Те єдине, що в нього виходило по-людьски-

Ця робота написана на челендж #Поттер_Музичний

Пісня: “Epolets – залиш мене”

“Там де гори є, де річки беруть початок свій, де сонце сідає”

Вогняним почварам знадобилось менше часу ніж здатне вловити людське око, що б заполонити весь кабінет Захисту від темних мистецтв і трохи більше миті, що б залучити кожного в ньому в свій танець та паніку.

Горіло все, через дим не було видно нічого, і біля вікна та дверей чатувало по одній тварюці, вичаклоувати воду не було сенсу, вона митєво випароувалась.

-Будуть з тебе люди, Вінсенте!-і божевільний регіт.

Амікус Керроу стояв у самому центрі кабінету, і не надто переймався тим, що горить його одяг.

-ВІНСЕНТЕ, ВІНСЕНТЕ, ГЛЯНЬ НА МЕНЕ ТАК.- Керроу знадобилась лиш мить, що б опанувати себе, й зробити голос гучнішим та зосередженішим.

-ГАРАЗД, А ТЕПЕР ВДИХ-ВИДИХ, ЦЕ ТРЕБА ПРИБРАТИ НАЗАД В СЕБЕ.

Креб стояв поодаль ніби намагаюсь прикритися вогняною завісою. Заворожений тим, що створив, щось настільки сильне та прекрасне.

“закрутило вітром, підняло у небо,
заблищало світло й нічого не видно,”

Відчуття були грандіозні. Він ніколи не відчував в собі стільки сили, як за цю мить. Це було полум’я, що митю спалахнуло всередині нього та замість того, що б розростатися вийшло назовні. А зараз лиш її відголоски пульсували жаром  по тілу, яке зараз відчувалось як купка попелу.

“я – як звір у пастці, руки мої зжаті,
я не тямлю що зі мною буде далі”

В пам’яті не лишилось, як він прибрав це, але те що йому вдалось- факт. Це відчуття, шалений сміх Керроу та спалений вщент кабінет. Усе, що лишилось в пам’яті від першого Зложару.

-АВАДА-КЕДАВРА.

-Вінсенте моє ти сонечко, 25 очок Слизерину.

Авада, що пройшла блискавкою по всьому тілу, а потім паличкою, була далеко не такою, як Зложар. Це було ніби удар струмом. Швидко і майже безболісно.

Під ногами мертва маґелка, 3/4 присутніх дивляться на нього з ненавистю, а Алекса Керроу, щебече про обдарованість.

-Ну хоч щось в тебе виходить по-людьски- каже,-Драко з кислим обличчам, коли вони рухаються коридором.

Креб зловив себе на думці, що з майже року навчання пам’ятає лиш кілька уривків, але вдіяти, щось було пізно. Тепер він жив від одного уроку “захисту” до іншого, від одного міцного закляття до іншого, все інше втратило смак та сенс.

“Я заплющую очі, бачу там – дикі танці й ночі”

Під ногами корчився, якийсь ґрифіндорець. І Кребу так само хочеться кричати, поки є сили.  Ця манія забрала в нього нормальний сон, у тілі 24/7 збиралася магія, але випустити її вже у знесилого тіла не було сил, а коли йому вдавалось заснути то снився лиш Зложар.

“залишаюсь в них досі як в пеклі сам”

У Ґойла не погано виходив Круціо, але це далеко не те, він  не відчував те, що чаклує. Очі горіли не від процесу а від результату. Ґреґорі просто подобалось спостерігати за стражданнями і нічого б, не змінилось як би в їх парі хтось інший вичаклував цей “Круціо”

“кричу мовчки і потім просинаюсь я”

Рано чи пізно це мало б скінчитись, як би не Потер знайшлась, якась інша причина. Випустити свій останній Зложар і дати себе поглинути.