На даний момент абонент

Банчан відклав веделку і відсунув від себе тарілку із яєшнню. Його мозок підло відмовлявся давати хоч якісь ідеї. Йому потрібна була енергія. А де ти її візьмеш, ту енергію, коли тебе нудить від вигляду самої їжі?
Хлопець заплющив очі, аж перед ними пішли червоні кола. Не допомогло. Ані думки. Навіть найдибільнішої.
Він насиснув на бокову клавішу телефону, вимикаючи його. Неуважний погляд спинився на власнуму відображенні. Він стикався у цьому житті, мабуть, з усім. Хейт, не прийняття себе, безсоння. І всьому він вже міг дати раду, до всього мав свій підхід. Із тривогою стикався також. Але те, що відбувалось із ним останні три дні під визначення “тривога” не підходило.
У нього всередині поселилась потвора розміром із будівлю Jyp Entertainment. У перший день цей монстр задовольнився його спокоєм. Вчора у Чана зник апетит. Зараз, голодний, безсилий і невиспаний, він відчував, як здоровий і здоровий глузд, зараза, тане, як весняний сніг.
Хлопець якийсь час дивився в екран. Зітхнув, відкидаючи сумніви.
Немає ради більше приховувати від хлопців. Все ж таки вони можуть також щось знати…
“Народ питання” – написав він у груповий чат. – “Ви коли востаннє із Феліксом говорили?”
Його пальці тарабанили по чохлу телефону і в такт їм все швидше гупало серце.
– Ну давайте, хоч хтось, – прошепотів розпачливо він.
В онлайн вийшов Синмін.
“Скажіть йому хтось, що Йонбок теж у цьому чаті🙄”
– А допомогло то як, – буркнув Чан. Якусь секунду повагавшись, він став записувати голосове:
– Ти, звісно, мудро підмітив, молодець. Але мені особисто Йонбок не відповідає уже четвертий день. А точніше, його четвертий день немає в мережі будь-де. Ні в інсті, ні в тут, в вотсапі, ніде. І питання в тому, чи образився він на мене, хоча я, признатись, щось такого не пам’ятаю, чи у мене летять всі додатки перед оновленням чи… – він мимоволі зробив паузу, – чи щось сталось.
Хлопець подивився на свіжо відправлене повідомлення. Ще не пізно видалити… Проте він відчув дивну легкість. Може, не так воно й погано ділитись із людьми своїми почуттями? Переживаннями? Болем? Ну, з друзями, як мінімум… А вони ж то всі друзі…
“Я теж йому писав вчора під вечір” – до бесіди підключився I.n, перериваючи філософські думки.
“І він теж досі не відповідає”
Кріс відхилився на спину кухонного стільця. Він відчув, як усередині щось відірвалось і полетіло вниз. От тобі й на!
“Йому 22, він доросла людина🤨” – заспокоїв його Хьонжин.
“Так, але…”
“Слухай, ти, ходяча паніка” – мовив Хьонжин
Чан на мить задумався. Може, він і справді трохи себе перенакрутив?.. Фелікс і справді доросла свідома людина. І цілком логічно, що він взяв собі декілька днів відпочинку після туру. Мабуть, цього разу просто втомився більше, аніж зазвичай. І справді, не варто непокоїтися без причин. Він напише Феліксу десь через тиждень, а тоді вже вирішить панікувати чи ні.
“Окей, проїхали🙄” – здався Чан. Чи не вперше за останні два дні він раптом відчув голод. Не без полегшення хлопець взявся вже за холодний сніданок.
Телефон знову брязнув сповіщенням.
“Уяви, як розчулиться Фелікс, коли дізнається, як ти хвилювався🥹🥹🥹” – явно не втримався Чанбін.
“Заткнись🙄” – порадив йому друг. Якусь мить він сумнівався. Тоді видалив усі свої повідомлення.