Тихі слова

М’яке рожеве волосся метушилося під чужими пальцями, утворюючи дивної форми вихор. Від них йшов легкий солодкуватий аромат, що, певно, було його природнім запахом. Дивно, оскільки його власник постійно перебував посеред моря, якщо не океану, крові. Хоча можливо, це просто ніяк не впливало.

Власник руки відпустив об’єкт своїх маленьких “знущань”, милуючись створеним безладом на голові, що покірно опустилась до нього.

– Нахабо, я не дозволяв припиняти. – пролунав голос, змішаний з роздратованістю та.. сумом? Чи не вперше хлопця дивує, якої різноманітності емоцій може набути мова його улюбленого прокляття.

Юджі посміхнувся. Йому подобалося бачити такого Сукуну. Милого, зі злегка надутими щічками, вимагаючого дотиків. Хто ж знав, що він завжди був спраглим до дотиків. Хотілось вірити, що це не лише завдяки тисячоліттю очікування.

Ці думки викликали у Юджі відлуння смутку десь глибоко всередині, але він все ж охоче повернув руку на місце, продовжуючи пестити прокляття.

Цікаво, скільки часу минуло, перш ніж їхні стосунки стали такими близькими? Здавалось, він так швидко плинув, а сам Ітадорі мав у собі силу сімох пальців. Чи не є зараз те, що він робить, лише розвагою для прокляття, і він лише чекає, коли здобуде всю свою силу?

Думки заполонили голову хлопця, і це помітили.

– Як завжди, ти такий дурний. – слова розрізали пекло тиші, що була наповнена шумом хвиль та хвилювання.

Міцні руки обійняли Юджі за талію, підтягнувши до свого тіла якнайближче, доки голова Сукуни опустилась до тендітної шиї. Ніздрі вловили приємний запах персику, що мав гель для душу власника тіла, що ділили ці двоє.

Хлопець не міг якось заперечити цим діям. Лише дивне тепло, що розлилось всередині нього давало розуміння, у якій позиції він зараз знаходиться. Звісно, сидіти на чужих колінах не було вже чимось незвичним, але зараз. Занадто близько, занадто інтимно, занадто гаряче, занадто…

– Тож, ти зрозумів, що помиляєшся, як вцілому, і завжди. – пролунало з вуст прокляття у його звичному знущальному тоні.

– Ти всеціло мій, і не гадай, що зможеш колись мене позбутися.

– Який же ти власник. – випалив Юджі, не осмілившись вголос додати “Як дитина, що бавиться з іграшкою, доки та їй не набридне.”, тому це залишилось в його думках.

Натомість, щось зневажливе промайнуло в малинових очах, що дивились на нього. Коли в його голові почулось щось стороннє.

“Іграшку неможливо покохати.”

Ітадорі точно знав, кому належала ця думка, що змусило його налитись червоною фарбою та намагатись відвести погляд, як його зупинили. Чужі очі з бажанням в’їдливо дивились на нього:

– Щ-що – вигукнув Ітадорі перед тим, як його відкриту шкіру почали осипати вологими поцілунками. Легкий стогін зірвався з вуст, а сам хлопець вже хотів підскочити, але його міцно тримали буля чужого тіла. Лише зараз він зрозумів, наскільки гарячим воно було. Чи не за мить чужі губи опинились біля його вух, шепочучи:

– Ти моє вмістилище, Юджі. А про те, що належить мені, я піклуюсь.

Почувши своє ім’я, думки утворили туманне місиво з того, що сказав Сукуна. І хоч хлопець майже не лишався при своєму розумі, найтихіші слова, що стали для нього громом, були:

“Я кохаю тебе, дурню.”