тепер ти щасливий чи нещасний?

-Ти точно впевнений, що не хочеш сказати навіть Феліксу? – запитує мама з невдоволенням на обличчі.

-Так, нехай це буде сюрпризом.

Квітневий вечір, теплий та комфортний. Джісона нарешті виписали з лікарні та він готовий повертатись до звичного життя. Навіть не віриться, вже завтра він піде зі школи та зустрінеться з усіма друзями! І так буде кожного дня. З цього моменту йому доступні довгі прогулянки, вилазки на річку за містом, збирання шишок в лісі та багато чого іншого. Кожна мить його життя тепер буде найціннішим спогадом. Кожен дощ, грім, сонце, веселка тепер буде для нього чимось живим. Знову.

Хан відчував крила позаду себе, мав бажання пролетіти на цих крилах через весь світ та показати, що ось він, ось здоровий хлопець! Правда коли сильно розганяєшся боляче падати.

Всі речі з лікарні остаточно перевезли додому. Додому.. аж дихати легше стало. Джісон збирався подзвонити Феліксу, аби впевнитись чи він точно буде завтра в школі.  Яке співпадіння, що саме завтра у Лі день народження. Повернення його найкращого друга стало б ідеальним сюрпризом!

-Шухуа, якщо тобі подзвоне Лікс, то підтвердь, що мені треба йому передати подарунок через тебе.

-Це щоб не здогадався, що ти повертаєшся?

-Так. А зараз мені треба скласти речі на завтра.

-Печиво хоча б візьми! – крикнула у слід брату Шухуа. З посмішкою вона вже уявляла реакцію друзів, коли вони нарешті побачать його. Побачать у школі, на вулиці, побачать живим-здоровим!

Піднявшись на гору, до своєї кімнати Джісон завалився на ліжко з щастям дивлячись на стіну, обклеїну різними постерами з фільмів та серіалів. Речі до школи були дбайливо зібрані до портфелю, поруч була записка від мами:

«Синку,

Вітаю тебе з поверненням додому! Мені дуже шкода, що я зараз не поруч, але ти побачиш мене завтра зранку, перед школою. Я подумала, що ти будеш виснажений, тому зібрала твої підручники зазделегідь. Сподіваюсь, тобі комфортно зараз вдома.

                                      З любов‘ю, мама.»

-І я тебе люблю..

—————————

Такі звичайні рутинні справи зранку були зараз справжнім щастям для Джісона. Ранок проминув на диво дуже швидко і ось, хлопчина стоїть перед класом. Хоч двері і зачинені, вчителя точно немає, адже чутно галас.

Легко відчинивши двері зала раптом затихла, очікуючи, що зайде вчитель. Хлопець очами швидко знайшов Фелікса та зайшов у клас, прикривши за собою двері. Мабуть варто було б зараз закрити вуха, адже одразу здійнявся крик однокласників, найголосніший належав до Лікса. Одразу ж рудоволосий підвівся з місця та побіг на зустріч найкращому другу.

-Джісон! Тебе виписали?! – в обіймах кричав до нього.

-Так, уявляєш? Тепер я знову у світі! – не менш голосно кричав Хан.

-Ти не уявляєш, скільки всього нам треба зробити!

Одразу ж до обіймів приєднались і інші одноклассники. Всі вітали його з виписом, бажали здоров‘я та були раді його одужанню. Хлопець дивився у всі ці такі рідні обличчя та не міг перестати посміхатись. Тільки одна особа сиділа в кутку класу та не підходила. Побачивши, що Джісон дивиться кудись позаду, Лікс також повернувся.

-Мінхо повернувся з-за кордону? – тихо запитав хлопчина.

-Так.. сьогодні, як і ти. – так само тихо відповів друг.

-Жартуєш?

-На жаль. Якби ви досі були разом, я б сказав про долю, але..

Не встиг він договорити, як зайшов учитель та почався урок. Хан був щасливий, дійсно щасливий зараз чути голос вчителів та однокласників. Але один голос сильно відрізнявся серед інших..

Погляд мимоволі сковзнув до блондина за останньою партою і так само мимоволі затримався на його обличчі.

«а він став ще гарніше..»

Рожеві губи стали трохи пухкішими, очі та погляд глибшим.

Погляд сковзнув нижче, на його міцні руки.

«підкачався..»

Під сорочкою було не так добре видно його торс, але Джісон досить добре пам‘ятав його. Пам‘ятав моменти разом з Мінхо, його поцілунки, обійми, слова, дотики, подарунки. Пам‘ятав усі візити до лікарні, доки він не поїхав за кордон до мами. З того моменту минув рік і почуття наче зникли. Ключове слово «наче». Варто було лише один раз подивитись на нього і зрозуміти.

«він досі мені подобається..»

Погляд повернувся до очей Мінхо і тут Хан помітив, що блондин теж дивиться на нього. Дивиться з болем у очах, болем від бажання. Бажання знову поцілувати, знову доторкнутись. Погляд переріс у здивований, адже Джісон дивився з таким самим болем. Все, що вони зараз могли, це просто дивитись. Хотілось більшого, безумовно.

«навіть якщо Мінхо більше не почуває до мене нічого, мені треба поговорити з Чаном. Я не зможу бути з ним, коли кохаю іншого..»

—————————

Минув ще один тиждень. Джісон по троху звикав до шкільного життя та прогулянок. Його погляди з Мінхо все частіше перетиналися та тепер до них додавалась усмішка. Погляд ставав теплішим, розмовляючим. І ось, сидячи за партою у пустому класі Хан відчував легенький поштовх у плече. Всі пішли додому або ж у столову, аби поїсти. Хлопець підняв голову, очікуючи побачити Фелікса, але очікування не виправдались.

-Джісон? Ми можемо поговорити? – обережено почав блондин.

-Кхм.. так. – ці слова дались йому тяжко, прочистивши горло.

-По перше, вітаю тебе з одужанням. – з видихом заговорив той. Він заламував пальці та його погляд бігав по стіні. Боявся натрапити на очі коханого та побачити в них засудження.

-Дякую.

-А по друге.. я сумую за тобою.

Серце пропустило удар.

-Я за тобою теж.. подивись на мене. – погляд Лі одразу перемістився на його очі. А потім на його губи. Такі бажані.. Хлопці мовчки роздивлялись обличчя один одного та посміхались.

-Може сходимо на наше місце сьогодні? – запропонував блондин.

-О котрій?

-Сьома година вечора. Зустрінемо захід сонця та відпочинемо.

-Добре.

Хан встав зі свого місця та порівнявся з Лі. Короткий дотик губ, довгоочікуваний. Їхні обличчя були зовсім близько. Мінхо нахилився над ним, тому Сону довелось сісти на парту. З готовністю до поцілунка він трохи привідкрив рота, але цього було достатньо. Їхні губи зустрілись. Нарешті.

Блондин не поспішав, обережно цілував, ніби смакував губи брюнета, які так давно і сильно хотів знову поцілувати. Джісон облизнув губи Мінхо, натякаючи на бажання глибшого поцілунку. Руки Хана скріпились на потилиці старшого, а він присунувся ще ближче та поклав руки йому на талію, притримуючи його, аби той не впав з парти. Їхні язики сплелись, поцілунок ставав пристрастніше, грубіше. Губами Лі сковзнув нижче, до підборіддя. Обережно поцілувавши, спустився ще нижче. Джісон запрокинув голову назад, даючи доступ до шиї та глухо простогнав. Поцілунки дурманили, зводили з розуму. Хотілось ще більшого, повністю насититись один одним. Вони б це і зробили, прямо на парті, якби не одне але у вигляді рудоволосого красеня.

-Джісон, я.., – піднявши погляд Фелікс застиг на місці, – Бляха, ви хоча б двері закрили!

Наче згадавши, Лікс зачинив двері та швидко підійшов до місця. Одягнув рюкзак та промовив:

-Ви не подумайте, що я проти, навпаки, я радий, але не на шкільній же парті.. тим паче з відчиненими дверима. Я піду, ви теж краще не затримуйтесь. Вам пощастило, що зайшов саме я, а не якийсь вчитель. Ну.. до зустрічі. – багатозначно посміхнувшись, Йонбок вийшов з класу так само швидко, як і зайшов.

-То зустрічаємось о сьомій? – ніяково заговорив Джісон.

-Так. – посміхнувшивсь відповів Мінхо. Ще один короткий поцілунок та хлопці вийшли з класу.

—————————

-Шу, я точно нормально виглядаю? – схвильовано запитав Джісон.

-О господи, скільки разів тобі ще повторювати? Ти наче засватаний, не перший раз ідеш гуляти з Хьоном, то чого так хвилюєшся? – поклавши голову на руку запитала сестра.

-Бо це буде наша перша прогулянка за цілий рік! Ну і ми той.. зустрічаємось? – останні слова хлопець сказав тихо, наче перевіряючи реакцію Шухуа.

-… ти знущаєшся?

-Тебе це засмучує?

-Точно придурок. Чого раніше мені не сказав?! Ти б знав, як мене зараз від щастя розриває! – сестра кинулась обіймати Хана.

-Та ми просто тільки сьогодні поговорили, тому і так. – сміячись відповідає брат. – Ой господи, я ж вже запізнююсь! Треба поспішати, бувай!

Коротко чмокнувши сестру в лоба, Джісон вилетів з дому та попрямував до «їхнього місця». Цим місцем була маленька закинута ділянка перед лісом, де були вибудовані гойдалки та маленька хатинка. Коли вони ще зустрічались, пара зробила все для комфортного перебування там. Хан вже не міг дочекатись, коли побачить це місце знову, коли побачить та поцілує Мінхо.

На телефон поступив дзвінок від коханого.

-Привіт, ти скоро будеш? – прозвучав голос на іншому кінці.

-Привіт, так!! Я поспішаю, якраз дорогу зараз буду переходити. Зустрінемось. І.. кохаю тебе.

-І я тебе кохаю. Чекаю.

Замріяний Джісон навіть не помітив, що іде на червоне світло. А перехід-то великий. І машина, яка їде зі швидкістю сто двадцять кілометрів на годину. Останнє, що побачив Хан це небо. Таке світле та ясне. Останнє, що відчув, дуже сильний поштовх у бік. Біль. Дуже сильна біль.

_-_-_-_є»••••

Джісон повільно відкрив очі і побачив свій кошмар. Знову. Знову ця триклята лікарня. Тільки тепер палата була незвичною..

Зачекайте, що?

Погляд впав на табличку на дверях «у черзі на переливання крові».

Погляд перемістився на нотатки, залишені біля столу.

«тяжкий стан. переливання крові або смерть.»

Ні.. це не правда.. Як..? Він тільки почав нормально жити! Це не можливо..

«коли сильно розганяєшся боляче падати.»