Течія, що зникла
від ГречанийВін сидів у верхньому кутку їдальні під самою стелею і спостерігав за тим, як хтось накладає в його тарілку вівсянку — сіру субстанцію, від виду якої починало нудити.
Це відбувалось з дня у день протягом довгих місяців, якщо не років; важко орієнтуватися в датах, коли поринаєш у працю, не турбуючись про відслідковування зміни доби. І хоча Гайнцу ніколи не забороняли виповзати назовні, щоб згадати як виглядає сонце, ця обмежена свобода у пересуванні не спонукала його виходити у двір частіше, ніж зрідка. І справа була не в завантаженості роботою, і навіть не у незнанні про необхідність робити це. Гайнц просто не виходив.
Так само безпричинно кожного ранку в його тарілці з’являлася залита окропом вівсянка, у той час як тьмяно-зеленого кольору порошок, який у неї регулярно замішувався, ілюзорну мету мав: надати тілу необхідну кількість вітамінів для більш-менш нормального функціонування. І нехай смак отриманої суміші був не надто приємний та не перебивався а ні цукром, ані сіллю, вона ніби виконувала свою функцію. Цього було цілком достатньо.
З точки ж зору колег Гайнца, подібний ритуал — сніданком назвати це було важко — виглядав не те, щоб дикістю, скоріш нездоровим самокатуванням. Багато хто з них намагався допомогти бідоласі ужитися зі своїм сумлінням, проте їхні спроби відучити чоловіка від ненормального харчування приводили до поразки. Усі рано чи пізно відмахувались від нього, називаючи впертим бараном, якщо тільки не моральним виродком, що не зволів подякувати людині за її великодушне бажання без запиту влізти в чужий налагоджений ритм існування.
Проте сам Гайнц був байдужим до оточуючих, до чужих емоцій та почуттів. Його мало цікавило дивне хвилювання людей про нього і образа, викликана повною відсутністю реакції на їхнє добре втручання. Він, давно відмовившись від найменших змін, не збирався міняти будь-що через забаганки колег. І навіть керівництво, яке часом вкрай наполегливо просило взяти кілька вихідних або пропонувало підвищення, незмінно отримувало відмову і запитання: «Чи можу я повернутися до роботи?»
Хоча Гайнцу навіть не подобалась його робота. Коли справа стосувалась її, він був так само байдужим, незважаючи на те, що колись вона викликала бурю емоції. Тепер же у палітрі почуттів чоловіка залишилося всього кілька бляклих кольорів і, чомусь, він був не дуже зацікавлений дізнатися куди зникли інші. Можливо справа була в його голові, в якій до того дня стало настільки темно, що Гайнц був змушений шукати думки навпомацки. І серед усього колишнього достатку, що зник у темряві, найчастіше були питання про те, хто робить вибір між вівсянкою з вітамінними домішками та сніданком, який приготував шеф-кухар: він, чи Хтось, хто регулярно бере під опіку його здавалося б особисті кістки та м’язи. А може це тіло механічно накладає остогидлу Гайнцу кашу, поки той тимчасово залишає повільно вмираючу оболонку? Відповідей не було, як і розуміння чоловіком того, що з ним відбувається.
Але навіть тоді, коли він знову отримував контроль над своїми діями, отримував можливість обрати щось інше серед різноманіття фуршету, без жодної думки в голові, керуючись відсутністю будь-якого бажання, просто брав прибори і сідав за стіл з накладеним, ігноруючи нудоту. І нехай усвідомлення ненормальності того, що відбувається в ньому все ж таки було, все це настільки зросло з буденністю, що рятувати самого себе не сприймалось за потрібне.
— Бачу, ви шалений шанувальник вівсянки, містере Ферласенгайт? — з веселими нотками, проте зовсім незграбно й нерішуче, подала голос темноволоса дівчина, яка стояла перед Гайнцом вже достатньо довго, аби будь-хто інший звернув на неї увагу.
Певно, вона очікувала побачити у відповідь хоч невеличку усмішку або почути запрошення сісти за стіл. Однак єдине, що вона отримала — незацікавлений погляд. Зовсім розгубившись і не розуміючи, як поводити себе в такій ситуації, дівчина почала виправдовуватися, ніби хотіла спокутати провину:
— Вибачте! Це було так тупо. Я не хотіла заважати! Я… Просто… — вона раптом пошкодувала, що зважилася на розмову. Можливо, якби жодного слова не злетіло з вкритих рожевим блиском губ, чоловік так і не помітив би її присутності й не було б необхідності ганьбити себе, намагаючись реабілітуватися після демонстрації своєї неймовірної дотепності.
— Ні, – нарешті відповів Гайнц, припинивши невиправдані страждання дівчини.
— Вибачте? — розгублено вимовила вона.
— Я не шанувальник вівсянки.
— А! Так? Але чому тоді ви їсте її щодня?
Емілі — так її звали. Вона була черговою жертвою організації, звабленою надихаючою рекламою, неначе світлом метелик; черговою маленькою деталлю у величезному механізмі, яку можна замінити у разі поломки. Їй було коло двадцяти років від народження, але до того часу її наївність так і не наважилась на забуття, чим привела туди, де дівчині судилося невдовзі вмерти. Ось, що знав про неї Гайнц, крім того, що вона з першого дня свого прибуття в комплекс спостерігала за ним, не наважуючись підійти.
— Я їм її, щоб заповнити шлунок.
— Але ж можна заповнювати його чимось ще, — з усмішкою відповіла Емілі.
— Ви підійшли, щоб обговорити моє харчування, чи мета все ж таки була іншою?
— Звісно ні! Тобто так! У сенсі… Я просто хотіла з вами познайомитися, містере Ферласенгайт! — вона піджала губи й, зробивши глибокий вдих, ніби збираючи до купи усі сили та рішучість, сіла за стіл перед Гайнцом. — Я скоро розпочну працювати нянею, — радісно повідомила вона. — І так як ви пропрацювали на цій посаді довше за будь кого… Я просто подумала, що ви могли б дати мені пораду як новачку, — слова дівчини були сповнені ентузіазмом, а сама вона сяяла, вирізняючись на фоні усіх інших відвідувачів їдальні. Втім, так виділялися багато хто з новачків, яких реальність ще не встигла вдарити о землю, схопивши за крила простосердя. — Нам з самого початку казали, що це дуже важко. Психологічно важко. І тому неможливо довго протриматися на цій посаді. Але я справді діже люблю дітей! І я хочу, щоб незважаючи на те, де вони, незважаючи на те, що в них нема батьків і їм не побачити усю красу світу… Я хочу зробити їх життя якомога більш щасливими! А для цього треба бути поряд з ними. І тому я хочу бути поряд якомога довше. Але всі запевняють, що це не просто. І я розумію! Та якщо змогли ви, це значить, що і інші зможуть!
Гайнцу вже доводилося бачити знищених молодих людей, чиї мрії та впевненість розбивались через усвідомлення незмінюваності реальності, усвідомлення своєї нікчемності на тлі всього, що відбувається. Вони, колись натхненні великими людьми, кидалися на гострі скелі, впевнені у власній винятковості, вірячи, що зможуть ухопитися за щось і вийти з бурхливої води. Емілі була однією з таких людей. Однією з тих, хто любив вірити у власні казки, написані світлим оптимізмом. Ймовірно, за межами тих товстих стін, в яких вона опинилася за власної волі та дурості, він був вірним помічником, проте навіть найкращій друг може стати ворогом.
— Де ж то ді ті «інші», хто зміг? — спитав Гайнц, змусивши Емілі здригнутися, як від болючого уколу. — У мене немає порад, — черство додав він. — Я просто роблю те, що від мене вимагають. Ні більше ні менше.
— Тоді чому… Хіба усі не роблять те саме?
— Більшість намагається зробити краще. Вірогідно, у цьому їх помилка, — припустив Ферласенгайт.
Емілі, не розуміючи, опустила карі очі, дивлячись на свою тацю з їжею. Вона не очікувала отримати подібну відповідь. Слова Гайнца викликали в ній дисонанс, який вона була змушена перечекати, перш ніж збагнути сенс слів.
Побачивши, що дівчина перед ним поринула в роздуми, Ферласенгайт піднявся з-за столу і попрямував до виходу: у нього не було часу чекати, поки співрозмовниця, що несподівано намалювалася, прийде до тями.
Емілі ж, яка не відразу помітила його відбуття, повернулася в бік Гайнца, що меланхолійно ставив тацю на місце, перед цим викинувши залишки вівсянки. Він вже виходив з їдальні, коли вона, повернувшись у реальність, наважалася крикнути йому навздогін:
— Мене звати Емілі!
Двері за спиною чоловіка м’яко й беззвучно зачинилися, а світлі стіни й підлога зі стелею неначе зробили крок назад, розширяючи простір і змушуючи Гайнца відчути дискомфорт від розуміння ілюзорності цього дійства. Нехай він і повернувся у власне тіло, яке видавалося незручним й надто легким, щось заважало йому стати частиною того світу, в якому воно перебувало.
Гайнц рухався у сторону спалень, одна з яких належала його особистій групі зразків, за сном яких він сумлінно слідкував протягом кількох років. Однак незабаром його щоденний маршрут мав бути скоригованим, а номер над кімнатою, повною дитячих ліжок, змінитись.
Він чітко пам’ятав той день, коли почув про підвищення, що стало першим та єдиним за увесь час служби, яке було ним прийняте. Тоді Гайнц ще мав можливість радіти цій новині й чотирьохрічним клонам, які полюбили його з першої зустрічі й до останнього подиху. Він швидко навчився розрізняти їх однакові обличчя, ходу, голоси. Маленькі біляві зразки з великими очима стали його родиною, допоки нечуйність повністю не заволоділа ним. Вона підкралась непомітно, розтягнула свій прихід на роки. І розкажи Гайнц хоч комусь про свій стан — його б не зрозуміли й затаврували як божевільного.
Він покинув житловий блок співробітників, пройшовши повз охоронців та двері, що відкривалися за допомогою пропуску — ключ-браслету — продовжив свій шлях лабіринтом ідентичних коридорів, у яких змінювались лише номери над безкінечною кількістю дверей.
— Вітаю, Гайнце, — витираючи сльози, вичавила з себе непоказна жінка, няня-помічниця, що стояла біля потрібної йому спальні.
— Доброго, — відповів Ферласенгайт, своєю холодністю викликавши у бідолахи ще більший потік сліз.
Тільки вчора черговий безцінний вихованець пішов на спокій, а чоловік, який проводив з утриманцями більше часу за будь-кого, стоїть перед нею і без натяку на сум у очах, викликаючи обурення до нестерпного болю у грудях.
— Прийшли прощатися? — з недоброзичливим шипінням запитала вона.
— Третій вже мертвий?
— Ні! — ще трохи й жінка б заверещала, подумки проклинаючи Гайнца за його припущення. — Та як ви взагалі можете так спокійно говорити таке?! У вас серця немає?
Ферласенгайтові не здалося за потрібне відповідати на таке дике у своєму невігластві питання. Він мовчки підніс руку до сканера, щоб увійти до спальні та розбудити останній живий зразок, проте чужа рука нахабно схопила його за зап’ястя.
— Гайнце, ви більше не можете заходити туди та просто…
— Чого б це?
— Ви не знаєте? — шморгнувши носом, щиро-здивовано запитала помічниця. — Вас перевели.
— Але один зразок досі живий, — скептично вимовив Гайнц.
— Не я приймаю рішення.
Гайнц раптом відчув, як всередині легенько, майже непомітно вкололо роздратування.
— Як же вийшло так, що вас повідомили про це, а мене ні?
— Звідкіля мені знати?! — нерішуче вигукнула няня. — Якщо ви тут тільки тому що «треба», то йдіть вже туди, де ви справді потрібні! Не треба стояти тут як бовдур і сипати сіль на рану! Я бачу, що вам начхати на дітей та колег, тож нема чого зображати стурбованість переведенням, неначе вас тут щось тримає! — жінку ледь не розривало від почуттів. Руки її гарячково тремтіли, а язик починав німіти через острах: все-таки кричала вона на людину рангом вище.
Гайнцу, звісно, нічого не коштувало обуритися у відповідь на таке нахабство… Проте необхідності в цьому він не бачив і тому, не вронивши жодного слова, просто пішов геть, залишаючи поглинену сумом жінку на самоті.
Незважаючи на те, що після слів помічниці в його грудях було так само порожньо, як і до, все ж він був стурбований, але скоріше загрозою у вигляді змін, ніж чимось ще. Крім того, голос, який звучав десь у скронях і дорікав Ферласенгайтові, що він надто відчужений, що лише думає про те, як переймається, але не відчуває цього насправді, лякав своєю безкомпромісністю. Як би Гайнц не намагався переконати його в тому, що щиро бажає відчути біль від утрати, той, хто сидів у його голові, продовжував знову і знову соромити його за нерозуміння, як повернути колишній дар емпатії. Втім, ймовірно, слово «бажав» варто було б замінити на «вважав за потрібне», оскільки це його «бажання» було наслідком роздумів і аналізу.
Вкрай меланхолійні кроки Гайнца поступово стали ще повільнішими, поки зовсім не спинилися. Злегка засукавши правий рукав, Ферласенгайт глянув на широкий браслет, вкритий інтерактивними написами. Серед інформації було вказано поточне місце призначення: кабінет містера Келлера. Побачене викликало пересердя. Мало того, що з якоїсь причини його викликало керівництво, у розділі «Відповідальний за об’єкти» красувався лише один пункт. Гайнц мимоволі перезавантажив список прив’язаних до нього зразків, проте персональних номерів у ньому не побільшало.
Раніше йому ніколи доводилося порсатися з клоном індивідуально, та й не збирався він це починати практикувати, тому мав намір просити знайти для цієї задачі когось більш підходящого.
І хоча він все ще нічого не відчував, абсолютно точно знав: серце без страху і тривоги не може битися так болісно швидко.
0 Коментарів