Ти врятувала мене або Справа місіс Грін

// Настрій SIA – Loved me back to life

 

Усім, кому зайшла чудова в усіх аспектах адаптація книги, від якої в захваті і сам автор, з неповторною атмосферною картинкою, музикою, пропрацьованими деталями, які хочеться розглядати на стопкадрах, таким вдалим кастом, тай загалом… зайдіть на savelockwoodandco, locknation та підтримайте петицію, чи просувайте ідею в мережах, переглядайте на нетфліксі, щоб додати години стрімінгу, залучайте друзів і родину, адже серіал практично не мав реклами, про нього просто не знають. Можливо він знайде свій шлях для відновлення…

 

– Кляті Фіттіс!

Локвуд із злістю кинув ранкову газету на стіл. Зараз він був справжнім. Без щоденної маски, без чарівної посмішки чи самовпевненого вигляду. Таким його побачити траплялось дуже рідко, майже ніколи. Люсі зітхнула, намагаючись тримати вид. Головне не видавати, що знає. Підсунула йому тарілку з печивом, налила чаю.

– Навіть вони не зможуть нам шкодити вічно, – сказала неголосно.

Вчора, перед раптовим від’їздом через сімейні проблеми, Джордж проговорився, що справи дуже кепські. Йшлося вже не про затримки заробітної плати чи погашення боргів, йшлося про те, що Локвуд втратить все. Буквально. Агенцію, дім, по-суті все своє життя. І ні, вона не думала про себе, бо якось дасть собі раду. Завжди є фріланс, якщо що. Джордж також не пропаде. Та… вона думала про НИХ. Про те, що ці два хлопці стали її справжньою родиною. І Портденд Роу, 35 став її справжнім домом. Місцем, де почувалася своєю, потрібною. Вона думала про НЬОГО. Про те, що це може остаточно зламати хлопця, який дивом ще не зламаний…

Раптовий звук дверного дзвінка змусив здригнутися.

Локвуд швидко підскочив, вмить перетворюючись на звичного, того, що бачила найчастіше.

– Ми нікого не очікували з самого ранку, так? Навряд чи це чергова перевірка… То ж, можливо, сама доля зараз у нас за дверима!

Доля буває дуже різною, чомусь подумалось дуже невчасно, але піднесений голос в коридорі та звук кроків таки дали надію.

– Приходь, маємо, врешті, потенційного клієнта! – в кухню мимохідь заглянула чорна локвудова чуприна та швидко зникнула. Клієнтів через ту кляту справу і через тих клятих Фіттіс не було уже давненько. І, якщо чесно, не передбачалося. Навіть важко уявити, хто до них міг звернутись в теперішніх обставинах…

 

Локвуд сяяв, явно пускаючи у дію всю свою артилерію. Він зустрів її захопленим поглядом, елегантним жестом представляючи гості.

– Наша Слухач! Неперевершена. Колись абсолютно точно буде визнана кращою. І це не перебільшення. – Його голос лунав серйозно і парадно, ніби оголошуючи не менш, як світової слави особу. Люсі відчула себе ніяково, як, зрештою, завжди. Вона ненавиділа увагу і Локвуд про це знав. І спокійнісінько ігнорував це знання без жодних докорів сумління. Ну нічого, нехай тільки справи покращаться – скаже йому все, що про це думає! Якщо справи покращаться, бо лишилося у них два дні… – Люсі – це місіс Грін.

Похилого віку струнка жіночка перевела уважний погляд із хлопця на неї. В її серйозних очах повільно, але абсолютно точно народжувалась… радість. Якась несподівана і майже недоречна. Бо не зрозуміло, чому прихід її, Люсі викликав таку емоцію. Хіба вони знайомі? Ні, практично певна, що ніколи не зустрічала цієї особи.

– Як я казав…

Місіс Грін не дала договорити, раптом сплеснувши руками, і щасливо усміхнулась.

– Це неймовірно! Просто неймовірно! Я знала від початку, що не буду звертатись у ті величезні агенції, позбавлені душі, а шукатиму маленькі сімейні бізнеси, але й сподіватися не могла, та й навіть не думала, що таке можливе – знайти вас! Це краще! Це значно краще! Та просто ідеально!

Люсі кинула непомітний погляд на Локвуда, що професійно умудрявся тримати планку навіть за цих обставин. Бо жіночка була явно трохи не в собі. І це могло пояснити, як власне вона потрапила до них, незважаючи на те, що газети буквально розтоптали репутацію їхньої агенції нанівець.

– Розумієте, моя справа дуже особиста… Стосується коханого чоловіка, Джона… Він помер не так давно… Його кохання, як і моє, було надто сильним, він не зміг мене покинути… Я розумію, та бажаю, щоб душа коханого знайшла спокій…

Локвудова непорушність була близькою до слабкої тріщини. Це ставало помітно по ледь опущених кутиках губ.

– Я побувала вже в семи агенціях. З чотирма заключала договір, але вони не змогли мені допомогти. Ви восьма, яку я знайшла у  реєстрі приватних, і… точно та, що мені допоможе! Бо тільки люди, які розуміють наші почуття, які знають, що таке справжнє кохання, які відчувають те, що відчували ми, допоможуть! Тепер, коли я вас побачила, я зрозуміла, що не те шукала! Бо тут мало тільки особистого зацікавлення, душі, тут потрібно воно, кохання! А цей дар… дар бачити його у мене все життя! Я завжди, завжди (!) бачу, якщо воно справжнє! Ще жодного разу не помилилася! Адже, повірте, його не так часто зустрінеш…

У Люсі почало крутити в животі. Не могла б пояснити, чому саме. Напевне тому, що все ж «потенційна» клієнтка уже абсолютно точно не дуже адекватна. І це забирало таку крихку надію. І може ще чомусь…

– Ось завдаток! –  Банкноти виринули із сумочки швидко і так само швидко обличчя Локвуда повернулося до звичного стану. – Заплачу вдвічі більше, якщо візьмете мою справу позачергово….

– Місіс Грін, – голос Локвуда прозвучав спокійно і впевнено. – Ми не наживаємося на біді інших і зробимо роботу за звичними тарифами. Доплати допустимі лише у випадку підвищеної непередбачуваної складності. Можемо приступити сьогодні ж вечором.

Так, може клієнтка і дивакувата, але вони були у скруті. У сильній скруті. Зрештою, чи мало дивакуватих вони зустрічали досі?

– Тоді домовились! – такого щирого піднесення ще було пошукати. – Ось моя адреса. Чекатиму з нетерпінням.

– Прибудемо за годину до заходу сонця, – проводжував щебетати Локвуд, додаючи якісь деталі та замикаючи двері.

Люсі все сиділа у бібліотеці немов заклякла з повною кашею в голові. Думки роїлися хаотично, зловити жодну не вдавалося, лишалося хіба зосередитись на тому, що у них є справа. СПРАВА. А це… Можливо, це ПОРЯТУНОК.

– Що ж, удача повернулася до нас!

Невже навіть не піджартує чи зневажливо не пирхне на сказане місіс Грін? Дивовижно і дуже на нього не схоже. А, може, він і справді просто не звернув жодної уваги, ніби сказане настільки абсурдне, що й не варте часу?

– Щастя, що все спорядження в наявності і готове…

Було б дивно, якби воно не було в наявності і готовим, якщо його нікуди не витрачали і щодня проводили всю рутину від початку до кінця.

– То ж маємо цілий день для відвідування архіву, щоб накопати те, чого не побачили наші попередники. Впевнений – у нас все вийде. І коли

Якщо!

– ми розкриємо справу, котра виявилася не по зубах чотирьом агенціям, певен, ми знову будемо на шпальтах газет! Як переможці!

Якби і їй ту впевненість. Яка часто здавалася їй просто дитячим максималістським ентузіазмом, проте якимось неймовірним, просто магічним чином спрацьовувала. От би і цього разу спрацювала…

 

В архіві нічого нового знайти не вдалося. Ніяких раптових, підозрілих, неприродних смертей у домі не було. Жила лише одна родина кілька поколінь. Спокійно і тихо, аж нудно. В одній із газет знайшлося оголошення про одруження і на фото красива пара усміхалася світові, немов хотіла наситити його своїм щастям.

– Нічого страшного, – Локвуд звично не подавав виду стурбованості дорогою до вказаної адреси. – Певен, на місці ми все зрозуміємо.

Те, як він тримався дивувало. Діловий, виважений, ніби ніде і нічого. Так, він не знав, що Люсі знає. Так, це його коник зберігати маску непорушності. Чи змогла б вона під таким шаленим тиском обставин зберігати спокій, нехай і фальшивий?

Мовчки кивнула, міцніше стискаючи рапіру рукою.

– Ти дуже напружена після візиту місіс Грін. Все гаразд?

От дідько! Ще не вистарчало допиту. І дурних сугестій.

– Хоча, якщо подумати, ти напружена від учорашнього вечора. Щось мусило трапитися…

І надто багато спостережливості. Навіть не здогадувалася, що він помічає такі речі. Сторонні люди при знайомстві з Локвудом однозначно сказали б, що той бачить лише себе. Але зараз дивувалася навіть сама Люсі, яка знала, що це не так.

– Все гаразд.

– От і ні. Ми йдемо на завдання. Я маю знати в чому справа, бо це може стати несподіваною проблемою.

– Не буде проблеми.

– Люсі…

– Локвуде, немає жодної проблеми.

От вчепився, гірше реп’яха!

– Це Джордж, так?

Вона моргнула і стиснула губи міцніше.

– Я ж його просив…

Вдавати більше не було сенсу. Тепер ще й перед Джорджем соромно…

– Це сталося випадково. Я підловила його не слові і практично змусила розповісти… Чому, чому ти не хотів сказати мені? Хіба я не частина агенції? Чому???

Образа, настільки недоречна у даній ситуації раптом виплюснулась назовні. Звісно, Локвудові зараз не до всяких дурниць, та невже він не вважав її настільки важливою, близькою, щоб ввести в курс справ, як Джорджа?

– Поговоримо про це трохи пізніше, добре? Ми на місці.

Довелося вгамувати свої емоції. Вони таки на роботі. Та й ніхто їй нічого не повинен…

Глибоко вдихнувши, набрала якомога гречнішого вигляду і приготувалася до чергового раунду історій про справжнє і вічне. Можливо саме тому виявилася не готовою до раптових змін. Від щасливої і задоволеної вибором місіс Грін нічого не залишилось. Вона зустріла їх сумішшю суворого, розгубленого і докірливого погляду.  Як це все можливо було змішати залишалося загадкою, та їй вдалося.

Локвуд, що вже було відкрив рота для привітання також розгубився.

– Не розумію… Я була така певна! – ніби сама до себе промовила господарка дому. Тоді знову уважно їх оцінила і стисла губи.

– Місіс Грін, ми готові до виконання завдання, – опам’ятався Локвуд. – Якщо ви…

– Незадовго до вас приходив агент із Фіттіс, – перебила вона раптово. – Моя справа, мабуть, обговорюється у ваших професійних колах і дійшла до них, то ж вони вирішили переконати мене скористатись їхніми послугами. Я, звісно, сказала, що уже маю виконавців.  Пояснила, чому вибрала вас. І тоді він розповів, що добре з вами знайомий. І що це все помилка. Що ви, містере Локвуд, усіх тримаєте на відстані і просто використовуєте. А ви, міс Карлайл, опинилися в скруті і не мали вибору. А ще, ваша агенція на порозі закриття. І це правда, бо в газетах, які я не читаю уже з місяць все так і написано… Я не розумію… Я ж бачу те, що бачу… Ця іскра поміж вами… Ці почуття.. Скажіть, хіба я помиляюся?

В голосі жінки бриніли розчарування і розпач. Та ще більший розпач зараз поглинав Люсі. Розпач і паніка. Зараз їх звинуватять у маніпуляціях і відмовляться від послуг. Локвуд, звісно, вибачиться, бо, можливо, він навіть і не зрозумів тоді, у домі, сумбурних натяків, тому і промовчав. Звісно, спробує переконати у їхній професійності, включить весь свій шарм, та це нічого не змінить. Бо місіс Грін має нав’язливу думку, що справу розкриють лише закохані. І післязавтра агенція припинить своє існування. Більше не буде затишного Портленд Роу, 35. Не буде їх. Але найгірше те, що може статись із НИМ.

Дії випереджували думки. Люсі взяла Локвуда, що вже був готовий щось сказати, за руку, привертаючи увагу. Його очі, такі знайомі, темні, аж чорні, зараз не випромінювали впевненість чи азарт, як це бувало щоразу. Спектр емоцій його мінився так само швидко, як і її. Суміш прихованого роздратування і зосередження, активного пошуку рішення. Переключення уваги на неї, із відвертим хвилюванням, чи все гаразд. Уважний, турботливий, ніби вона дитина, за яку він відповідав, погляд, що ховав біль, біль колишньої помилки, біль нездатності врятувати, допомогти.

– Локвуде… – голос тремтів, в голові гуло і ноги підгиналися. – Я знаю, і дуже вдячна тобі, що ти зрозумів і прийняв мою позицію тримати приватність. Ти знаєш, як я не люблю уваги, наскільки це важливо для мене. Та зараз… зараз не час…

Вона затиналася, не в силах сформувати думки, бо ті плелися десь позаду, десь, де надто довго їх чекати. Боже, що вона зараз робить? Чи зрозуміє він? Чи захоче піти на таке? Крок вперед. Його рука на талії, що дбайливо пригортала ближче, бо якби не це, то, мабуть, уже б упала. Той погляд… Погляд, який вона часом бачила, та не вміла прочитати. Бісовий Локвуд, чому він такий складний, такий незрозумілий? Чому той весь світ такий складний, такий незрозумілий? Час застиг. Дихання губилося. Серце шалено стукотіло, ніби вона зловила панічну атаку. Це останній, це єдиний шанс на порятунок…

Згодом, скільки не намагалася, їй так і не вдалося пригадати, зрозуміти, хто з них був першим. Певно вона? Бо це ж її ідея. Чи він? Бо хотілося думати, що вона не примусила його. Чи може разом? І той поцілунок теж пам’ятався якимись спалахами. Його обійми, що єдині тримати її на ногах. Здається вона обгортала його шию руками. Торкання і подихи. Це якесь безглуздя. І сюр. Вони з Локвудом просто працюють разом. Ні, все ж вона вважала його другом. А що вважав він? Що відчував у той момент? Вона й сама не розуміла, що відчувала. Ніби тонула без права порятунку у глибини емоцій, які не розкласти на складові.

– Я знала…

Ці тихі слова, що якось увірвались у свідомість змусили виринути у реальність. Вони обидвоє відсахнулися і Люсі злякано перевела погляд на місіс Грін. Бо дивитись на Локвуда зараз просто не могла. О, Боже…

Жінка посміхалася. Так, як під час першого візиту.

– Я не помилилася. Не знаю, навіщо містер Кіппс це все наговорив. Тобто, звісно знаю. Типова поведінка корпорацій з метою потопити дрібних конкурентів… Робота – ваша… Певна, зранку мене чекатимуть чудові новини… Ви так нагадали мені нас із Джоном…

Вона ще раз ностальгічно посміхнулася і пішла до виходу. Гримнули двері, а Люсі так і не могла підняти погляд, дивлячись на папку із деталями, залишену на комоді, як на єдину реальну річ у світі. Певний час тривала тиша. Від якої ставало так холодно, як не було навіть при цілому кластері привидів другого типу.

– Люсі…

Його голос змусив все всередині стиснутися. Хотілося зникнути, розчинитися… Перестати відчувати той дотик на губах, що досі палав… Вона просто запанікувала… Це було жахливо ніякового і зараз він скаже, що…

– Я сподіваюся, ти… пішла на такий крок не тому, що відчувала… тиск чи примус з мого боку? Я ж уже знаю, що ти в курсі справи. Тому і не хотів говорити. Джордж дізнався, бо побачив папери. Це моя проблема. І я повинен був її сам вирішувати…

Кляте серце, чому досі так гупає?

– Ні, звісно ні. – хіба це її голос? – І хоча це твоя агенція, та я, і Джордж, ми також її частина. І певна, він зробив би, що міг без вагань так само. – Слова, якісь дурні, пафосні слова… – А ти… Ти ж не був змушений…?

– Звісно ні, – він на мить замовк. – Мені прикро, що справи зайшли… так далеко для тебе. Ти ж знаєш, що я ніколи б не наражав тебе на речі… які для тебе неприйнятні…

– Локвуде, все гаразд.

Вони отримали роботу. Це головне. Це те, на чому треба зосередитись. Вона нічого не зіпсула. Ні до чого його не змушувала… Вони свідомі  і виважені, знали, на що йшли… Адже так?

–  То ж… – прокашлявся він, – все гаразд? Тоді… мабуть, до роботи?

До роботи. Яка дозволить відволіктись. Не дивитись йому в очі. Не думати. Не відчувати. Просто все забути. До роботи.

 

Якою б дивакуватою не біла місіс Грін, та в дечому вона виявилася права. Привид був її чоловіком. І залишився він через кохання. Вони певний час не могли зрозуміти, де шукати джерело, бо справа й справді була не такою простою. Містер Грін помер на верхньому прольоті сходової клітки другого поверху від інсульту. Там не було нічого. Абсолютно. Килимок, під яким пусто. Яскраві шпалери, за якими нічого не відчувалося ані не простукувалося.  Кілька світильників на стіні. При тілі ніяких предметів не знайдено. Люсі чула лише невиразний шепіт, який вдалося розпізнати аж за певний час: «Вітер у волоссі». Це на початку їх ще більше заплутало. Та потім Локвуду прийшла думка лягти у позу, в якій світилося смертне сяйво. І саме це стало розв’язком справи. Перед смертю містер Грін бачив частинку протилежної стіну на першому поверсі. Уся вона була завішана невеликими картинами у рамках. При ближчому розгляді виявилося, що підписані усі однаково і їх автором був сам хазяїн дому. Здебільшого це були пейзажі. Та на одному при літньому заході сонця сиділа дівчина на лавочці, спиною до глядача. Її волосся делікатно розвівалося на вітрі. Внизу стояв короткий напис: «Моя кохана Елоїза».

 

Локвуд поїхав зранку завершувати угоду сам, даючи Люсі відіспатися. Та тепер, коли вона самотньо чекала його повернення їй до жаху хотілося, щоб з’явився Джордж. Цього, звісно ж, не сталося.

– Люсі, – буднім тоном, ніби нічого й не було, зустрів її Локвуд у кухні, – ми знову на коні! Місіс Грін настояла на премії. Чесно, я відмовлявся, як міг, та вона була невблаганна.

Він сяяв. Він був звичний. Він поводився так, ніби кожен день був як вчорашній. І це трохи її розслабило. Але і напружило одночасно. Бо зараз не розуміла грані між Локвудовою маскою і ним справжнім. І не розуміла, що б насправді хотіла побачити.

– Вже й у банк встиг заїхати. Ліквідація відтерміновується! Кілька хороших справ і борги будуть сплачені…

Звільнившись від початкового хвилювання, Люсі трохи видихнула. І відкрилася іншим емоціям, тим, які і повинні були зараз бути. Вона була рада. Ні, щаслива! Агенція продовжить існувати. У неї є сім’я. З НИМ усе буде добре. Повинно бути.

– І ще, я хотів сказати: дякую, – це вже інший тон. І інший погляд, від якого звично скрутило в шлунку. Той погляд, який ніяк не розгадати. – Ти врятувала мене.

Бісовий Локвуд! Не можна ж отак, заспокоїти а потім зненацька… Що саме зненацька? Боже, що робиться в її голові?

– Ми разом все зробили. І ми врятували НАС УСІХ. Ми всі – агенція.

– Звісно разом. Та я сказав те, що хотів сказати.

Бісовий Ловкуд! Бісовий незрозумілий погляд!

Загуркотіли двері в коридорі, відвертаючи увагу. Голос Джорджа запихано прокричав:

– Допоможіть же хтось! Цілу торбу пончиків несу!

– Йду-йду! – кинувся Локвуд до дверей. – У нас чудові новини, Джордже!

Справді, чудові новини. І повернеться звичний гамір. Запах горілих грінок. Дурнуваті жарти. Несерйозні сварки. Яке ж це щастя! Тільки одна думка ще незначно відволікала. Ти врятувала мене.