Тиха ніч

Втрачати мені немає що. Вже, немає що. Тому хочу розповісти вам цю історію. Це не займе багато вашого часу, можете не хвилюватись. Жити лишилось лише кілька годин, а йти на той світ я зовсім не хочу. Так кажу, наче в мене був хоч малий шанс цього уникнути. Та шанс був, був, та ще й велетенський. Одразу було зрозуміло, що ідея – лайно! Скажу більше, усе моє життя в останні роки – суцільне лайно. Розпочну, більш менш, спочатку, можете мене засуджувати, мені плювати. Я ж остаточно зможу забити на все це божевілля через кілька годин, вішальники не хвилюються.

Коли я зустрів Марка, я розцінив це як спасіння, але яке, вбіса, спасіння! У дурнуватих мелодрамах ледве не найгірші люди зустрічають кохання усього свого життя і це їх мотивує рухатись уперед, змінюватись. Проблема може бути у тому, що ті кохані – не божевільні як мій. Його хворий розум разом із його ненавистю до усього живого утворювали гримучу суміш. Марк став моїм персональним дияволом, що загнав мене у ще більші проблеми. Чи звинувачую я хлопця? У жодному разі! Ні його, ні кого-небудь ще. Скажу більше, я все ще страшенно кохаю цього Марка. Заради нього я був готовий на все! Я зовсім не перебільшую… Я робив різні бридкі речі за його наказом, але  найгірше в цій ситуації – це те, що я нічого не відчуваю з цього приводу. Лише суцільна порожнеча.

Не поспішайте з висновками, мій Марк не винен у цьому ні скілечки. Я жорстоко катував та вбивав ще до зустрічі з цим хлопчиною. Просто зустріч з лисом (так я іноді його лагідно називав) зірвала мені дах остаточно. Тортури стали жорстокіші, а кількість жертв росла з геометричною прогресією. О, я знаю, що це його збуджувало. Він отримував неймовірне задоволення, спостерігаючи за процесом, нерідко ми втрачали обачність і займалися кохання прямо там, зазвичай, це була нещадна тваринна пристрасть, але ми насолоджувались один одним, повністю втративши обачність. От саме через такі ігри я зараз і гнию у в’язниці. Мій Марк при першій же зустрічі побачив в мені те, що я надійно приховував роками, побачив моє чорне нутро. Побачив, бо сам таке мав. Нас відрізняло лише те, що мене зламали, а він був «дефектним» з самісінького народження. Мені ніколи не подобалось це слово, але тільки зараз я починаю розуміти, настільки він був правий. Мій коханий мав один дуже вагомий дефект, але про це пізніше.

Моя жага почала проявлятись ще у студентському віці, але тоді я повністю придушував її. Дивні бажання просто нізвідки народжувались у моїй хворій голові. Я боровся, але цю війну я ганебно програв. Давайте все по порядку і з самого початку. Вважайте це за мою сповідь.

Моє народження не було ні бажаним, ні запланованим. Я був дванадцятим сином у родині, як моя мати це все перенесла для мене досі загадка. Ми жили у маленькому будиночку посеред лісу, і я впевнений, що ніхто і не зав про наше існування. Ні я, ні будь-хто з моїх братів чи сестер не відвідували ні лікарень, ні шкіл… Нічого! Освіту отримували, так би мовити, вдома. Лікували нас травами з лісу і молитвами. Так ми і втратили декількох. У дитинстві все йшло чудово, але то мені лише здавалось. За мене просто відхоплювали старші. Так було лише допоки мені не стукнуло одинадцять. Досі не можу забути той день. Батько розбудив мене посеред ночі і потягнув до лісу. Мені кинули до рук лопату і сказали копати. Копали ми три ями і копали їх майже до світанку. Мій дитячій розум не питав ні про що, а все просто здавалось кошмарним сном. У ту ніч ми поховали мого брата. Я хотів би сказати, що я дуже довго його оплакував, але я навіть братового імені не згадаю зараз. Що ж я відчував тоді? Нічого. Я просто хотів покінчити з цим все і піти спати. Через декілька тижнів на тій поляні стало ще на дві могили більше, так нас стало дев’ять. Я навіть не засмутився, мені було байдуже. Коли ми закопували тіло третього, я вперше задумувався, що зі мною не так. Я чіплявся до мами з питаннями, а вона лише била мене за це батьковим армійським ременем. Сестри і мама все знали, я впевнений, але всі боялись батька. Тоді його не боявся лише я. Я не був смільчаком, відсутність страгу ще не означає сміливість. Просто я не хотів жити, а як немає бажання жити, то й страх відходить на другий план.

Відносно спокійне моє існування тривало ще зовсім недовго. Я замінив батьку старших синів. Усі лупцювання та хатня робота обрушились на мене. Батько щодня пиячив, а пив він з кожним днем усе більше, а мене все більше карали. Кажуть,бог не посилає людині випробувань, які б вона не витримала, от я і тримався. Як останній йолоп. Людина – це вам не якийсь могутній атлант, а я був ще й дитиною. Всердині щось тріснуло і розбилося. Але, що могло тріснути у порожньому сосуді? Хіба він сам.

Думаєте це і все?

Щодня нас оточують тисячі людей: наша сім’я, сусіди, друзі, як часто ви задумувались, чи не збираються, часом, вони вам нашкодити? Ця думка давно засіла в моїй не зовсім тверезій голові. «Параноїк!» – скажете ви. Можливо, але краще вже так, аніж з мисливця перетворитися на жертву. От стою, палю і спостерігаю за нічною вулицею, що швидко втрачає своїх пішоходів. Холодні краплини починають падати на ніс і волосся.  Роблю крок і ховаюсь у густій пітьмі під навісом. Ще зовсім трішечки… Ось він! Невисокий русявий хлопчина у розтягнутому светрі повільною пригніченою ходою йде повз мою схованку. Надворі суцільна темрява, тому у мене, майже, не було шансу видати свою присутність. Чекаю кілька хвилин та поступово крокую за хлопцем у светрі. Вулиці рідшають, попереду міський парк. У таку пору ви б не зустріли там жодної живої душі, я це точно знаю.

Лекцію, як завжди, почав з короткого опитування. Після вчорашньої ночі страшенно хочеться спати. Я б з радістю подрімав на кількох парах, проте, коли ти професор, це вкрай проблематично здійснити. От так стою собі з чашкою кави і молюся про якнайшвидший плин часу, паралельно намагаючись вслухатись у відповіді студентів. Двері різко відчинились і, шаркаючи ногами, в аудиторію увірвався дуже високий рудий хлопчина. Його, здавалось, зовсім не турбувало ні його спізнення, ні мій суворий погляд. Швидко обертаючи головою то вправо, то вліво, нахаба когось шукав.

-Я щиро перепрошую, але я вам не завадив?- роздратовано поцікавився я

-О, ні, не переймайтеся.

-Дуже смішно. Через кілька тижнів сесія, а  я геть не можу згадати, чи були ви присутні хоч на одній з моїх лекцій?

Хлопець розтягнувся у дурнуватій посмішці. Що з ним не так? Я різко струснув головою.

-Покиньте аудиторію.

-Як вам буде завгодно.

Прибулець не виглядав засмученим чи хоч трішки спантеличеним. Коли після пари, я розпитав студентів про цього індивідуума, виявилось, що вони теж бачать хлопця вперше, і, скоріше за все, він з іншої групи або ж, навіть, факультету. Усім своїм виглядом від дратував. Нахаба був одягнений максимально яскраво, і, до того ж, мав вогненно-руде хвилясте волосся. А ця глузлива посмішка… Від таких зазвичай клопоту…

Такою була наша перша зустріч. Того прохолодного грудневого ранку у старій пошарпаній аудиторії я і зутрів свого лиса. Я викинув цю зустріч з голови, як тільки пара скінчилися. Розібавшись з усіма справами, я зібрав усі свої речі та направився до студентської їдальні. Живіт скрутило від голоду, я не мав і крихти в роті з учорашнього ранку. Купивши в їдальні піцу та несмачний солодкий чай, плюхнувся на стілець за крайнім столиком. Велика колона приховала мене від сторонніх очей, чесно кажучи, мені осточортіли пики моїх колег. Я просто хотів, щоб це скіінчилося як можна швидше, я ненавидів колег, студентів ці грьобані стіни та навіть цю бридоту, що тут видавали за їжу. Поморщившись, я виплюнув шматок піци, щось не задалося сьогодні. Потрібно було чимось запити цю гидоту, відсьорбнув. У склянці відбилося моє неголене змарніле обличчя і аж бридко стало від самого себе. Теж мені красень. На стілець поруч примостилася наша пракникантка Аліна. Дівчина пускала бісики очима і вистукувала наманікюреним пальчиком по столу.

-Добрий день, Іване Миколайовичу.

-Добрий день, – фальшиво посміхаюся у відповідь. Вона завжди так мило зі мною поводиться, очевидно, намагається склеїти, проте такі легковажні дівчата мені геть байдужі.

-У Вас вже скінчилися лекції?

-Так, сьогодні було лише дві.

-У мене теж вже все. А чим плануєте зараз займатися?

Білявка заправила неслухняне волосся за вухо.

-Додому.

-Не хочете трішки прогуятися? Можемо піти в парк.

-Інші плани, дякую.

-Ви чули, знайшли тіло нашого студента неподалік.

-Щось чув, – відповідаю коротко, аби швидше закінчити бесіду

-Артема, здається… Це, звісно, дуже сумно…

-Сумно…

-Ви не могли б провести мене додому, бо якось страшно.

-Зараз ще білий день надворі.

Встаю з-за  столу і викидаю залишки їжі. Не люблю прилипал, та й я досі не відійшов від попередніх стосунків. Аня так виїла мій мозок, що на інших жінок і дивитися не хочеться. Вона була особливою, єдина жінка, що припала до його серця, єдина, що вгризалася зубами до крові в його плоть щомиті. Іншу таку гонорову вже не знайти, але про шлюб з Анею потім.

Вийшов з будівлі та побрів до місця для паління. В який момент життя стало таким нудним і безбарвним. Я відчуваю себе живим лише у рідкісні моменти, але частіше таке повторювати небезпечно. За поворотом натикаюся на сьогоднішнього незнайомця.

-О, і ви тут?

-Так.

-Студенти так нерви попсували?-знову ця посмішка

-Скоріше пагубна залежність, з якою нічого не можу зробити.

-От я можу кинути, коли захочу. Дасте сігу?

Хлопець безцеремонно протягнув руку уперед.

-Тобі хоч вісімнадцять є?

Незважаючи на те, що хлопець був вище голови на дві, виглядав він скоріше як нескладна доросла дитина.

-Двадцять.

Я протягнув йому вінстон.

-Дякую. Ви?

-Іван Миколайович.

-Іван, чудово. Марк, – і простягнув руку

-Я все-таки викладач, краще не забувайте про по батькові.

-Я не студент, мені можна.

-А що ж ви тут робили, Марку?

Я зміряв його зацікавленим поглядом.

-У мене свої секрети.

Він не відвів погляд, а лише зарозуміло вищурився. Знову ця посмішка. З-під коміра Мака визирало тату.

-Багато таких?

-Так. Колекціоную партаки.

-Партаки?

-Ага, відображає мою суть. Дякую за компанію.

Марк нахилився і затушив цигарку об підошву. Він був так близько, що я уловив цей ледь помітний тонкий аромат.

-До побачення.

Хлопець пішов, а я зрозумів, хто буде наступним. Не у моїх правилах було обирати когось з найближчого кола, а так мене не знайдуть. Одна тільки думка, як я стою над його скривавленим тілом, а по рудим кучерям струїться кров збуджувала. По тілу пройшов приємний холодок.

Вдома зустрічала порожня квартира, зате жодної пилинки. Прибирання щодня, немає ні сліду, не можна лишити ні сліду. Відкрив штори і плюхнувся на старий диван. В голову лізло тільки одне: де і коли? Я знаю тільки, як звати хлопчину. Треба перевірити в соціальних мережах. Незважаючи на  вік, профіль в інстаграмі в мене був. Перевіривши всі акаунти з міськими новинами, акаунти універів я так його і не знайшов.

-Чорт. Де ж тебе шукати…

Зараз у моєму житті була одна ціль, цього разу нею став цей хлопець. Жертв я обирав невипадково, перспектива вбити жінку мені зовсім не подобалася, я не хотів чути їх тонкі голоси, що зриваються в агонії. Лише хлопці, молоді хлопці. Від однієї картини, де я проводжу тонким лезом по тонкій довгій шиї стає тепло всередині. Як я і казав, я не зажди був таким, ця прихована частина моєї свідомості довго дрімала.