Теплий світанок

Сонце почало боротьбу з місяцем та помаленьку забирала кожний клаптик території, де мирно спали мешканці району Бойчука. Сонячні зайчики вже почали битися в віконця дітей, які вже збиралися на вулицю, щоб розпочати свій ‘загружений’ графік.

Мико сам не спав уже години дві, бо сусід зверху вирішив попрактикувати гру на гітарі. Спочатку, він намагався проігнорувати такий ‘будильник’, але зрозумівши, що це буде йти довгенько, хлопець лайнувся та поплентався на кухню. Вийшовши з затишної зали та пройшовши декілька кроків музика стихла.

-Лярво, серйозно? Капець, а не ранок, бринчав 20 хвилин, а тепер на спати?- прошепів юнак.

Але робити нічого, сон вже покинув його повністю. Зайшовши до кухні та наливши води в чайник, він почав чекати коли він закепить. Діставши пакетик м’ятного чаю та улюблену білу чашку, голова була зайнята думками.

Він знав, що назва вулиці була дана непросто так. Біля цього району був розположен художній університет, хоча раніше його називали академією.

-Треба буде подивитися на нього, все ж таки поруч живу.. -задумчиво прошепотів парубок, щоб не створювати ще більше шуму.

Почувши, що чайник вже кликав на чай, парубок швидко взяв свою чашку та налив туди окропу. Закинувши пакетик, він роздивлся тоненькі лінії, які з’являлися в його біленькій посудині. Помаленьку запах м’яти наповнив легені вимученого хлопця.

Бідні кавові очі подивитися на годинник, який показав четверту ранку. Тонкі брови швидко насупилися, а ніс поморщився.

– Хворий на всю голову…- тільки пробурмотів Микола та направився до зали.

Тихо йшовши, його мозок роздумував, що йому сьогодні робити.

-Ну, до університету треба навідатися… може зробити скетч для, листівки? Чи поїхати до центру?- просебе думав хлопчина, який вже майже забув про свого сусіда.

– Хоч батьки сплять. Ой, як же б не пощастило комусь зверху…- покочавши головою, тихо сказав житель квартири.

Так мелонхільно продовжувався ранок, але в шостій годині, наче насміхаючись, знов заграла гітара.

– Бля, та це вже несмішно- цокнувши язиком, молодший в родині продовжував листати сайт, де було написано, що треба було першим відвідати в столиці.

Почувши, що не тільки музика царить в його кімнаті, а й якісь звуки життєдіяльності, він швидко відкрив двері та обережно виглянув. То був зоспаний батько, який направився на кухню. Висока постать обережно пройшла за ним, але коли старший обернувся з банкою кави, то підстрибнув на місці.

– Мико…- грозно промовив той, хоч серце відходило від страху.

-Вибач, добрий ранок- винувато всміхнувся винуватець й подивився на мутні зелені очі- Як спалося?

– Добре, хоча ось через звичку встав раніше за півня- нерозбірливо промовила постать зиваючи.

Батько був чудовим кухарем, як і вдома, як і на роботі. Це була першою причиною, чому вони переїхали. Дядько Вітя, колишній однокласник та найкращий друг батька, вирішив перебратися до Києва та відкрити свій маленький ресторан. Дізнавшись, що в Василя була задумка піти зі старої роботи, через не приємні нюанси, про які син не знав, його почав сюди кликати. Довго думаючи та аналізуючи можливості, він забрав свої речі, повідомив всіх родичів та поїхав.

– Мгм, дядько Вітя ж наче дав тобі неділю вихідних?- сівши біля батька запитав Микола.

-Дав, але за це він хоче навідатися до нас- відповів голова родини та не відводячи погляду дивився на сина.

-Якщо тобі цікаво чому я не сплю, то подякуй сусідові та його гітарі- обурливо сказав брюнет та потягнувся за печевом.

-Серйозно? Наче ж тихо- з ноткою подиву відповів кухарь та відставив печево подалі.

-Серйозно. Якийсь ган-… кхм.. гарний музика бринчав хвилин 20 о четвертій ранку, а потім- капут! Все! Тиша- злобно напівшепотом крикнув брюнет.

На це він отримав легенького щелбана та посмішку батька. Незадоволені коричневі очі глянули на обличчя батька, яке було в обіймах сонця.

– Не кричи, бо нам з тобою дістанеться від мами.. Взагалі, я думав, щоб ми поїхали до Хрещатику…Може о десятій?- покивавшм головою промовив старший .

-Давай! Я якраз про це й думав. Давай спочатку до Маріїнського палацу, а там вже до того мосту. Він якраз веде до Володимирської гори, де можно піднятися до центру- заворожено прощебетав хлопець з іскристими очима- А взагалі було б класно поїхати до Володимирського спуску. На фунікулеру можно було б покататися. Плюс, там такі гарні вітражі!

-Не все так швидко, якщо ми все зробимо за день, що ми тут будемо робити далі?- зі сміхом спитав Василь, який пильно дивився за сином.

-Повірь, знайдемо!- з веселою ноткою проспівав парубок та дотягнувся печева, яке його так сильно манило.

-Такими темпами, ти собі зірвеш підшлункову- насупачи брови прошепотів батько.

-Та, це ж тільки три маленьких печевка. Що вони зроблять?

– А гастрит тобі не хочеться?

-Ой, наче вони на це вплинути- відповів школяр жуючи таке бажане солодке.

-Не розмовляй, коли їсиш. Дурний тон, невже на побаченні так теж будеш себе вести- з лукавою посмішкою та грайливими очима спитав чоловік.

– По-перше, звичайно, що ні- хлопець піджав вуста та подивився собі на лодоні, але швидко перевів погляд на пишу руду бороду- По-друге, ніхто мене не цікавить в цьому плані.

-Брешеш. Кожному хоч раз хтось подобався- засміявся тихо рудоволосий.

– А якщо ні?- несміливо подав голос його син- а якщо мені ніхто й досі не сподобався?

На це питання його зустріли темні, наче дрімучий ліс, очі. Вони показували подив та якийсь гніт, якусь незрозуміліть.

– Сподобається. Ти ж хлопець нормальний, можеш бути… дивним, але нормальний. Повірь, ти знайдеш когось. Молодість- дурна штука.

З такими словами, він зник з кухні, де залишився тільки Мико з його думками.

Кохання… А що ж для нього кохання? Кохання тільки в книжках та фільмах. Єдине живе кохання він бачив у школі та вдома. Саме відчуття його ніколи не турбувало. Воно наче ігнорило власника коричневих очей. Граючи з ним квачика, але воно було швидше, ніж блискавка, яку бачиш тільки секунду.

-Не думаю…Молодість- мене врятує, вона з мене зробить людину.