-Я тебе кохаю, Господи…

Темна ніч. Нічого, тільки темна стеля та одноманітні думки. Спартак, закутавшись у ковдру прокрутив у голові всі спогади з Женею. вони були веселі, теплі, ті, які змушували жити далі, робити подих за подихом. Лише для нього.

Ніч минала довго, за вікном все було темне зоряне небо.. “боже, досить, завтра починається тур” – з цими думками блондин заснув, поринаючи у місячне сяйво.

Ранок. злорадний день настав, він міг побачити його. Побачити того, для кого кожного дня вставав та продовжував своє існування. Він був його сонцем, його світом.

Кучерявий хлопець став його залежністю.

Як так вийшло? – Психолог і сам не зрозумів. ці відчуття, звідки вони? Все ж почалося с дружби, підкасту та жартів…

“я вплутався в те, з чого вже не вилізу” – озвучив у голові Суббота. Раптом, дзвінкий сміх, серце пропустило удар, Женя, він тут, в метрі. Посмішка охопила обличчя, яскрава та справді радісна. Зустрілися вони на вокзалі та компанією рушили в початок туру, на потяг.

*Декілька годин по тому*

-Дніпро, ми тут! – вскрикнув Янович у компанії друзів, стоячи з невеликою сумкою речей у руках. у всіх заграла посмішка. березневе сонце гріло та не давало причин для смутку, авжеж бо він поряд…

Камери, голоси, публіка та Женя зовсім поряд. Тепло, радісно, мерехтить посмішка. Стілець, мікрофон, питання. Пройшла година з хвостиком, все скінчилось. Далі готель та вечір з ним, вирішальний вечір. Скільки вже часу Психолог розбирався в почуттях, скільки страждав зовсім один в холодному ліжку. “Досить, сьогодні – значить сьогодні. Або ніяк” – подумав Суббота та зрівняв кроки з Яновичем. Вони йшли помірно, стомлені, розмова йшла сама по собі, короткі теми, іноді веселі. Ключ від спільного номеру вже чекав на ресепшені. Ось, він у руках, предмет, який відкриє двері у важкий вечір.

Хлопці по черзі прийняли душ. Спартак міряв кімнату кроками, не знаходячи собі місця. Він шукав слова, які б не ранили його сонечко…

– Ти ще не втомився круги мотати? – звернувся втомлено Женя.

– Нам потрібно поговорити, я не можу триматись так поруч, воно вбиває мене..

Ці слова не на жарт налякали Яновича, що втиснувся у диван та встревожено чекав продовження.

Суббота зупинився, пожираючи поглядом чоловіка навпроти.

– Я.. Я не можу, не можу, не можу жити без тебе, дихати без тебе, існувати без тебе! цей підкаст, тури, Господи, вони звели мене з розуму так, як і ти. Ти став моїм світом, моїм всим – відчайдушно, на одному подиху виказав це все Спартак, його руки почали непомітно тремтіти, а погляд стух.

Янович піднявся з дивану, підійшовши меньше ніж на метр промовив:

– Глянь на мене, Суббота. – м’яко сказав Женя.

Очі зрівнялись, напруга росла, між ними палкий вогонь. Ніби тонка нитка, що от от обірветься.

– Жень, я кохаю тебе…

Бах. Нитка обірвалась. Напруга разом з нею.

Підійшовши дуже близько, Женя зловив гарячий подих, не свій…

“Занадто близько, чорт, зараз зійду з розум…” – думка Спартака обірвалась.

Гарячі губи, легке запаморочення. Вибухова хвиля насолоди, неочікуаності та розкутості крилися в цьому поцілунку. Справжній потік щастя. Різкий необдуманий вчинок, язики сплелися воєдино. Друга вибухова хвиля почуттів..

Пристрастний поцілунок обірвався:

– І я тебе кохаю.. – промовив Женя.

Легко обійнявши Яновича за талію як їх обох почав захоплювати сон.

– Ти ляжешь зі мною..? – запитав Женя, об’мякгувши в обіймах.

– Ходімо, сонечко…

Чуєте, може завітаєте до мене на канал? там ми зможемо обговорювати всі новини, спілкуватись, будуть також новини про мої фанфіки та взагалі усе на світі! Буде цікаво, обіцяю.(телеграм)

залітайте: nastearsvv2

посиденьки у дурної діви.