Ти віриш

Магія працює лише для тих, хто в неї вірить. Ти не загубися у домі з привидами, не опинися у дзеркальному коридорі, не помреш у порожній ванні, не посивієш від гри тіней над ліжком, як не віриш, що це можливо.

Магічні прокляття діють лише серед магічних спільнот. Але вони більш ніж реальні для них.

Кіра розмішувала цукор у чаї та час від часу дивилася к сторону сходів. Туди, звідки мала прийти Лідія.

Півтора роки назад вона взялась за справу культу. Точніше, справу на неї скинули, тому що в Кіри був досвід у «дивних» розслідуваннях. Ніхто не казав «магічних», бо, як скажеш таке вголос — засміються та ризикуєш повірити і цим знищити власний захист. Багато хто ламався саме на цьому: коли спостерігаєш, як прокляття якоїсь відьми вбиває її ворога — важко вмовити власну свідомість, що це можливо лише тому що цей ворог дійсно вірив, наче відьма на це здатна.

А зламався й повірив — вже не можеш працювати над такими справами.

Кіра не вірила. Вона ніколи не вірила в магію і це в чомусь було прикро, бо мати стверджувала, наче вони з роду японських лисиць-перевертнів. Це було б непогано, тому що за міфами кіцуне жили набагато довше людей та мали надзвичайну силу. Тільки те, що мало сенс для її матері та бабусі, у самої Кіри викликало лише почуття суцільної маячні.

Як би там не було — зараз Кіра мала роботу, на яку не скаржилася.

Лідія спустилася сходами: коротка майже чорна сукня з бордовими квітами, руде волосся розсипається по плечах. Заворожує. Зрозуміло, що в ній знаходили члени культу. На відміну від іншого його лідеру, Мечислава Стілінські, Лідія не викликала відчуття загрози. Лише спокусливе завороження.

— Сумуєш? — спитала Лідія, коли спустилася та опинилася біля крісла, у якому сиділа Кіра.

— Чекаю на результат, — посміхнулася Кіра та показала їй свого телефона. — Поки ніхто не каже, що Девкаліон помер чи повісився, чи хоч заарештований.

Лідія не посміхнулася, лиш сказала:

— Скоро тобі повідомлять, — в голосі суцільна впевненість.

Півтора роки назад Кіра взялася за справу культу, який обіцяв знищення всім тим, хто заважатиме нелюдським істотам існувати. Членів культу підозрювали у вбивстві кількох жінок з родини Аржент — найвідоміших торговців зброєю в Каліфорнії. Доказів, звичайно, не було, проте, якщо Арженти вірили в надприроднє — вони могли стати жертвою власної віри.

Так розмірковувала Кіра.

Ці думки й привели її до готелю, де базувався культ, очолюваний Лідією та Мечиславом (він, щоправда, називав себе «Стайлзом», хоча не вимагав ні від кого іншого в культі отримувати нові імена при ініціації). Кіра почала тоді так як завжди — втерлася у довіру, зробивши вигляд, що вона неофітка, яка тільки починає прокладати собі шлях до магії. Та почала просуватися до посвячені у повноправні члени.

А потім вона зрозуміла, що їй краще не знищити культ, як того б бажали Арженти чи начальники Кіри, а використовувати їх у своїх цілях. Коли хтось має репутацію, що здатен дістати будь-кого у Штатах чи за їх межами, коли ім’я будь-кого з двох лідерів культу викликає тривогу, коли магія-підробка стає майже справжньою, бо в неї вірить забагато людей… Тоді дуже важко відмовитися від такої сили.

Кіра намагалася. Деякий час. А потім Лідія запропонувала їй підписати контракт, який в культі був замість складного ритуалу ініціації. Але, як вона стверджувала, має таку саму силу. І після його підписання Кіра не належатиме собі.

Звісно, вона не вірила, тому без страху підписала контракт.

Вона збиралася вирішити свої проблеми та відразу піти.

***

Кіра зрозуміла, що не може згадати, як давно вона з культом. Як давно живе у готелі та як часто бачить Лідію. Не півтора роки назад. Значно більше. І… нащо вона бажала смерті колишньому босові?

Вона вронила телефона, чайна чашка дзеянькнула. Лідія опустилася на підлокітник крісла.

— Ти думала, що можеш піти, як тільки побажаєш? — долоні Лідії на щоках Кіри, дихання Лідії на її обличчі. — Ти дійсно вважала, що все так просто?

Кіра думала. Кіра вважала. Кіра нічого не розуміла. Присмак крові на корені язика, з горлянка підіймається пекуча хвиля жовчі.

— Контракт не діє на того, хто в нього не вірить, — прошепотіла Кіра.

— Хіба ти не віриш?

Посмішка Лідії зовсім не весела. Наче вона хотіла, щоб Кіра не вірила. Наче вона бажала її відпустити.

Брехня.

Звичайно ще одна брехня. Ніхто та ніколи не планував її відпускати.