лоджії, редагував їх маленькі невідповідності стандартам краси, видаляв невдалі фото та допомагав віднайти вигідний ракурс. Він працював з цими людьми, тому ледве був зацікавлений в більшості з них.

Наприклад, ця невисока дівчинка через столик з рудим волоссям могла заплакати з будь-якої дрібниці, що перешкоджала їй, але робила це так майстерно, що макіяж майже не потребував поправок, а її подруга та колега, чорнява дівчинка, що пройшла до виходу під руку з Чоніном невимовно пишалася своїми грудьми третього розміру, котрі намагалася виділити на кожному фото, знімаючи у них з першою згаданою моделлю сумки. Хлопець з широкими плечима, що привітав Мінхо та намагався затягти до своєї компанії знайомих, поки той прямував до тихої та відкритої частини лоджії, був надто балакучий як для Лі, хоча камера його любила.

Як і його. Того, через кого свіже повітря всеодно не надходить до легень хлопця, коли нутрощі лоджії опиняються за спиною, активно спілкуючись, випиваючи та знаходячи нові знайомства. Кожен сантиметр шкіри цього модельного блондина, що невимушено спілкувався з гарною подружкою, любила, напевно, не тільки камера, а і саме мистецтво. Та жаль, що на їхньому рівні мистецтвом ледь пахне.

Мінхо зайвий раз нагадує собі бути спокійним і прямує ближче до перил, щоб спостерігаючи за містом внизу, прослухати голосове повідомлення від асистента. Його, зрозуміло що, можна в залі більше не чекати. Лі відписує, що той міг не попереджати і взагалі бажає йому, щоб у брюнетки виявився більший член, ніж у нього. Ніна такі перспективи обурили б, як би він не працював зі своїм начальником так давно, тому лише відписує «Жахливого вечора заздрісникам» і зникає з мережі.

«Ех, Чонін, купився на такі дешеві трюки. Втратили хлопця,» — думає про себе Хо, ховаючи телефон до внутрішньої кишені піджака. За цим його застає приємний голос, проте певну нажаханість видає тільки кліпання.

— У тебе викрали подружку? — замість привітання у відповідь відказує Лі, спираючись на скляні панелі замість огорожі передпліччями.

Хьонджін навідміну від старшого посміхається зовсім ненапружено, ніби те, що та ніч залишилася необговореною це щось абсолютно нормальне.

— Так, викрала інша подружка. Іноді мати стільки подружок не є корисним.

— Особливо, коли віддаєш перевагу друзям, так? — насмішливо продовжує Мінхо, намагаючись видати привітну посмішку у відповідь, але він певен, що нічого окрім іронічного оскалу Джін не бачить.

— Не сказав би, — заперечує той, поправляючи лацкани піджака.

Тільки зараз увага звертається на те, що під верхнім предметом одягу є лише чиста шкіра, що відливає синім через освітлення. Навіть застарілу, майже мертву класику це дитя пекла ладне було перетворити на мистецтво.

— Я бачив твої останні знімки в «Cattivo»¹, — згадує фотограф, проклинаючи той день, коли Нін запропонував йому переглянути цей глянець.

— Дійсно? І як тобі.

— Зазвичай я лояльний до праць колег, але цього разу все, що можу сказати, це те що такі фото — порожнеча на декілька сторінок, — Хван лише схиляє голову з зацікавленим поглядом убік, від чого очі старшого точать зір об лінію шиї. — У мене вийшло б краще.

— Мушу визнати, у тебе так і вийшло, — пухкі губи лукаво розмазують сенс сказаного у посмішці від чого Лі втрачає будь-яку тактовність.

— Ви спали?

Блондин усміхається, підбираючись ближче, щоб мовити дещо тихіше:

— Ми посварилися на очах у всієї робочої групи як тільки-но я почав вказувати його стилістам, як було б краще. Ти знаєш як це буває. Загалом, ми погано співіснували. Сумніваюсь, що цей деспот має якесь відношення до мистецтва.

Теплим поглядом, Хьонджін лише підкріпляв свої слова.

— Мистецтва, — майже сміється Мінхо, повторюючи.

Цікавість проблискує в очах, коли він обертається лицем повністю до моделі з, як завжди, гріховно привабливою зовнішністю:

— А ти, виходить, справжній поціновувач?

Неслухняний язик за звичкою зволожує підфарбовані губи перед відповіддю.

— Якщо ти маєш сумніви, — витримує певний нажим у голосі, — то я достатньо вільний у цей вечір, щоб впоратися з ними.

Влучний випад захоплює подих Лі, тому він скляними очами дивиться у темні очі з натяком на недовіру, але врешті решт вирішує зайти в лоджію, оглядаючись на блондина.

— Цікаво, яким саме чином ти вирішив переконати мене? — ці слова достатньо надихають Хвана, щоб той поквапився наздогнати старшого.

— У мене є декілька варіантів, — переглядаючись з Хо додає. — Як мінімум — продемонструю тобі свою невелику домашню галерею з майстернею.

Погляд фотографа тепер завдяки ракурсу може зісковзнути з лацканів на невеликі темні соски під піджаком. Слова про галерею достатньо вразили його, щоб підібрати слину й вивести Хьонджіна з залу зовсім у напрямку парковки.

Здається, ця людина містить в собі ще достатньо секретів, щоб розмовляти про мистецтво в одязі.

«Cattivo»¹ — вигаданий щомісячний журнал, до якого ввійшли фото Хьонджіну з цього світу, що були зняті після сесії у Мінхо.