Темпус

Наш час

Пальці міцно стискають кружку капучіно, хоча прохолодне листопадове повітря розвіює тепло. Юнгі немає справи до напою і навколишнього світу, адже його власного не стало. Хлопець тисячу разів твердить собі не відкривати альбом у галереї і в тисячу перший нехтує цією обіцянкою. Скільки історій таять у собі старі фотографії… Багато разів палець завмирає над іконкою «видалити», але зробити один короткий рух сміливості не вистачає. З екрану смартфона на нього дивиться хлопець у білій сорочці та чорній кепці, з-під якої вибивається трохи розпатланий чубчик. У погляді читається ніжність, а усмішка, мабуть, здатна розтопити лід. Дивлячись на неї, неможливо не посміхнутися. Якби сонце було людиною, його звали б Чон Хосок.

Вони знайомляться з ним ще у шпиталі. Одного вечора, коли Юнгі сидить у бібліотеці і гортає книгу, підходить він. Мін вже може вже абияк рухатися, але через перенесений струс увага раз у раз розсіюється. Один і той же абзац доводиться перечитувати кілька разів. Нарешті, здавшись, він відкладає книжку в бік.

Більшість місць у читальній залі зайняті і тільки навпроти одне порожнє.

«Привіт. З тобою вільно?»

Юнгі окидає поглядом зал і киває: будь ласка, сідай.

«Дякую, — незнайомець простягає долоню. — Хосок. Чому ти тут?»

«Аварія. Наново ходити вчуся. А ти?»

«Плече вивихнув, — він вказує на бандаж. — Операцію робили. Відновна терапія і таке інше».

Він говорить так легко, ніби для нього це простий забій.

Так буває. Не варто звикати до такої розкоші, як щастя, це ненадовго. Юнгі засвоїв урок. Музика у навушниках заглушає шум вулиці. Spotify. Our Last Night. Sunrise. Його пісня стає близькою. Іноді у житті з’являються люди, які дарують кохання, так само легко, як сонце дарує тепло. Заплющивши очі, юнак спирається на руки, уявляючи, ніби Чон сидить навпроти.

«У темряві, сповненій відчаю, наляканого і боязкого, тримали бранця».

Так само, як і у перший вечір знайомства. Хосок дуже гарний. А очі… Вони перше, що приковує увагу. Чорні, як безодня, в якій можна загубитися. З кожним днем туга за поглядом, що дарує спокій, огортає все сильніше. Як же хочеться повернутися в той травень, та тільки на дворі середина осені…

«Той, що задихається, похований у смутку. Він хотів вибратися з цього паралізуючого світу».

Кажуть, час лікує. Юнгі з цим не згоден. Рани не гояться. Кровоточити не стануть, якщо не чіпати. Можна навчитися жити з ними та не помічати, але рубці залишаться. З часом щось змінюється і в ньому самому. Він і уявити не міг, що буде залежним від людини. Тепер залишається лише порожнеча, яку не заповнити. Навіщо він все ще пам’ятає?

«І звук ридання від смерті коханого луною віддається в порожній кімнаті».

По щоці зрадливо стікає сльоза. Чортова пісня. Тільки не зараз, не на людях. Хоч він і сидить у дальньому кутку, повернувшись спиною до всіх, непрохану гостю все одно крадькома змахує. Юнгі все частіше ненавидить виходити в люди і одна з причин — страх, що не зможе опанувати емоції. Він злий на весь світ. Злий на людей, яким дозволено бути щасливими. Всім, окрім нього. Від одного погляду на парочок, які мають совість безсоромно обіймати один одного й шептати слова любові, його верне. Ох, як же зле…

«Коли ніч стає холоднішою, як це бути єдиним похованим у цій дірі?»

Перед внутрішнім поглядом фантом Чона простягає руку через стіл до його долоні, накриває її, гладить і обнадійливо вимовляє: «Прорвемося. Вір мені». Якби він був поруч, відповів би те саме. Здається, Юнгі відчуває лагідний дотик. Мати б і йому таку здатність навіть у безвихідних ситуаціях бачити правильне рішення.

«Я не ляжу в могилу, доки не відбудуться зміни».

Що робити з усіма цими думками? Як викинути їх із голови? Відповіді на ці питання він ніколи не дізнається. Спогади про Хосока немов жуйка, що приліпилася до волосся — при кожній новій спробі позбавитися її він лише сильніше все сплутує.

Якось Юнгі накидався в хлам. Допився до стану овоча, а насамкінець запив вискарем кілька таблеток амітриптиліну в надії отримати такий бажаний спокій. Але, на його нещастя, Чонгук, що раптом знайшов несвідоме тіло посеред захламленої кімнати, викликав швидку і хлопця зуміли відкачати. Пізніше між ними вибухнув скандал. Чонгук зі сльозами на очах кричав на брата, намагаючись його напоумити. Юнгі лаявся у відповідь, в почуттях розбив дзеркало, жбурнувши в нього вазу зі штучними квітами небесного кольору, проте від своєї ідеї так і не відмовився. Юнгі пам’ятає, як тоді перепало і Чонгуку, за що й досі відчуває стид. Хлопець, який накинувся на нього, намагаючись втішити горе, був грубо відштовхнутий.

Юнгі постійно вигадує продовження сумісної історії з Хосоком, хоч і вважає це дивним. Від поглинаючого почуття самотності він починає користатися парфумом, який Хосок любив. Розпорошує його на штори в кімнаті, створюючи ілюзію того, що той десь поруч. Суміш прянощів та апельсина. Він знає, що таким чином виявляється захисна реакція на втрату. Що було б з ними, якби він не купив той чортовий квиток? Навіть у цей момент він подумки намагається докричатися до нього, знаючи, що відповіді не буде.

«Знайди мене».

Незнайомий низький чоловічий голос вириває з роздумів. Хлопець здригається, дістає навушник і обертається. Нікого довкола, хто б його шукав. Все нормально, просто почулося. Ймовірно, перевтомився, але почуття, ніби хтось слідкувати за ним, липким павутинням залишається лежати на плечах. Юнгі ще раз уважно намагається розглянути відвідувачів кав’ярні на веранді, вдивляється в перехожих — раптом хтось стоїть на протилежному боці вулиці чи ховається за тим деревом? Нікого. Тривога стає одним із найближчих друзів, зробивши його параноїком.

— Тисяча вибачень за те, що змусив чекати. — Чонгук сідає навпроти і поправляє куртку.

— Що тобі вдалося дізнатися?

Чонгук дістає з кишені куртки запальничку, кладе перед братом, озирається і переходить на шепіт.

— Вона тобі стане в нагоді.

— З чого раптом таємничість? — Юнгі не стримує легкий смішок. — У шпигуна граєш? Я курити давно кинув.

— Але випити ти все ще любиш. З алкоголем, як завжди? — Чонгук поглядом вказує на спорожнілу кружку. Гаразд, вгадав. — Окей, до діла. Люди, з якими спілкуюся, серйозні. Так просто, де навіть стіни мають вуха, я б не балакав. Краще ходімо звідси. Дорогою постараюся все пояснити.

Вставши, плату і чайові залишає на столі, під блюдцем. Чонгук продовжує, як тільки вони повертають на сусідню вулицю.

— Обіцяй, що вислухаєш мене, окей? Я постараюся відповісти на твої запитання трохи згодом.

— Добре.

— Отже.  Я дізнався про Темпуса випадково, приблизно півроку тому, коли познайомився з одним хлопцем. Одного разу я вирішив заскочити в бар, куди ми з одногрупниками часто ходили розслабитися, і він підсів до мене. Ми про щось розмовляли, на якісь філософські теми. Точно вже не згадаю, про що. Але, мабуть, я здався йому ввічливим слухачем, бо наприкінці він простягнув візитку зі словами «Якщо що, звертайся». Спочатку я не сприйняв його слова всерйоз. Чи мало що у мужика напідпитку в голові. Я тоді спитав його, чи не розводилово все те, що він мені впарює. Він відповів, що ні, їм у компанію потрібні кадри. Так я познайомився із Сокджином. Той день, коли я вперше прийшов до них, перевернув мої уявлення про деякі речі. Запальничка, яку ти тримаєш у руках — твій захист, провідник. Називай як хочеш. У жодному разі не втрачай її. Покрути у пальцях. Запам’ятай форму, розмір і те, яка вона на дотик. Вона допоможе тобі не заплутатися.

— Не заплутатися в чому? — від здивування брови повзуть нагору.

— Згодом кордони стають розпливчастими. Минуле може чинити опір і заважати змінити його. Якщо полум’я горить рівно, все гаразд. За її допомогою ти зможеш відрізнити свою реальність від підробки. У мене теж є, — показує маленький брелок-ліхтарик. — Ти зрозумів?

— Це більше змахує на вигадку. Я жоден хрін нічого не зрозумів.

— Я теж так думав, — Чонгук замовкає, наче згадуючи щось. — Слово на язиці крутиться, не можу згадати. До твоєї голови причеплять датчики.

Юнгі розуміє, що має на увазі брат. За цих слів у голові знову виникають неприємні асоціації. Після аварії доводилося проходити енцефалограму, щоб унеможливити порушення в роботі мозку.

— Потім тобі запропонують капсулу снодійного, і ти заснеш міцним сном. Дуже міцним.

— Обнадійливо. Що ще?

— Ти пам’ятаєш щось із того, що з тобою сталося після аварії? Може, щось незвичайне?

Щось незвичайне. Так, та сама порожня дорога. Веде в нікуди, на тілі в’язкість. Юнгі каже про це братові.

— Отже, тобі нічого складного. Боляче точно не буде. Зате почнеться найцікавіше.

«Скоро...»

— Що скоро?

Чонгук витріщається на брата.

— Мені здалося, що ти щось сказав. Хоча забудь.

Зараза. Ледве не видав себе. Готовий присягнутися, він щойно чув голос. Той оксамитовий, із хрипотою голос, який чув раніше. Він звучав настільки виразно, ніби хтось ішов поруч із ними, і Юнгі міг чути його так само, як чує зараз Чонгука. Голос зник так само миттєво, як і виник. Можливо, він колись випадково почув його в натовпі і зараз пам’ять відтворила його знову. Серед наповненої вулиці це не виключено.

Вони зупиняються навпроти високої дзеркальної будівлі, у вікнах якої відбивається безхмарне осіннє небо. Сонце зігріває вже слабше.

— Прийшли. Вони хочуть зустрітися з тобою, — заявляє Чонгук. — Ну, що, готовий?

— Чесно кажучи, не дуже, — знизує плечима Юнгі.

Замість відповіді, Гук підштовхує його до скляних дверей, одночасно набираючи комусь повідомлення. Над входом видно вивіску «Темпус». Вони проходять різними коридорами, схожими на лабіринт, піднімаються в ліфті на потрібний поверх. І, нарешті, входять до офісу. Хол виявляється досить просторим та світлим. Посередині – стійка реєстрації та скляний столик зі стопкою журналів, біля якого один навпроти одного стоять маленькі диванчики, білі, в тон самій кімнаті. За ними вікно в підлогу, а по кутках розставлені горщики з лимонними декоративними деревами. На стінах можна побачити візерунки з якимись написами латиною. Навколо метушаться люди у білих костюмах. На грудях у кожного блискучий срібний значок у вигляді зірки. Тільки зараз Юнгі зауважує, що у Чонгука видніється така сама з-під ворота куртки.

Від входу видно двері кабінетів по кожну сторону від стійки. З одного з них виходить Намджун. Його ім’я виривається з уст Міна швидше, ніж може про нього подумати. Кілька людей обертаються, у тому числі й Намджун. Інші ж продовжують займатися своїми справами.

— Юнгі, — він підходить ближче. Розгублений погляд, ладонь простягнута для рукостискання. — Неймовірно…

— Так, це я, власною персоною, — він тисне руку Намджуну, посміхається, але усмішка виходить натягнутою. У глибині душі сподівається, що його друг не приймає відповіді за сарказм. — Ти тут якими долями?

Намджун замовкає. Поруч з’являється високий хлопець, чий погляд стає не по собі. На ньому чорний костюм, а на грудях такий самий значок, як у решти, тільки червоного кольору. Щось підказує, що це і є той самий Сокджин, і він тут ніби за головного. Він трохи помітно киває, і тоді Намджун відповідає.

— Просто випадковість. Не можу все зараз розповісти, вибач. Сам як? — у його голосі прослизає занепокоєння. — Чув, що сталося з тобою, — він замовкає, відчуваючи себе винним за те, що у важку хвилину життя його друга він не спромігся провідати його. — Радий, що все гаразд. Ми давно не бачилися.

Будь у мене все гаразд, я б не стояв зараз тут, думає про себе Юнгі і на губах з’являється легка посмішка.

«Ну давай! Боїшся? І як ти тоді збираєшся повернути свого дорогого?»

Голос, що знову з’явився нізвідки. Він ніби знущається.

Глибокий, уривчастий вдих видає хвилювання. Усередині знову прокидається неприємне почуття страху, яке буває, коли в дитинстві вперше приходиш до стоматолога та бачиш бормашину. Лише тут невідомість. У горлі стає сухо, серце прискорено стукає, віддаючи в грудну клітку колючим болем. Дихання перехоплює. Юнгі машинально хапається за руку Чонгука. Не вистачало ще обмерти прямо тут із-за панічної атаки як якась панночка. Ото буде сміхотворне видовище!

— Джуне, потрібна допомога, — кидає Чонгук, відводячи брата вбік. Тихо уточнює. — Все добре? Ти неважливо виглядаєш.

Юнгі хоче сказати правду, але не наважується. Не хоче, щоб його вважали за божевільного. Просто сьогодні не зовсім звичайний день.

— Здається, я просто перенервував. Зараз пройде, не хвилюйся.

— Візит можна перенести до  наступного дня.

— Не буде жодних інших днів, Чонгуче, — він піднімає погляд на нього. Як би там не було, він не готовий зараз так просто здатися, навіть не почавши. — Я або проберусь крізь надра, або знайду інший шлях.

Після смерті Хосока він став не свій. Наче колишній він і він минулий — дві різні людини. І те, що відбувається йому зовсім не подобається. Монстр у плоті, готовий розірвати будь-кого, хто зробить замах на його особисте. І водночас безвільна ганчірка… Юнгі ненавидить себе за це.

— Впізнаю колишнього Юнгі. Такий настрій мені до душі, — він підбадьорливо плескає брата по спині. — Дозволь дати тобі ще одну пораду: будь чесним. Не намагайся нічого приховати, для свого ж блага.

Потім повертається до хлопців та повідомляє про готовність.

Сокджин проводжає їх у суміжну кімнату. У світло-блакитному сяйві можна побачити, що майже вся вона заставлена новим високотехнологічним устаткуванням і моніторами.

Але увагу Юнгі привертають не монітори, а чотири крісла, що стоять посередині кімнати. У районі узголів’я до кожного прикріплено металеву «руку», від якої чорними зміями тягнуться кабелі. На сидінні крісел додаткові дроти з датчиками. Поруч – пульт управління та місце оператора: станція спостереження за процесом.

— Будь ласка, сідайте, — каже Намджун, займаючи місце біля моніторів. Брати займають вільні крісла.

— Здрастуйте, — Сокджин стає навпроти них, склав на груди руки. У напівтемряві він виглядає спокійно, обличчя не видає жодних емоцій. Тільки пальці погладжують піктограму на груди. — Радий нашій зустрічі.

— Навзаєм.

— Для початку запам’ятай перше правило: забудь про те, що ти знав раніше. Ти віриш у те, що крім нашого світу є той, про який ти можеш і не здогадуватися?

— Ні, мені більше подобається думка про те, що я можу контролювати своє життя. — Знову самообман.

— Я розумію, — у куточках губ таїться посмішка. — І все ж ти сам одного разу переконався в цьому. Як гадаєш, що з тобою трапилося?

— Я помер? — це перше, що спадає на думку.

— І так і ні. Ти звик до того, що багато речей піддаються логіці та поясненню, але того дня твоя свідомість перейшла на другий рівень. Чому малі діти бачать те, чого ми не бачимо?

— Вони вільні?

— Правильно. Поки що їхній розум чистий. Але як тільки вони досягають більш-менш усвідомленого віку, вони починають потихеньку забувати все, що було їм дано. Ти колись відчував, що щось не так?

Нервово ковтнувши, Юнгі киває.

— Мозок постійно працює. Під час сну наша підсвідомість здатна на багато, навіть наново проживає минуле. Відмінністю є те, що такі одиниці виміру як час і простір тобі підвладні. Це, — Сокджін проводить рукою по металевому корпусу обладнання. — Аніма*. Ми є приватною організацією, яка займається, скажімо так, поліпшенням людських здібностей. Програма створена ще за часів Другої світової війни та вдосконалена у наші дні. Завдяки їй військові могли здійснити подорож у минуле та виправити помилки, допущені у стратегічному плані. Або повернути загиблих бійців.

На словах «повернути загиблих» серце у грудях пропускає удар. Так ось що мав на увазі Чонгук, коли питав про минуле…

— Як це відбувається?

— Ми зануримо тебе в глибокий сон і перенесемо твою свідомість у тебе з минулого. Вся процедура схожа на керування аватаром. Це, як і раніше, будеш ти, зі своїм світовідчуттям та спогадами. По той бік для тебе можуть пройти дні, тижні або роки. Все, що побачиш, почуєш, відчуєш — цілком реально.

— А повернутись назад?

Дати відповідь на це питання вирішує Чонгук.

— Ти можеш повернутися, коли завгодно. Заснувши там, ти прокинешся тут. Таким чином тебе викине, і наступного разу ти потрапиш в той момент перед сном. Сьогоднішній сеанс стане тобі пробним. Ти розділиш його, як і всі наступні разом зі мною.

— А ефект метелика? — Юнгі ставить, на його думку, головне питання. — Адже наслідки можуть бути непередбачувані. Що, якщо щось піде не за планом та значно вплине на сьогодення?

— Про це подбають, не турбуйся, — запевняє Сокджін. — Я допоможу тобі. А натомість ти допоможеш мені.

— А детальніше?

— Ти дізнаєшся, — він підморгує. — Вже міг чути його голос.

— Абракадабра якась, — бурмотить Мін собі під ніс, але його чують. Намджун із Чонгуком переглядаються. Сокджин підходить ближче і нахиляється так, що його обличчя виявляється навпроти. У кімнаті панує тиша.

— Абракадабра, кажеш… Отже, не терпиться швидше вийти? — Він виділяє останнє слово і випростується. У голосі чуються зловісні нотки. — Що ж. Твоє слово закон. Подивимося, що ти скажеш наприкінці.

Сокджин відходить від хлопця, повертає якісь важелі на апараті, і кімната заповнюється тихим гудінням, а потім знову звертається до нього.

— З вашою допомогою, хлопці, ми позбудемося декого, — спокійно продовжує він. Час від часу не легше. Чому не сказати прямо? Лише час тягне.

— Те, з чим ти можеш зіткнутися на тому боці, може бути небезпечним. Моя тобі порада: не біжи поперед чор а у пекло, — Чонгук, немов прочитавши думки брата, повертається в його бік, але той не звертає уваги. Будь що буде, він не відступить. Він чекав цього моменту страшенно довго.

— Що ж, якщо це справді допоможе витягти Хосока з того світу, тоді вперед, — на удачу він обмацує в кишені запальничку і міцно її стискає.

— Сокджин! — Чонгук вирішує порушити напругу та перебити її. — Не треба. Доручи цю справу мені.

— Чудово. Приступаємо, — знизавши плечима, командує Сокджин.

Намджун чіпляє до скронь датчики, а потім фіксує тулуб ременями.

— Вводжу анестезію. — він прокоментував свої дії. — Пробач, — вимовляє пошепки, щоб не було чутно. Юнгі доводиться прислухатися, аби почути сказане. У голосі друга вловлюється жаль.

Юнгі відчуває, як голка, наче жало скорпіона, пронизує його шию. Біль фізичний стає нестерпним, перегукуючись із болем душевним, і він, ледве стримуючи крик, стискує зуби наскільки це можливо. Він бачить обличчя Сокджина. Той залишається непохитним, і в очах, холодних, як крига, неможливо прочитати нічого.

З дитинства він звик справлятися з болем сам. Навіть тоді, коли, граючи з дворовими хлопчиками у стрільців, один із них випадково пробив дротиком його долоню, він стерпів. Або коли хулігани побили до напівсмерті, намагаючись відібрати дешманський плеєр.

Але пережитий біль не можна порівняти з тим болем, який він відчуває зараз.

З того жахливого дня, коли Юнгі ввімкнув телевізор і побачив у вечірніх новинах випуск про авіакатастрофу, уламки лайнера, обгорілі трупи, він нікому не дозволяв втручатися у свій звичний життєвий лад. Він закрився, заблокувався від усього, що хоч якось могло б зламати побудовану ним перешкоду. І тепер вони побачать, він не сумнівається.

Ззаду чується звук гідравлічного механізму, що запрацював. Шосте почуття підказує, що з цього моменту як раніше вже не буде. Приємне дзижчання незабаром вщухає, і натомість на шиї відчувається прохолода від дотику двопалої клешні, що обхопила ззаду. Легке клацання повідомляє про те, що втекти не вдасться. Інстинкт самозбереження знову включає тваринний страх, і якби хлопець міг, то закричав.

Завершивши з ним, Намджун робить те саме і з Чонгуком, а потім займає місце за пультом управління. Екрани оживають, мелькаючи зображеннями та графіками. Піджавши губи так сильно, що вони біліють і перетворюються на тонку нитку, Чонгук стискає кулаки і здавлено мукає. Безболісно, значить… Просто не хотів нагнітати. Ох, Чонгуку…

— Пульс та мозкова активність у межах норми.

Коли біль трохи вщухає, Юнгі вигукує:

— Що, зрештою, вам потрібно?!

— Ми допоможемо тобі, а ви нам. Все просто, — відповідає Сокджин. Голос його змінюється. У ньому більше не чується колишня загроза. Тепер, як і раніше, він спокійно звучить спокійно та дружелюбно. — Незабаром ти все зрозумієш. Дата та час регресії?

— Двадцяте… липня. Дві тисячі вісімнадцятого, — хрипить Чонгук. — Дев’ята тридцять ранку.

Сокджин простягає обом по червоній капсулі. Чонгук приймає пігулку з простягнутої долоні, залпом спустошуючи скляну склянку. Юнгі несміливо повторює його.

— Це снодійне, — повідомляє Сокджин. — Зараз ви обоє поринете в Аніму. Синхронізація готова?

Намджун киває.

Найкращий програміст у відділі, віртуоз комп’ютерної техніки, що вміє створювати геніальне програмне забезпечення або зламувати будь-який сервер, щоб перехопити секретні матеріали у конкурентів та перепродати за шалені гроші замовникам начальства. Тепер він сидить навпроти і збирається зчитувати Мінове минуле. Ось як. Йому здається, що це була не проста випадковість, як той висловився. Просто тут злачне місце. А святе місце порожнім не буває, так, Намджун?

Сокджин, підійшовши ближче до Намджуна, вдивляється в монітори, а потім знову переводить погляд на відвідувачів.

— Увімкнути сканування.

Десь з-під крісла нечутно висувається рамка схожа на металошукачі в аеропортах. По краях загоряються лампочки. Чути слабкий тріск, і по всьому тілу, починаючи від скронь і закінчуючи кінчиками пальців ніг, проходить приємне поколювання. Воно заспокоює і починається звикання до всіх маніпуляцій, що проводилися.

— Є контакт, — повідомляє Намджун, не відриваючи погляду від монітора. — Его також збіглося. Синхронізацію завершено.

Раптом Юнгі помічає, як його повіки важчають. Опиратися безглуздо, і він заплющує очі. Звідкись здалеку чується голос Сокджина.

— Регресія. Хай щастить, хлопці.

Спокій і легкість, яких він ніколи раніше не відчував. Блаженство. Цікаво, чи так почувається космонавт за умов невагомості?

Стеля швидко починає наближатися, голова йде кругом. Ще трохи, і він би обрушився, але він перетворюється на тунель. Юнгі розуміє, що його з силою засмоктує всередину. Яскраве різнокольорове світло ненадовго засліплює, гасне, і наступної хвилини він опиняється на знайомій йому дорозі. Нині день. Куди не глянь — яскрава соковита зелень. Крізь густе листя дерев видніється небесна блакить. Хлопець вдихає на повні груди: прохолодне повітря бадьорить, а свіжий вітер приємно лоскоче щоки. На ньому білий лляний костюм. Щоб переконатися, що це не сон, обмацує кишені та в одному з них виявляє свій захист. Чирк! Полум’я горить рівно. Проводить долонею над вогнем і відчуває вихідне від нього тепло. Вогонь абсолютно не обпалює.

Над головою чується шелест крил. Ворон, що пролітав повз, виявляється так низько, майже стосується крилом верхівки, проте він встигає ухилитися. Випроставшись, дивиться слідом крилатому доти, поки птах не зникає з поля зору. Полум’я тотема здригнулося і чується той самий шепіт.

«Ласкаво просимо».

Не звертати уваги.

Юнгі переводить погляд на свої руки. Рубчики та борозенки павутинкою прорізають суху шкіру долонь, але погляд чіпляється лише за одну лінію. Бліка, вона починається рівно посередині між великим і вказівним пальцем, трошки заходячи на зовнішню сторону, і закінчується, мало не доходячи до зап’ястя. Лише кілька сантиметрів, але поглянь якийсь хіромант на долоню Міна, вердикт вийшов би невтішний. Чого не скажеш про Хосока. Одного разу вони заради вирішення порівняти свої долоні, і його лінія життя виявилася довшою. Він тоді помітив, що жити йому довше, а Чон запевнив, що нехай його лінія і коротша, це ще не означає смерті.

Озирнувшись у пошуках брата, нарешті помічає його. Чонгук, притуливши до стовбура клена, грає з божою корівкою, що сів на його долоню. Помітивши мене, він широко посміхається. Мало хто у дорослому віці вміє зберегти в собі дитячу безпосередність та щирість. Гуки зміг. Наш світ — суцільний карнавал, а він той гість без маски.

— Дивись! — він підходить ближче, з’єднує їхні пальці, і жучок переповзає до Юнгі. — Добрий знак.

— З минулого разу це місце змінилося, — досі він не може звикнути до того, наскільки прекрасним здається це місце. Розкіш зелених галявин, дерев, квітів. Хосоку сподобалося б. Якщо це сон, він не хоче прокидатися. Принаймні поки що. — Ти знаєш, де ми? — витягає руку, і комаха, розправивши крильця, відлітає.

— Невизначеність і забуття. Мідленд, проміжний пункт. У цих місцях час якщо й тече, то дуже повільно. Деякі з тих, хто мешкає тут, навіть не усвідомлюють, де вони є. А ось ми, на відміну від них, можемо бачити та сприймати Мідленд кожен по-своєму залежно від того, який твій внутрішній стан. Що в тебе?

— Сонячний літній день, чую співи птахів.

— У мене похмуро, — розчаровано промовляє Чонгук. — Може, якщо сьогодні вдасться зустріти декого, щось зміниться.

— Скільки разів ти бував тут?

— Близько десятка.

— І що робитимемо далі?

— Спочатку потрібно знайти «Чорного лебедя». Там вирішимо.

_______________________________________

Примітки:

Карл Густав Юнг вважав, що Аніма— це, перш за все, джерело почуття та настрою чоловіка. Також він розглядав Аніму як провідника між свідомістю чоловіка та його Несвідомим.

«Аніма — це персоніфікація всіх жіночих психологічних тенденцій у психіці чоловіка, як-от туманність і розпливчастість почуттів і настроїв, пророчі натхнення, сприйнятливість до чогось ірраціонального, здатність до індивідуального кохання, і, зрештою — зв’язок з Несвідомим».

Марія-Луїза фон Франц