Течія, вкажи мені шлях

В цьому місяці в Храмі був якийсь кавардак. Поява Лісара на лекціях заспокоїла і надала впевненості не лише Ештону. Хлопці теж плечі розправили. Та й нові лари внесли певний дисонанс на лекціях Рікона.

Але весь цей шум і загальний рух на молодих людей вплинув позитивно. Вони трохи розслабилися і стали повертатися до звичного життя. Та й розвідники тихо влилися в загальний хаос. Новоспечені викладачі збільшили об’єм навчального матеріалу, тому лекції Ештону видавались нескінченними. А на цьому всьому фоні весь Храм вздовж і впоперек облазив Архітектор, підключивши для досліджень маленький взвод чутливих пристроїв, що снували туди-сюди. Візай і Тірей ходили за Архітектором і, очевидно, вирішили, що їхнє основне завдання вберегти новоспеченого вожака від інвалідства на основі нездорової цікавості: то страхували його, поки він щось там видивлявся з зовнішнього боку балкона, то тримали його з двох сторін, коли він подерся, все-таки, на зовнішні сходи… За всім з-під лоба спостерігав Лагор і часом рикав на молодь. З-за кутків виглядали дітлахи, втамовуючи цікавість. Храму ж, схоже, подобалось.

На тренуваннях теж все йшло не погано. Ештон кілька раз пригнав малих в Елізіум і провів їхнє тренування паралельно з практичними заняттями розвідників. Дивилися на ларів здалеку. Ештон багато переосмислив і зрозумів врешті, чому людям не можна так просто сюди приходити. Все через те, що сталося з Візаєм. Емоційна контрацепція. Щоб лари не прив’язувались до тих, хто вожаком стати не може. Але здалеку подивитись – чому б ні. Це все він розповів і Архітектору, аби потім не було проблем з купою розбитих сердець.

Мерін залюбки навідувалась і любувалась на цей цирк без коліс.

Тим часом програма Ештона запрацювала. Йому призначили аудієнцію.

– Здрастуйте. – Вклонилася Характерниця і сіла за стіл.

– Ти чому аудієнцію призначила? Ти ж в свиті. Підходь коли зручно.- Ештон і справді здивувався виверту малої.

– Це ж коли?- Запитала вона, усміхнувшись.- Перед тренуванням? Тоді Сестра і Залізна Леді з Вами працюють. Після? Так Ви в Храм біжите. А я так швидко не бігаю. А в Елізіум мені не можна. Опісля Ви займаєтесь особистими справами у себе в покоях. А опісля йдете до Повелительки.- Вона з сарказмом підняла брови.

– Гаразд.- Усміхнувся Ештон.- Здаюсь. Що ти хотіла?

– По перше, прозвітувати. Завдяки тому, що мені допомогли Вартовий, Бувалий і Кремінь, робота з інспекцією пішла швидше. Всі справи ми закрили. Якщо були недоліки – відправили звіти в відповідні відділи.

– Чудово.- Зрадів Ештон.- Молодці.

– Так.- Без зайвої скромності кивнула Характерниця.- Також я вивчила питання законів. Я багато вивчала різні форми законодавства. І в результаті підготувала проект законодавства стосовно ларів.

– Коли ти встигла?- Здивувався Ештон.

– Я над цим працюю ще з того моменту, коли Ви сказали про можливе вирішення їхніх проблем. Це мій профіль. Я співставила культуру зовнішнього світу з нашою. І прогалини заповнила.- Кивнула дівчина. У Ештона мурашки по шкірі пішли. Вона монстр. Маньяк. Так само, як Архітектор.

– Ясно…- Ештон не знав, що сказати.

– Дозвольте презентувати.- Ештон кивнув.

Загалом Характерниця доволі чітко виклала правила. І Ештон не встиг навіть знудитись. Суть була в тому, щоб грубо не порушувати їхні права живих, думаючих істот. Не шкодити їм в той чи інший спосіб.

– Що ж. Зауважень немає. Проблема в іншому. Як це реалізувати? Лари не підуть жалітися, якщо щось буде не так.- Задумався Ештон.

– Так. Тому поки що освітня діяльність претендентів і досі залишається найдієвішим способом захистити ларів… Хоча я мала одну ідею…- Засумнівалася дівчина.

– Яку?- Зацікавився Ештон.

– Перезаключення договору. Раз на якийсь період.- Невпевнено сказала вона.

– Можливо це спрацювало б…- Задумався Ештон.- От тільки розірвати закріплений зв’язок для лара – означає вірна смерть.

Обоє замовкли.

– Тим не більше, я організую нам зустріч у раді.- Сказав врешті Ештон.

– Нам?- здивувалася і зайорзала Характерниця.

– Так. Проект твій. Та і не розкажу я все так, як ти.

– Гаразд.- Кивнула вона, занурюючись у свої думки.

***

Коли Ештон зайшов у Храм, його зустріла тиша. Ештон насторожився. До нього підійшов Лагор. Ештон поглянув йому в очі.

– Що сталось? – Запитав він. Лагор напружився весь.

– Ліам не прокидається. – Сказав він. Ліам? Скільки їй, вісім?

– Що трапилось? – Запитав Ештон

– Таке трапляється. Інколи діти не прокидаються, помирають тихою смертю. – Ештон уже це чув… Серце скувало…

– Проведи мене. – Ештон не хоче бачити дитячу смерть…

– Так. Звісно. – Кивнув Лагор. І неспішно попрямував до сходів. Вони зайшли в кімнату. Там була її зграя. Ештон ковзнув по ним поглядом. Всі стояли з сумом, тугою на серці, з’юрмились, підтримували один одного.

Ештон підійшов до ліжка. Ковзнув у сприйняття. Всі її життєві процеси затухали.

– Спробуєте? – Запитав Лагор. Ештон підняв на нього очі. Лагор дивився на нього з надією, біохвилі ж закрив. Та невже Ештон не побачить цього в очах? Біохвилі йому і не потрібні, аби збагнути, що відчуває цей непривітний чоловік. Він не хоче її смерті. І Ештон розділяє ці почуття.

– Я не всесильний. – Попередив Ештон. Не хоче він давати марну надію.

– Так. Я розумію. – Сказав він. Ештон кивнув і сів поруч з ліжком.

Серце Ліам билося тихо. Мозок затухав. Ештон занурився у медитацію легко. Ештон сковзнув свідомістю по її тілу. Але всі біоритми були майже не відчутні. Енергії теж не було. Ештон просковзнув по енергетичним хвилям, шукаючи джерело, але воно не було сяючим. Воно було… наче жарина десь далеко, так далеко… Цей помітний, але далекий жевріючий вогник, майорів десь попереду, але зникав, щойно до нього наблизишся, наче міраж. Ештон облишив ці спроби, зрозумівши, що він втрачає час. Виринув і окутав її потужним вихорем енергії, а потім насильно став годувати кожну клітинку життєвоважливих органів. Опісля сковзнув до мозку і насильно годував і його. Згодом залишив її тіло в такому стані і знову повернувся до джерела. Це було складно. Він ніби тримав її тіло на пальці витягнутої руки, а іншою намагався дотягнутися до джерела.

Він не міг відшукати вірний шлях – жарина розтавала в долоні, плутаючи сліди. Ештон відчув відчай. Зупинився. І прислухався. Тиша. Вакуум. Нічого немає. Та Ештону це відчуття знайоме. Наче в Храмі. Це і є її душа. Він вже тут. Це простір її душі. От тільки образів немає. І свідомості. Проте… Простір і образи – нероздільні. Якщо він на місці, то і образи тут. Він лише їх не бачить.

“ХієдХайн”.

Енергія відгукнулась. Виринула з нього, окутала його ілюзорне тіло.

“Вкажи мені шлях.”

І стрічки зринули довкола, освітили простір, розірвали темряву. Заструменіла в різних напрямках, шукаючи Ліам. Шукаючи її звіра.

Ештон вмить став на чотири лапи. І Мунлайт злинула з місця. Помчала, ступаючи по стрічкам, вона бігла, а ХієдХайн розірвала простір перед лапами і Мунлайт ввірвалася в світло. Вона з розгону накинулась на звіра, що здавлював горло Ліам. Звір відкотився, не чекаючи удару. Тоді став на чотири лапи і кинувся на непроханого гостя. Та Мунлайт рявкнула. І рик ехом забився об світло душі Ліам. Звір присів на чотири лапи, затис хвіст між ілюзорною підлогою зі світла і пузом, притис вуха. Мунлайт вдарила його хвилями – одною за іншою. І звір заскавулів, втисся в підлогу. Та Мунлайт владно наступала, нависла над звіром, з її пащі зривався рівномірний рик. Жовті очі горіли люттю. Енергія наповнилась загрозою. Звір превернувся на спину, підставив живіт, вивернув голову набік, підставляючи шию, жалібно заскавулів. Мунлайт рявкнула біля його шиї, ставлячи крапку. Тоді розвернулася і направилась до Ліам.

Її духовне тіло було скалічене. Вона лежала, зовсім втрачаючи себе. Мунлайт ніжно, невагомо, огорнула її енергією. Огладила її рани. Та не знала як допомогти. Мунлайт не вміла лікувати – лише вбивати. І туга затопила її серце. Нестримний жаль затопив її душу. Ештон не міг ридати над Ліам тут, та його душа могла. Ештон вмів приймати поразки. З честю та з гордістю. Та… Не смерть восьмирічної дівчинки… І Мунлайт завила. Заридала. Вона огорнула теплом її духовне тіло. Та цього було недостатньо.

Мунлайт обернулася до звіра і рикнула на нього. Вона схопила його за шкірку зубами і приволокла до Ліам. Він, не піднімаючи очей, ліг поруч. І його енергія потоком хлюпнула у тіло Ліам. Звір привстав і наблизився до Ліам. Та Мунлайт бачила, що Звір наляканий. Він не нападе. Він боїться Мунлайт. Він схилився над нею. Мунлайт заричала, попереджаючи. Та звір не шкодив – він став зализувати її рани. І Ліам відкрила обезсилено очі.

Мунлайт встала. Відштовхнулась і злинула у путь. ХієдХайн наздогнала, окутала господаря і повернулась на місце.

Мунлайт бігла в темряві. Та не бачила виходу. Вона зупинилась. Ештон не боявся. Якщо це буде його останній шлях – то він того вартий. Він помре в бою за життя. Але… Невже і справді час? Він надто багато обіцяв Мерін, аби не повернутися. Він не доробив справи у Храмі. І не привів Характерницю у раду. Його чекає його сім’я. Сірін чекає його. І Рікон. Ештон хмикнув, усміхнувшись. Рікон.

Він покликав його енергію з печаті. І вона засяяла яскравим маяком. Ештон полинув свідомістю на зустріч з гарячою енергією його… Друга?

Ештон відкрив очі і глибоко вдихнув, ніби виринув з води, а тепер задихався. Аж легені горіли. Він схопився за серце, яке билося, ніби наздоганяючи ритм. В очах потемніло.

Роззирнувся. Ліам непорушно лежала з відкритими очима під його долонею. Діти навколо затамували подих. Лагор налякано дивився на нього круглими очима. Рікон і Сірін стояли поруч. Теж налякано.

Ештон облизав губи.

– Довго…. Я? – Хай кажуть. Сил нема.

– Так… Години чотири. – Сказав Лагор.

Ештон перевів погляд на Ліам.

– Можеш прикликати звіра? – Спитав він, все ще задихаючись. Дівчинка покивала.- Давай.

Вона створила йому енергетичне тіло. І за мить звір ожив. І агресивно заричав, оглядаючись на всіх. Ах же паскуда така…

Ештон рикнув на нього, імітуючи лара, і прибив досить потужною хвилею. Звір присів і заскавулів.

– От же чортеня. – Пробубнів Ештон. Всі на нього вирячились. Він безсило встав і вийшов з кімнати.

Ештон прошкандибав в напрямку своєї кімнати. Кілька поверхів вниз по сходах тяжко йому далися. І в кімнату чи то сил не було зайти. Чи то охоти.

Він прихилився до колони і підняв погляд на сяйво вгорі.

Поруч з ним приземлився, десь з верхнього балкону, Лагор.

– Дякую. – Сказав він. Ештон на нього подивився.

– Я її не врятував. – Сказав Ештон. – Її смерть – питання часу. – Він поглянув Лагору в очі. Той ковтнув під поглядом Ештона. А потім кивнув.

– Все одно дякую. В її віці зайвий місяць багато значить. – Сказав він і стиснув болісно губи. Ештон хмикнув.

У душі Ліам дисбаланс. Її звір надто сильний. А людиноподібна частина душі – надто слабка. Звір намагається захопити верх. Але отримавши перемогу – не може захопити тіло. Тому що свідомість і тіло керуються людиноподібною частиною душі. А енергетичне тіло належить звіру. І лише коли обидві частини душі в мирі між собою – потоки енергії збалансовані.

Що ж тут Ештон вдіє? Ештон підняв очі до потоків світла в Храмі. Потрібно відновити сили.

Ештон сів у воду прямо тут. На балконі і сковзнув у медитацію. Тиша зустріла його привітно і легко.

《Йти в душу до помираючого небезпечно.》- Дорікнув хлопчик.

《Ви теж загинули так?》- Запитав Ештон.

《Так. Це була моя вина.》- Відповів звір.

《Ми були надто молоді.》- Сказав хлопчик.

《А я був надто нетерплячий.》- Сказав звір.

《Чи є спосіб їй допомогти?》- Запитав Ештон.

《Немає способу змусити текти ріку назад.》- Відповів звір.

《Немає способу уникнути порогів.》- Сказав хлопчик.

《Але ж можна навчитися плисти по ріці?》- Спитав Ештон.

《Можна.》- Погодився хлопчик.

《Та для цього потрібен час для Ліам. І терпіння для Звіра. А у них цього немає. Ти не можеш обрати замість них. Ти можеш спробувати їх вчити. Але… Вони повинні самі шукати баланс. А той, хто не знайде – загине. Такі закони буття. Така наша природа.》 – Сказав звір.

《А якщо прив’язати їх до душі стабілізатора раніше?》- Запитав Ештон.

《Ні. Це не допоможе. Баланс починається зсередини. А потім лише доповнюється ззовні.》 – запевнив хлопчик.

Схоже час вертатися. Ештон відчуває, що його душа вже не тремтить від холоду.

《Так. Тобі час йти.》- сказав хлопчик.

Ештон виринув з медитації. Він підняв очі вгору. Сяйва, здається, було менше.

Він піднявся і таки потрапив у свою кімнату. Просто ліг і замислився.

В двері постукав Рікон і Сірін.

– Так. – Покликав він. Вони зайшли. Ештон спробував підсунутись на ліжку, але для трьох на односпальному місці явно замало місця. Окрім того він в усьому мокрому… На підлозі ж сидів. Ештон зітхнув.

– Зачекайте. – Ештон встав. І просушив потоком теплої енергії одяг і ліжко. Тоді влігся набік під стіну. Малі запрошення зрозуміли. До Ештона притулилася Сірін, а Рікон ліг скраю. Ештону подумалось, що нарешті вони лежать зі зграєю у повному складі. Це його насмішило.

– Що? – Підняв голову Рікон.

– Та думаю, що вся зграя в зборі. – Як не дивно, Храм відізвався.

– Так. – Сірін потерлася об плече Ештона.

– То що? Хто в якій ланці? – Піддів Ештон.

– Ми з Сірін з тобою в фундаменті. А Храм – основа. Або специфічна ланка, як ти називав. – Відповів, на здивування Ештона, Рікон впевнено і без заминки.

– То ти в собі впевнений? – Підсміявся Ештон. Рікон на нього поглянув досить виразно. Лари взагалі підтрунювання не розуміють.

– Ти хочеш, щоб я мав іншу позицію? – Він не образився. Але якийсь біль в душі прострелив. Рікон дивився в очі Ештону, затамувавши подих. Ештон відчув укол совісті.

– Ні, Рікон. Я просто хотів дізнатися, що до чого. Вибач, що жартував. – Серйозно сказав Ештон. Рікон дослухався до його хвиль. І полегшено підсунувся трохи ближче, наскільки дозволяла Сірін, що лежала між ними.

– Ти в праві змінити позиції в зграї.- Сказав він і обійняв Сірін за талію. Прикрив очі.

– Розкажи про це детальніше. – Попросив Ештон.

– Ну… Що розповісти? – Спитав Рікон.

– Хм… Як на мене, в зграї Райда дивні порядки. Мені стало цікаво. – Сказав Ештон. Рікон зацікавився, судячи з хвиль, але не поворушився.

– А що там не так? – Спитав він. Ештон усміхнувся.

– Хитриш? І сам же знаєш. – Ештону було цікаво так говорити з Ріконом. Виводити його на відвертість.

– Ну… – Рікон зніяковів.

– Він хоче, щоб його похвалили, як вожака. На фоні зі зграєю Райда у нас в зграї все було ідеально. – Встряла Сірін і Рікон почервонів від сорому. Але мовчки. Ештон усміхнувся.

– Ну, я взагалі не розумію згідно яких критеріїв у вас підбираються омеги. У деяких групах в людей, в школах, наприклад, теж зустрічається булінг. Тобто якось вибирають кого гнобити. Якийсь слабкохарактерний заучка. Чи просто закрита людина. Чи… Якщо вирізняється якось. Не знаю… Важко мені так казати. Я сам нікого не гнобив. І вважаю, що це ницо. У мене у взводі такого не було. То словом… До чого це я? Лекан, в моєму уявленні, в цей образ не вкладається. А Рісан? Та він на вожака більше схожий, ніж Райд. – На цьому моменті Рікон пирснув. Сірін теж захихотіла. – Що? – Не зрозумів Ештон.

– Та нічого. – Стримуючись, щоб не сміятись, сказав Рікон. – Райд просто безмозглий. – Не витримався і знову пирснув, але чесно намагався не сміятись.

– Та ідіот він, Ештон. – А от Сірін не стримувалась, сміялась відкрито. – Підім’яв під себе силою, до кого руки дотягнулися. А що з цим робити не знає.

– І зграя мирилася? – Намагався вникнути Ештон.

– Лекан пробував кинути виклик. – Пояснювала Сірін. – Але програв Райду. Він хоч безмозглий, але сильний. Як фізично, так і духовно.

– Так, волі в нього на трьох дурних.- Пожартував по своєму Рікон. Сміх його аж розпирав, він ледь уже тримався.

– Так. – Хихотіла Сірін. Відчуття гумору у них специфічне. – А потім… – Сірін зітхнула, посерйознішавши. – Райд відкремив Лекана від зграї. Щоб іншим не повадно було…

– А Рісан розумів, що йому Райда не здолати. Тому і сидів мовчки в основній ланці. – Погодився Рікон.

– Так він міг хоч рот відкрити, да за своїх заступитися перед іншими зграями. – Пояснювала далі Сірін.

– Були б ми не в Храмі… – Рікон урвав себе напівслові. Ештону це не сподобалось.

– Що було б? – Спитав Ештон.

– Всі діти в зграї були б від Райда. От що. – Договорила Сірін за Рікона.

– Хм… – Задумався Ештон. – А Стайван що?

– А що Стайван? – Запитала Сірін.

– Ну… Все його влаштовувало? – Вникав далі Ештон.

– Вони… Фундамент зграї. – Стенув плечима Рікон. – Один одного варті. Ештон задумався.

– Якби Райд раніше Стайвана пішов би з Храму, то Стайван зайняв би його місце. – Навела ще аргумент Сірін.

– Тобто в головну ланку входить вожак, його права рука, що в разі необхідності замінить вожака… – Підсумовував Ештон.

– І їхні пари. – Кивнув Рікон.

– І всі вони мають плюс-мінус один світогляд. – Підсумував Ештон.

– Точно. – Підтвердив Рікон. – А інші поступово приєднуються вже до цієї ланки на правах підконтрольних членів зграї.

– Переважно до основної ланки. – Доповнила Сірін. – Але інколи відокремлюються дрібніші ланки, якщо їм зручніше разом. Рікон не дарма похвали хотів. Він був хорошим вожаком.

– Сірін! – Шикнув Рікон.

– Що Сірін? – Відрявкнулась дівчина.- Правду кажу. Кожен був на своєму місці. До Рікона всі приєдналися зі своєї волі, а не зі страху. Рікона всі поважали. Він допомагав всім, як міг. І всі за його спиною, були наче за стінами Храму. Одного разу навіть з Райдом бився.

– І що? – Поцікавився Ештон.

– Переміг звичайно. – Сірін пишалася Ріконом. – Рікон не лише сильний, а й розумний. Його важко перемогти. Ще й воля… Велика.

– Хоча в тебе значно більша. – Додав Рікон.

– Ой… У людей воля завжди більша. Ще й з Ештоном себе порівнюєш…- Закотила очі Сірін. – Та він взагалі на людину не схожий. Мовчи вже…

– То… Ти міг би підім’яти його зграю під себе? – Звернув Ештон розмову у потрібне русло.

– Так. Міг би. Або частину зграї. – Погодився Рікон.

– Зазвичай дівчат забирають. – І далі доповнювала Сірін. Ештон здивувався. Але це… Вписується в їхній устрій…

– Чому ж не зробив цього?

– А який сенс, Ештон? – Відкрив очі Рікон і зустрівся поглядом з Ештоном. – Я вже був в розподільчому класі, коли він напав. Який сенс уже був їх смикати?

– Думав, мабуть, що раз Рікон дестабілізувався, то став слабший. – Припустила Сірін.

– Ясно… Цікаво у Вас все. – Сказав Ештон.

– Шкода, що твоя пара не в твоїй зграї. – Притулила Сірін чоло до плеча Ештона.

– Хотіла б з Повелителькою в ліжку полежати? – Засміявся Ештон. Сірін не відповіла. А Ештон насправді дивно почувався. Так же і справді могло би бути… Тобто… Вони обговорювали цей варіант… І… Ештон зітхнув подумки… Мерін схилила тоді перед ним коліна… І казала, що була готова визнати його вищим над собою… Ештон посерйознішав. – Сірін, чому ти хотіла б цього?

Сірін зробила паузу. Задумалась.

– Справа не в тому, що вона Повелителька. Справа в тому, що вона… твоя пара. Без твоєї пари… зграя не повна. Пара вожака дуже важлива. Це серце зграї.

– Як я – серце Шазарії. – Засміявся Ештон самоіронічно.

– Так. – Погодилась Сірін. – Стать тут значення відіграє дуже відносне.

– Хм. Тобто жінки можуть бути вожаками? – Уточнив Ештон.

– Можуть. Хоча в ларів це рідко буває. – Відповів Рікон. – Просто рідко буває, щоб лар-дівчина була справді достатньо сильна в порівнянні з хлопцями, щоб відстояти свою позицію.

– Але з людськими жінками лари часто заключають договори. – Продовжила думку Сірін.

– Заключали. – Виправив Ештон. – А тепер? Коли лари самі обирають коритися чи ні, хтось підкориться жінці?

– Думаю, так. – Сказав Рікон. – Битися ж їй не треба буде ні з ким, аби укріпити свої права. Достатньо визнати її вожаком.

– Сірін, а ти можеш виконувати функції моєї пари в зграї? Тобто я маю на увазі… – Запанікував Ештон.

– Я розумію, не хвилюйся. – Усміхнулась Сірін. – Я вже це роблю. Пара вожака повинна дбати про зграю. Повинна… Дослухатися до зграї. Відчувати потреби. Я цим займаюсь. Стараюсь… В новій зграї не так просто…

Ештон усміхнувся і погладив Сірін по голові. Вона відізвалася якимись лоскітними хвилями. Ештон знову посміхнувся. Всі мирно затихли. Лари задрімали, а потім і зовсім поснули. Ештону не спалося, та й рано ще – день надворі.

Ештон тихесенько вислизнув з ліжка, потім і з кімнати. Й пішов… Ноги його несли самі… Він і уточняти ні в кого не став, де шукати Мерін. Він знав. Відчував її біохвилі. Так легко було їх знайти. Значно легше, аніж вибратись із помираючої душі. Ештон пройшов до тронної зали. Пройшов повз стіл, де відбувався якийсь раут. На нього ніхто не звертав уваги, зайняті один одним. Ештон зайшов за ширму й зловив фіолетовий погляд. Як же він її кохає. Мерін відізвалася – привіталася хвилями, і Ештон виринув з прострації. Видихнув.

– Привіт, кохана. – Сказав він і намірився вже йти і сісти біля її ніг, як завжди. Аж раптом… Наткнувся поглядом… На ще один… Трон? Він перевів запитальний погляд на Мерін.

– Складеш компанію? – Запитала вона. Ештон усміхнівся кутиком рота. Сів поруч. Ештон відчув себе… Дивно. Спробував вмоститися. Але справа ж не в тому. Скоса глянув на Мерін. Вона підсміялася з нього.

– А де наложник? – Тепер зліва сидітиме? – Спробував він заглянути за трон з іншого боку. Хоч і відчував, що там нікого немає.

– Ні. – Розсміялася вона. – Тепер мені достатньо великих прийомів їжі. – Ештон скривився від огиди, коли згадав про оргію. Мерін розхихотілася. – Але ти мене так ситно годуєш останнім часом, що, мабуть, я і без цього з часом зможу обійтись.

Ештон зацікавлено на неї поглянув.

– Справді? То може мені більше старатися? – Капосно і хитро потягнувся він за поцілунком, усміхаючись. Мерін на поцілунок відповіла, але хихотіти не перестала, навіть цілуючи Ештона.

– Тут уже справа в кількості. А не в якості. – Пробувала вона вгамуватися.

– Ааа то це взагалі не проблема.- Запевнив Ештон. Мерін знову вибухнула новою хвилею сміху.

– Не сумніваюсь. – Широко вона йому усміхнулась і вгамувалась, зітхнувши. – То що у тебе сталося, серце моє?

Усмішка Ештона сповзла. Він перевів погляд на раут. Тут, як і раніше, затишно не було.

– Одна дівчинка… Лар. Вона… Ледь не померла сьогодні. – Він поглянув на Мерін. Вона слухала. Ештон стис губи. – Я втрутився. Вона вижила. Але… Тепер це лише питання часу. – Мерін уважно дивилася на Ештона.

– Ти виринув з помираючої душі? – Перепитала вона.

– Угу. – Підтвердив він. Мерін видихнула. Тепер тільки Ештон усвідомив, що вона чекала відповіді, затамувавши подих.

– Ти… Заглибився в її душу? Як під час глибокої медитації? І виринув? – Уточнила вона.

– Так. – Ештон зітхнув. – Але, думав, що вже не повернусь в якийсь момент.

Мерін невіряче дивилась на нього.

– Як тобі це вдалось? – Вражено запитала вона.

– Ну… Я використав як маяк енергію Рікона з печаті. – Ештон підняв руку з печаттю. Мерін іронічно хмикнула, залишивши погляд на непримітних точках.

– Тобто… Ти просто використав маяк. – Поглянула вона йому в очі.

– Так. Я так повернувся… – Підтвердив Ештон.

Мерін притулила пальці до виска і в заперечному жесті мотнула головою.

– Якби це було так просто… То… Ти уявляєш, скільки алубі загинуло, намагаючись врятувати рідних, таким чином? – Запитала Мерін і поглянула йому в очі.

– Ну… Я думав про не завершені справи. Про тебе і обіцянки тобі дані. Про сім’ю. А, і Характерницю згадував. Що маю її на раду привести. Впевнений, вона буде керівником в майбутньому. Ммм… – Ештон стенув плечима. – Було дуже темно. І я думав про те, що моя смерть не така погана – я б помер в бою, борючись за чиєсь життя. Для солдата краще не придумаєш. Але ж… Ну, було для чого вертатись. – Він знову перевів на неї погляд і побачив її уважний погляд, привідкриті вуста.

– В бою? – Спитала вона.

– Так. Я бився зі звіром дівчинки. Він знищував її людиноподібну частину душі. Тому частина ларів і не доживає до зрілого віку. Не знаходять баланс між двома частинами своєї душі. – Кивнув Ештон. Задумався. Потім скривився, відвівши погляд. – Ну, як бився… Залякав його швидше. Він особливо проти мене виступити не зміг. – Ештон зітхнув і поглянув знову на Мерін. Вона уважно слухала, усміхнувшись кутиком рота.

– Ти, звичайно, дивувати не перестаєш. – Сказала вона. Ештон не зрозумів в чому річ. Нерозуміюче поглянув на кохану. А потім продовжив розповідь.

– Словом, те що я зробив спрацювало, як тимчасова міра. Але вона все одно загине, щойно звір отямиться і знову нападе. І я не знаю що мені робити. – Завершив Ештон.

– Тобто. Тебе хвилює не те, що ти ледь не помер. А те, що ти не знаєш як допомогти цій дівчинці. – Уточнила Мерін серйозно.

– Ну, не помер же. Помедитував, енергію відновив, полежав. Та й добре все. А вона то на межі гибелі. – Пояснив Ештон, хоч і був певен, що все й так зрозуміло.

– Ясно. – Сказала Мерін. – Більше цінуй своє життя. – Серйозно настановила вона. – Ти звик жити як солдат. Але ти вже не солдат. Ти Серце Шазарії. Моє серце. Не смій розмінюватися своїм життям так просто. – Мерін не відпускала Ештона поглядом. Він усміхнувся.

– Я розумію. Я просто не знав, що це так небезпечно. Наступного разу я подумаю двічі. – Відповідь Мерін не задовільнила. І вона незаловолено відвернулася. – Кохана, не очікуєш же ти від мене, що я сидітиму, склавши руки, коли знатиму, що можу щось зробити? Врятувати когось? Або боротися за щось? Чи не за це ти мене покохала? – Мерін поглянула йому в очі невпевнено. А потім зітхнула, усміхнувшись.

– Будь обережнішим. – Торкнулась вона до його щоки.

– Так. Звичайно. Це я пообіцяти можу. – Усміхнувся він, зловив її пальчики, поцілував.

– То… Які є ідеї? Ти зараз про ларів точно знаєш більше, аніж я. – Засміялась Мерін. Ештон заусміхався. Мабуть, вперше комплімент в шазарійській манері досяг бажаного результату.

– Ну… Енергетичне тіло, що створюють лари, є вмістилищем для звіроподібної частини душі лара. – Мерін здивовано перевела погляд на Ештона. Він кивнув. – Так, це не просто ілюзія чи проекція. В той момент, коли лар підтримує енергетичне тіло в реальному світі, звіроподібна частина душі знаходиться в ньому. Таким чином… Ця частина душі отримує певний доступ в реальний світ. Адже, зазвичай… Вона всередині. В підсвідомості. Навіть не так. Підсвідомість лара, інстинкти – це і є ця частина душі. І виходить, що коли лар випускає звіра, то вивільняє і свою підсвідомість… – Роздумував Ештон в голос.

– Інакше кажучи, лар повинен дійти згоди з звіром у реальному світі, коли обидві частини душі на однаковому рівні свідомості. – Припустила Мерін.

– Ну, або ж глибока медитація. Коли свідомість опускається вглиб до підсвідомості. Це було б ефективніше. Адже тоді і їхні тіла будуть в одному просторі.- Погодився Ештон, доповнивши.

– Але не кожен лар має такого партнера, як ти. – Хмикнула дівчина. Ештон зітхнув.

– Ну, далі щось придумаю. – Заключив Ештон.

– Не сумніваюсь. – Засміялась Мерін. Ештон хитро поглянув на неї. – Що, коханий?

– То… Тепер у мене теж є трон? – Хитро оскалився Ештон.

– Пф… Давно пора. Просто ніяк не могла вирішити: робити два окремих трони, з’єднаних бильцем, чи просто один широкий, типу софи. – Підперла вона підборіддя кулачком у своїй звичній манері.

– І чому ж зупинилась на першому варіанті? – Поцікавився Ештон.

– О, ну, я вирішила, що так для підданих буде чітко зрозуміло, що у тебе є своє місце у Шазарії. В іншому ж випадку, складалося б таке враження, ніби у нас одне місце. Хоча софа зручніша. – Беземоційно пояснила вона.

– А ти постав крісло-качалку. Або якесь таке круте, з підставкою під ноги. Або взагалі гамак собі повісь.- Почав Ештон доводити все до абсурду але з серйозним тоном. Мерін покосилася на нього. Ештон не витримав і почав сміятись. Мерін здивовано на нього поглянула. – Вибач, кохана. Постараюсь більше не піджартовувати так.

– Та ні. Жартуй. – Зачаровано вона поглянула на нього. – Просто раніше ніхто так не робив.

Ештон усміхнувся їй ніжно. І поцілував. Як же він любить цю жінку.