Те, що випадкове, не таке ж і випадкове

— І нащо ми йшли сюди чотири години на електричці? Щоби шкандибати ще сто кілометрів до твоєї дурної сосни?

 

Міша у широкій панамі, яка наполовину затуляє його лице, сонячних окулярах, футболці, яскравих шортах та масивних кросівках чапав по польовій дорозі та ніс великий пакет з різними смаколиками, рушниками та моїм купальником, який ще ні разу не використовувався за призначенням. Я с усмішкою на обличчі, трошечки підстрибуючи, йшла попереду. Моя рожева сукня тихесенько гойдалася від руху. Погода була по-справжньому літня: яскраве сонце трохи припікало маківку, легесенький вітерець гойдав високу траву вздовж дороги, звідки лунало стрекотіння зелених коників, щебетання маленьких пташок та шурхіт минулорічного листя.

 

Сьогодні, за порадою Наталки, я вирішила провести ще один, більш спокійний день з братом. З самого ранку я збирала усе найсолодше та найхрусткіше, що було в будинку, у пакет, в якому спокійно міг вміститися середнього розміру телевізор. Але поки у ньому була тільки їжа, пляшка води, купальник, рушники, коробочка з таблетками та рожевий блокнот з конями. Всучила багаж Міші, і ми вирушили у імпровізований похід — спочатку до станції, після на електричці і ще трохи пішки — до місця призначення. Я хотіла залишитися на березі невеличкої річки, біля високої сосни, під якою можна було сховатися від пекучого сонця. До сосни довелося добиратися досить довго, але чого не зробиш заради чистого лісового повітря та гарного краєвиду.

 

— Вже майже прийшли, ще трішки залишилося, — підбадьорювала я брата.

 

— Чому неодмінно треба пхати усе в одну сумку? Ти могла узяти ще одну та нести її, — скаржився він, вільною рукою змахуючи краплинки поту з лоба.

 

— Не бурчи. Відпочинь, якщо стомився, — я зупинилася, оглядаючись. — Краще подивись, яка природа гарна.

 

— Дуже гарна. Як я вранці, — єхидно сказав Міша і, наздоганяючи мене, поставив пакет на запорошену дорогу. Потім підійняв окуляри і, жмурячись від сонця, озирався по сторонам. — Сюди взагалі приходив хто-небудь в цьому столітті? Неймовірна глухомань.

 

— Ми вже тут, тому — так, — радісно відповіла я, продовжуючи йти далі. — Нумо, скоро дійдемо.

 

— Якщо тільки до вечора завтрашнього дня, — він закотив очі, опустив окуляри та пішов за мною з величезним пакетом.

 

Я була права, і ми дуже швидко опинилися на березі річки. Одразу дістала великий м’який рушник та підстелила його біля сосни. Дерево відкидало значну тінь, тому Міша зручно вмостився під ним на рушнику, який для нього й призначався. Дістав з кишені телефон та, поморщившись, зняв сонячні окуляри. Я побачила невеличкі зморшки у кутках його очей.

 

— А що, тут навіть не ловить? — здивувався він, витягуючи руку з гаджетом в мою сторону. — Ти у яку глушину мене завела?

 

— Ну не ловить, та й що? — я потиснула плечима, зняла сукню, оперативно заміняючи його на купальник. Я не стала соромитися, якщо б брат побачив мене оголеною, просто машинально переодягнулася. — Відпочивай та насолоджуйся свіжим повітрям, якщо не хочеш плавати зі мною.

 

— Насолоджуватися свіжим повітрям можна й в парку. Цілком безкоштовно та без купи непотрібного мотлоху.

 

— Ти усю дорогу гніваєшся, так не можна! Якщо не хотів йти зі мною, то спав би далі. Взагалі, що з цього мотлох? Може, твої таблетки викинути?

 

Я відразу ж усвідомила, що не повинна була говорити про ліки. Але роздратованість узяла наді мною гору, а у сумці не було інших речей брата, про які я могла сказати.

 

— І навіщо ти так? — він опустив голову, і мені здалося, що ось-ось заплаче. — Мені здається, спілкування з Наталкою не йде тобі на користь. Спочатку ти витягуєш мене на вулицю, а зараз намагаєшся виражатися по її ж зразку. Вона увесь час виганяє мене, коли приходить, і я не знаю, про що ви там розмовляєте.

 

— Пробач, — коротко відповіла я, підійшовши до брата, поклала руку на його плече. — Випадково вирвалося.

 

— Те, що випадкове, не таке ж і випадкове…

 

Міша дістав навушники та підключив їх до телефону. Ми тільки прийшли, а я вже встигла бовкнути зайвого і відчувала себе винною. Звісно, він розумів, як на мене могла впливати Наталка зі своїми епатажними вульгарними вбраннями, постійними розмовами про хлопців та голосінням про мій спосіб життя. Але, як старший, не приймав нічого, щоб відгородити мене від спілкування з подругою. Її довічний ентузіазм та ексцентричність на вигляд майже не передавалися мені. Я не одягалась у яскраве вбрання, рідко користувалася косметикою, не зустрічалася з хлопцями та не ходила на вечірки. Можливо, за стільки років, я могла перейняти манеру її спілкування, і це іноді проявлялося.

 

Але з братом я повинна стримуватися та не давати йому привід вважати себе не таким, як усі. Щоб він менше думав про серце та лікарню, яку до сих пір змушений відвідувати, нехай значно рідше, ніж раніше. Щоб він частіше радів та не був похмурим навіть у найяскравіший день. Не дивлячись на те, що він ніколи не піднімав тему мого спілкування з Наталкою, я здогадувалася, що вона йому не подобається.

 

Міша відкинувся на стовбур сосни, поклав панаму з окулярами поряд та заплющив очі. Вітерець роздував його волосся, від чого те трохи сплуталося, і зачіска стала недбалою. Його блідні худорляві руки виглядали ще блідіше і хворобливіше у тіні, а довгі пальці зрідка торкалися екрану телефона. Він дивився на мене під кричущі з навушників звуки, уважно слідкував, як я спускалася до ріки.

 

Вода. у якій відображалися високі рівні сосни, була прохолодна. Невеличкі хвилі розбивалися об рівний берег. Можна була помітити, як біля дна жваво пропивають дрібні рибинки між різнокольоровими камінцями, мимоволі піднімаючи пісок своїми плавниками.

 

Коли я відпливла трохи далі від берега, відкинута течією нижче по річці, бачила більш крупних риб, але вони пропливали рідше, ніж біля берега. Поодинокими зеленими острівцями попадалися водорості, які зачепилися за велике каміння. Вдалечині виднівся гострий схил, який обривається над самою водою, з якого хлопчики з ближніх сіл стрибали у річку. Це було небезпечно: місцеві не раз знаходили хлопців, що вже охолонули, прибитих до берега течією. Але схил приваблював все більше любителів гострих почуттів.

 

Я відпливла ще трохи подалі, озираючись на брата. Ми обоє слідкували один за одним. Я намагалася залишатися у полі його зору, а він махав рукою, якщо помічав, що я зупинялася, тим самим очікуючи його відповідних дій.

 

Пізніше я повернулася на берег та, швидко підбігши, обійняла сидячого біля сосни брата.

 

— А-а-а! Ти уся мокра та холодна! — заволав Міша, відсторонюючись від мене на протилежну сторону рушника, і прибрав телефон з навушниками у кишеню.

 

— Тепер ти теж! — засміялася я та сіла поруч.

 

Поки я діставала печиво, бутерброди та шоколадки з сумки, помітила яскраву маленьку рожеву квітку, зірвала її та засунула у волосся брата. Він розсерджено фиркнув, потупивши погляд, але прикрашення прибирати не став. Мене це порадувало та згладило напружену атмосферу.

 

— Будеш? я протягнула бутерброд Міші.

 

— Відчепися, — він заперечно похитав головою, роздивляючись їжу, яку я викладала на рушник, та продовжував сердитися. — Навіщо ти усе це взяла? На роту солдат, чи що?

 

— Не хочеш — не їж. Сам понесеш назад, — спокійно сказала я, відкушуючи бутерброд. — Чому ти такий злий сьогодні?

 

— Тому що!

 

— Не кричи на мене, — я все так само спокійно жувала.

 

— Тому що ми перлися сюди півдня незрозуміло навіщо? Я тягнув цей довбаний мішок. Щоб дві години посидіти під деревом, поки ти ходиш купатися, і назад тягнути цей довбаний мішок. От навіщо! — Міша кричав, зло дивлячись на мене, від чого я, здається, ковтнула кілька великих шматків ковбаси і навіть не помітила цього. Помовчавши, він тихо продовжив: — Тут нема зв’язку. А якщо мені знову стане погано?

 

— Не стане, — відклавши їжу, я наблизилася ближче та обійняла стурбованого брата. — Я з тобою.

 

— Останній час я починаю цього побоюватися, — він дивився у сторону ріки, не торкаючись мене.

 

— Братику, — я сильніше притиснулася до нього. — Ну пробач мене. Будь ласка. Але ти теж бо не сказав, що полиці були надто важкими.

 

— Дай таблетки…

 

— Що, тобі погано? Так, зараз! — я кинулася до сумки, але Міша схопив мене за руку та зупинив.

 

— Сідай. Не треба нічого, все нормально, — він спокійно подивився мені у очі. — Добре, що ти хоча б пам’ятаєш, де вони лежать.

 

— Досить, благаю! — завила я, утикаючись у плече брата.

 

Сьогодні я хотіла загладити свою провину перед Мішою, але він сам згадав день прибирання. Він мав рацію, та мені слід було обрати місце, звідки хоча б можна подзвонити в швидку у разі чого, але робити була вже нема чого. Я думала, що його серце повернулося до звичного стану, і він зможе прогулятися зі мною до річки. Я й без того не могла знайти собі місце після прогулянки з Наталкою, а слова брата зачепили мене ще більше. Він вважав, що я не звертала на нього ніякої уваги усю дорогу та хотіла повторити історію зі стелажем, але це було зовсім не так…

Здавалось, він сприймав будь-які мої пропозиції як загрозу для себе, але все одно погодився піти до річки.

 

— Так про що ви розмовляєте з Наташою? — обережно поцікавився Міша.

 

— Ти знову?

 

— Я просто запитав, — він ще більше накинувся на сосну та підняв руки, ніби здавався.

 

— Здебільшого, це її монолог, — почала я, знову обійняв брата, а він узяв мене за руку. — Вона розповідає про нові шмотки, скаржиться на хлопця та намагається з кожного слова зробити жарт. Любить свої костюми, вічно тараторить про моду, хоча сама не має про неї жодного уявлення та часто без смаку одягається. Іноді розпитує про тебе та намагається витягнути мене погуляти.

 

— А ти відмовляєшся…

 

— Я не хочу тебе залишати, ти ж знаєш, — брат киває. — Три дня тому, наприклад, вона захотіла набити собі татуювання в інтимному місці. А учора відмовилася від цієї ідеї, посилаючись на те, що хлопець буде частіше діставати її сексом.

 

— Вона усе з цим Дімою зустрічається?

 

— Ага. Щоразу говорить, що готова вбити його, а потім — як сильно кохає. Ну це Наталка! Хотіла сьогодні знов завітати — вже з бажанням зробити пірсинг замість тату. Хоча мені здається, що завтра вона передумає.

 

— А ти? — загадково спитав Міша.

 

— Що я?

 

— Ти хотіла б зробити собі татуювання або проколоти що-небудь? — він повертає голову до мене та пильно дивиться.

 

— А ти не хочеш знайти собі жінку? — я ставлю брату питання, яке, якщо б він був присутній під час чаювань, часто чув від Наталки.

 

— Смієшся, чи що? Вона б пішла від мене після першого стелажу! — він ледь помітно натягнув куточки губ. — В мене є ти, і більше мені нікого не треба. До речі, я перший задав тобі питання.

 

— Ну ти молодий. Я вірю, що усе налагодиться, і ти когось зустрінеш. В тебе ж була якась через рік після лікарні, — я потріпала брата по голові, трохи пригладжуючи волосся.

 

— Була та й закінчилась. Гаразд, — він якось невпевнено замовк на пару секунд. — Ти не відповіла, як відносишся до татуювання та пірсингу. І ще, коли у тебе хтось з’явиться? Ти теж молода.

 

— Мені всього вісімнадцять. І окрім тебе теж ніхто не потрібен, — я трохи зніяковіла. — Що стосується тату, я не знаю. Ніколи не замислювалася. А ти?

 

— Ніколи не хотів і не планую, — категорично відповів Міша. — Добре, ти схвалюєш походи своєї подруги по клубам? Одразу скажу, я проти надмірного вживання, як це роблять її друзі. І сам би не пив та не курив, навіть якщо дозволяло здоров’я.

 

— Недобре обговорювати людину за спиною, але я теж проти.

 

— От і добре, — брат усміхнувся в повну силу і нарешті обійняв мене у відповідь.

 

— Може, я б пішла з нею у клуб за компанію, але нащо я там потрібна?

 

— Якщо ви обоє не п’єте, чому ні? Напевно, цього вона й добивається — піти з тобою на вечірку, а не просто в парк.

 

— В першу чергу вона добивається вилити на мене усі свої думки. І якщо в неї випадково вийшло погуляти зі мною, то це нічого не означає.

 

— Те, що випадкове, не таке ж і випадкове, — повторив Міша. — Мені здається, тобі слід сходити з нею, просто спробувати. Не сподобається — вона зрозуміє та відчепиться.

 

— А якщо образиться?

 

— Не думаю, що Наталка може образитися. Вона не така людина. Ось ти — запросто! — він сміється та отримує від мене легкий стусан у бік.

 

— Дограєшся, братець, дограєшся.

 

Стає трохи прохолодніше, і Міша нарешті розслабляється, уминає кілька бутербродів підряд за обидві щоки, заїдаючи печивом. Я думаю, що вилазка на природу пішла на користь нам обом: брат трошки більше дізнався про мою подругу, а я ще раз усвідомила деякі істини. Мабуть, вивести Мішу на розмову було моїм головним завданням ще неділю тому, з чим я успішно впоралася сьогодні. Й абсолютно неважливо, про що вона була, тим не менш, я зраділа, дізнавшись, що брат рішуче проти алкоголю та сигарет. Може, коли-небудь він приєднається до наших затишних чаювань та розбавить монологи Наталки. Хто знає, чи буде вона вести себе по-іншому за його присутності чи по класиці не зупиниться вистрілювати жартами направо і наліво.

 

Ближче до вечора мені стало зовсім холодно у своїй сукні, та аж до електрички я йшла, загорнувшись у рушник, та несла пакет, що вже давно полегшав. Міша був значно попереду та щось насвистував, закликаючи мене не відставати, «інакше ми могли запізнитися на останній потяг та залишитися ночувати у кущах, де мене міг з’їсти бабайка». Але ми встигли. Практично увесь час в електричці я, загорнута у рушник, спала, обіймаючи брата. Він так й не зняв квітку з голови.

 

Додому ми повернулися пізно — вже стемніло. Міша дуже втомився та одразу ж завалився спати. Я знала, що він не любить вибиратися з міста, але, мені здається, залишився задоволений сьогоднішньою прогулянкою. А я не впустила можливості доповнити блокнот по свіжим слідам.

«У цей день хоробрий рицар навчив юну принцесу уважніше відноситися до дрібниць оточуючого її світу. Сама принцеса зрозуміла багато чого. Дивосвіт таїв у собі безліч загроз на кожному схилі та під кожним камінцем. Ніщо не в силах було змінити течію річок та подих вітрів. У цей день прекрасна принцеса знову зблизилась з рицарем та повідала йому кілька своїх таємниць. Вона побачила таку знайому сяючу усмішку на його втомленому блідому обличчі. Вони обидва належали один одному та не могли допустити, щоб один з них почував себе самотньо. У цей день принцеса зрозуміла, що те, що випадкове, не таке ж і випадкове…»