Тиша після ракетних атак

Вже сьома вечора. Я запізнююсь до ресторану, де Спартак напевно проклинає мене за мої постійні запізнення.

Відчиняю двері, захожу, звісно він вже тут. Чомусь сьогодні він ну дуже привабливий. Від цього стає тільки складніше. Він помічає мене і трохи усміхається. А може не все так погано.

– Привіт. – каже чоловік знімаючи окуляри.

– Радий бачити, Спартачок. – я вішаю пальто і сідаю на своє місце.

Наша розмова була не про що. Як у кого минув день, жарти й зовсім трохи душноти.

– Які плани на вечір? Може до мене? Давно разом не грали.

– Ти ж знаєш, я тільки за.

Чоловіки вийшли з закладу та сіли у таксі.

Погода була приємна, на вулиці грудень, але не дуже холодно. Це на краще. Нашим хлопцям в окопах зі снігом було б набагато складніше. Міркував хлопець у карамельному пальті.

Вони доїхали, піднялися до Спартака. Власник квартири пішов переодягнутися в домашній одяг, який насправді виглядав, як новий. От у Жені реально домашні одяг виглядає, як домашній. З плямами, пом’ятий, але ж це Спартак, ідеальний у всьому Спартак. Які ж вони різні.

Блондин повернувся до нього і всівшись на диван вони починають грати. Але у ДТЕК були свої плани… Світло вимкнули через 15 хвилин.

– Трясця, з яких пір в тебе теж вимикають світло?

– Не знаю.

– Окей, може про щось поговоримо?

– Жень, зазвичай ти пропонуєш теми. Я тебе слухаю.

– Чого завжди я? В мене іноді складається відчуття, що ти тільки можеш відповідати на мої питання. Тобі не цікаво щось запитати в мене?

– Женя… – психолог закочує очі і голосно зітхає.

– Стоп. Що Женя? Тобі настільки чхати на мене?

– Жень, послухай себе, ти говориш якусь маячню.

– А, ну звісно, ти такий крутий, розумний, а я просто твій ТОВАРИШ, який втріскався по вуха в т…

Женін спіч різко перериває гучна сирена. Обидва хлопці розвертаються за інерцією к вікну. Власник квартири дістає телефон з кишені, на секунд 10 настає тиша.

– Ракети в бік Києва. В Харкові, Полтаві та Одесі вже працює ППО. Пишуть, що запущено більше 70 ракет.

– Трясця, ця клята русня!

Тиша

– Спартак, ти скажеш щось?

Знов тиша.

Спартак стояв і мовчав, дивлячись на товариша.

Женя почав почувати себе нічим. На нього впали всі ці емоції. Він так довго збирався розповісти другові про свої почуття, а він навіть не може нічого промовити. Краще б він сказав, що це абсурд і найліпший варіант – більше не спілкуватися. А він стоїть. Стоїть і мовчить.

Терпець актора уривається, він встає і прямує до вішака зі своїм пальтом. Спартак мовчить. Він взуває черевики. Спартак мовчить.

– Дякую за прекрасний вечір. – відкриваючи двері промовляє хлопець.

– Женя!

Двері гучно гупають і він йде.

На вулиці холодно і неприємно, чи може це через сварку?

Бляха! Якого біса я роблю? Може повернутися і вибачитися? Сказати, що це дуже невдалий жарт. Чи може… Думка різко переривається. Що за звук? Дідько! Ракета. Вже через секунду після розуміння – сильний вибух. Я падаю на землю. В голові тільки гучний звук. Секунд 10 намагаюся прийти до тями. Десь тут поряд вже метро. Ця думка дає сил встати. Я починаю бігти. Вибух. Одразу ще один. Вони дуже близько. Тиша. Дуже страшна тиша. Я вже бачу метро. Ну ж бо Женя, зовсім трохи залишається. Біжу. Страшний звук зупиняє мене. Я підіймаю очі до неба. Так темно, але я бачу її. Відчуття, що вона летить прямо на мене. Вибух. Це кінець.

Біль, сильний біль. Не розумію де, не можу це терпіти. Секунда і я більше не відчуваю його. Чому? Відкриваю очі. Спартак! Спартак! Я так добре його бачу. Він такий чарівний. Його усмішка. Знову біль. Він зникає. Ні, будь ласка, не йди. Спартак!

*Спартак*

Ці вибухи. Женя. Він точно ще не дома. Дзвінок. Він не бере слухавку. Знову набираю його номер, знову тиша. Блять. Десь лунають звуки сирен автомобілів. Стає голосніше. Я зриваюся з місця і прямую до дверей. Біжу. Здається, що біжу годину. Світло фар. Це швидка. З будинку виводять людей. Їх поранено. Ще одна швидка. Двоє чоловіків схиляються над землею. Я зупиняюсь біля них. Ні! Ні! Це не може бути він, але мої очі не брешуть. Я падаю на коліна.

– Женя! Женя, ти чуєш мене?

Тиша. Я нічого не відчуваю. Один із медиків починає щось говорити. Я не розумію ні слово.

***

Актора везуть до лікарні. В нього влучили осколки. Може то було вікно, або скло від вітрини магазину. З ним чоловік, який тремтячим голосом пояснив, що він його друг. Найкращий друг. Лікарі кажуть, що потрібно терміново робити операцію. Вони доїжджають до лікарні. Забігають. І перед Спартаком зачиняють двері, пояснюючи, що далі не можна.

Спартак притуляється до стіни та повільно сідає на підлогу. Руки чоловіка тремтять. Він ховає обличчя.

Операція ще триває. Минуло вже дві години. Я починаю потроху приходити до тями. Це моя провина. Чому я відразу не відповів йому? Я ж теж це відчуваю. Вже так давно. Навіть не знаю, коли саме почав відчувати це. Може, коли в турі лежачи разом на ліжку, він розповідає про свої емоції після запису подкасту і вперше називає мене найближчою людиною, порівнюючи з мамою. Так безглуздо, але мило. А може, коли я обіймаю його перед тим, як він їде до батьків на 5 днів і розумію, що це дуже багато. Не знаю. Але зараз я так хочу йому відповісти й не маю цю можливість…

Минає ще півтори години. Я розумію, що потрібно подзвонити батькам. Його батькам. Але, що я маю сказати? Ваш єдиний син, ваше сонечко на операційному столі, і це все через мене?

Я дзвоню. На проводі чується сонний чоловічий голос. Він знає мене. В нього є мій номер. Я кажу. Не пам’ятаю його реакція, тільки слова, що вони їдуть.

Ще година і лікарі виходять. Я бачу свого хлопчика. Його обличчя таке змучене, хоча він без свідомості. Лікар каже, що залишається тільки молитись, але я не знаю молитви. До нього не можна. Знову тиша.

Час швидко минає. Вранці, може близько сьомої, забігають батьки. Я якось більш менш адекватно пояснюю. Батько йде шукати лікаря, а мати стоїть, дивлячись на мене крізь сльози. Я перший підходжу до неї та обіймаю. Вона плаче на моєму плечі.

Минає напевно весь день. Ввечері батьки просять мене поїхати додому, але я проти. Мамі стає погано і я пропоную їм поїхати до мене. Вони теж відмовляються, але лікар підтримує мене. Ми вдвох просимо їх поїхати, я запевняю, що нікуди не піду. Віддаю ключі від своєї квартири й вони їдуть.

Я не розумію, що відчуваю. Напевно це страх. Страх того, що я більше ніколи не побачу, як він посміхається, не почую те як він називає мене “Спартачок”. Як він вболіваю за «Рому», а вони знов програють і він втрачає свої 200 гривень.

Під ці думки я, мабуть, засинаю, бо відкриваю очі через голос біля себе. Це медсестра. Вона звертається до мене.

– Він отямився.

– Що? – перепитую я не вірячи.

– Він прийшов до тями. Це гарний знак. – повторює вона.

Усмішка з’являється на моєму обличчі.

– Я можу до нього зайти? – через силу запитую я.

– На жаль, ні. Ще не можна.

– Будь ласка! Декілька хвилин. Це дуже важливо.

– Добре. Ось там халат. Візьміть його і можете заходити.

– Дякую. – відповідаю я і вже біжу до вішалки з ними.

Я заходжу. Господи, як страшно. В нього закриті очі. Я сідаю. В палаті темно, але я бачу який він гарний. Ці брови: великі та густі, ця ідеально вибрита лінія бороди, ці розпатлані кучері, які приємніші на дотик, ніж весь інший світ. А ці губи. Вуста про які я так багато мріяв, вони обвітрені та тріснуті, але такі ідеальні.

Але я бачу поріз на щоці, якого ще вчора ввечері не було. І ці руки, які покинули сили.

Мені боляче на це дивитись. Очі починає щипати і я закриваю їх.

– Спартак. – чую я тихо і розумію, що в мене вже галюцинації.

– Спартачок, будь ласка…. Не залишай мене більше. – чому я так ясно це чую?

Я відкриваю очі та стикаюсь з такими рідними каро-сірими. Я відчуваю радість і щось тепле на своїх щоках.

– Женя, сонце моє. Ти як? – майже з надривом питаю я, торкаючись своєю рукою його передпліччя.

– Чому ти плачеш? Я помер? – докладаючи останні сили запитує вже давно не друг.

– Ні, звісно ні. Все буде добре. Тільки тобі потрібно одужати.

– Вибач мені… – я перериваю його.

– Ні, це ти вибач мені. Я так хотів тобі відповісти, але струсив. Через це ти зараз тут, але я благаю пробачити мені…

– Спартачок, ти що? Я кохаю тебе. Не залишай мене більше ніколи.

– Звісно не залишу. Ти найважливіша людина в моєму житті. Вибач, що я так довго приховував це від тебе і себе. Можна я… – але тепер Женя перериває мене, він знає, що я хочу спитати.

– Так.

І це “так” стає найдорожчим словом у моєму житті.

Моє серцебиття прискорюється. Я зазираю у Женіни очі та бачу в них тільки тепло. Він теж цього хоче. Я наближаюсь до нього і торкаюсь його вуст. Вони такі теплі, такі лагідні до мене. Це триває декілька секунд, але відчуття засідає в моїй пам’яті. Я відпускаю його губи і ми дивимося один на одного.

– Люблю тебе. – повисає між нами. Це мої слова.

Женін погляд у ці секунди вартий всього в цьому світі.

У палаті стає тихо, але ця тиша більше не лякає.

Це мій перший фанфік, тому буду рада коментарям. Якщо є ідеї, залюбки почитаю)