Ти заслуговуєш на покарання

– Сайка! Як ти, мала? Ми не бачили тебе вічність! – голос хлопця неприємно двоївся і йшов луною, дякуючи неякісному зв’язку чи то дешевому мобільному.

– І тобі ранечку Ден. Всього тиждень, не треба перебільшувати. – відповіла Сайка, пригадуючи скільки днів вже сидить безвилазно вдома, обмежуючи своє переміщення курсом Кухня-підвал-спальня. Виходило немало.

– Корчиш з себе порядну донечку? Твій старий привіз так багато кешу, що вирішила підлизатись? Ми збирались тієї суботи. Без тебе.

– Заліпи писок. Тебе забула спитатись куди мені ходити, а куди ні. – мій голос звучав роздратовано, Денис вічно сунув свій ніс куди попало, не турбуючись думкою інших. От і зараз корчив з себе казна що, намагаючись проконтролювати чи бува хто не хоче покинути наш імпровізований “мотоклуб”, можна подумати він міг когось зупинити, я фиркнула.

– Гей, полегше мала, розслабся. Менше агресії, я телефоную, щоб сказати, що ввечері ми збираємось на Мебельній, як завжди. Є бажаючі поставити на тебе. Що скажеш? Будеш приймати участь? Маршрут той же.

Значить цього тижня організовують перегони. Я задумалась, це була непогана можливість заробити трохи грошей. Моя червона Ластівка була в непоганому стані і шанси на перемогу були досить високі. Я пересмикнула плечем відганяючи надокучливу муху, що норовила почистити лапки ніде інде як на мені, нарізаючи круги і сідаючи раз за разом.

– Я подумаю Ден, я подумаю. – кинула трубку я, для себе вже все вирішивши і подумки підбираючи одяг, в якому можна було б непомітно висковзнути з дому. Батько до моїх поїздок відносився вкрай негативно, більше того, він був впевнений, що свою ямаху я продала, ще на другому курсі. Тоді в нас були великі проблеми з грошима, не так як завжди, гірше, тоді мені ледь вдалося вчасно оплатити навчання в коледжі та я вже мовчу про гуртожиток. Але свою Ластівку я не продала. Ходила на підробіток в нічну зміну, ледь не померла від недосипу, з’їхала в навчанні, але справилась.

Тому сьогодні я не збиралася пропускати можливості підняти легких грошей, особливо, якщо ця можливість остання. Літо закінчується, ми всі роз’їдемось на навчання по різних містах, міняючи пил грунтових доріг невеликого СМТ на гладкий асфальт мегаполіса в моєму випадку.

Я посміхнулася про себе. Була ще одна позитивна річ в завершенні літнього відпочинку. Прощальна вечірка, як ми її називали, в останню неділю останнього тижня літа по традиції вся наша невелика компанія з 12 чоловік збиралася в місцевому парку і з піснями під гітару, танцями, костром, алкоголем і всім іншим, на що тільки вистачить фантазії бунтарського молодого мозку зависала там до сходу сонця в кращому випадку, чи до перших поліцейських в гіршому. Це вже як пощастить. І ця неділя була не за горами, а якщо точніше, то завтра, своєю близькістю розпалюючи вогонь в п’ятій точці від нетерпіння.

Я побігла в свою кімнату аби зпакувати речі, які планувала взяти з собою в коледж зарання. Сьогодні я повернусь додому надто пізно, а завтра…, що ж, після завтрашньої вечірки в мене буде єдине бажання – спати.

І ось сумки зпаковані, батько сидить занурившись в читання чергового детективу на дивані в гостьовій, а я оглядаю доріжку, залиту променями червоного сонця, що вже наполовину сховалося за горизонт, сидячи на підвіконні. Секунда і я приземляюсь навпочіпки, розкидаючи мілкі камінці підошвами начищених до блиску др. Мартінс і тихо прихиляю вікно за собою. Моя старенька червона ямаха слухняно чекає мене в закинутому гаражі через пару будинків, виблискуючи глянцевим боком варто вивезти її назовні, розміреним шумом мотора доводить свою готовність перемагати.

Ні на що не проміняю це відчуття польоту та свободи, вітер на обличчі та силу металевого серця внизу, піді мною, коли єдине що з’єднує з реальністю це два шматка чорної гуми з протекторами.

Я затормозила біля людей, що вже зібралися перед воротами старої меблевої фабрики, розвертаючись боком, піднімаючи хмару пилу заднім колесом. І зкинувши руку в вітальному жесті різко знімаю тактичні окуляри, які я носила, вперто відмовляючись від покупки шолома.

– Я беру участь. Вже всі зібралися?

– Чекаємо тільки тебе. – з легкою посмішкою відповідає Ден розвертається навколо своєї осі викрикуючи: – В нас є п’ятий! Приймаю ставки на Сайку!

Коли гроші були зібрані, а записи внесені, п’ять байків стали на лінію старту, завмерши в готовності. Зосереджено. Спокійно. Час здається зупинився для мене, а потім зірвався в несамовитий галоп сполоханий пострілом стартового пістолету та запахом паленої на різкому старті резини. Я припадаю корпусом нижче до фарбованого червоним металу, майже впритул, так що потоки повітря обтікають, облизують граючись з стягнутим в високий хвіст рудим волоссям і витискаю максимум. Несусь метеором лиш трішки пригальмовуючи на поворотах, щоб не вилетіти за межі дороги, колінами майже торкаючись асфальту. Ось перше перехрестя, що зустрічає мене червоним світлом світлофора і я тисну газ, петляючи між машинами як заєць, залишаючи позаду двох суперників, що затримались притормозивши в розгубленості та звертаю на об’їзну трасу, жмурюся, вловлюючи в світлі фари поліцейський автомобіль вилаявшись просебе.

Можливо відійшли на початку зміни випити кави і не помітять порушників?

Швидкою тінню просковзнувши під мостом, що чорною громадою позначав середину маршруту, я прибавила швидкості обганяючи синій байк противника. Чудово. Ще два різких повороти, в які вдається ввійти практично ідеально і моя Ластівка звертає з траси на вузьку грунтову дорогу розкидаючи камінці та здіймаючи після себе куряву і рівняюся з останнім противником. Плече в плече ми влітаємо в ворота фабрики засліплені адреналіном, що кипить в крові, занадто пізно помічаючи припарковану на обочині автівку, яка тут же ввімкнувши проблискові маячки перегороджує нам виїзд. Дідько! В нас неприємності.

Пару годин потому я сиділа в себе вдома і розлючено сверлила поглядом стіну навпроти. Ніколи не любила нотації, але зараз все, що я можу зробити це кивати та робити вигляд, що це було востаннє. Нас не випускали з ІТТ допоки не приїхав мій батько і не забрав нас, не треба говорити, що всі гроші, що ми “виграли” прийшлося віддати, адже не дивлячись на те, що поліцейський був знайомим мого батька, все одно прийшлося платити штраф за адміністративку.

І зараз я вислуховувала за все і відразу. Нарешті потік звинувачень припинився і тихо видихнувши тато присів переді мною навпочіпки заглядаючи в очі:

– Надіюсь ти розумієш, що заслуговуєш на покарання?

Я розуміла, тому і сиділа тихіше миші, не осмілюючись сказати і слова всупереч. Погане передчуття давило груди, але я до останнього надіялася, що батько не посміє забрати в мене останній вечір з друзями.

– Йди до себе і лягай спати Рая, ми і так через ваші дурні ігри просиділи пів ночі в відділку. Завтра почнеш збирати речі. – суворо протягнув він поправляючи окуляри, що постійно норовили сповзти з переносиці.

Ніч пройшла швидко, як і пів ранку, який я тупо проспала, роздерши очі тільки коли полуденне сонце добралося до обличчя і нагло сліпило навіть через закриті повіки. Я позіхнула. Те що мене не розбудили спозаранку на сеанс “лікувальної трудотерапії” вселяло надію, що не все так погано і батько не так вже і злиться на мене. Я зайшла на кухню і прийнялася розігрівати їжу. Надія моя померла в той же момент, як тільки я побачила хмурого батька, що вмостився на стільці навпроти.

– Я знаю куди ти мала йти сьогодні. – повідомив він спокійним тоном прилаштовуючи біля себе горнятко гарячої кави. Я завмерла.

– Не думаю, що ти зможеш зустрітися з своїми друзями сьогодні.

– Але тат… – почала я перервана піднятою на рівень мого обличчя рукою.

– Раїса Кирилівна! – підвищив тон він випрямляючи сутулі плечі – Мені чудово відомо чим зазвичай завершуються ваші зустрічі в парку, а нам не потрібні проблеми з поліцією! Чи Ви бажаєте провести перше вересня в ізоляторі?

Це було не добре. Якщо вже батько перейшов на Ви, можна було не розраховувати на поблажки. І зібравши вкупу всі мої акторські здібності я приготувалась грати покірну овечку. До самого вечора я ходила за ним тінню заглядаючи в очі намагаючись бути ідеальною дочкою і коли сонце скотилося за горизонт, а сутінки накрили землю я картинно позіхнувши відправилась в свою кімнату. Щоб через пів години з флягою рому за поясом перемахнути через підвіконня на знайому доріжку під своїм вікном. Холодне вечірнє повітря лоскотало носа і я вдихнула на повні груди роблячи крок, ще один. Хрускіт гілочки позаду мене заставив повернути голову заглядаючи через плече.

– Не тримай мене за ідіота Рая, – помахав головою зі сторони в сторону батько, що стояв на розі підпираючи плечем в цегляну кладку стіни нашого будинку – те, що я ношу окуляри не означає, що я сліпий і не бачу коли ти мені брешеш. Він підійшов до завмершої мене і приобняв за плечі.

– Якщо для того щоб цієї ночі ти нікуди не вляпалась мені доведеться тебе закрити, тоді так і буде.

І він провів мене назад до будинку тут же підпихаючи вниз по сходах.

– Та! Ти не посмієш закрити мене на цілу ніч в підвалі! – зрозумівши до чого йде вигукнула я, перебираючи можливі варіанти виходу з цієї ситуації. Як на зло на думку нічого не приходило і я безвольно пройшла крізь відчинені двері татового кабінету.

– Вже посмів. – почула я за спиною, – до того ж тут є все необхідне: диван, туалет. – батько махнув рукою.

– Хоч телефон дай…– приречено опустила руки я розвертаючись до нього лицем.

– Вибач, але я б хотів, щоб ти добряче обдумала свою поведінку, тож ні. До того ж – він нахилив голову до плеча – в тебе буде хороший слухач.

І я почула клацання дверного замка. Чудово! Останній вихідний, що в мене є, я проведу в убогому підвалі з грудою костей. Я важко зітхнула, знімаючи плед з дивана і розстеляючи його біля так і лежачого по центру кімнати скелета.

– Життя несправедливе. Пропоную випити за це, ти як Еджі, не проти?

Я дістала з-за пояса флягу і зробила перший ковток, ніч обіцяла бути довгою. Як батько і обіцяв скелет виявився гарним слухачем і вже через півгодини підкріпивши свою рішучість доброю дозою алкоголю, я нависала над моїм мовчазним співрозмовником жаліючись тому на життя, в фарбах розповідаючи про свої невдачі. Ще через півгодини я пригадала всі піратські віршики і пісеньки які знала, а ще через трохи з мене посипались безглузді жарти.

– Е-еджі – тягнула п’яним дурним голосом я – а знаєш, який ул-люблений одяг скелета? Що? Ні? Ех-хех, це КОСТЬ-у-ум, а знаєш нащо с-скелет його носить? Е? Щоб його не БАЧИЛИ НАСКРІЗЬ. Ахах, ти зрозумів? Це тому, що через твої ребра можна…ех. Ем-м божечки, до чого я докотилася?

Я підперла голову кулаком не знаючи чим ще зайнятися, прийнялась розглядати лежачі переді мною білі кості.

Щось здавалося дивним, затуманений алкогольними парами мозок не хотів швидко аналізувати те, що бачить. Я ковзнула поглядом від тонких гнутих ключиць до гладкої молочно-білої поверхні шийного відділу хребта, на якому не було жодного сліду чи навіть царапинки. Я нахмурилась, проводячи пальцями по оксамитовій гладкості міжхребцевих дисків, дивуючись змінам, які вдібулися з кістками. Я точно пам’ятала якими пористими і пошкодженими вони були спочатку. Невже батько полірував їх? Та ні, маячня якась. Я здмухнула пасмо волосся, що впало на лице і пошкрябала потилицю. Череп скелета повернувся набік, опираючись скроневою кісткою об підлогу. Від неочікуваності я пискнула і перекинулась на спину, відразу перекотившись і стаючи навкарячки. Мене хитало зі сторони в сторону від випитого, серце бухало в скронях молотом.

– Чого щиришся? – перевела дихання я плюхаючись на п’яту точку з полегшенням – Ти налякав мене! На секунду я подумала, що ти живий! – тут же потупилась червоніючи, усвідомлюючи абсурдність припущення.

– Ох Еджі, я напевно сходжу з розуму. Сиджу в підвалі і п’ю ром з “мішком костей”… Мені так одиноко Едж, мені так потрібен друг… – емоції напливом змінювали одна одну і через мить я лежала комочком все там же, на підлозі, мутним поглядом вглядаючись в бездонну чорноту очниць і тихо схлипуючи. Я не пам’ятала коли перейшла межу, що розділяє сон і реальність, чи правда бачила, як в темряві провалів білого черепа загорілись дві ледь помітні іскри макового полум’я, що ставали все яскравіше та яскравіше, виростаючи в неонові овали амарантових зіниць.