Теодор Нот

“Навчитися не означає знати; є знавці, а є вчені, — перші завдячують пам’яті, другі — філософії.”

Олександр ДЮМА (батько), “Граф Монте-Крісто”

---

Березень

 У Герміони було важливе завдання. Саме тоді, коли вона відчула, що нарешті зможе поговорити з Мелфоєм і при цьому не потрапити у коловорот думок, які мали на меті нагадати їй про всі забуті частини власного життя, Мелфой вирішив бути ще обережнішим із нею. Правду кажучи, весь цей особистий простір, занепокоєння та блокологія вже у печінках їй сиділи. Кожен обережний погляд і стримане запитання грали їй на нервах, дратували й виводили з рівноваги.

Тому одного суботнього ранку через три тижні після події, яка з легкої руки Джіні здобула назву “вечері-катастрофи”, Герміона вирішила запитати прямо. Вона ніколи не була надто справною у мистецтві делікатності, і нестача цієї якості ставала особливо очевидною під час спроб спокійно переконати слизеринця, що вона може витримати більше, що можна бути менш обережним із нею, що від холоду в його очах її шкірою починають бігти неприємні мурашки.

Вона говоритиме прямо і по суті. Вона просто запитає. Можливо, за той час, який вона не пам’ятає, чоловік зміг навчитися робити саме те, що його просять. Сумнівно, але надія помирає останньою.

Вона почала втілення стратегії з чаю. Щоранку, відколи з нею стався нещасний випадок, Мелфой неодмінно прокидався раніше, готував чай і чекав, поки вона вийде зі спальні. Всі її розрахунки, хоча і дуже притягнуті за вуха, зводились до того, що, якщо вона сама заварить йому вранішній чай, то з огляду на цей жест, він із більшим розумінням поставиться до її прохання.

Того суботнього ранку Герміона прокинулася з бажанням втілити свій маленький план. Їй довелося відтягнути Криволапика від дверей спальні, по яких він бив лапою, вимагаючи випустити його, поки сама швидко одягалася. Більшість часу величезний гардероб, заповнений надто офіційними речами, все ще лякав її, але у ньому знайшлося кілька легких блузок, які можна було носити з джинсами і почуватися комфортно. Того ранку вона обрала бордовий топ із простим клиноподібним вирізом і спадаючими рукавами, який був достатньо широким і гарно заправлявся за пояс.

Задоволена своїм виглядом, Герміона підхопила Криволапика і відчинила двері спальні якомога тихіше. Коридор зустрів її тінями: вона піднялася ще до сходу сонця. Вона тихенько пробиралася дерев’яною підлогою, намагаючись уникати дощок, що скрипіли. Від щирого серця їй не терпілося зробити щось приємне для чоловіка, який жив із нею, але тримався на відстані. Вона враз спохмурніла, коли побачила, що чайник уже ввімкнений, а Мелфой сидить на зеленій потворі, яка одночасно була і його ліжком, і канапою у вітальні. Кімнату м’яко заливало світло від лампи поруч. Обидва журнальних столика, втиснуті у вузький простір, були рясно вкриті сувоями пергаментів, які він уважно вивчав.

— Зізнайся, ти коли небудь спиш? — спитала Герміона, опустивши плечі, дозволивши Криволапику вислизнути з її рук. Кіт тієї ж миті кинувся до Мелфоя і почав безтурботно скакати по його паперах, вимагаючи уваги.

— Не дуже добре, — зізнався Мелфой, підхопивши кота й прибравши його вбік. Він почав підводитсь, але Герміона жестом попросила його зупинитися.

— Ти приготував чай, я принаймні можу сама налити собі чашку, — сказала вона, помітивши, що його власна вже стояла поруч із ним. Герміона побачила, як блокологія починає змінювати його зовнішність, впливаючи на поставу та глибину погляду. Дівчина зітхнула, налила чай і взяла смаколики для Криволапика, а потім повернулася до вітальні.

Вона обережно переступила через стоси книжок, які відправились на підлогу після того, як Мелфой заволодів журнальними столиками, а потім попрямувала до великого шкіряного крісла в іншій частині кімнати. Смаколиками Герміона заманила до себе Криволапика, щоб відволікти його від роботи, яку Мелфой розклав перед собою.

Незважаючи на його відстороненість, її вразило, наскільки нормальною була вся ця сцена, наскільки все відчувалося по-домашньому. Вона подивилася на Мелфоя, який знову занурився у вивчення своїх пергаментів. Герміона виявила, що острах, який вона відчувала раніше, кудись подівся, натомість залишивши у її душі місце для чогось іншого. Якби він просто перестав вдаватися до блокології щосекунди, яку проводив поруч із нею, вона б навіть не була проти його компанії.

Її погляд зупинився на одному з пергаментів, що лежали перед ним.

— Це герб Гоґвортсу? — запитала вона.

Він завмер, і Герміона відчула, як від його самоконтролю у неї все засвербіло.

— Так.

— А чи не будеш ти заперечувати, якщо я запитаю, що це таке? — вона спробувала ввічливий тон, надто офіційний, як на неї, але, можливо, хоч так він не закриється ще більше.

— Я заповнюю заяву.

— Заяву?

Мелфой сів рівніше, він більше не схилявся над своєю роботою, а відкинувся на спинку, прийнявши майже оборонну позу. Герміона інстинктивно напружилася. Ось, що обережність і дистанція робили з нею: щоразу під час спілкування відчуття, ніби вона ходить по мінному полю, тільки посилювалось. Вона не здивується, якщо одного разу у неї полетять уламки від вибуху.

— На посаду майстра зіллєваріння.

Це стало несподванкою для Герміони.

— Ти маєш на увазі викладання? Дітям? У Гоґвортсі?

Е-е. Щойно ці слова пролунали, стало зрозумілим, що саме на таку реакцію він і очікував.

— Точно.

Герміона насупила брови.

— Але там доведеться вчити. Потрібно буде вчити дітей, — сказала вона, ніби цей факт не був очевидним.

— Я маю ступінь магістра чарівного зілля, і хотів би знайти йому застосування.

— І вчити дітей?

— Мені подобаються діти.

Герміона кліпнула, вона почувалася розгубленою. Драко Мелфою подобались діти? Це здавалося таким… милим. У цю мить її осяяла інша думка.

— Ти гадаєш, що Опікунська рада може дозволити комусь із минулим, як у тебе, навчати дітей?

О. Вона помилялася. Ось реакція, до якої він готувався. Вона пошкодувала про запитання, щойно воно вирвалося з вуст, мовчки проклинаючи свій рот за те, що працював швидше за мозок.

М’язи його обличчя, здавалося, розслабилися, а якийсь тупий предмет почав нищити залишки почуттів, які ще жевріли в очах, доки його погляд не перетворився на суцільний айсберг.

Коли він заговорив, у голосі не було жодної жвавості, здавалося, що життя залишило його.

— Враховуючи, що Мінерва відхиляла мої заяви протягом останніх двох років поспіль, не схоже на те, що Рада вважає прийнятним дозволити колишньому смертежеру формувати молоді уми, зовсім ні.

— Я не це мала на увазі…

— Це доречне питання, — просто зазначив він.

— Чи можеш ти, будь ласка, зупинитися? — запитала вона, відкинувши стратегію й тактовність. — Припини використовувати блокологію. Я ніби розмовляю з примарою, але в тобі набагато менше життя, ніж у привида.

— Мені це потрібно, — сказав він із непохитним спокоєм у голосі.

— Ні, — наполягала вона. — Я просто… я хотіла би поговорити із справжнім тобою, а не з твоєю оболонкою.

— Навіть, якщо я жорстокий? — запитав він тоном, яким зазвичай цікавляться, скільки шматочків цукру, один чи два, бажають покласти у свій вечірній чай.

Герміона ковтнула і розсіяно провела рукою по шерсті Криволапика. Ні, вона не хотіла, щоб він був жорстоким. Але вона також не хотіла, щоб він був відсутнім.

— Чи тобі часто доводилося вдаватися до блокології раніше… я маю на увазі, до того, як я втратила пам’ять?

Це питання далося їй важко, слова застрягали в горлі. Ставало дедалі важче не визнавати наявність того часу з її життя “до”, оскільки з кожним новий днем вона все більше занурювалась у цю версію життя “після” . І межа між “до” і “після” здавалася такою незмінно визначеною, з одного боку, але такою розпливчастою в її голові, з іншого, що вона намагалася взагалі уникати думок про це.

— Тільки на початку, — сказав він.

— Ну що ж. Здається, якщо я справлялася з твоїми звичайними проявами протягом кількох років, то впевнена, що зможу впоратися з ними і зараз.

—  Я не… — почав він.

— Будь ласка, Мелфою, — мало не благала вона. — Я й справді не впевнена, що зможу це більше витримувати.

Вона уважно спостерігала за ним. Спочатку  здавалося, що він ще більше закрився в собі, залишки його особистості майже зникли в очах. А потім все почало повертатися назад. Моторошна беземоційність його рис стала змінюватися на напружений вираз, знову хвилею повертаючись до стану спокою, ніби він шукав зовнішнього контролю замість внутрішнього, прагнув досягти рівноваги. Жорстка лінія його брів пом’якшилася, потім насупилася, розслабляючись знов. І крига у його очах почала танути, поступаючись місцем чомусь більш-менш теплому.

— Дякую, — пробурмотіла вона, визнаючи, що, мабуть, те, як йому вдалося застосувати цю магію та керувати емоціями одночасно, було проявом неймовірного самоконтролю.

— Поки що не дякуй, — сказав він із іронією, що межувала зі злим гумором. Він одразу ж скривився. Герміона бачила, що він був готовий перепросити за це.

— Будь ласка, не вибачайся. Я відчуваю, що мені доведеться поставити пам’ятник на честь твоєї мученицької смерті, якщо ти продовжиш у такому ж дусі.

На це Мелфой видав якійсь придушений звук, а коли він подивився на неї знов, то мав украй розгублений вираз. Мелфой виглядав так, ніби чекав, що вона забере свої слова назад.

— Я серйозно, Мелфою. Звичайно, все це твоє мовчазне страждання викликає захоплення, у певному сенсі, але воно не потрібне.

На його обличчі промайнув спалах гніву. Вона не дала йому можливості якось зреагувати чи сказати щось у відповідь.

—  Але ти можеш бути собою у власному домі. Будь ласка, більше не треба блокології, просто поговори зі мною так, як робиш зазвичай.

Він дивився на неї ще хвилину, вираз його обличчя неможливо було розібрати. На мить у Герміони промайнула думка, що, можливо, він знову вдався до блокології, а вона не помітила. Але натомість він гучно видихнув із придушеним напівсміхом.

— Господи, як я сумую за тобою.

Плечі Герміони напружилися. Мабуть, він помітив це, бо вона побачила, як він знову почав відступати.

— Все гаразд, будь ласка, не…

— Я навіть не хотів цього казати…

— Зрештою, Мелфою, нам доведеться поговорити про щось ще, а не лише про чай і Криволапика, — сказала вона. — І я можу… ось, що я хочу сказати. Я буду. Я… більш готова, ніж раніше.

Коли слова стали такими важкими? Були часи, коли вона могла розраховувати на свою красномовність, навіть у присутності Мелфоя.

Мелфой поклав долоню на коліно і стиснув пальці, поки перетравлював те, що вона сказала. Другу руку він притиснув до стегна, методично згинаючи по черзі фаланги пальців. Ці невеликі рухи свідчили про активну роботу мозку. Несвідомі дії, які люди виконували, коли їхній розум не був постійно в обороні. Герміона з трепетом спостерігала за цими рухами. Здавалося, ніби він воскрес із мертвих і більше не був привидом.

— Мушу йти, — сказав він нарешті з натягнутою неохотою в голосі.

— Будь ласка, не йди, — попросила Герміона, майже благаючи.

— Ні, я дійсно мушу, Поттер чекатиме на мене в лікарні Св. Мунґо. Він повинен, а…

— Чому тобі потрібно в лікарню? Все гаразд? — її охопила гаряча хвиля тривоги, такої самої, яку вона відчувала, коли приходила до тями від яскравого світла та салатових мантій.

— Так, зі мною все гаразд…або буде. Ми повинні поговорити з юридичним відділом, — він опустив погляд додолу, піджавши губи.

— Юридичним відділом, — повторила Герміона. — Лікарні Св. Мунґо.

— Поттер повинен сказати їм особисто, що не висуватиме звинувачень.

— Не висуватиме звинувачень.

Не питання, просто плутане повторення слів за ним.

— Звинувачень у нападі. Я зламав йому носа, коли увірвався у твою палату, ти тоді тільки прокинулася, мабуть і не пам’ятаєш…

— О, я пам’ятаю.

Мелфой різко підняв обличчя і подивився прямо на неї. Герміона тримала губи настільки нерухомими, наскільки могла, відчайдушно намагаючись не дати їм розповзтись в усмішці від щоки до щоки. Здавалося, Мелфой дивився на неї з жахом. Його шия з боків почала набувати ледь помітного рожевого відтінку.

Він підвівся і мовчки почав ритися у своїй колекції паперів на журнальному столику. Герміоні було дедалі важче не посміхатися. Вона тихенько пирхнула.

Від цього звуку Мелфой завмер із пергаментом в руці. Він пробурмотів щось собі під ніс і вихопив чарівну паличку з кишені. Швидким закляттям пергаменти полетіли і зібралися в купу на кухонному столі, а стоси книг повернулися до журнальних столиків.

— Ну, так… коли вже цей милий випадок приниження набув розголосу, мені й справді зараз треба йти на зустріч із Поттером.

— Як думаєш, скільки часу знадобиться?

Це вперше, коли вона питала його про таке, і натяк на те, що їй цікаво, коли він повернеться, завис між ними.

— Якщо пощастить, то цілий день. Якщо ні, можливо, я побачу тебе на твій день народження.

— Але мій день народження через…

— Я знаю, коли в тебе день народження, Герміоно. Його тон був різким, не зовсім добрим, але й не жорстоким. У кутиках його очей з’явились ті зморшки, які свідчили, що, можливо, з невеликою такою ймовірністю, він трохи глузував з неї.

І вона не знала, що з цим робити.

— Так, — сказала вона. — Звичайно, ти знаєш. Ну, тоді щасти тобі.

 

---

 

У суботу вдень Герміона, залишившись одна у квартирі,  намагалася розставити по-новому існуючу купу книжок. Вони були скрізь: захаращували вітальню, зазіхали на всі кухонні поверхні, стояли в два ряди в глибинах кожної книжкової шафи, а в спальні, в залежності від висоти деяких веж, почали створюватись власні альтернативні варіанти місць для сидіння.

Безлад турбував її відтоді, як вона вперше ступила на поріг квартири, точніше, не зовсім вперше, а у січні. Зараз була майже середина березня, і їй вже не здавалося, що весь простір належить Мелфою (особливо, якщо дивитися не лише на сріблясте та зелене), безлад уже досить сильно мозолив їй очі, і потрібно було впорядкувати книжки у якусь зручну для використання систему. А раптом вона захоче відшукати книгу за конкретною назвою, або переглянути тематичну серію, або вивчити роботу певного автора? Це було жахливо.

Але, після години пихтіння і тягання книг квартирою, роздратування Герміони збільшилось у об’ємі так само сильно, як і її волосся, і дівчині довелося визнати поразку.

За прикрим і зовсім несподіваним збігом обставин, книжки вже було впорядковано у найкращу систему, яку тільки можна було придумати, хоча на перший погляд здавалося, що вони стоять випадково. Що означало, що вона вже зробила це раніше і зараз лише вела битву з організаційними принципами свого “я” з минулого. Це одночасно і дратувало, і смішило.

Вона зібрала свої довгі кучері біля основи голови й покликала Криволапика приєднатися до неї і підтримати морально у поразці, після чого плюхнулась на зелене волохате страхіття, яке називалося оксамитовою канапою.

Від спалаху в каміні Герміона підскочила разом із Криволапиком.

Єдиним, що завадило Герміоні одразу ж наслати прокляття на  незнайомця, який прибув каміном, було те, що вона знала про захисні чари в квартирі. Якщо хтось зміг пройти крізь них, значить їх налаштування дозволяло це зробити. Відповідно, це вони з Мелфоєм дозволили.

Незнайомець виявився високим і досить худорлявим чоловіком. У нього було темне волосся, підстрижене дуже коротко, а очі такі зелені, що, здавалися майже схожими на очі Гаррі. Він не рухався, схиливши голову набік, і дивився, як вона роздивлялася його.

— Дідько. Скажи, що ти хоча б знаєш моє ім’я? Зрештою, ми сім років ходили разом до школи. Я знаю, що ми не приятелювали, але давай…

— Теодор Нот, — сказала вона. — Вірно?

— О, слава Мерліну. Моя гордість не витримала б, якби ти насправді не згадала, хто я.

Він нахилився, щоб привітати Криволапика, і його постава стала менш напруженою. Очевидно, кіт мав слабкість до слизеринців.

— Гм, Теодоре, — почала вона.

— Тео, Мерліне, ти ж не моя гувернантка.

Герміона прочистила горло.

— Так, Тео. Не хочу видатися грубою, але що ти робиш у моїй вітальні?

Тео підвівся, тримаючи кота на руках, і по-змовницьки усміхнувся.

— Ризикую життям, — просто сказав він.

— Ризикуєш життям? — повторила за ним Герміона. Вона точно не так уявляла собі сьогоднішній день.

— Принаймні своїми кінцівками та дорогоцінними частинами тіла. У своїх погрозах Драко може бути вкрай винахідливим і дуже відвертим.

Тео почав розхитуватися, тримаючи в руках Криволапика, і, здавалося, що він ніби танцював із котом. Дивлячись на цю картину, Герміона не знала, як їй реагувати: чи то розсміятися, чи то зачинитися від жаху в іншій кімнаті.

— Мелфой не хоче, щоб ти приходив?

Тео знову нахилив голову.

— Так, Драко дуже чітко сказав, що не вважає тебе готовою до такої величі, як наша дружба. Плювати я хотів на то все, тому я тебе викрадаю.

Мозком Герміона розуміла, що від подібної заяви у її голові мали загорітися численні сигнали тривоги. Натомість вона лише закотила очі та вмостилася зручніше на зеленій канапі.

— Я не впевнена, що можна назвати викраденням, якщо попереджаєш жертву заздалегідь.

Тео щось бурмотів, висловлюючи незгоду, дорогою до кухні, все ще тримаючи кота на руках. Герміона нахилилася, щоб подивитися, як він бере ласощі Криволапика. Це було щось сюрреалістичне: Теодор Нот, відносно незнайома їй людина, годує Криволапика смаколиками та ходить її квартирою, ніби бував у ній сотні разів.

У Герміони все опустилося всередині, розірвалася ще одна міна. Ось тут стояв чоловік, якого вона майже не знала, незважаючи на те, що роками ходила з ним у школу, який тепер, очевидно, знав її достатньо добре, щоб просто так прийти у гості, який любив її кота, і при цьому вона не пам’ятала нічого, окрім того, що востаннє бачила його під час Н.О.Ч.І. Це був дивний вид горя, туга по тому, що вона знала колись, але не пам’ятала зараз. Їх було важко розрізнити.

—  Ой, ні, ні. Я не запрошував сумну Ґрейнджер на це викрадення, прибери її, — сказав Тео, повертаючись із кухні. Криволапик муркав задоволено, маленький домашній зрадник.

Герміона розправила спину, не помітивши, що вираз її обличчя  віддзеркалював увесь вир її думок.

— Вибач, — сказала вона. — Це просто… дивно.

Її осяяла думка, що він усе ще стоїть у квартирі з котом на руках.

— Може ти хочеш, — вона вказала на канапу, — сісти? Або щось ще?

Ця фраза змусила її здригнутися. Вона відчула, що її навички господарювання, навіть у тій мізерній кількості, у якій вони були колись, дуже сильно потребували практики.

Здавалося, це його приголомшило.

— Ґрейнджер, навіть якби я не був страшенно багатою людиною, всіх ґалеонів Ґрінґотса не вистачить, щоб переконати мене сісти на… це.

Її брови насупились. Вона оглянула канапу, шукаючи щось образливе, окрім її кольору, форми та просто огидного вигляду, звичайно.

— Чому ні…

— Не на часі. Давай Ґрейнджер, ми виходимо.

Він відпустив Криволапика й запропонував їй руку, що нагадувало те, що намагався зробити Мелфой перед “вечерею-катастрофою”.

— Що обираєш: парне явлення, чи порошок флу? — запитав він.

Герміона зчепила долоні, віддалені краї її почуття самозбереження швидко наближалися до переднього плану свідомості.

— Ти думаєш, що я просто дозволю тобі відвести мене кудись? Ти ж усвідомлюєш, що для мене це буквально перша повноцінна розмова з тобою за все життя?

Тео театрально зітхнув.

— І поки що вона йде просто чудово, правда? Я сама приємність, я знаю. А тепер припини поводитись так, ніби в тебе не вистачає на це сміливості, бо мені доведеться кинути виклик і не залишити твоїм ґрифіндорським почуттям іншого вибору.

— І ти кажеш, що ми друзі? — це прозвучало не лише як запитання, але й як перевірка.

— Так, тому що я — сама приємність. Ми щойно це з’ясували. Парне чи флу, Ґрейнджер? Ми не можемо чекати весь день.

Герміона намагалася. Справді намагалася. Вона спробувала дослухатися до своїх інстинктів, а не до переплутаної хмари, що постійно перебувала у її мозку. І хоча її мозок затинався при думці залишити квартиру у компанії відносно незнайомої людини, її інстинкти здебільшого мовчали. І це було дивне відчуття, але не зовсім небажане. Їй було приємно, в певному сенсі, просто прийняти щось просте і не роздумувати над ним до найменших деталей.

— Добре. Парне явлення, — сказала вона, підводячись і беручи його під руку, перш ніж її мозок не став на заваді.

Коли вони переносилися, від її уваги не вислизнула усмішка на обличчі Тео. Їй стало цікаво, чи не навчився він цього у Мелфоя?

 

---

 

—  Алея Діаґон? —  спитала вона після того, як її легені розширилися і знову почали працювати.

— А ти вважала, куди я тебе привів? На заклання? — Тео захихотів, не роблячи нічого для того, щоб звільнити її руку, яку тримав у своїй. — Настав час закинути невід, — оголосив він.

— Як на риболовлі? — запитала Герміона.

— Я — ловець людей^[1] , — сказав він з усмішкою.

Герміона завмерла з витягнутою рукою, тому що Тео зробив півкроку вперед, перш ніж усвідомив, що вона зупинилася.

— Ти щойно процитував Біблію ? — прошипіла вона низьким голосом, абсолютно не маючи уявлення, як варто сприймати чистокровного чарівника, який цитує маґлівську релігію з певним натяком, якщо вона правильно все зрозуміла.

Він потягнув її за собою, змушуючи знову йти.

— Безумовно, я цитую тебе… Хіба що… чекай. Моя улюблена цитата Ґрейнджер — це плагіат ?

У Герміони відкрився рот, і вона не впала лише тому, що Тео міцно тримав її за руку та швидко рухався вперед.

— Можливо, я запозичила це з релігійного тексту, — зізналася вона, почуваючись трохи богохульницею, незважаючи на те, що була відьмою у прямому сенсі цього слова.

— І ти змінила його так, щоб він підходив до пошуку мені хлопця? — він дружньо потиснув її руку, широка усмішка засяяла на обличчі. — Ось чому ми такі хороші друзі. Я навіть не збираюся скаржитися на те, скільки часу ти сьогодні проведеш у “Флоріш і Блотс”. Це підняло мені настрій.

Герміона почувалася трохи загубленою у просторі. Після впорядкування книг вона розраховувала присвятити день додатковим дослідженням. Вона планувала сидіти з котом на колінах, чаєм бід боком і книгою в руках. Але натомість вона виявила, що йде під руку з Теодором Нотом, який вів її у напрямку “Флоріш і Блотс”. Нарешті він трохи послабив хватку на її руці, коли відчиняв перед нею двері.

— Відчуй поклик природи, Ґрейнджер, — подражнив її він. І хоча їй трохи хотілось стукнути його за це, вона не могла не відчути захоплення, що розквітло в її грудях, коли зайшла до книгарні. Господи, від одного запаху книг у неї голова пішла обертом. Потрібно було робити це частіше. Їй так бракувало цього хвилювання, змішаного із задоволенням.

Але трохи спохмурнівши, вона згадала, що її маленька квартира мало не задихалася від кількості томів, якій могла б позаздрити будь-яка бібліотека.

—  Я не знаю, чи є у нас вдома місце для нових книжок, — почала вона, кожне слово було оповите жалем. Вона не зводила очей з дуже цікавого нового видання, яке супроводжувалося яскравою передмовою Міранди Ґасгок. Руки аж свербіли, так хотілося оглянути його.

Тео засміявся позаду неї.

— Не псуй мені день, Ґрейнджер. Мені так подобається заохочувати тебе до поповнення своєї ненормальної колекції, — він недбало сперся на полицю біля неї. — І не лише тому, що це змушує Драко дертися на стіну, хоча це, безперечно, додаткова перевага.

— Ти впевнений, що ми друзі? — спитала вона, піддавшись бажанню оглянути книгу. Один маленький погляд на гарненьке нове видання ще нікому не завадив.

— Звичайно, — сказав він, і оком не моргнувши, але між його бровами пролягла крихітна зморшка. — Проте у мене є зізнання.

У передмові Міранда Ґасгок підкреслювала, що книга, яку тримала в руках Герміона стане новою найбільш вичерпною працею з технології приготування висококласного зілля і остаточно витіснить давнього шкільного улюбленця — “Розширений курс зіллєваріння” , авторства Лібаціуса Бораго.

— Зізнання? — розсіяно запитала вона, пробігаючи очима по змісту.

— Я мав причину тебе викрасти, — сказав Тео, обережно витягуючи книгу з її рук. — Ми візьмемо це для Драко за мить.

— Я дивилася її для себе, — сказала вона, нерішуче намагаючись присунути книгу назад.

— От брехуха. Але мова йде про мене, пам’ятаєш, я маю зізнатися.

Герміона постукала ногою, впершись руками у стегна, і терпляче чекала, поки їй повернуть книгу. Всупереч логіці вона не звертала жодної уваги на десятки інших примірників, які оточували її.

— Незважаючи на всю мою любов до тебе, я змушений бути жорстоким, — сказав він, ліниво гортаючи відібрану у неї книгу. —  Хм, — розмірковував він. — Наче на уроці Слизорога. Ні, дякую.

Він відштовхнувся від полиці й жестом дав знак касиру з іншого боку магазину. Він підняв книгу і вказав на неї, потім на себе, а потім попрямував до виходу.

— Куди ти йдеш? — запитала Герміона. — Мені все одно потрібно заплатити за…

— Я попросив їх записати це на мій рахунок, — Тео знову відчинив перед нею двері.

— Ти не мусиш…

— Ти взяла з собою гроші? — запитав він, і його обличчя розпливлося у нахабній усмішці.

— Я? Ні.

Де був її розум, коли вона дозволила взяти себе на цю безглузду екскурсію-викрадення, замасковану під полювання на хлопця. Усе, що вона схопила — чарівну паличку та її кмітливість, хоча останнє, здавалося, у даний момент було відправлене на доопрацювання виробнику.

— Давай замовимо столик у “Казані”, — сказав Тео, все ще чекаючи, поки вона переступить поріг та вийде на вулицю. — Моя жорстока любов — це насправді не вулична розмова. У селян великі вуха.

Нарешті Герміона поворухнулася і пронеслася повз нього з обуреним буркотом: — У селян? Серйозно?

—  Я знаю, що тобі смішно, Ґрейнджер, — сказав він. Навіть якщо він був на крок позаду, можна було безпомилково почути усмішку в його голосі. — Ти сміялася з цього раніше.

Герміона прискорила крок.

 

---

 

Герміона кинула погляд на свого колишнього однокласника, який присунув до неї кухоль пива через весь стіл.

— Зараз друга дня, — сказала вона.

— Сьогодні вихідний, — відповів Тео, цокаючись із нею своїм кухлем, хоча її власний все ще стояв недоторканий на столі. Вона не могла визначитися, дратує він її насправді, чи ні, але у будь-якому випадку закотила очі й зробила ковток.

— Можливо, ти цього не усвідомлюєш, Ґрейнджер, але ти точно сумувала за мною.

Вона закотила очі ще раз. З неохотою Герміона мусила визнати, що, як не дивно,  в компанії Тео вона відчувала якусь легкість.

— Отже, що це за жорстока любов, заради якої ти мене викрав? — запитала вона, переходячи до суті. Прямота вже один раз пішла їй на користь сьогодні.

Він поставив свій кухоль, виглядаючи невпевненим у собі вперше відтоді, як із бундючним видом увірвався в її квартиру без попередження.

Він прочистив горло.

— Ну… по-перше. Для початку я б сказав: “Іди у сраку, Драко”.  — Він зробив паузу, мабуть, для підсилення ефекту. — І, чесно кажучи, я б відправив у ті ж краї Потного з Візлицею через те, що вони ставляться до тебе, як до якоїсь скаліченої пташечки, яку треба з руки годувати відцензурованою інформацією про її власне життя.

Початок цієї тиради трохи образив Герміону, але у кінці промови вона почувалася розгубленою і, як не дивно, заспокоєною. Її щоки почервоніли.

— Заради Мерліна, минуло майже три місяці, — продовжив Тео. — Я твердо переконаний, що Герміона Ґрейнджер може впоратися з чим завгодно. І не соромся сказати це у моїй надгробній промові, після того, як Драко вб’є мене за викрадення.

— Я… ого, — Герміона була справді приголомшена. — Дякую? Але я теж не була готова…

Вона не знала, що і як сказати. Його слова та несподівана впевненість нахлинули на неї, наповнюючи зовсім неочікуваним відчуттям.

— Не треба бути такою обережною. Вони повинні більше штовхати. І не дякуй мені. Хоча на доданок до всіх компліментів я маю нагадати, що ти теж дуже дратуєш. І взагалі стаєш зміюкою, коли вип’єш. Але, в цілому, ти не отримуєш зараз достатньо підтримки.

Перш ніж продовжити, він зробив ще один великий ковток пива.

— Відправка Драко і Поттерів до сраки була лише вступом до того, про що я справді хотів поговорити, про щось, що ти маєш пам’ятати, коли захочеш проклясти мене. А взагалі, чи можливо таке, що ти віддаси мені свою чарівну паличку, поки ми говоритимемо?

Герміона зіщулила очі.

— У жодному разі.

Він видихнув.

— Я мусив запитати.

Між ними запала тиша. Тео помітив у своєму пиві щось надзвичайно захоплююче, постукав пальцями по келиху й деякий час спостерігав. Нарешті він перевів погляд на Герміону й заговорив.

—Ти вбиваєш його.

Герміона здригнулася від раптового звинувачення.

— Мелфоя?

— Ні. Не Мелфоя. Драко — хлопця, який пов’язав своє життя, душу та магію з твоєю зарозумілою дупкою до кінця часів. І як його найкращий друг, я просто не в змозі більше цього терпіти. Він втрачає свій клятий розум і випиває весь мій найкращий скотч.

— Я…

— Я ще не договорив, Ґрейнджер.

Вона сіла на своє місце у кабінці, щиро приголомшена різкістю, з якою він зупинив її спробу втручання.

— Він спить на канапі — на тій самій канапі — майже три місяці. Ти хоч це усвідомлюєш? Питання риторичне, до речі, тепер, коли я почав, я вже не зупинюся. У нього стріляє в спині, він постійно скаржиться на біль у шиї, і чоловік, зрештою, жадає ласки. Це дивно, що я знаю всі ці речі, але так воно і є. Як довго ти знову зі мною знайома? Годину? І ми явилися разом, йшли під руку вулицею, при цьому ти навіть не торкнулася свого чоловіка, відколи…

— Це інше…

— Я ще не закінчив, — огризнувся він, і його поведінка вперше нагадала про факультет, до якого він належав, про слизеринський оскал та використання вбивчої сили слів. — А тут ще ти зі своїм Мелфоєм. Ми вже не діти, ти можеш, заради бісової матері, спробувати називати його на ім’я? Я починаю думати, що він занотовує кожний випадок, коли ти уникаєш цього, і топить всі образи у моєму відмінному алкоголі.

Герміона підскочила, коли він простяг руку через стіл і постукав по підмізинному пальці на її лівій руці.

— І ти навіть не питала про це? Так? Я впевнений, він припускав, що ти принаймні запитаєш, хоча б з цікавості, але ти не сказала жодного бісового слова. Знаєш, це гарна обручка. Навіть мені вона не видається огидною, а я завжди вважав, що ви маєте жахливий смак.

Суворість на обличчі Тео зникла, і він глибоко вдихнув.

— Добре, це все. Це була жорстока любов.

Герміона відкрила рота, щоб щось сказати, але знову закрила його. Вона зробила ковток зі свого келиху. Вдруге відкрила рота, а потім закліпала, проганяючи неочікувані сльози.

Тео застогнав і відкинув голову на спинку у кабінці, подивившись на стелю.

— Я довів тебе до сліз, — сказав він. — Драко направду може мене вбити.

— Це через те, що мене переповнюють емоції, — пояснила вона, коли спромоглася дати їм раду. — Просто… стільки всього.

Тео все ще дивився вгору, наче шукав прощення у неба.

— Якщо ти справді збиралась проклясти мене, то тепер у тебе є такий шанс, — пробурмотів він.

— Я не збираюся тебе проклинати.

Він знову подивився на неї допитливим поглядом.

— То з чого ти хочеш почати? — запитав він.

— Почати? З оцим? — вона нервово розсміялася, вже просто захлинаючись так званою жорсткою любов’ю.

— Здається, я пригадую, як ти неодноразово намагалася перервати мене.

— Це він тобі все розказав? — запитала Герміона, відчувши, як всередині оселилося неприємне відчуття викриття.

—  Дещо. Решта — припущення. Я досить непогано вмію читати між рядків.

— Але він мені нічого про це не розповідав, між рядками чи якось інакше, тому що протягом останнього місяця він вдавався до блокології майже щосекунди кожного дня, — кинула Герміона, її роздратування росло і загрожувало вийти на поверхню. — Сьогодні вранці я ледве змусила його, хоч трохи перестати це робити.

Тео підняв руки, удавано захищаючись.

— Послухай, і я, і Драко категорично проти того, щоб він використовував блокологію. Можливо ви трохи доконали його тією вечерею, яку влаштували. Але якщо ти змусила його зупинитися, можливо, зараз хороший час… я не знаю, зробити щось.

Герміона крутила перед собою майже порожній келих, закусивши нижню губу: вона мусила знайти хоч якесь заняття своїм рукам. Вона знала, що вечеря пройшла погано, навіть незважаючи на принесені вибачення та твердження, що все було не так, як виглядало. Але здавалося, одна тільки необхідність пройти через це, зруйнувала будь-яку впевненість Мелфоя у своєму самовладанні.

— То в чому відмінність? — тихо запитав Тео.

— Ти про що?

— Ти сказала, що це різні речі, коли я порівняв торкання до мене та до нього.

— Ми з тобою не одружені.

— Що мало би полегшити становище, — сказав Тео.

Герміона важко зітхнула.

— Ні, о боги, це тільки набагато все ускладнює. Стільки всього… очікування, які пов’язані зі шлюбом. Доторкнутися до нього… означатиме, що просто… — Герміона замовкла, схопивши себе за корені волосся. Більш за все її засмучувала власна нездатність користуватися словами, як повноцінна доросла людина. Її мозок постійно кричав про почуття, яким вона не могла дати ради. Вона видала якийсь придушений звук і притиснулася чолом до дерев’яного столу на знак покори, не звертаючи уваги на холодну пляму від конденсату, у яку вона приземлилась.

— Герміоно? — запитав Тео. Все ще знаходячись лицем до лиця з поверхнею столу, вона мугикнула щось ствердне. — Ну, я не брехатиму, що це мало якийсь сенс, — сказав Тео. — Може спробуєш ще раз?

Вона підняла голову, витираючи вологу пляму над правим оком. У Тео навіть не вистачило такту, щоб стримати веселощі.

Герміона глибоко вдихнула і почала знову.

— Є минуле. І я не знаю цього минулого, що трохи зводить мене з розуму. Я тільки зараз приходжу до розуміння, як розмовляти з чоловіком, а що говорити про дотик? Що він означає? Який дотик для нас звичайний, а який говорить про щось більше? Чи багато ми торкаємось одне одного? Чи, може, стримуємось? Ми голубимось ? Це просто шлюз, який я не готова підняти.

З насупленими бровами і схрещеними перед обличчям пальцями, Тео розмірковував над її словами, від чого скидався на уособлення Северуса Снейпа.

— Добре, це вже краще, — нарешті сказав він. — Ставлю тобі “задовільно”.

— Що? Ти серйозно? Я ще ніколи у житті не отримувала “задовільно”…

Тео сміявся з неї. Насправді сміявся лише через кілька хвилин після її сумбурної істерики. І чомусь Герміона не змогла втриматися від сміху у відповідь, що було проривом шлюзу іншого характеру. Коли хвиля веселощів вщухла, обличчя Тео знову стало серйозним.

— Щоб зберегти мій якісний алкоголь, можливо ти для початку просто називатимеш його на ім’я? Повір, для нього це матиме велике значення.

Він скривився.

— Мерліне, щирість жахливо смакує.

Герміона кивнула. Вона могла це зробити. Могла хоча б спробувати. І вона хотіла. Їй потрібно було щось робити, щоб утримувати хоч якійсь контроль над  розвитком подій у її житті.

— Дякую, Тео, — сказала вона йому від щирого серця. — Я не буду згадувати про викрадення. Якщо ти захочеш, щоб я не робила цього.

Обличчя Тео засяяло, коли він усміхнувся, і на ньому з’явився вираз гордості і захоплення.

— Ось чому ми команда, Ґрейнджер. Ти розумієш мене. Мені навіть не довелося питати, — він заговорив тихіше, нахиляючись над столом. — А тепер ми можемо спробувати знайти мені хлопця? Ми втрачаємо дорогоцінний час.

 

---

 

— Ти читаєш в  окулярах? — запитання само вирвалося в Герміони, коли вона побачила Мелфоя на оксамитовій канапі з книжкою в руках та простою чорною оправою на обличчі.

Він зняв її, як тільки почув звук її голосу, і прочистивши горло, поглянув на дівчину. Вона явилася майже без звуку і явно застала його зненацька.

— А… так, іноді.

Герміона усміхнулася. У певному сенсі вони йому личили.

— Ти не закриваєшся, — зауважила вона.

— Ні, щоб там не казав мені мій здоровий глузд.

— Що ж, дякую тобі за це.

—  Я мушу попередити, що маю жахливий настрій. Я провів у лікарні не одну годину.

Герміона обережно зробила крок до дивана.

—  Ви все владнали з Гаррі? — запитала вона.

— У кінцевому рахунку, так. Але нас змусили довго чекати без особливої потреби. Зрештою Поттеру довелося витягти козиря “Я — Гаррі Поттер”, що завжди викликає рвотний рефлекс.

Герміона засміялася, і, здалося, що від цього він немов розправив крила, ніби не очікував, що його слова можуть її розвеселити.

— А ти не пробував розіграти козиря “Я — Драко Мелфой” ? — це було жартом, але разом з тим спробою вимовити його ім’я, відчути, яку форму воно має, як відчувається язиці, як довго вібрує в горлі.

Його поза змінилася, і він похитав головою.

—  Це вже давно не працює.

—  О, — сказала вона більше губами, ніж голосом.

Від канапи її відділяло кілька кроків. Кілька кроків від рішення зробити щось інше, спробувати. Її ноги заводили її у і виводили з набагато страшніших місць, ніж предмет меблів, на якому сидів Драко Мелфой, і все ж вона не могла поворухнутися.

Мелфой вигнув брову, помітивши пакунок у формі книги в її руках.

— Ще одна книга? — спитав він зі слабкою посмішкою на обличчі. — А я хвилювався, що їх в нас замало.

Цього вистачило, щоб вона почала рухатися. Герміона подолала решту кроків до канапи й сіла поруч із ним, схрестивши ноги під собою і розвернувшись боком так, щоб бачити його в профіль. Якщо б вона зробила глибокий вдих або злегка поворухнула коліном, то могла б торкнутися тканини його брюк. І їй майже хотілося, щоб це сталося.

Вона взяла книгу і протягнула йому.

— Насправді, це для тебе.

Він відреагував не одразу, пристосовуючись до їхньої близькості. Він застиг, майже не дихаючи якусь частку секунди, а потім втягнув в себе повітря. Він зайняв таку позу, щоб мати змогу краще її бачити, на його обличчі сумнів та підозра боролися між собою.

Вона простягнула йому книгу ще раз.

— Тримай, — наполягала вона.

Він забрав у неї книгу та зняв коричневу магазинну паперову обгортку. Його очі розширилися, коли він прочитав назву. Мовчки перевернув книгу, щоб оглянути зворотний бік. Він перевернув її вдруге, відкривши присвяту, титульну сторінку, зміст, а потім передмову. Герміона дивилася із захопленням.

Зберігаючи мовчання, він закрив книгу й знову подивився на неї.

—  Я думав купити її в кінці тижня, — сказав він. —  Дякую.

Якби хтось сказав Герміоні у 2001 році, що вона подарує щось Драко Мелфою, а його радісна реакція змусить метеликів у її животі тріпотіти крильцями, вона б спочатку висміяла цю людину, а потім ще й прокляла навздогін.

Але Герміона не могла заперечувати, що гордость наповнила її груди, коли вона побачила, як йому сподобався подарунок. Він вже почав гортати сторінки, ні краплі не усвідомлюючи, який вплив справила на неї його відповідь. Вона зробила ще один крок.

— Мелфою… Драко, — сказала вона, вилаявши себе за вагання.

Він підняв голову, щоб подивитися на неї.

— Я тут подумала, — почала Герміона, але майже зупинилася через страх. Вона переборола його. — Чи можеш ти розповісти мені щось… про нас, я маю на увазі. Думаю, що готова почути

Він відвів очі і поглянув на книгу в руках. Обережно, майже з благоговінням, він поклав її на журнальний столик і ще більше розвернувся до дівчини. Здавалося, він знову натяг на себе броню, ніби вона втратила частину відвойованих позицій, усі зроблені кроки.

— Що ти хочеш дізнатись? — запитав він.

— Ти ж не закрився зараз, правда?

— Тільки на мить, я вже перестав, — зізнався він із легким каяттям. — Я не очікував цього.

— Якщо ти будеш  розповідати мені про… — вона зробила легкий жест, показуючи між ними, — …нас, то хотілось би, щоб твої емоції залишались при тобі.

— Ти знаєш, що ти безжальна, правда? — запитав він, видихнувши.

— У мене таке відчуття, що ти, напевно, згадував про це раніше.

Це було зарано? Чи могли б вони спробувати пожартувати про це? Вона перестала дихати, коли ці слова торкнулись його.

Він задумливо постукав рукою по стегну.

— Ти не помиляєшся.

Вона відчула, що його губи були готові розпливтись в усмішці.

— Отже, Драко, — це прозвучало так само незвично, як і очікувалось, але вона була налаштована рішуче. — Як ми перейшли від сортування темних артефактів у твоєму родовому маєтку до… — вона замовкла.

Якщо його здивувало те, що вона знала про свою участь у проекті Міністерства, він цього не показав. Натомість насупився.

— Я не можу говорити за тебе, — почав він. — Звичайно, ми розмовляли, але я не можу тобі це пояснити.

У Герміони все стиснулось всередині, і вона втупилася в підлогу. З розчаруванням дівчина потягнулася до свого пасма, яке звисало з плеча, ніби намагалася зайняти руки.

— Але, гадаю, я міг би розповісти тобі про те, коли я зрозумів.

Вона знову підняла на нього очі, і в просторі між їхніми поглядами повисла напруга.

— Одного разу я знайшов тебе, — сказав він. — У вітальні. Яка, до речі, була замкнена і охоронялася. Ти вдерлася туди.

Він тихо засміявся, і Герміона змушена була відвести погляд. Вона відчувала, як він завмер.

— Вибач, — сказав він. — Я забув, що для тебе минуло не так багато часу, ніж насправді.

Вона похитала головою.

— Все гаразд, продовжуй.

Вона ковтнула, і ризикнула знову глянути в його бік. Та він вже більше не дивився на неї. Його погляд перемістився і був відстороненим, але зовсім не таким як тоді, коли він використовував блокологію. Він міг бачити те, чого не бачила вона, спільний спогад, який жив лише в одній із їхніх свідомостей.

— Я не заходив, — сказав він. — Я не міг. Але я спостерігав з-за дверей за тим, як ти стояла саме там, де це сталося, і просто дивилась на килим. Ти щось бурмотіла собі під ніс, і на мить я щиро почав за тебе хвилюватися.

Він знову подивився на неї.

— Це була весна. Рукави твоєї кофти були засукані, тому що вдень було тепло.

Його погляд перемістився на її ліве передпліччя.

— Ти відмовлялася маскувати це, тож літери були прямо на твоїй руці, коли ти стояла на тому самому місці, де їх тобі вирізали. Навіть, коли я хотів увійти в кімнату, я відчував, що мене ось-ось знудить, або що я втрачу свідомість, а ти стояла, наче нічого не було взагалі.

Можливо Герміона пошкодувала. Про те, що попросила розповісти. Але вона не могла змусити попросити його зупинитися. Не зараз, коли він нарешті розкрив крихітну частинку себе й пропонував їй.

— Ти стояла і не рухалася, заплющила очі і просто… ніби існувала у цьому місці. Здається, я весь час стримував подих. За кілька хвилин ти просто розвернулася і пішла, тебе навіть не здивувало, що я спостерігав. Я запитав, що ти робила. Я ніколи не бачив чогось дивнішого, ніж це. І знаєш, що ти відповіла?

Вона знала.

Але не тому, що пам’ятала. Вона знала, бо у цьому був сенс, вона зробила б це зараз, те, що зробила в іншому житті. І якимось чином спогад та підсвідоме бажання з’єдналися.

— Я не дозволила їй перемогти.

Мелфой завмер, вдивляючись у її обличчя з неприхованою надією, від якої у неї заболіло в грудях. Такий різкий контраст із холодною віддаленістю його блокології.

— Я не пам’ятаю, — сказала вона йому. — Я просто знаю.

М’яз на його щелепі здригнувся, але він кивнув.

— Не те, щоб знаменита ґрифіндорська хоробрість була таємницею, — продовжив він. — Але я ніколи не бачив нічого подібного. Тієї ж ночі я почав експериментувати з зіллям, щоб прибрати твій шрам. Я побачив, як ти перемогла це, перемогла її. Тобі не потрібно було його видаляти, але я хотів лише одного: дати тобі право вибору.

— І я ним скористалася, — сказала вона. — Очевидно.

Вона злегка поворухнулася, їх коліна ледь не торкнулися: відстань майже не значила нічого, але чомусь одночасно мала велике значення.

— Ти теж його використав? — запитала вона, поглянувши на його ліву руку. Вона не могла пригадати, щоб бачила на ній чорну мітку, але й мала не так багато можливостей побачити.

Він зрозумів її натяк і випростав праву руку, щоб торкнутися сорочки на передпліччі. Герміона помітила блиск обручки на його лівій руці. Вона кістками відчула важкість від відсутності прикрас на власних руках.

— Ні, — сказав він. — Я — ні.

Вона звузила очі, дивлячись, як він стискає свою руку.

— Чому ні? — запитала вона нарешті.

— Тому, що він виграв.

Герміона не знала, що на це сказати, як це трактувати. Якщо не брати до уваги той очевидний факт, що Волдеморт не переміг, вона не знала, як перекласти значення його слів.

Тож вона просто спостерігала за ним, так само, як і він за нею: такий собі мовчазний діалог. Він був дивовижним, цей момент. Припинення вогню в її голові, де Драко Мелфой був не Драко Мелфоєм , а просто чоловіком, який сидів перед нею. Чоловіком, який, як сказав Тео, був пов’язаний із нею життям, душею й магією. І, незважаючи на всі причини, вона відчувала, що починає розуміти.

Криволапик скочив їй на коліна, порушивши зосередженість та викликавши усмішку на її обличчі.

— Здається, мені пора йти спати, — сказала вона, почухавши кота за вухами.

Десь поруч із нею Драко кивнув і трохи відсунувся, звільняючи простір. Герміона підвелася з Криволапиком в руках. Вона зупинилася, перш ніж піти до спальні.

— Драко? — запитала вона. Це було зайве питання: він не припиняв стежити за нею. Вона вже володіла його увагою. — Чому ти не перетвориш канапу хоча б на ліжко? Щоб було трохи комфортніше?

Він провів рукою по зеленому оксамиту поруч із собою, усмішка грала на його губах.

— Деякі речі є занадто цінними, — сказав він.

Наразі такої відповіді було достатньо.