Тихі думки

– Женя, ну, він якось все планує. Він дуже такий зібраний. Дуже приємно, що він робить таку велику кількість робити. Ну, я взагалі не розумію, як це… – говорив Спартак своїм монотонним голосом під час подкасту.

Але Женіни думки були забиті, зовсім іншим. Ні, він чув свого напарника, але думки, вони такі думки. Вони кричали лише:
Спартак
Спартак
Спартак
Боже, Спартак.
Складно, іноді, бути Женею. Складно бути людиною, думки якого, заповнив від А до Я друг. Це так складно.
І зовсім не зрозуміло, в який момент… В який момент це сталося.

Можливо, це сталося коли вони зустрілися, а можливо коли записували перший подкаст. Можливо це сталося сьогодні, а можливо це було з ним все життя. Ще за тих часів, коли риси обличчя були більш ніжними, а волосся менш кудрявим. Ні, це було не тоді. Це було з першої хвилини зустрічі, але як же іноді довго до нас доходить, хто є люди в нашому житті.
Спартак
Спартак
Спартак
Жені здавалося, що ще трохи і його мізки взорвуться, а когнітивні здібності впадуть до нулю. Коли він дивився в ці очі, здається, він губився. І все що виходило зробити, мило відвести погляд.

Боже, а якщо він все знає? Дідько, точно, він же геній психології, він же розумний. А що, як він просто грав зі мною гру? Що як на справді він все знав і лише грав гру? Боже, який сором. Хоча, міг і не знати, бо Спартак іноді такий розумний, та іноді такий дурний в звичайних речах.
Що ж робити?
Що ж мені робити?
Треба сказати. Нехай це буде його проблема, не моя. Скільки можна зводити мене з розуму, Спартак.
Скажу йому.

Коли подкаст закінчився, а Антон поспіхом зібрав свої речі і камери, він пішов до дому. Дома чекає жінка, яка тільки приїхала і це було прекрасним моментом побути зі Спартаком на одинці.

– Слухай, ти завжди казав мені, що я можу тобі казати все…– промовив Женя, дивлячись в самі очі свого друга. Чи вже не друга?
– Так, звісно. Щось сталося?
– Ні, чи так… Я не знаю. Мені просто треба тобі дещо сказати, це мене вже зводить….
– Здається, я вже знаю. Нарешті. – перебиваючи сказав Спартак
– То ти знаєш. – сказав Женя опустивши очі в підлогу.
– То ти знаєш – кепкуючи сказав Спартак, як завжди зі своєю жорсткою і гострою посмішкою. – Звісно знаю, Янович.
– Оу, я тоді, мабуть піду.

В той момент хотілось і бігти, і впасти на коліна благаючи про допомогу, і кричати в вікно, щоб хтось врятував. Але Женя просто застиг, ніби забув, для чого призначені його ноги. Але ж в ту секунду, ніби струмом, щось торкнулося його руки. Щось тепле накрило її, аж страшно було глянути.

– Не бійся ти так. Видихни, будь ласка

Це була рука Спартака. Він взяв його за руку і тягнучи до себе обійняв. Припавши обличчям до шиї Жені, він відплинув і заглянув в очі такої напуганої близької людини.
– Вибач, що так налякав. Йди сюди.
Спартак, просто взяв друга за обличчя і так легко поцілував. Це було не глибоко, так ніби це їх перший в житті поцілунок. Та певно й перший, бо їм ще не доводилось цілуватися з людиною своєї статті і пізнавати так свою сексуальність.
Але, мабуть, це й на щастя. Ці люди, такі незвичайні диваки, яким навіть і слова лишнього не треба було, щоб зрозуміти хто є хто один для одного.
Хоча іноді слова і не потрібні, чи не так?