Тепер у вас є я…

Монтеррей.

Квартира родини Салазар.

Лізбет: Моя дівчинко! Моє серденько.

Артеміо: Як ви, дівчатка?

Лізбет: Ти сьогодні швидко.

Артеміо: Скоріше впорався з робою. Як ваш день?

Лізбет: Ми чудово поспали, погралися, почитали казку і заснули.

Артеміо: Знову «Попелюшка»?

Лізбет: Так! – сміється.- Ти уявляєш, Лусіта ще не вміє належним чином розмовляти, а вже зате знає, де саме і на якому місці потрібно перегорнути сторінку!

Артеміо: Хто б сумнівався? Вона така ж розумниця, як і її мама!

Лізбет, зітхнувши: сумніваюся. – опустила очі.

Артеміо, Щось не так, моя дівчинко?

Лізбет: Там прийшлов лист.

Артеміо: Лист?

Лізбет: Так.- зітхнула.-  Лист з клініки «Карітас» в Сан Дієго.

Артеміо: Як?! Вже?!- зітхнув радісно- Моя дівчинко, так швидко.

Лізбет: Я й сама не очікувала, чесно кажучи.

Артеміо: І?! що там? Ти вже відкривала?!

Лізбет, опустивши очі: Я… Я ще не відкривала.

Артеміо: Як? Чому? Люба, ми ж так чекали…

Лізбет: Я… Я  не хотіла без тебе… Боялась…

Артеміо: Моя люба!- поцілував Лізбет у маківку. – Тепер я тут і тобі нічого боятися! Ну ж бо, давай конверт мені!

Лізбет: Ти… Ти впевнений Артеміо?

Артеміо: Більш ніж! Давай-давай!

Лізбет подає Артеміо конверт, він мовчки читає, починає радісно сміятися, потім бере дружину на руки і починає кружляти.

Лізбет: Що там? Що?

Артеміо: Дівчинко моя! Моя люба!- цілує Лізбет.

Лізбет, в нетерпінні: Ну? Кажи вже!

Артеміо: Вони готові! Готові взятися за твій випадок!

Лізбет, тремтячим голосом: Щ-що?

Артеміо, цілуючи руки Лізбет: Вони готові взятися за твій випадок!

Лізбет, сумно посміхаючись: І вони також?

Артеміо: Люба, ну що за настрій?

Лізбет: Пам’ятаєш, твій вчитель майже два роки тому казав те ж саме?

Артеміо: Люба….

Лізбет: Можливо, ми дарма це затіяли?

Артеміо, вражено: Що ти таке кажеш?

Лізбет: Мені страшно, Артеміо. Дуже страшно.- зітхає.

Артеміо: Чого ж тобі боятися, дівчинко? Я ж з тобою!

Лізбет: Так, я знаю. Ти зі мною, наша дівчинка зі мною. Рідні зі мною, серцем зі мною, хоч і далеко. У мене вже є своє, усталене життя. Я заміжня жінка, мати, у мене є робота в компанії мами, хоч і віддалена.

Артеміо: А може бути ще більше шансів, ти розумієш?

Лізбет: А якщо я знову тебе підведу?

Артеміо: Люба моя, що ти таке кажеш?

Лізбет: Одного разу ви вже поклали надії, на мене, на медиків. На жаль, вони не справдилися. Можливо, тепер досить?

Артеміо: Але, люба… Невже ти хочеш позбавити цього шансу себе? Нас? Мене, Лусіту?

Лізбет, тремтячим голосом: Артеміо, ти давав мені клятву. Тоді, на весіллі. Що будеш зі мною завжди? В здоров’ї та хворобі? В багатстві та бідності?

Артеміо: Так, я пам’ятаю, але… До чого тут це? Я не розумію, пробач.

Лізбет: Я тільки змирилася з вироком лікарів. Я вже приготувалася жити так, як мені підготував Господь. Ми вже робили спробу це змінити і що у підсумку?
Артеміо: І ти так просто здаєшся?!

Лусіта заплакала.

Лізбет: Чшш… Спокійно, моя люба. Навіщо ти кричиш? Дитину налякав.

Артеміо: Я просто не знаю, як до тебе достукатися.

Лізбет, зітхнувши: Артеміо, з нас двох медик ти, а не я.

Артеміо: І що? До чого тут це?

Лізбет: Я до того, що з нас обох ти повинен мислити більш прагматично, реалістично і навіть цинічно.

Артеміо: До чого тут цинізм? Пробач, люба, я не розумію.

Лізбет: До того, Артеміо, що іноді пацієнту не треба боятися казати все в обличчя. Не треба сприяти у тому, щоб він чіплявся за примарні надії та повітряні замки. Я все знаю і приймаю свою долю.

Артеміо: І відмовляєшся від боротьби? Де та смілива дівчинка, яку я знав? Яку я покохав? Яка мала велику силу і вдихала життя в інших? Яка попри все радує любов рідним? Яка полюбила чуже дитя, як рідне, хоч і думала, що в неї не вийде?

Лізбет: Ми домовилися не говорити про це в голос! І Лусіта не чужа! Вона моя донька! Наша дочка, Артеміо!

Артеміо: Так, наша дочка! Наша дівчинка, наша принцеса і ми докладемо всіх зусиль для того, щоб вона відчувала себе найщасливішою на світі!

Лізбет: Мить тому ти мав на увазі дещо інше.- плаче.

Артеміо: Ну пробач мене, люба. Пробач.- цілує руки дружини.- Я… Я просто не так висловився. Я хотів просто нагадати тобі про твою внутрішню силу! Силу, яка будується на безмежній любові!

Лізбет: Я знаю, Артеміо. Але я втомилася бути сильною. Втомилася випробовувати долю, розумієш? – Артеміо важко зітхає, опускає очі.- Я просто хочу бути щасливою. Просто щасливою. З тобою, з нашою донькою, з усією родиною. Невже я цього не заслужила?

Артеміо: Заслужила, люба. Дійсно, заслужила. Можливо, навіть більше, аніж хтось інший. Однак…- встав на ноги.- Невже ти зможеш собі пробачити те, що свідомо відмовилася від єдиного шансу?

Лізбет: Артеміо.. Благаю тебе… Гаразд…- зітхнула.- Давай…. Давай поговоримо про це пізніше… Хоча б… Хоча б після поїздки в Ріо… Після весілля Вівіан та сеньйора Сан Брано… На нас там так чекають! Нам надіслали запрошення! Будь ласка, Артеміо!

Артеміо: Звісно, звісно, моя дівчинко! Ти тільки не плач!- цілує руки Лізбет.- Пам’ятай, що лікарі нам рекомендували лише позитивні емоції, так?

Лізбет: Так. Тому…- зітхнула.- Тому давай не будемо про це.

Артеміо: Гаразд.- бере зі столу буклет про реабілітаційний центр, розгортає на сторінці, де зображена жінка, що самостійно ходить з милицями.- Але обіцяй, що подумаєш. Подумаєш, пам’ятаючи про свою внутрішню силу. Про те, як ми з всі тебе любимо. І про те, що у нас з тобою з’явився шанс станцювати  на весіллі у доньки. До того ж..- задумався, закусивши губу.- Пам’ятай, що в світі є місце диву.

Лізбет, недовірливо посміхаючись: Медик – і говорить мені про віру в диво?

Артеміо: Так! Бо я вірю в нього! Свято вірю! Пригадай хоча б історію Алонсо! Хіба це не Диво Господнє?

Лізбет: Це диво науки. Та експериментальне лікування, що дало свої результати.

Артеміо: Саме так. А все чому?

Лізбет: Бо вони знайшли хорошу методику.

Артеміо: Бо вони повірили! Повірили, бо дали собі другий шанс! Шанс, якого ти позбавляєш не лише себе, а й нас…

Лізбет: Артеміо! Я…. Гаразд, я… Я не відмовляюся, я… Я подумаю.. Подумаю, Артеміо… Гаразд?

Артеміо: Ну звісно!- ніжно цілує Лізбет. – Звісно, моя дівчинко! Моя найсміливіша дівчинка на всьому білому світі! І все в нас добре буде! Ось побачиш!

Лізбет: Я вірю тобі. Вірю, Артеміо. Як нікому іншому, вірю.

Лізбет і Артеміо цілуються.

 

Тієї ночі Лізбет довго не могла заснути.

А коли нарешті вдалося заснути, вона уві сні побачила жінку.

Жінка: Доню…

Лізбет: Хто Ви? Я знаю Вас?

Жінка: Прийде час, дізнаєшся. Тільки не відмовляйся. Не відмовляйся від свого шансу. Адже він приведе тебе до щасливого життя. До дійсно щасливого життя.

Лізбет, прокидається: Хто б це міг бути? Хтось, хто точно знає нас. І ці слова… Не відмовляйся від свого шансу.

 

Тим часом, у Нью-Йорку.

Квартира Марконі.

Прокидається Дієго.

Дієго, сонно: Не відмовляйся від свого шансу. Оце так слова!

Сесіль, майже крізь сон: Щось трапилося, любий?

Дієго: Мені наснився дивовижний сон.

Сесіль: Цікаво. Про що?

Дієго: Про кого, люба. Мені наснилася жінка. Моя мати. Моя справжня мати.

Сесіль, остаточно прокинувшись: Що?!

Дієго: Так, люба. Так. Ти все правильно почула. Моя рідна мати. Регіна Родрігес. Я не міг помилитися. Я бачив фото.

Сесіль: Просто ти постійно про це думаєш, ось мозок і спрацьовує, власне кажучи, подібним чином.- посміхається.- Кажу тобі, як медик.

Дієго, посміхнувся, поцілував долоню Сесіль: Мій любий медик. Я знаю, що ти ніколи не помиляєшся.

Сесіль: Тому лягай і відпочивай.

Дієго: Так, я ляжу. А вранці придбаю квиток на перший літак у Мехіко.

Сесіль: Ти вирішив…

Дієго: Так. Я знайду її. Свою сестру. Нашу з Вівіан сестру. І на її весіллі ми будемо родиною. Повною родиною з боку нареченої.

Сесіль: Коханий!- пригортається до Дієго.- Невже здійснюється те, про що ти так довго мріяв?

Дієго: Моя любове!- поцілував Сесіль у чоло.- Саме так! І цей шанс я вже не смію прогавити!

Сесіль: Я приготую тобі сніданок!

Дієго: А я почну збирати речі!

Сесіль: Гаразд!

 

Декілька годин потому.

Автівка Дієго.

Дієго: Алло.

Естебан: На дроті.

Дієго: Брате, я все вирішив.

Естебан: Про що ти?

Дієго: Я лечу до Мехіко першим рейсом сьогодні. Я хочу зустрітися з нею. Знайти її. Думки про неї не дають мені спокою.

Естебан, присвиснувши: Он як! Сес в курсі?

Дієго, з удаваним гнівом: Припини, дурбецло! Ти ж знаєш, що я про свою сестру. Нашу з Вівіан сестру.

Естебан: Я з тобою.

Дієго: З Глузду з’їхав?! Як ти поясниш все це Вівіан?! Вона ж нічого не знає!

Естебан: Щось придумаю.

Дієго: Припини  клеїти дурня. Моя сестра і так багато всього натерпілася, щоб ще й перед власним весіллям хвилюватися за чоловіка, який полетів хтозна куди і хтозна нащо!

Естебан: Повторюю. Я щось придумаю.

Дієго: Не варто, брате. Справді. Ти зараз, на даний момент, значно потрібніший саме там, де ти зараз знаходишся. Тай  і мені, власне кажучи, самому буде спокійніше, якщо Вівіан та Алонсо будуть під твоїм захистом!

Естебан: Ти маєш рацію, хлопче. Я скину тобі на пейджер дещо.

Дієго: Що саме?

Естебан: Деякі контакти. Архіви Мехіко, а також номер телефону мого колеги доброго, він також детектив. Має доступ до усіх баз даних. Востаннє ми з ним бачилися у Мехіко перед Різдвяним прийомом дипломатів у посольстві Іспанії. Я перетелефоную йому і дам наведення на тебе, щоб він був готовий.

Дієго, сміючись: Піддати мене екстрадиції?

Естебан, наливаючи коньяк в чарку: Нам зараз проблем не треба. Мені на весілля потрібні свідки.

Дієго: Свідки довго не живуть.

Естебан: До тебе це не відноситься, хлопако! Тобі ще тарабанити років до двохсот, сестричку до вівтаря вести!

Дієго: Я пам’ятаю. Бережи її. Їх.

Естебан: За те можеш не хвилюватися, хлопако. Я всю свою банду на мушці триматиму. Тобто, пилинки з них здуватиму. Все буде під контролем. І грунт також підготую.

Дієго: Який ще грунт?

Естебан, сміючись: Ну ти дав, звісно! Тобто, який грунт? Ти думаєш, новина про те, що в тебе раптом з’явилися брат та сестра, просто так розповідається? Як «привітики» з-під ліжка о третій ночі? Ну це вже ні!

Дієго, розгублено: Ну так, ти маєш рацію, просто…. Я щось після цих усіх новин ніяк не можу себе воєдино зібрати. Пробач.

Естебан: Ну так це зрозуміло, хлопако! Твою дивізію, адже не кожен день знаходиш рідних сестер.

Дієго: Ну от. Я ні про що інше й думати не можу, чесно тобі скажу! Як воно все буде, як складеться.

Естебан: Все складеться якнайкраще, хлопче, бо інакше й бути не може! Тому, як співається у пісні, не парся, будь щасливий! Щасливий від того, що знайшов своїх дівчат!

Дієго, посміхнувшись: І що одній з них в чоловіки трапився такий славний орел, як ти!

Естебан, гордо: А ти думав! Ми, чоловіче добрий, чи знаєш, не пальцем роблені! Фірма віників не в’яже.

Дієго, сміючись: Ну так, бо фірма робить дещо інше! Ну та годі про це, власне кажучи! Поговоримо потім! Скоро мій літай!

Естебан: Удачі, брате! Потім зателефонуєш мені, коли приземлишся!

Дієго: Звісно, і мови немає! До зв’язку!

Естебан: До зв’язку.

 

Мехіко.

Аеропорт.

Дієго виходить з літака, вдихає повітря.

Думки Дієго: Ну, здрастуй, рідна земле! Скільки років я шукав свій дім і ось нарешті знайшов! Не знаю, як ти приймеш мене! Але, будь ласка, дай мені своїх святих сил для того, щоб відновити своє коріння, об’єднати свою родину, своїх сестер, які так багато настраждалися.. Допоможи мені, Земле. Допоможи, Господи! – йде далі.

 

Офіс детектива.

Дієго: Дозвольте?

Детектив: Так?

Дієго: Мені про Вас розповів сеньйор Сан Брано.

Детектив: Так, я пригадав. Дієго Марконі?

Дієго: Так.

Детектив: Присядьте, будь ласка.

Дієго: Дякую. Мені Естебан порадив знайти детектива саме з Мексики, щоб він знав все про тутешніх жителів і взагалі.

Детектив: Це правильне рішення. Дуже правильне. У Вас є якісь початкові відомості про Вашу сестру, про Вашу родину?

Дієго:  Ось, будь ласка!- простягнув течку.- Тут все. Імена, дати народження.

Детектив: Угу. Угу. Гаразд, тоді ми все неодмінно вивчимо і дамо Вам знати, коли будуть якісь новини.

Дієго: Дякую Вам. Дуже дякую. Чекатиму на Ваш дзвінок.- пише на папірці номер телефону. – Ось. Це номер мого сотового. Чекатиму на дзвінок.

Детектив: Все зробимо в якнайкращому вигляді, сеньйоре Марконі!

Дієго: Дякую. Дуже Вам дякую. Чекатиму з нетерпінням на Ваш дзвінок.

Детектив: Ясна річ, сенойьоре Марконі. Немає за що. Це наша робота. До побачення.

Дієго: До побачення.

 

Після відвідин детектива у Дієго з’явилося бажання прогулятися містом. Вивчити його – столицю країни, яка дала йому життя. Він дивився на будівлі, спостерігав за людьми, гамірними вуличками, безсонним рухом міста. В одну мить, проходячи повз храм, чоловік відчув гостре бажання помолитися, зблизитися з Господом. Марконі зайшов до храму, перехрестився та схилив голову в молитві.

Дієго: Господи, допоможи мені. Допоможи в такій настільки непростій, але просто-таки життєво важливій справі для мене! Я знаю, що саме по Волі Твоїй сталося так, що ми лишилися живі. Я та моя сестра Вівіан. Тож допоможи мені знайти і нашу сестру Лусіану. Допоможи нашій родині возз’єднатися. Допоможи також стати опорою та підтримкою для своїх сестер. Я знаю, що це в Твоїй силі. Можливо, я не завжди правильно жив, не завжди правильно чинив, згідно Заповідей Твоїх. Я образив, дуже сильно образив одну жінку свого часу. Чудову жінку, з темної шкірою і неймовірно світлою душею, яка аж ніяк не заслуговувала такого ось мого ставлення. Коли Твоя Воля, пробач мені всі гріхи. І допоможи наші родині возз’єдднатися. Амінь.- перехрестився.

Підходить Хуан де ла Круз.

Хуан де ла Круз: Сину мій.

Дієго, здригнувшись: Доброго дня, падре.

Хуан де ла Круз Пробач, я напевно, підійшов раптово та налякав тебе.

Дієго: Нічого, все гаразд, падре. Нас не злякати, ми лякані!- сумно посміхнувся.- Я колишній військовий.

Хуан де ла Круз, здивовано: Ого, навіть так?

Дієго: Саме так, падре.

Хуан де ла Круз: Сину мій, я не просто так підійшов. За роки служінню церкві та людям, я добре вивчив людей і одразу помітив, що тобі потрібна допомога.

Дієго: Це так, падре. Ви маєте рацію.

Хуан де ла Круз: Я можу чимось допомогти?

Дієго: Для початку я хотів би посповідатися.

Хуан де ла Круз: Звісно, сину мій. Ходімо зі мною.

 

В кімнаті для сповіді.

Хуан де ла Круз: Чи каєшся в своїх гріхах, сину мій?

Дієго: Каюся, падре.

Хуан де ла Круз: Чи готовий впустити в свою душу Господа Нашого?

Дієго: Готовий, падре.

Хуан де ла Круз, благословляє: Во ім’я Отця, Сина и Святого Духа.

Дієго: Амінь.- похилив голову.

Хуан де ла Круз: Отже, ти більше ніколи не бачив тієї жінки?

Дієго: Ніколи, падре. Я… Я злякався. Просто злякався. Злякався осуду. Не стільки злякався за себе, як за неї. Злякався, що моя родина не прийме її. Що її ображатимуть. Мої прийомні батьки, вони… До мене вони були добрі, турботливі, але загалом непрості люди. Я боявся, що вони не приймуть її.

Хуан де ла Круз: Тобто, тут ти для того, щоб знайти її? Своє перше кохання?

Дієго: Як не дивно, але ні. Я не шукаю з нею зустрічей, бо знаю, що вона ні за що у світі не пробачить мені. Я сподіваюся, що її життя склалося так само щасливо, як і моє, і ні в якому разі не хочу її тривожити.

Хуан де ла Круз: Тоді яка твоя справжня причина приїзду в Мехіко, сину мій?

Дієго: Все своє життя я шукав своїх рідних людей. І ось нарешті знайшов – у мене є сестри, сестри, яких я  втратив, як і батьків, у дуже ранньому віці. Нас розлучила повінь. Повінь у нашому рідному місті Канкун.

Хуан де ла Круз, важко зітхнувши: Повінь, яка забрала дуже багато життів.

Дієго, важко зітхнувши: Саме так, падре. Я не пам’ятаю рідних по крові людей, перші мої спогади – про притулок.- тепло посміхнувся.- Про настоятельницю Каролін, яка постійно поїла мене теплим молоком з медом, коли я хворів. Знаєте, я  ж.. Я ж інколи навіть і любив хворіти, адже саме тоді мені приділяли трохи більше уваги, аніж іншим дітям.

Хуан де ла Круз, тепло посміхнувшись: Так, я розумію, сину мій. Кожній дитині хочеться батьківського тепла, а  дітям сиротам тим більше. Я опікуюся дитячим притулком, повз мої очі пройшло багато дитячих доль, тому я, власне кажучи, знаю, про що говорю.

Дієго: Коли не стало моїх прийомних батьків, я став шукати рідних. Рідних по крові. Моя дружина, моя Сесіль підтримала мене. Всіма силами допомагала у пошуках.

Хуан де ла Круз: Коли є підтримка поміж подружжям – це найголовніше. –посміхнувся.- Тому я щиро радий за тебе, сину.

Дієго: Знаєте, я не особливо вірив у Господа, був більше навіть атеїстом. Особливо, після гарячої точки. Але зараз… Знаєте,  зараз на моїх очах розгорнулось стільки дивовижних подій та історії, яких тільки Божим провидінням і назвеш! Я познайомився зі своєю сестрою за кілька місяців до того, як дізнався, хто вона. Спершу нас познайомив мій друг молодості, можна сказати, що бойовий побратим, брат по духу. Він довгий час був сам, вдівець, який всього себе присвятив вихованню доньки. Його дружина померла при пологах.

Хуан де ла Круз: Щиро захоплююся такими чоловіками!- важко зітхнув, подивився убік, думаючи про щось своє.

Дієго: Так, я також! Естебан довгий час сміявся, казав, що відтепер його дружина –це лише армія та професія. І це тривало чимало років, але потім… Потім він зустрів чудову жінку. Вівіан.

Хуан де ла Круз, здивовано: Вівіан? Ви сказали, Вівіан?

Дієго: Саме так, падре. Вівіан з сином Алонсо за короткий час стали наче членами нашої родини.

Хуан де ла Круз, вражено: Наскільки ж тісна ця планета! Я чудово знаю і Вівіан, і Алонсо! Це чудові люди, яким довелося зазнати стільки біди…- важко зітхає, тремтячим голосом.

Дієго: Саме так! Алонсо- чудовий хлопець, сміливий та шляхетний.

Хуан де ла Круз: Так, я знаю це! І щодня дякую Господу за те, що Він зберіг його на цій планеті! Свого часу він дуже допомагав моїй доньці, моїй Крістіні…

Дієго, здивовано: У Вас є донька?

Хуан де ла Круз: Так, сину мій! Крістіна та онука – мої найголовніші подарунки від Господа, моя опора та моя гордість! І я до кінця життя доземно буду вдячний Лусіані за доньку і…

Дієго, різко: Перепрошую! Як Ви сказали, падре? Лусіані?

Хуан де ла Круз: Так, Лусіані! Лусіані Дюваль! Це неймовірна жінка, яка піднялась практично з самого низу. Її історія може надихнути багатьох! З бідної дівчини сироти вона перетворилась у  одну з найуспішніших…

Дієго: Не може бути…

Хуан де ла Круз: Все гаразд, сину?

Дієго: Ні.. Тобто, так… Тобто…- видихнув.

Хуан де ла Круз: Можливо, покликати лікаря?

Дієго: Ні… Ні… Не треба.. А Ви… Ви знаєте дату народження Лусіани?

Хуан де ла Круз: Звісно. 2 жовтня 1953 року.

Дієго, з великими очима: Так і я думав! Отже, сам Господь привів мене сюди.  Привів, щоб отримати розгадку найголовнішої головоломки мого життя…

Хуан де ла Круз: Тобто, сину мій, ти хочеш сказати…

Дієго: Я можу не лише сказати, але й показати! Ось, дивіться!- показує фото.- Це єдине фото, яке мені вдалося знайти в архівах. Це мама з нами на руках. Зі мною та Лусіаною. Ми тут щойно народилися. А ось це поруч, з лялькою наша старша сестра Вівіан. А тут… Тут на звороті… Наші дати народження…

Хуан де ла Круз, ошелешено: Шляхи Господні незвідані! Виходить, що Вівіан та Лусіана…

Дієго, зі сльозами в очах: Так. Сестри. Мої рідні сестри. З Вівіан… З Вівіан я ще не мав нагоди поговорити. До того ж, знаючи, скільки ж усього вона пережила, я… Я боявся завдати їй ще більшого болю, не знаючи, що ж з нашою сестрою. З іще однією Родрігес.

Хуан де ла Круз, тремтячим голосом: Дивні справи Твої, Господи!- перехрестився.

Дієго: Скажіть мені, падре, Ви підтримуєте якийсь зв’язок з Лусіаною? Можливо, Ви знаєте, як знайти її?

Хуан де ла Круз: Так, знаю, сину мій… Знаю… Я… Я духовний наставник Лусіани та її родини  вже досить довгий час і вона… Вона – одна з найсильніших  людей, яких я тільки знаю.

Дієго, з посмішкою та сльозами на очах: Моя сестра… Сестричка… Мої сестрички… Дві сильних жінки, які не здалися під вантажем життя.

Хуан де ла Круз: Так, сину мій. Вони не зламалися, бо завжди мали в серці віру в Господа Нашого…

Дієго: І я вірю! Усім  серцем вірю! Адже сам Бог направив мене до Вас!

Хуан де ла Круз: Я…- перевів подих, усміхнувся.- Я допоможу вам зустрітися, сину мій.

Дієго: Справді?- Хуан ствердно кивнув.- Падре, це… Це було б чудово! Я не знаю, як дякувати Вам!

Хуан де ла Круз: Та що мені дякувати? Дякуй нашому Небесному батьку, сину мій, що Він допоміг Вам знайти шлях один до одного.

Дієго: Скажіть, падре, у Вас, можливо, є якісь контакти Лусіани? Я хотів би зв’язатися  з нею, зустрітися, поговорити, все вияснити.
Хуан де ла Круз: Я їду до родини Дюваль просто зараз, сину мій. Ми можемо поїхати разом, якщо ти, звісно, не проти.

Дієго: Звісно ні, падре! Звісно, що не проти! Я тільки за! Дякую Вам! Дякую за все!

Хуан де ла Круз: Дякуватимеш, коли поговорите з сестрою і возз’єднаєтеся після такої настільки довгої розлуки! Їдьмо! Наше життя таке мінливе, не потрібно  втрачати ні миті, подарованої Господом!

Через декілька хвилин рушили в дорогу.

 

Будинок родини Дюваль.

Сад.

Лусіана і Крістіна працюють з ескізами.

Недалеко в інвалідному візку сидить Чепа, вона з посмішкою спостерігає за матір’ю за донькою.

Лусіана: Сюди ще можна троянду.

Крістіна: Повністю згідна.- Ох, ці останні декорування завжди такі кропіткі.

Лусіана, посміхаючись: Мета виправдовує результат.

Крістіна: Ти маєш рацію, мамо.- посміхнулась.

Лусіана: До того ж, нам не потрібно забувати, для кого саме ми докладаємо стільки зусиль!

Крістіна: Для Вівіан! Неймовірної людини, яка стільки зробила для мене!

Лусіана: Яка підтримувала тебе так, як мала б підтримувати рідна матір!

Крістіна: Мамо, благаю, не треба!

Лусіана: Не можу, доню! Не можу!

Крістіна: Однак, тепер усе добре, ми разом. Ми всі щасливі в родині. Хіба не це важливе?

Лусіана: Звісно це, моя люба, звісно! Просто… – зітхнула.- Просто я стільки себе картаю! Тоді, лишаючи тебе коло воріт того будинку, я була впевнена, що запам’ятаю тебе на все життя. А що вийшло потім?

Крістіна, взявши маму за руку: А потім вийшло так, що ти дала мені дорогу в життя.  В модельний бізнес, навчила вірити в себе та йти до своєї мети. Ти одразу ж помітила в мені потенціал…

Лусіана, зітхнувши: Який потім всіма силами намагалася затоптати, загасити.

Крістіна, з докором: Мамо, не треба.- погладила Лусіану по руці.- Не рви собі серця, не треба. Треба дивитися у майбутнє. В наше спільне майбутнє.

Лусіана: Ти маєш рацію, люба. До того ж, нам варто брати приклад з Вівіан та Алонсо.

Крістіна: Так. Попри все, вони дивилися вперед і знайшли кожен своє щастя.

Лусіана, посміхнувшись: Хороші люди повинні бути щасливими.

Крістіна: Тоді дай мені відповідь на питання?

Лусіана: Я слухаю тебе, доню.

Крістіна: Ти щаслива?

Лусіана: Моє серденько. Я повністю щаслива. Поруч зі мною моя родина, коханий чоловік, компанія процвітає, діти щасливі.- подивилась убік Чепи.- Я навіть знайшла людину, яка свого часу замінила мені родину, яка турбувалася про мене. І я можу сповна віддячити їй турботою. Хіба це не щастя?

Крістіна: Щастя, мамо. Істинне щастя.- дивиться убік.- Здається, що хтось приїхав. Це батько. З ким це він?

В сад Дюваль входять Дієго і Хуан де ла Круз. Крістіна йде їм на зустріч.

Крістіна: Падре. Тату.

Хуан де ла Круз: Доню.- цілує Крістіну, благословляє.- Як ваші справи? Як Чепа?

Крістіна: У нас все чудово. Вікторія росте не за днями, а за годинами. Чепі стає з кожним днем легше. Сеньйора Лупіта приїзджає до нас мало не щодня, займається з нею. Мова стає все кращою.-дивиться на Дієго.- Доброго дня, сеньйоре.

Дієго: Доброго дня.

Хуан де ла Круз: Доню, познайомся, будь  ласка. Це Дієго Марконі.

Крістіна: Дуже приємно, сеньйоре Марконі. Я Крістіна Міранда. Тобто, вже Дюваль. – подає Дієго руку, він цілує її, пильно дивлячись на Крістіну.

Дієго, стискаючи руку Крістіни: Приємно, дуже приємно.

Крістіна: А Ви до нас у справі?

Дієго: Так, власне кажучи, я у справі. В дуже важливій справі.

Хуан де ла Круз: Вислухайте цього сеньйора, доню. З першого погляду, його історія може здатися неймовірною, навіть фантастичною, однак..

Крістіна: Я уважно слухаю вас,  сеньйоре Марконі. Я можу чимось допомогти?

Дієго: Справа дійсно неймовірна. Все діло в тому, що…

До них підходить Лусіана.

Лусіана: Привіт, Хуане. Як ти? Як твоє серце?

Хуан де ла Круз: Все гаразд, Лусіано. Все гаразд. Дуже дякую за турботу. Власне кажучи, я тут у справі.  Познайомся, Дієго Марконі.

Лусіана: Доброго дня. Чим можу бути корисною? Я Лусіана Дюваль. Господиня цього дому.

Дієго, ледве чутно: Господи, Лусіано… Як ти схожа на..

Лусіана: Пробачте, я не розумію, в чому справа?

Дієго, зі сльозами на очах: Пробачте… Можливо, я здамся Вам дивним, однак… Покажіть, будь ласка, свій правий зап’ясток.

Лусіана, розгублено: Що? Навіщо?

Дієго мовчки показує свій зап’ясток. Там видніється родима пляма. Лусіана показує свій зап’ясток…З такою ж плямою…

Лусіана: Нічого не розумію, сенйьоре? До чого все це?

Дієго: Я… Я народився тут, у Мексиці… В Канкуні… Була страшна повінь… Вода… Багато води, що забрала безліч життів…

Лусіана, ледве чутно: Повінь… Мені часто сниться повінь.. Це наймоторошніші сни, які я тільки бачила…

Дієго: Та повінь у Канкуні зруйнувала життя багатьох родин… Як і моєї… Нашої…

Лусіана: Щ-що?

Крістіна, розгублено: Мамо, я щось нічого не розумію. Про що каже цей сеньйор?

Дієго: Після повені був притулок, де я зростав. Потім мене всиновили, я жив та навчався в Італії. А після смерті прийомних батьків вирішив знайти рідних людей по крові.

Лусіана: Про.. Пробачте, будь ласка, але.. До чого тут я?

Дієго: Ви також нічого не пам’ятаєте про своїх батьків?

Лусіана: Так. Я сирота. Ніяких зачіпок.

Дієго: Вже є одна зачіпка. Наші родимки. А також витяги з архівів.- простягає Лусіані конверт.- Ваша дата народження.

Лусіана: Перше жовтня.

Дієго: А у мене друге жовтня.

Лусіана: Не розумію…

Дієго: 1953 року.

Лусіана: Тобто, Ви… Ви хочете сказати..

Дієго: Так, сеньйоро Дюваль. Так, Лусіано. Я Ваш брат. Твій брат.

Лусіана: Господи…

Дієго: Документи все підтверджують.

Лусіана: Дати народження….

Дієго: Так! Так! Різниця в один день! Точніше, в декілька годин! Ми двійнята!

Лусіана: Господи! Якась… Якась фантастика! Цього не може бути!

Дієго: Розумію. Розумію, як це звучить, Лусіано. І здогадуюся, що Ви напевно можете подумати про мене, якщо враховувати Ваш соціальний статус… Але я не з аферистів, які шукають легку наживу. Мене не цікавлять Ваші статки, якщо Ви подумали про це…

Лусіана, винувато опустивши очі: Пробачте, я…

Дієго: У мене також є статус в суспільстві. Я колишній військовий, зараз на службі в Головному Управлінні Розвідки. Маю дружину та двох синів. Дружина медик-гематолог, один з провідних лікарів-фахівців центру гематології в Бостоні.- стиснув руку Лусіани.- У моєму житті було і є все, не було лише одного…. Я не знав свого коріння…

Лусіана, плачучи: Я також.. Також… Підтримки рідних часом так сильно не вистачало… Дуже не вистачало…

Дієго: Тепер вона у вас… У тебе є… Є і завжди буде! Ось, дивися! Це фото! Наше єдине фото, яке зберіглось!

Лусіана, плачучи: Ми такі крихітки.

Дієго: Судячи з дати, це останнє  наше спільне фото і єдине, яке взагалі зберіглося. Фантастика, що я знайшов його.

Лусіана: Ви…

Дієго, усміхнувшись: Ти… Ти, сестричко! Кажи мені «ти»!

Крістіна, дивлячись на фото, шоковано: Мамо, це.. Це справді ти… Я.. Я пам’ятаю свої перші фото з притулку! Я там точна копія тебе на цьому знімку!

Лусіана: Моя доню…- цілує Крістіну, плаче.

Хуан де ла Круз: Нехай Господь буде з вами усіма!- благословляє.

Дієго: Також, для того, щоб довести все вищесказане, я пропоную нам здати аналіз ДНК для того, щоб точно підтвердити нашу спорідненість.- бере Лусіану за руку.- А також, чистоту та прозорість моїх намірів, Лусіано! Повторюся – я ніякий не шахрай і мені не потрібно  ні песо. Мені потрібна рідна душа. Рідна по крові душа. Моя сестра, сестричка, з якою ми разом колись свого часу були під серцем у матері.

Лусіана, плачучи: Брате… Знаєш… Це пролунає дико, наївно та дивно, але… Щойно я побачила тебе, щось на серці тьохнуло… Я так довго молилася, щоб Всевишній подарував мені рідні душі… І ось Він почув мене..

Хуан де ла Круз: Господь чує молитви кожного зі Своїх дітей! Нехай Він завжди буде з Вами!- благословляє.

 

Декілька годин потому.

Вітальня будинку родини Дюваль.

Дієго та Лусіана сидять поруч, тримаючись за руки.

Імельда подає чай.

Дієго: Сестричко…

Лусіана, провівши рукою по обличчю Дієго: Знаєш.. Щойно ти з’явився там, у саду, у мене одразу ж всередині щось тьохнуло.

Дієго: Як соловейко?

Лусіана, засміявшись: Можна сказати й так.

Дієго: Мені ще й досі не віриться.

Лусіана: Мені теж… Спершу знайшла доньку, тепер… Брата.

Дієго, здивовано: Доньку?

Лусіана, опустивши очі: Так… Так, це довга, дуже довга історія… Я.. Я тобі її якось згодом розповім…

Дієго: Гаразд, як скажеш…

Входить Андрес.

Лусіана: А це мій чоловік, Андрес!- голосно.- Андресе, ходи сюди!

Андрес: Доброго дня. З ким маю честь познайомитися?

Дієго: Дієго Марконі.

Андрес: Андрес Дюваль.

Чоловіки потиснули один одному руки.

Андрес: Ви новий партнер модного дому Лусіани Дюваль, я правильно розумію?

Лусіана: Андресе, благаю, давай без ревнощів.

Андрес: Я ще навіть і не починав, люба.

Дієго: Справді, сеньйоре Дюваль, у Вас абсолютно немає причин для ревнощів.

Лусіана: Так, Андресе, сеньйор Марконі… Тобто, Дієго має рацію.

Андрес, лукаво: Угу. Тобто, ви вже перейшли на ти?

Лусіана: Припини, благаю! Повторюю, це абсолютно не те, про що ти думаєш!

Андрес, терпляче: Гаразд. А що ж це тоді?

Лусіана: Здається, що це.. Що  це мій брат… Рідний брат.

Андрес, шоковано: Що?!

Дієго: Це так. Дійсно так. Я все життя шукав свою родину. І нарешті знайшов.

Лусіана: Ми двійнята! Уявляєш, Андресе? Ми двійнята! У нас навіть родимки однакові!

Андрес: Кхм. Прекрасно. Лусіано, можна тебе на декілька слів?

Лусіана: Так, звісно.

 

Андрес і Лусіана відійшли убік.

Андрес: Мила моя, ти мені можеш пояснити, що тут відбувається?

Лусіана, радісно: Так! Брата, Андресе! Я знайшла брата!

Андрес: Угу. Прекрасно. Я в шоці, Лусіано.

Лусіана, розгублено: Як? Від чого? Чому?

Андрес: А ти не розумієш?! Взагалі не розумієш? Наче маленька дівчинка, чорт забирай! Невже після історії з Аною Хоакіною, з тим пройдисвітом Трухільо тебе життя нічому не навчило?!

Лусіана: Не кричи, благаю! Поводь себе належним чином! Адже у нас гості!

Андрес: Гості?! Та я таких гостей зараз з вітерцем..

Лусіана: Припини, благаю! Дієго сам мені казав, що був готовий до такої реакції! Якщо не моєї, то моїх близьких!

Андрес, присвистнувши: Он як! Підготувався, отже!

Лусіана: Андресе, заради всього святого!

Андрес: Мила моя дівчинко, ти знаєш, що такі родичі люблять в першу чергу?! Твій гаманець, можливість переписати на них пакети акцій чи..

Лусіана, я натиском: Я благаю тебе.. Дієго при солідній посаді. Він військовий. Тобто, колишній військовий. Поважна людина.

Андрес: Це він тобі сказав? А ти відкрита душа взяла і повірила!

Лусіана: Так, повірила, Андресе. Він показував мені світлини зі служби, які завжди носить у своєму гаманці.

Андрес: Навіть так? Приготувався!

Лусіана: А ти познайомся з ним ближче і дізнаєшся, яка він чудова людина.

Андрес, закотивши рукави сорочки: Я з ним познайомлюся. Я з ним зараз так познайомлюся! І породичаюся!

Лусіана: Андресе!

Андрес: Відійди!

До них підходить Дієго.

Дієго: Прошу мене вибачити, але я чув Вашу розмову. Це не цікавість. Просто професійне.

Андрес, грізно: Професійного шахрая?!

Лусіана, різко: Андресе!

Андрес: Якщо Ви негайно не покинете наш будинок, я викличу охорону! Або поліцію!

Дієго: Все розумію. Вже йду.- до Лусіани.- Я вважаю, що нам не варто відтягувати з аналізом. Давай..-подивився на Андреса.- Давайте просто завтра з самого ранку поїдемо до лабораторії і здамо всі необхідні аналізи. Я не хочу бути голослівним.

Лусіана: Так, давай..те, сенйоре Марконі. Завтра об одинадцятій. Вас влаштує?

Дієго: Абсолютно! Тоді ми домовилися?

Лусіана, трохи невпевнено: Так.

Дієго, до Андреса: Якщо аналіз нічого не покаже, я присягаюся, що зникну з життя Вашої родини і Ви мене більше ніколи не побачите.

Андрес, так само грізно: Дуже сильно на це сподіваюся.- тримає руки в кишенях.

Дієго: А наразі мені вже час. До побачення.

Андрес: Всього найкращого.

Дієго виходить.

Лусіана, з докором: Навіщо ти так?

Андрес: З такими так і потрібно. Я нікому не дам образити та ошукати мою дружину! Ти чула мене?

Лусіана, зітхнувши: Чула… Я все чула, Андресе, однак… Серце не обдуриш.. А воно каже, що Дієго говорить правду. Чисту правду.

В ту ніч Лусіана не спала майже до ранку.

 

Ранок наступного дня.

Імельда: Доброго ранку, сеньйоро.

Лусіана: Доброго ранку, Імельдо.

Імельда: Сніданок вже готово.

Лусіана: Пробач, Імельдо, я випила лише чай.

Імельда: Ви поспішаєте?

Лусіана: Так, мені  час в медичну лабораторію.

Імельда: На зустріч з тим сеньйором?

Лусіана: Так.- застібає ремінець від годинника на руці. – Варто розвіяти сумніви в цьому питанні і таким чином поставити у ньому ж крапку.

Підходить Андрес.

Андрес: Ти все ж таки наважилася?- цілує дружину.

Лусіана: У мене навіть і сумнівів не було.- перевіряє сумку.

Андрес, лукаво: Як і в тому, що він й справді твій брат?

Лусіана, посміхнувшись: Як і в тому, що ти ревнуєш.

Андрес: Кохана,я  не ревную. Я хвилююся за тебе.

Лусіана, поправивши чоловікові краватку: Не варто хвилюватися за мене, любий! Я вже не та наївна дівчина, якою була майже три десятка років тому. Я змінилася, набралася життєвого досвіду, який дуже часто був гірким. Я не там себе ні образити, ні ошукати! Якщо сеньйор Марконі виявиться дійсно моїм братом, це буде чудово, а якщо ні..- важко зітхає. – Що ж, тоді йому доведеться відповідати  за свої слова.

Андрес: Після останніх твоїх слів я побачив у твоїх очах смуток. Все ж таки сподіваєшся на те, що все виявиться правдою?

Лусіана: Ти ж знаєш, більше за все на світі я хотіла знайти рідних. Вірила, що вони не загинули, що вони живі.- зітхнула, витерла сльози.- І я… Я буду дуже щаслива, якщо це дійсно виявиться правдою.- витерла сльози.

Андрес, поцілувавши дружину в скроню: Все буде так, як вирішить Господь. Це нам  казав падре Хуан де ла Круз безліч разів. Просто знай, що я підтримаю тебе у будь-якому випадку.

Лусіана: Дякую тобі, Андресе. Щиро дякую.

Андрес: Мені поїхати з тобою?

Лусіана: Що ти? Не варто! Я… Я пораюся і сама! У тебе сьогодні важлива зйомка для  новелли.

Андрес: Роль невелика, але важлива. Сьогодні мого персонажа виведуть з сюжету.

Лусіана: Знову гратимеш загибель?

Андрес: Ту сцену вже відіграно. Лишилося тільки вставки для спогадів.

Лусіана: Удачі тобі, коханий!

Андрес: Тобі також, люба!- цілує Лусіану.

 

Через декілька годин.

Дослідницький центр.

Дієго: Доброго дня.

Лусіана: Доброго дня, сеньйоре Марконі.

Дієго: Ви дуже пунктуальні.

Лусіана: Гарно дякую. Звикла важливі питання вирішувати якомога швидше.

Дієго, посміхнувшись: Хороша звичка. Також маю таку. Напевно, що це у нас родинне.

Лусіана червоніє, опустивши очі.

Дієго: Вибачте, ні слова про це більше. Допоки не отримаємо результатів.

Лусіана: Це Ви пробачте..

Дієго: Ні-ні, ні слова про пробачення! Вам немає за що вибачатися! Можна тільки уявити, в якому ж сум’ятті почуттів Ви знаходитеся!

Лусіана: Чесно кажучи, так, просто..

Дієго: І  виправдовуватися також не варто. Просто Вам потрібен час. Нам усім.

Лусіана: А ще нам потрібно багато про що поговорити.- сумно посміхається.

Дієго: То все ж таки, Ви мені вірите?

Лусіана: Я б сказала, що мені хочеться вірити Вам. Дуже хочеться. Бо такі люди, як Ви, не можуть брехати чи маніпулювати.

Дієго: Що ж, приємно чути, дякую.- посміхнувся.

Лусіана: Не варто мені дякувати, сеньйоре  Марконі! Справді! У Вас погляд чесний та відкритий. Ви з тих людей, які не вміють брехати, бо всі емоції написані у Вас на обличчі.

Дієго, посміхнувшись: І що ж на ньому написано зараз?

Лусіана, посміхнувшись: Що Ви хвилюєтеся. До того ж, дуже.

Дієго, понизивши голос: Чесно зізнатися? Я боюся вигляду крові. І голок.

Лусіана, пошепки і засміявшись: Я Вам відверто зізнаюся, що і я теж.

Дієго і Лусіана тихо засміялися в унісон.

Дієго:  Справді, це так і є! Я пройшов службу, гарячі точки, були навіть поранення, навіть здавав кров для одного хорошого хлопця! І всі рази закінчувалися «відключенням» і нашатирним спиртом!

Лусіана, тихо засміявшись: Нічого, ми підтримуватимемо одне одного і в нас все вдасться!

Дієго: Домовилися!- підморгує.

Виходить медсестра.

Медсестра: Наступний!

Дієго: Це наша черга! Вас пропускає вперед!

Лусіана: Але ж…

Дієго: Не турбуйтеся!- кладе руки на плечі Лусіані.- Я буду поруч! Ходімо!

 

Після здачі аналізів.

Дієго: Ось все і минуло!

Лусіана, затискаючи руку: Не можу повірити, що ми це зробили!

Дієго: Ну так, разом ми сила! Як казали в нас у армії, відстрілялися!

Лусіана, сміючись: Ну так!

Дієго: Пропоную відзначити цю подію чашкою кави чи капучіно в  кафетерії.

Лусіана: Підтримую.

 

В кафетерії.

Дієго: Результати будуть готові через приблизно години дві-три.

Лусіана, здивовано: Так швидко!

Дієго: Я зробив доплату за терміновість! До речі..- кладе на стіл папери- Ось чеки.

Лусіана: Що? Навіщо?

Дієго: Щоб Ви не подумали, що я міг доплатити щось лаборантам. Ось кошторис процедур, а ось виписка з мого рахунку.

Лусіана: Так. Ні одного зайвого песо. Але нащо все це?

Дієго: Щоб у Вас не виникло підозр з приводу того, що я міг проплатити необхідні мені результати.

Лусіана, опустивши очі: Я…- посміхнулася.- Невже Ви настільки поганої думки, сеньйоре Марконі?

Дієго: Повторюю- я розумію, в якому Ви становищі і ні в якому разі не хочу здатися пройдисвітом. Я не він і ніколи не буду таким.

Лусіана: Я вірю Вам…- дивиться Дієго просто у вічі.- Як нікому іншому, вірю.

Дієго: Я звик до чесної гри. Завжди. В усьому.

Лусіана: Скажіть…

Дієго, посміхаючись: Скажи. Ми двійнята. Я навіть молодший. На декілька годин.

Лусіана: Звідки Ви…

Дієго: Ти.- знову посміхнувся.

Лусіана: Гаразд. Звідки ти знаєш?

Дієго: Логіка. Наші дати народження.

Лусіана: Ну так. Не подумала. Пробач.

Дієго: Все гаразд.

Лусіана: Стільки думок, інформації. Все потрібно переварити.

Дієго: Тобі потрібно більше відпочивати.

Лусіана: Та й я так на відпочинку. Можна сказати, що заслуженому.- посміхнулася.- Після виписки з лікарні мені родина й кроку зайвого не дає ступити! Навіть онучок довго на руках тримати не дозволяють!

Дієго, стривожено: Лікарня? Щось серйозне?

Лусіана, скромно посміхнувшись: Та так, побутова травма, можна сказати. Довга історія. Якось згодом розповім. Я інше хотіла запитати.

Дієго: Уважно слухаю.

Лусіана, крутячи в руках чайну ложечку: Ти казав, що в нас була… Тобто, має бути старша сестра.

Дієго, спокійно: Так, вона є.

Лусіана, стривожено: Ти знаєш, хто вона?!

Дієго: Знаю. Знаю і вже, більше того, з нею спілкувався.

Лусіана: І вона…

Дієго: Наразі вона ні про що ще не здогадується, хоча можливість дізнатися правду у неї вже була.

Лусіана: Але ти не наважився?

Дієго: Не наважився, але причини в іншому. Їй довелося безліч всього пережити, вона мало не втратила сина і ось так навалювати на неї цю правду, не підготувавши, не знаючи, де ти і що з тобою, я не хотів.

Лусіана, замислено: Так-так, ти правильно зробив!- наче сама до себе: -Мало не втратила сина…

Дієго: Все гаразд?

Лусіана: Так… Так… Просто пригадала колишню колегу, неймовірно добру, шляхетну та сильну жінку… Її син, Алонсо був важко хворим…

Дієго: Зачекай. Алонсо? Ти сказала- Алонсо?

Лусіана: Ну так, Алонсо Дель Анхель. Фотограф. Свого часу вони дуже допомагали моїй донечці, моїй Крістіні. Його мати, Вівіан була довгий час акціонером у моїй компанії, допомогла нам  вийти з кризи і…

Дієго: Цього не може бути…

Лусіана: Про що ти?

Дієго мовчки тремтячою рукою дістає те саме родинне фото. На звороті простим олівцем написано «Віві, Лу, Дієго».

Лусіана: Віві? Її звати Віві? Ві..- відкриває від шоку рот, розуміючи, про що йде мова.- Господи… Боже мій…

Дієго: Так, це Вівіан. Вівіан Дель Анхель. Це перевірено. Ось документи, які це підтверджують.

Лусіана, дивлячись папери: Господи… Це ж….

Дієго: Так. Виходить, що акції твоєї компанії купила твоя сестра.

Лусіана: Святий Боже…-плаче.

Дієго: З Вівіан ми не робили аналізу, але я впевнений на рахунок неї. Коли хворів її син Алонсо, я здавав для нього кров. Наші групи виявилися однакові.

Лусіана, плачучи: Вівіан… Сестричко… Вона стільки раз намагалася налагодити наші стосунки, а я… Я завжди пускала голки… А Вівіан… Наче все відчувала… І поклик крові… Вони підтримували Крістіну, не знаючи що вона..

Дієго: Що вона її рідна племінниця.

Лусіана: Вона… Вона виявилася добрішою та чутливішою від мене.

Дієго: Не варто думати про минуле, Лусіано.- взяв Лусіану за руку.- Варто думати про майбутнє. Наше спільне майбутнє, як родини. Родини Рорігес. Ви вже не одні, у вас є брат і я завжди буду поруч. Завжди. І навіть не дивлячись на те, що ж покажуть дані аналізи.

Лусіана, стиснувши руку Дієго: Дякую тобі. Дуже дякую… Брате.

Дієго та Лусіана усміхаються одне одному.

Раптом задзвонив сотовий Дієго.

Дієго: Вибач, я зараз.- відповідає на дзвінок.- Так, алло. Так, я. Це Дієго Марконі. Готові аналізи?- подивився на Лусіану, вона також пильно подивилася на нього.- Гаразд, ми зараз будемо. – ховає телефон, до Лусіани. – Аналізи готові.

Лусіана: Тоді ходімо швидше.

 

Біля кабінету.

Дієго тримає конверт, Лусіана поруч.

Дієго: Відкриваємо?

Лусіана: Мені лячно.

Дієго: Тоді давай я. Але пам’ятай, що дослідження чисте та прозоре. Я не знаю, що там всередині.

Лусіана, с жартівливим роздратуванням: Годі базікати, відкриваємо!- відкриває конверт читає. –Дієго Марконі та Лусіана Дюваль. Вірогідність спорідненості – 99, 9 відсотків!- притискає аркуш до грудей, плаче. – Господи.. – дивиться на Дієго.- Братику.

Дієго: Сестричко!- обіймає Лусіану.- Тепер у нас все буде добре. Неодмінно!

Лусіана: Господи… Невже це трапилося?

Дієго: Трапилося, сестричко, трапилося! Тепер ми більше ніколи не розлучимося! Ніколи! Я обіцяю тобі!

Лусіана: І Вівіан… Так хочеться, що вона також була поруч…- плаче.- Щоб обійнятися. І говорити. Говорити до самого світанку.

Дієго: Все так і буде, рідна моя. Все так і буде.- обіймає Лусіану.

 

Увечері на Лусіану та Дієго чекала розмова з родиною Дюваль, де вони повідомили чудову новину.