Тепло твого полум’я

Напарник зомлів настільки несподівано, що Енджі заледве встиг підхопити його тіло. Ясно-бліда, майже сіра шкіра Яструба зливалася з його бинтами на обличчі і тулубі: деякі вже були лепкими від крові, напитувалися нею ніби губка водою. Її щупальця розповзалися по рукам і тулубу, занирювали під лікарняну рубаху перефарбовуючи її у криваво-червоний.

Життя покидало хлопця настільки стрімко, немов бігло марафон, просочуючись піском крізь пальці і спливаючи яскравою рубіновою фарбою на підлозі.

— Яструбе, прошу тримайся! — знервовано шепотів Енджі, несучи напарника на руках.

Багато втрат близьких несуть за собою розуміння того, що ще цінного в тебе залишилося. Що ще це життя не змогло у тебе відібрати, бо ти міцно вчепився руками і зубами у це, відмовляючись віддавати найдорожче.

Чому втрачати настільки боляче? Певно, тому, що така людина вартує великої частити твоєї душі і, вмираючи, забирає її із собою.

Яструб, здається, став для Ендевора насправді дорогою людиною, кимсь настільки ж рідним, як і його сім’я.

Шкода тільки, що розуміння цінності приходить разом із розумінням ціни.

***

Лікарі “шаманили” (а іншими словами ті маніпуляції не можна було назвати) над тілом героя номер 2 вже більше години. Деякі вибігали з реанімаційної хапаючись за голову, інші — спокійно знімали закривавлені рукавички біля входу до тої кімнати і похмуро дивилися на Енджі, ніби натякаючи, що його присутність тут нікому не допоможе. Але вони його не проганяли до своєї палати, бо розуміли: люди сприймають смерть по іншому, вони її бояться.

“Але ж герої стикаються з нею, майже так само часто як і лікарі” — скажуть деякі і, в певному сенсі, будуть праві. Однак, це таке огидно-склизке відчуття втрати підкрадається тихо, немов хижа голодна тварина до своєї здобичі, аби так само спокійно впустити гострі пазурі їй в горлянку.

Смерть лякає усіх: від малої дитини до старця. Лякає героїв, лякає і лікарів, які борються за кожне життя, шкода, але ж не можна врятувати усіх…

Задушливий ком застрягає у горлі коли розумієш, що зараз ти знову можеш втратити. А ще гірше, коли усвідомлюєш те, що нічого з цим не можеш зробити, хіба що, молитися, якщо Ви вірите в Бога.

— Не хвилюйтесь занадто сильно, — заговорила до Ендевора світловолоса дівчина з легкою тінню втоми на обличчі. Здається, що вона є молодою лікаркою чи, може, медсестрою, але замислитися про це Енджі категорично не міг: не виходило розімкнути коло нав’язливих думок про можливу смерть колеги.

— Може вони, — тяжко посміхнулася дівчина, показуючи на своїх колег. —  Не дуже-то й привітні і, іноді здається, що вони зовсім не вміють співчувати, однак, коли ти кожен день бачиш, як на хірургічному столі помирають з десятки людей, вже не сильно перемаєшся перед тобою живий чи мертвий.

Енджі припік її гірким поглядом, ніби хотів відрізати їй язика за подібні слова, і тяжко зітхнув повільно огинаючи очима коридор і фокусуючись на своїх міцно стиснутих долонях.

Дідько…

— Що Ви хотіли, Пані? — процідив він, розпрямляючи спину, що встигла заціпеніти від довгого згорбленого сидіння.

— Вам слід повернутися у палату, — твердо відповіла дівчина якось штучно посміхаючись і потупотіла далі коридором, але через хвилину обернулася і крикнула. — Якщо хочете, я можу Вас сповістити, коли він прокинеться, — ще яскравіше посміхнулася вона і завернула найближчим поворотом, який вів до іншого відділення лікарні.

***

Минуло ще кілька хвилин, може з годину, чи навіть дві (байдуже скільки!), поки втомлений розум першого героя нарешті вирішив, що сидіння біля операційної нічого не дасть.

Ноги відчувалися ватними. Енджі, підвівшись, спробував ступити крок, він ніби сам тільки-но вийшов з-під наркозу і намагався самостійно пересуватися. Жахливо хотілося пити, у роті язика хтось приклєїв до піднебіння, а шлунок скручувало у невидимий вузол, проте їсти не хотілося зовсім. Було таке відчуття, ніби якщо він би щось з’їв, то неодмінно б їжа вийшла назад через рот.

Ендевор повернувся в свою палату і довго перекочувався з боку на бік намагаючись заснути. Невимовна тиша лікарняної кімнати і розпач цього дня плели нерви у дивацькі павучі сітки, які ловили кожну нав’язливу думку і закручували її у своїх тенетах. Вони знущалися над розумом, роблячи сни занадто реалістичними, болючими і безпомічними.  Снодійне разом із заспокійливий у крапельниці принесли лише ближче до ранку, проте якби не наступні слова лікаря, певно, Енджі ніколи б не заснув цієї ночі.

— Яструб спить, критичну крововтрату вдалося затамувати і зараз його стан стабільний, проте, я не можу обіцяти, що він прокинеться найближчим часом, — на одному подиху відчеканив лікар. — Йому занадто сильно перепало у тій війні, рани затягуються прекрасно, але… — він завагався на мить.

Ендевор пильно вдивлявся у вираз обличчя лікаря, ніби намагаючись прочитати його думки.

— Але його квірк зараз дуже нестабільний. Я перший раз бачу, щоб гени були настільки мобільними і могли видозмінюватися впродовж життя хоча б раз, а тут вони перестрибують між хромосомами майже щохвилини! — активно жестикулював чоловік. — Таке відчуття, що його здібності завжди були у придушеному стані і зараз, коли він втратив крила, вони мають можливість розвитися у новому прояві.

— Але ж він буде жити? — з надією запитав Енджі, на що лікар лагідно припідняв куточки губ у спокійній усмішці. Таку зазвичай показують, коли бачать турботу коханого за тим кого він любить, або коли мати піклується про своє дитя.

— Так, безперечно. Як я вже сказав, зараз його стан стабільний. Але він потребує постійного пильного нагляду спеціалістів: ми не знаємо, як зміняться гени і чи зможе його тіло прист…. правильно пристосуватися до цього, —  якомога м’якше повідомив лікар, помічаючи тривогу в очах героя номер один. — А тепер я поставлю вам крапельницю. Треба відпочити і спочатку попіклуватися про себе, ваші рани теж не були легкими.

За декілька хвилин ліки почали діяти і Енджі провалився у сон.

***

Два тижні по тому

У офісі героя номер 1 знову кипіла робота, кожен з сайдкіків точив свій піт*(1)  на благо суспільства: усе частіше працівники навіть спали на місці, де вони працювали, бо не встигали додому, а точніше, не хотіли туди йти.

Після страшного побоїща пройшло вже доволі багато часу, однак, ані герої, ані звичайні цивільні, не поспішали повертати до своїх домівок: люди просто боялися, а героїв вдома, наодинці з собою, просто з’їдало почуття провини.

Вечір червонів яскравим заходом сонця, що перетворював скляний будинок на велику малиново-помаранчеву лампу посеред інших малих будівель, якими були всіяні численні понівечені вулиці міста. Їх поступово відбудовували або просто зносили, тому багато гарних місць були зрівняні з землею і поховали там пам’ять про гарні зустрічі і усміхнених людей.

Було таке місце і для Ендевора:  навпроти його офісу, якщо йти головною вулицею і завернути два рази вліво, то у пам’яті можна було б натикнутися на улюблене фаст-фуд кафе Яструба, куди той зазвичай затягував свого напартика на 5-ти хвилинну перерву і після цього дійства був ще усміхненішим і, у той же час, ще більш дратуючим ніж завжди. Але він був ще й трохи по дитячому щасливий, навіть, якщо це не завжди можна було розгледіти незнайомцю.

Це місто змінювалося на твоїх очах, кожен день його рельєф набував іншого вигляду, з’являвся новий колорит і посірілі фарби зруйнованого життя розквітали свіжими емоціями.

Але, на жаль, що не все можливо відбудувати, і не всі рани можливо зцілити…

Ендевор розбирав документи, що накопичилися за час його лікування у госпіталі і підпираючи однією рукою підборіддя, вже в десяте перечитував  лист – погрозу … лист – попередження на своє ім’я від Геройської комісії. Йшлося у тому попередженні про те, що якщо герой номер один або хто-небудь інший пов’язаний з Ендевором почне шукати інформацію про зв’язок Комісії і Яструба, то може отримати кримінальне покарання за розкриття державної таємниці і викрадення секретної інформації.

Енджі, вже вдесяте переглядаючи лист, ставав все похмурішим,а краї паперу починали тліти від високої температури його пальців. Якщо Комісія аж настільки переймається, це означало, що як мінімум щось тут не чисто, а як максимум Яструба треба рятувати. Судячи з усього, що Ендевор розкопав за останні дні, було зрозуміло, що герой номер 2 — це проект Геройської Комісії, але аж ніяк не бажання самого Кейго Такамі, нині відомого як Яструб. Дитячі роки цього героя були схожі на пекло на землі, дивно, що Енджі не помітив візуальну схожість героя номер 2 із одним злодюжкою, якого схопив багато років тому. Хоча… Це не може бути дивно! Не може! Бо Яструб зовсім інша людина, взагалі не схожа на свого покидька-батька.

У двері постукали і, після того як Ендевор буркнув щось типу “заходь”, до кабінету увійшла зеленоволоса помічниця героя. Вигляд дівчини був не найкращий, здається, вона не спала нормально вже більше тижня, але все рівно якось примудрялася трошки по дикому кривити губи у хижій посмішці після виконування тяжкої геройської роботи, а на додачу, ще й офісної.

— Тобі б кави випити, або снодійного — промовила героїня протягуючи босу дві філіжанки: в одній була чорний міцний зарад бодрості, а у іншій тепла вода з  заспокійливою м’ятою і  розчинена таблетка для сну. Такий собі малий вибір і, можливо, прохання відпочити.

Ендевор покосився на неї мимученим поглядом і потягнувся за кавою, на що отримав тяжких видих героїні, що сподівалася вкласти свого боса поспати хоча б на 5 годин. І не встиг той ковтнути, як до кабінету просто влетіла Міруко вибиваючи філіжанку із рук.

1. Точити [свій] піт — тяжко працювати на кого-небудь.