Темне перехрестя

Пролог 1

На стежці було помічено застиглі жіночі сліди, їхній шлях проходив повз міст і простягався на кілька кілометрів – зникали в тумані. Позаду шумів сосновий ліс, а під мостом протікав тоненький струмочок, який прямо прямував до річки, а вже вона розділяла два села на дві різні частини. Щоразу приїжджі питали різницю між селами, а місцеві завжди відповідали: «Правобережні відрізняються своєю красою та доброзичливістю, але працювати на городах любили більше лівобережні: старанні, сильні, вправні».
На дерев’яному мосту траплялися іржаві цвяхи, примотана мотузка, залізні пластини – усе це й тримало міст над землею. Його побудували парубки, які рятувати людей, що вижили в оточенні, вони хотіли зберегти кожне життя від німців у 1941 році. Це були двоє сімнадцятирічних моторних хлопців, один із них загинув тієї ночі, але ось другому вдалося втекти, навіть витягнув на волю 15 жінок і 4 дітей, на одній з них йому пощастило одружитися. Через три роки в них народилася донька; сім’я вирішила повернутися у своє рідне зруйноване село, але не ужилися. Через деякий час зрозуміли, що потрібно зникнути з цього світу, стати відлюдниками – зібрали всі речі й пішли в ліс, там побудували дерев’яний будиночок, де й жили ще не багато років.
Дівчинка підросла, розкривала свої таланти. У 12 років почала займатися магією, а в 13 приготувала перше зілля, через експерименти у неї в голові почала крутитися цікава думка: — «Я нарешті зробила зілля вічної молодості, тепер мої мати й батько завжди будуть молодими й красивими». Пізно вночі вона підкралася до спальні батьків, її дихання сповільнилося, а слух загострився – намагалася упевнитися, що всі сплять. Коли її нога переступила поріг, то пролунав скрип пошарпаної підлоги. Відьмочка злякалася, не змогла до кінця твердо поставити ніжку, через це її почало хитати в різні боки, вона сильно занервувала, вже уявляла як лежить на підлозі, а в цей момент її лають батьки – донці не дозволяли гратися й перебувати в їхній спальні, повторювали завжди одні слова: — «Це місце тільки для дорослих».
Дівчинка змогла встати прямо, все робила, щоб не труситися від страху, склянка з рідиною вже була б на підлозі, якби її рука не прикривала горлечко.
— «Сплять», — переконалася у своїх спостереженнях неслухняна дівчинка, і потроху пішла далі. Вона заспокоїлася, тож прибрала руку від склянки й торкнулася холодної стіни, за допомогою якої шукала свій подальший шлях. Шпалери приховували нерівності – це бешкетниця розуміла найбільше, уже відчувала як на руці з’являються подряпини.
Вона любила уявляти себе людиною, яка не може про себе подбати: побачити світ з іншого кута, відчути великий тягар у житті, і зрозуміти, що саме зараз твоє життя чарівне. Без очей ти не можеш бачити, але тебе не залишили без життя, тобі дали велику роль, а з нею багато випробувань. Дівчинці полегшили роль, але не цієї ночі, їй довелося за спогадами пригадувати кімнату: протяг рухав сірі штори, над ліжком висіла ікона Христа, а біля дверей стояла шафа, решта кімнати була порожньою або заповненою одягом, який лежав на підлозі – весь смердючий та брудний. Батько і мати голосно хропіли, їхні роти завжди були відкриті. Донька повільно підійшла до ліжка, встала біля матері та нахилила голову, щоб краще почути її дихання, але великий потік повітря змусив не тільки піднятися, а й прикрити ніс від смороду. Дівчинка обережно залила речовину, щоб мати не прокинулася, посмикавши її за плечі, переконалася, що з нею все добре, через деякий час напоїла і батька.
Все тихо і без криків прибрала всі докази та пішла у свою спальню.
Вранці принцеса прокинулася, її блакитні очі, немов промінь сонця, дивилися прямо на стелю. Кімната була порожньою, не було дитячої доріжки, на якій можна тепло гратися, вона замінювалася дерев’яною підлогою, лише дві м’які іграшки, пошиті її матір’ю, сиділи на полиці, шафа та ліжко зроблені з сосни, їх власноруч зробив батько.
Дівчинка почала вилазити з теплої ковдри, її тонке тіло відчуло прохолоду, наче було спекотно, а водночас хотіла негайно вкритися і більше ніколи не вилазити з ліжка, але вона не лише цього не зробила, дівчинка кинула ковдру під ноги: мурашки відразу пішли по спині, зуби почали битися один від одного, а її тіло почало тремтіти.
Вона піднялася й одягла теплий светр, ноги залишалися голими, а тоненькі шорти ховали стегна. Дівчинка підійшла до дзеркала, щоб подивитися на своє юне обличчя: біла шкіра виглядала холодною – це було помітно по червоних цятках, маленькі губи продовжували підтримувати свою первозданну красу. З родзинок у неї було вухо, воно завжди стирчало якомога далі від темного волосся. Талія була наче недозріла груша, на шиї висів і оберігав золотий хрест, а на руці був зроблений талісман з мотузки та ґудзиків. Вона розчісувала в цілковитій тиші своє довге волосся, милувалася ним, але несподівано зрозуміла, що в цей час ніколи не було тихо, почала прислухатися: на кухні не шуміла піч, умивальник не тече, їжа не готується, батько нічого не говорить під руку матері – тиша.
Дівчинка вийшла з коридору та пішла до батьків у спальню, встала на порозі холодними, босими ногами й подивилася на матір і батька. Батьки були вкриті теплою ковдрою так, як вона їх і залишила, дочка нічого не зрозумівши почала кричати:
— Ви мене злякали, а ви просто спите!
Почала хитати матір, але вона не відповідала.
— Гей! Вставай, мамо! — крикнула налякана дівчинка, але нічого не сталося. Коли підійшла до батька, також почала гойдати його, як дитину. Пізніше вона помітила, що батьки не хропуть і не дихають, донька поклала холодну долоню на груди батька, де відчула мертве тіло, навіть холодніше за її руку, а потім мовчазне серце…
Минуло 13 років, цій дівчинці вже було 26, вона не тільки змогла вижити, а й знайшла багато запасів їжі. Її батьки померли того ранку, після цього налякана сирота поховала їх у лісі.
Була зима, мороз мінус 20 градусів, здавалося, що маленький сніг падає по всьому світу, над головою була хмара – суцільна біла пляма. Дівчина залишалася з такою самою усмішкою, як у дитинстві, а її тіло майже не змінилося, тільки трохи підросло і розширилося. Мала гарний вигляд, можна навіть сказати прекрасний: одягнена в шубу з хутра невідомої тварини, під нею був теплий светр, а внизу теплі штани та чорні черевики. Вона йшла стежкою, яку сама й очистила, але через сильний сніг стежка почала швидко зникати з її поля зору. Дівчина несла два відра води для свого чавунного котла – все ще займалася магією. Її знання в цій справі були на високому рівні, знала багато рецептів і заклять, навіть лікувала людей з лівобережного села. Ще в дитинстві батько їй розповідав, що селяни добре дбали про їх сім’ю, доглядали, приносили теплий одяг, їжу, дрова – то була їхня подяка за порятунок від німців, а тепер дівчина продовжила традицію, хоч і по-своєму, але рятує людей від смерті.
Сніжна погода почала про себе сповіщати: вітер став сильніше дути, сніжинки швидше приземлялися на вже вкриту землю, а температура почала знижуватися. Дівчина прискорила темп: серце билося дедалі швидше, її душа стрибала, то вгору, то вниз, рожеві губи синіли, а ніс і щоки червоніли, голова була незахищеною і все волосся засипало снігом. Кожні п’ять хвилин дівчина робила зупинку та трусила себе від набридлого снігу. Уже вкотре вона зупинилася і почала обтрушувати себе. Будинок уже був близько, але від стежки не залишилося й сліду. Після того як дівчина витрусила сніг, вона вирішила закрити очі, і повільно, за допомогою вітру, її тіло почало гойдатися, нахилилася в правий бік, як ті загадкові лісні дерева, потім за ними в лівий – спіймала їх ритм. Дівчина слухала дивовижні пісні природи, вона любила це робити, бо це нагадувало їй старі часи, коли її мати навчала слухати природу та розмовляти з нею. Тіло почало замерзати, вона розуміла, що не може довго стояти, але хотіла трохи більше насолодитися цією миттю. Слухаючи, що співав вітер, вона почула важкі зітхання і дивний шепіт – їй нагадало це жіночий голос. Дівчина різко повернулася на звук, і вдалині побачила темну масу, ніби щось страшне, велике і чуже йде до неї.
— «Вовк?» — почала перебирати логічні пояснення в голові, бо думала, що жодна людина не змогла б пройти стільки кілометрів, через сніг і довгий ліс. Але чим ближче наближалася темна маса, тим ясніше було для дівчини.
— Це людина! — все одно сумніваючись вигукнула дівчина.
Її тіло спочатку не рухалося, пізніше почало тремтіти від страху, бо не могла повірити своїм очам, що хтось пройшов цей ліс і залишився живим. Вона розуміла, що потрібно щось робити, або піти додому, або бігти та рятувати людину, але якась її частинка все ще казала:
— «Це звичайна тваринка, не треба ризикувати життям, щоб у цьому переконатися, краще йди додому, відпочинь, ти дуже сильно втомилася». Але з’явилася інша частина, яка вже намагалася переконати її, що вона лікар, а лікар хворого ніколи не кине. І останній голос дійсно зміг її переконати зробити добру справу. Обережно пошкандибала до людини, повторюючи для себе одні слова. — «Потрібно рятувати її. Потрібно рятувати її. Потрібно рятувати її!»
Сніг до колін заважав бігти, дерева змушували зупинятися й оминати їх, але чим ближче дівчина підходила, тим ясніше ставало – це була жінка, 30-35 років, вона була непритомна, шкіра блідо-синя, вдягнена як бідна мешканка невідомого села. Спасителька з останніх сил шкандибала до неї, але сніг і вітер продовжували заважати в такий нелегкий час, уже були думки повернутися, бо сил не вистачало, але вона зібрала всю волю в кулак і дійшла до неї. Побачила, що вона ще дихає, обережно оглянула, зрозумівши, що в неї немає жодних порізів та укусів, відразу накрила її своєю шубою. Дівчина втомилася, вирішила хвилину перепочити, бо знала, що доведеться тягти її на собі до будинку – це може зайняти від 20 до 2 годин.
— Як добре, що ти жива.

2

Ліс охопив густий туман, нічого не було видно, навіть найближчих дерев, але він не заважав жінці йти в ньому. Вона поспішала, зовсім не хотіла залишатися в цьому місті, її крок досягав одного метра – взуття майже злазило з ноги. У руці тримала брудну тканину, в ній лежало щось м’яке й крихке – ця ганчірка схожа на хустку: рожева, з малюнком квітки. Виходячи з лісу сповільнила крок, з обох боків уже бачила безмежні поля, а попереду на неї чекав будинок – навіть зараз можна його побачити. Це був великий, ні, навіть величезний, для такого важкого часу, дерев’яний будинок. Жінка вже підходила до нього, її лице було втомлене, а масивні ноги вже не могли так швидко йти. Вона дістала з-під килимка ключик, схожий на ключ із мультфільму «Буратіно», але менший.
Двері відчинилися. У передпокої не вистачало місця: (Це була заповнена маленька кімната, що мала напроти зачинені кімнатні двері) на підлозі лежало різне взуття, одяг на вихід був зачинений шафою, у кутку стояв звичайний стілець, на стіні висіло дзеркало, а перед входом календар – на ньому щоденно малювали хрестики (закреслювали минулі дні). Сьогодні був особливий день, бо число обведене в коло, але жінка занурившись у свої думки забуло про це, тільки коли її очі піднялися і втупилися на стіну, де висів календар, вона відразу згадала, що приховує 10 березня 1972 рік.
Під променем світла жінка зайшла в кімнату. Втомлено впала на стілець, коли знімала взуття, то уважно розглядала ноги, побачила невеличкий шрам на лівій нозі, більше схожий на родиму пляму, а свій новий сірий плащ повісила до шафи. Насправді плащ їй пасував, але додавав зайвих кілограмів, жінка виглядала набагато більшою (ширшою), наче пишна, здобна булочка, але коли його знімала, то з’являлась «Діснеївська принцеса», хоча роки давались взнаки, вона виглядала на 30-35 років. Підійшовши ближче до дзеркала, побачила своє червоне від холоду обличчя, світле волосся та одяг, які пасували одне до одного, мали бездоганно чистий вигляд. Жінка опустила погляд трохи нижче, там побачила звичайну фігуру – ненавиділа себе за це, хотіла бути бездоганною. Закінчивши себе розглядати, вона повернулася у справжній світ, легко зітхнувши, взяла тканину та попрямувала до дверей.
Двері вели в порожній коридор, лише чотири скляні люстри висіли над кожними дверима й освітлювали прохід, дві з них містилися по краях, а інші дві по середині. Жінка в перші дні губилася в коридорі, лише нещодавно запам’ятала, що одна з середніх дверей вела на подвір’я, але нині повернула праворуч: у голові вже почала пригадувати, що є в холодильнику, яку б приготувати страву та який приготувати чай – можна зрозуміти, що це була кухня. Сама кухня здавалася маленькою, але в ній була газова плита, умивальник, холодильник, навіть посередині стояв круглий стіл, а під ним стояли два стільці – усе, що потрібно для господині. У кімнаті був і інший прохід, уже без дверей він вів до нового коридору. Саме в цій частині хати світла майже не було, кухню освітлювала тільки одна люстра над столом та одне вікно, яке зараз дає лише темряву.
Жінка хоч і мала думки про їжу, але спершу їй потрібно виконати важливе завдання. Сівши на стілець розгорнула тканину, в ній лежали зламані різні трави, її зітхання були чути на весь дім – напевно не хотіла, щоб рослини мали такий вигляд. Вже через деякий час обережно почала вивчати кожну зламану гілочку та кожен листок; час йшов швидко, тільки через 15 хвилин вона змогла все перебрати та помити. Після миття всі трави просіяла та перемолола, заварила та обережно налила в залізну чашку. Рідина повинна охолонути, (в чашці потрібна тепла вода), а щоб не втрачати час, вирішила піти у ванну кімнату, яка містилася напроти кухні.
Коли ноги ледь дійшли до першого коридору, то відчула дивну прохолоду, наче не було ніякої стіни, і холодний, вуличний вітер хотів обійняти та станцювати якийсь незнайомий для неї танець. Жінка проходила центральні двері, ніякого звуку за ними не було, доки вона не пройшла їх, вже за секунду пролунав крик, а потім дивні звуки – схожі на слова. Жінка не надала цьому значення та спокійно зайшла у ванну кімнату, в ніс відразу вдарив різкий запах прального порошку, який добре перебивав сморід плісняви, на стіні знаходилися полиці, а під ними стояла раковина, в самому кінці біла ванна і біля неї пральна машина. Нахилившись, схопила набір першої допомоги, поклала його на підлогу та почала перебирати всі наявні ліки.
Руки потроху почали тремтіти, а різні назви пігулок почали миготіти перед очима, жінка дещо важливе шукала серед ліків, але ніяк не могла це знайти. Під час пошуку по тілу пішов холод, а по спині пробігли мурашки, вона так уважно читала назви пігулок, що навіть не зрозуміла дотик до її спини, а якийсь голос біля вуха прошепотів: — Тихо. — В маленьке віконце почало щось битися, світло в коридорі, то вимикалося, то відразу вмикалося, вітерець тепер створював не танець, а жахливий крик, який був схожий на верещання маленьких діток.
Жінка дістала майже всі ліки, але все одно не знайшла потрібних. Її вуха (розум) не звертали уваги на крики в коридорі, але тіло вже все тремтіло. Щохвилини вітер повертався, а разом із ним усі нестерпні звуки, але вони ставали набагато голоснішими, а шурхіт пігулок тільки тихішим, аж поки «голос демона» зовсім не перебив їх. Вона нарешті почула, що відбувається за її спиною, обережно потрясла головою, щоб переконатися, що то знову її галюцинації, а коли зрозуміла, що це не допомагає, то вдарила себе по щоці, але й це не допомогло, жінка відкрила рот, щоб закричати – це майже в неї вийшло, аж поки не збагнула, що це може приманити всіх монстрів, які стоять за її спиною й чекають сигнал. Вона вирішила стриматися та прислухатися до голосу, він був не людським (не схожий на жодну мову), але чомусь його розуміла, він повторював лише одне слово:
— Помри.
На підлогу впали краплі поту, жінка не могла їх витерти, бо боялася порухатися через нестерпний біль у ногах навколішки відповзла, тепер сиділа ближче до стіни, її серце колотилося швидше, аніж вий лунав у вуха, а очі продовжували дивитися в протилежний бік. Жінка боялася повертатися, бо гадала, що зустрінеться з кимось страшним і навіженим. Час для неї закінчився, але цікавість почала вигравати страх, як лінивець, вона повільно поверталася в бік коридору, спочатку їй у зір потрапив набір першої допомоги, він так і лишився лежати на підлозі з різними ліками, але вже знала напевне, що пів дороги вдало пройшла, далі на зустріч встала темрява, в цей момент вона нічого не розуміла: — «Світло було увімкненим, чи не так?». — Жінка нарешті обернулася і побачила звичайний коридор, світло було, вий перестав виходити з кімнати – все тихо. Сама жінка зі своїх вуст не видала жодного звуку, тільки дихання та стукіт серця було чути у ванній кімнаті; її очі почали сльозитися – боялася, що якщо моргне, то на неї накинеться невідома істота, через це не могла й зачинити двері. Уява не дозволяла раціонально мислити, уявляла, що хтось стоїть за дверима, за цією тонкою стінкою, і чекає, чекає, щоб схопити.
Коли звуки зникли, вона видихнула, а потім знову затамувала подих: маленька ручка дитини, яка була вся в слині та в якійсь гидоті, притулилася до дверей і видавала незрозумілі, схожі на попередні, звуки. Спітніла від усього почутого й побаченого, жінка вимовила перші, після шоку, слова.
— Матінко…, та йди ж ти.
Але коли моргнула, все зникло, і ручка немовляти, і крик зі спальні – нічого. Вона продовжувала тремтіти в кутку кімнати, промовляючи подальші слова: — Цього немає. Цього тут немає. — Невідомо що в спальній кімнаті голосно завило, але це так здалося спочатку – це вже не було схоже на демона, тепер скидалося на кашель чоловіка. Спочатку вона ще більше забилася під ванну, але потім почала щось усвідомлювати, прикусивши губу дивилася у коридор, а в голові лунав голос: «Іди, біжи, тікай!», прислухавшись до нього, повільно встала і побігла, ніби побачила позаду смерть, а так бігла, ніби її наздоганяла зграя примар. У цей момент вона сама глянула назад, їй спочатку здалося, що хтось махає маленькою ручкою, але моргнувши – нікого.
Забігши на кухню зачинила двері, продовжувало відчувати присутність небажаного гостя. Намагалася заспокоїтися, стежила за дверима забувши про інший прохід. Казала, що в цій кімнаті вона одна, і ніхто їй не завдасть болю, що Бог не дав їй завдання, не сказав сенс життя, а це значить, не кінець її існування.
— Я одна. Я одна. Я одна. — Але з кожним словом почала дивитися в бік відкритого коридору, створіння створило виставу: з одним її словом маленька ручка з’являлася, а з іншим зникала.
Крики з кімнати затихли, а ручка дедалі рідше почала з’являтися, може здатися, що все закінчилося, але на душі ставало тільки гірше й гірше, а чашка, яку приготувала з різних трав, все холодніше й холодніше. Думка, що чашку потрібно перенести через коридор лякала її, їй потрібно це зробити, ніяк не може відмовитися, як сильно їй цього не хотілося. Вона проковтнула великий клубок страху – це так здавалося, тому що це була звичайна слина, яка накопичилася за час різних спостережень.
Жінка взяла чашку з рідиною і попрямувала до першого коридору жахів. Спочатку здалося, що наприкінці кімнати побачила лице цього створіння, зупинилася й уважно придивилася, як не дивно, але нікого не було, ні ручки дитини, ні обличчя. Їй потрібно зробити всього сім кроків, щоб дійти до середини кімнати та постукати у двері, які вели до спальної кімнати.
Зробивши перший крок, вона опинилася у світі жахів, усе тіло почало ламати, її довге чорне волосся та густі вії почали підійматися до стелі, жінка відчула водночас легкість і тяжкість невідомої істоти, яка звісила на неї маленькі ніжки.
Зробила ще два кроки – з кожним кроком було набагато гірше, до неї долинав брутальний чоловічий голос перемішаний з дитячим, її мізки почали плавитися від крику, але її тіло не слухалося і продовжувало йти.
Жінка зробила вже п’ятий крок, для неї він міг стати останнім. Пару маленьких монстриків почали чіпати її плечі, ноги, руки, обличчя, а з шостим кроком почали її душити, дряпати й кусати, жінка відчувала як по підлозі капала її кров, але якщо подивитися збоку, то кімната була пустою і чистою.
Останній сьомий крок, жінка проклинала навіть Господа, вона не могла повірити, що змогла дійти живою, останній крок був легким, наче політ, її мозок прочистився, її душа світилася від щастя, а тіло залишалося без подряпин і крові, вона в цьому впевнилась коли оглядала себе.
Жінка стояла біля дверей, свої пересохлі губи повільно облизувала та прикушувала – нервувала. Долоня була готова постукати у двері, а її голос готувався щось сказати. Але жінка не змогла, горло сильно стиснулося, а долоня так і завмерла в повітрі, не торкнувшись дверей. Хтось тримав її, не давав нічого казати, хтось намагався її відштовхнути, але їй здавалося, що біля тіла почав кружляти вітерець. Дитя з огидними ручками майже переміг, але вона не хотіла на цьому закінчувати, тіло трусилося, а серце вистрибувало з грудей, але вона продовжувала, тиснула з усією силою, щоб вдарити ці кляті двері. Здавалося, що на шиї висів ще один монстрик, який тримав її слова за зубами.
З боку здавалося, що це спектакль, але на ділі відбулася війна за тіло і розум. Зрештою жінка припинила протистояти – втомилася, вирішила зосередитися й зрозуміти, що далі робити. Зробила вдих – видих, у думках спокійно промовила, що все буде добре, сильно стиснула чашку в руці, і після цього інша рука спокійно торкнулася дверей, нарешті пролунав той довгоочікуваний звук, повільний стукіт у двері, невпевнений, але гучний.
Їй залишилося тільки сказати одне слово, по спині знову пробігли мурашки, хвилювалася, що знову не почує свій голос, а натомість отримає біль.
Вона напружилася, намагалася витиснути з середини тіла шматки слів. Хотіла почути сильний і дзвінкий голос, а натомість пролунав тихий і втомлений голосок:
— Коханий?

Частина 1
Будинок на двох

Ти знаєш, що ти — людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина.
Василь Симоненко

Глава 1

Їхала дорогою старенька, брудненька автівка з маркою «Ford Focus» 2002 року. Вона рухалася повільно, двигун був у хорошому стані, крім одного але, звук не вселяв довіри, через раз видавав різкий стукіт. Колишній власник автомобіля знизив ціну до 1600 доларів, але домовились за 1500 доларів.
Після повороту на лівий бік «новий» власник зіткнувся з проблемою, на нього їхала п’ятитонна вантажівка, він різко повернув кермо у бік узбіччя, ледве зміг ухилитися від аварії та додаткових проблем у житті.
Товстий водій вантажівки з пончиком у зубах, який навіть не відпустив з рота, зупинився, його погляд був здивований, не вірив, що ніхто не постраждав.
— Все добре, все добре, — втішав себе дивак.
Чоловік вийшов із машини та попрямував до водія «Ford Focus», хотів поговорити з ним і попросити вибачення.
Підійшовши, жуючи пончик, він побачив людину 25 – 30 років – це був чоловік зі світлим волоссям, одягнений у дивне вбрання, салон машини виглядав старим, але водночас чистим. Водій вантажівки сильно злякався, бо чоловік сидів із заплющеними очима і тримався за груди. Пухкий почав придумувати для себе, що червона футболка, яка стирчала з халата, була схожа на кров, а годинник з темно червоним ремінцем на поріз, але він швидко зрозумів, що чоловік в нормі – придивився на всі деталі уважніше.
Водій вантажівки постукав по двері машини й спитав:
— Ти як? — продовжуючи чавкати та їсти десерт.
Інший водій жодного разу не був у такій ситуації, все ще шокований він повернув голову до чоловіка та сказав:
— Я в нормі.
Пухкий доїв пончик, почав облизувати пальці, а в цей час дивився на худорлявого чоловіка, помітив, що він чомусь тримався за груди.
— Давид Хонлар, так?
— Перепрошую? — не зрозумів, чи він продовжував чавкати, чи щось запитав.
— Я кажу, що побачив на твоєму лікарняному бейджі прізвище. — Повторив його знову, голосно, зі смішною інтонацією. — Хо – нла – р!
Давид глянув на нього зверху вниз та трішечки поправив:
— Мене звуть Давид Хончар. Повторюю ще раз – Хончар.
— А я Дмитро, прізвище не кажу, вибач.
Давид їхав додому після роботи, не хотів затримуватися, уже вхопився обома руками за керма, намагався м’яко перейти до прощання.
— А навіщо це все?
— Дуже знайоме прізвище, десь його чув.
— Я не про це, чому ви так дивно дивитесь на мене?
— Я думав, що ти сильно вдарився об щось, спершу побачив кров, але це виявилася футболка. Я не розумію, чому ти тримався за груди?
— Просто я сильно злякався, ніхто по зустрічці в мене не їхав…
— Дорога маленька, — відразу зауважив Дмитро.
— А тепер я можу їхати? Нічого не пошкодилося, а вже вечір. Скоро почне темніти. — Дмитро не звертав уваги, «доїдав» свої пальці, а після слів витріщився на нього, зміг роздивитися коротку зачіску, щетину, з нею він виглядав суворіше, але очі добрі – душа добра.
— Я тебе не тримаю, просто хотів побалакати.
— До побачення, — сказав водій «Ford Focus», після цього зачинив вікно і поїхав якнайдалі.
Подальша дорога була спокійною, Давид проїхав знак із закресленою назвою села «Ірпінь». Їхав ще не довго, з кожною секундою до нього наближався сосновий ліс, чоловік ще раз повернув кермо ліворуч, проїхав два будинки та зупинився біля третього. Перший дім мав поганий вигляд: забиті вікна, двері, ледве стояв дерев’яний паркан, ніби висів на силі божій, було зрозуміло, що дім занедбаний. Другий будинок доглянутий, цегляний, мав добрий дах, у ньому горіло світло, навіть з вулиці чути, як хтось голосно розмовляв.
Навколо ліс затих: жоден лист не колихнувся, зелена травинка чекала на осінь, а хмари, як спокійне море, повільно плили на захід. Машина зупинилася біля третього будинку, Давид дістав ключі із залізним дармовисом у формі ведмедика й відчинив двері. Коли виходив з автівки, то з нізвідки з’явився маленький вітер, ніби цілий день чекав на чоловіка, щоб пролетіти біля його обличчя, не сильно врізатися та полетіти далі: через дорогу і ліс, знову закрутився, потанцював біля моста та попрямував через струмок у річку. Попереду будинків за різною величиною стояли паркани, у когось росли квіти та дерева, а в занедбаному домі сад схожий на джунглі в Азії. Третій будинок виглядав величніше ніж сусідній, але не такий гарний. Давид перестав перебирати речі та попрямував до хвіртки, його ноги переступили огорожу – в такий лячний момент у житті завжди залишалися тільки одні слова: «Не впади через неї». Він щодня згадує про це, бо колись трапився ганебний інцидент. Коли торік він домовлявся про придбання будинку, в першу зустріч він спіткнувся і впав колінами на асфальт, тепер щоразу нагадує собі цей випадок – боїться знову впасти.
Вхідні двері заскрипіли так сильно, що пробили барабанні перетинки – звук був настільки нестерпний, що крик немовля здасться колисковою для вух. Давид повторив цей звук зачинивши двері, але зробив на цей раз якомога швидше. Вранці сильно не придав цьому значення, скрипу майже не було, але увечері, якимось дивом, вони заволали гірше ніж бабак. Свій медичний халат повісив на гачок, а взуття поклав у непомітний куток, через секунду тихо дійшов до спальні; почув бризки води на кухні, але не звертаючи на них уваги почав переодягатися. Одягнувши звичайну футболку та штани, вийшов з кімнати й попрямував до шуму. На кухні було чутно цокання посуду та жіночий голос, який приспівував знайому пісню. Давид побачив кохану, вона співала відчуваючи себе на сцені – одягнута як домогосподарка, користуючись ложкою, як мікрофоном. Чоловік приємно на неї подивився та усміхнувся незвичною для нього усмішкою, був здивований її таланту співати такі гарні пісні, але вирішив її перебити, поставив руку на перекладину і спитав:
— Ти, мабуть, хочеш потрапити на шоу «Україна має талант»? Тільки пам’ятай, що там тобі дадуть справжній мікрофон.
Дівчина раптово почула голос Давида, її серце сильно забилося, а думки почали плутатися, вона не хотіла бачити коханого в такий незручний момент, але зібравшись з думками, зрозуміла, що виходу немає – повільно поверталася до нього, намагалася здатися доброю, але змогла вичавити лише гнилу посмішку, побачила, що він уже стояв біля стола та прибирав крихти хліба. Вона відразу почервоніла, коли коханий звернув на неї уваги, мокрі долоні закрили очі, а довге волосся приховало і їх. Дівчині було соромно, що Давид побачив дивну і кумедну поведінку, але, не відпускаючи долоні, змогла поставити запитання, на яке вже знала відповідь.
— Ти все бачив та чув? — Дружина без вітання почала витирати лоба фіолетовим фартухом.
Поки чекала відповіді, не блимаючи, уважно стежила за його виразом обличчя: бачила в очах веселість, а усмішка показувала білі зуби, тобто він трохи нервував, і це довели брови, вони підіймалися то вгору, то вниз.
— Так, красуне, — сказав Давид і засміявся. Дівчина вже відпустила руки до стегон і повільно йшла до нього. Вона продовжила розглядати його емоції, тонкі штани, футболку з написом «Love» та нові парфуми мали сильний та приємний запах – раптом пролетіли біля носа, цей смак нагадав дівчині відпустку, як колись їздила з коханим до Одеси, там відчула солодкий смак дині, такої дині вона у житті не куштувала.
— Я зрозуміла, що спалилася, але, будь ласка, не смійся з мене.
Коли Давид побачив її злий погляд, то відразу перестав сміятися, він спокійно усміхнувся – це можна прочитати мовою кохання так: — «Я тебе дуже радий бачити, кохана». Дружина підійшла до нього й ледве обійняла, дівчина ніби прочитала думки і тихо прошепотіла: — «Я теж», — після цих слів замовкла й заплющила очі, а він повільно проводив долонею по волоссю до плечей. Дивне відчуття було на серці, ніби щось не так з обіймами коханої, йому здалося, що дівчина не хотіла їх, а лише зробила для нього послугу. Давид відразу це відчув і занепокоївся, а ще її слабкі дотики передавали краплі з фартуха, повільно перетікали на його футболку та утворювали малюнок.
— Обіцяй, що нікому не розкажеш, — сказала дружина та уткнула своє лице в груди чоловіка.
— Я тобі обіцяю, Софіє, що нікому не розповім.
Коли дівчина підвела голову, то більше не бачила його очей, тільки підборіддя – це єдине, що могла бачити в момент, коли Давид дивився прямо на кухню, бо побачив смачну їжу.
— А чому ти назвав моє ім’я? — Її інтонація була саркастичною, чоловік нічого не відповів.
Після недовгих обіймів, дружина пішла накладати їжу на тарілки, він помив руки та сів за стіл, перед ним з’явилося столове приладдя, а на тарілці запахла тільки приготовлена картопля з курочкою та огірками, у нього з рота потекла слина, але Софія відразу додала, щоб він почекав і її, щоб уже вдвох почати їсти та розмовляти. Його збентежила така умова, але він, як вірний пес, виконав її наказ. Після цього Давид скуштував теплу картоплю, а за нею і соковиту курку. Дружина дивилася як чоловік їсть, і в цей час спитала:
— Як справи на роботі? — Софія не знала про що можна спитати, не хотіла водночас розмовляти довго і нудно, через це вона не їла.
— За їжею про це огидно розмовляти, я багато разів говорив чому, але все одно ти просиш мене, а я кажу… — сказав Давид і зітхнув. — Добре. Я сьогодні лікував сім хворих зубів у п’ятьох людей, а на дорозі я дивом не влучив у аварію, уявляєш? Прямо в п’ятитонну вантажівку. — Давид узяв паузу, бо хотів розгледіти емоції дружини, але яким було його розчарування, коли побачив її спокійне обличчя, а погляд узагалі зосередився на іншій справі – за допомогою виделки намагалася створити вежу з огірків. Чоловік ще дужче зітхнув і продовжив. — Був за кермом дивний хлопець, ми з ним багато не говорили, я відразу зачинив вікно і поїхав. — Софія тільки зараз підняла очі й здивовано втупилася, мабуть, на кінчику язика в неї були слова: «Як тобі не соромно, так нахабно ти вчинив», але вже перший укус, а потім набитий рот (картоплею та куркою) заважав щось сказати. — А завтра, мабуть, буде важкий день і… — Дівчина його перебиває, встає зі стільця і йде до холодильника.
— Пробач, говори далі, мені захотілося взяти кетчуп. Ох! Я забула, чай будеш?
Чоловік спочатку був збентежений, але зміг вичавити слово.
— Так.
Після додаткових п’яти хвилин розповіді: було багато зубів, середньо про людей, дуже коротке продовження «зустрічі на дорозі». Далі Давид замовк, хотів почути її відповідь на всі історії – не вірив, що вона й далі буде мовчати, але дівчина не відповідала, тільки те й робила, що мила набраний посуд; можна знову почути її солов’їний спів, вона настільки тихо брала ноту, що треба було вимкнути всі звуки в кімнаті, навіть серце і дихання, щоб почути хоч якісь слова. Давид підійшов до неї, хотів дізнатися, що з нею не так, але Софія не бажала більше з ним розмовляти, вона відчула його наближення і сказала: — Чай я вже зробила, попий його з печивом, яке залишилося на столі. — Це була остання грань у сумнівах її дивної поведінки, Давид узяв чашку і сів за стіл.
— З тобою все добре? — запитав стривожено Хончар. Але хитра дівчина на це питання чекала, тримала відповідь у думках.
— А тобі здалося, що зі мною щось не так? Я просто втомилася, сьогодні прибирала весь будинок, усі кімнати, двір.
Давид про її тяжку працю не любив розмови, бо знав, чим це може закінчитися, якщо пощастить – скандалом і розмовою про те, що нема ніякої допомоги й «бла-бла-бла». Він теж тримав козирні слівця. На її зброю відповів:
— Я зрозумів. Люба, ти втомилася, але я завжди радію, коли бачу на твоєму прекрасному обличчі усмішку й сміх, ти молодець, що робиш таку важку роботу. І вибач мені за те, що я тобі приділяю мало часу.
Софія замислилася над його словами, а Давид розумів, що довго сидіти в такому стані з нею не потрібно, сьогодні не її день, потрібно дати їй час. Підвівся зі стола, взяв чашку й додав:
— Хочу пройтися будинком, я тебе залишу. Якщо буду потрібен, то просто поклич. — Коли він це вимовив, то на обличчя Софії напала божевільна посмішка – добре, що він цього не бачив. Дівчина не ворухнулася, спокійно стояла і продовжувала мити посуд.
Давид вийшов з кухні, але в голові залишилося одне питання…
Коридор мав не такий великий вигляд як колись йому здавалося. Висіли картини придбані за 100 чи 200 гривень, вони мали бездоганний вигляд, одна з них була копією картини Вінсента ван Гога «Зоряна ніч», тільки нафарбовано не так професійно, як це зробив автор: трохи не такі кольори, не та рука, ідея, але загалом добре. Інші картини теж доповнювали ці жахливі шпалери у квіточку. На підлозі лежав біло-червоний килим, а кути заставлені різними шафами для посуду та зимового одягу. Давид знову зайшов до спальні, кімната через різні меблі виглядала крихітною: одне двоспальне ліжко та дві тумбочки, а на комоді було розставлено кілька родинних фотографій.
У цей час Давид просто пив чай і роздивлявся довкола, наче вперше. Згадував свої перші емоції й дивувався, як він себе награно поводив. Давид боявся залишатися в одній кімнаті з дружиною, розумів, що їй потрібен відпочинок, але коли допивав чай, то почув голос, а далі й голову дружини, яка визирнула через дверний прохід. Хончар не очікував побачити страшну гримасу: злякався її посмішки та різкої появи, він мало не впустив чашку з рук, але вдалось себе втихомирити. Дівчина не тільки визирнула і щось спитала, вона вирішила повністю вийти до нього на розмову.
— Ти вибач мені за мою поведінку. У мене останнім часом дуже несподівані речі сталися, — сказала Софія і трохи відвернулася.
— Я не зможу тобі допомогти, якщо ти мовчатимеш і нічого мені не казатимеш… — Дівчина тільки краєм вуха слухала його, вся увага перейшла на стару відчинену кімнату з різними речами та вазою на столику, дівчина її помітила й не могла відірвати погляд, щось тягнуло її до вази, можливо вона чарівна?
— Гей! Ти мене чула чи ні? — спитав Давид і подивився в бік кімнати, він додав, що з неї можна зробити гарну комірчину, але це все потім. Дівчина прийшла до тями, похитавши головую, відповіла, що слухала все уважно, поважає погляди і шалено любить. Вона продовжила демонструвати дивну поведінку: на половині діалогу розвернулася і побігла на кухню, тільки щось пробурмотіла про холодний чай.
Кімната була дивною – це єдина в будинку кімната, в якій рідко прибирали, її завжди зачиняли, просто до неї не було діла, а коли двері, як зараз, були відчиненими, то це означало, що в кімнату прибігла Софія з мітлою й совком, і, у її стилі, швидко прибрала. Ваза не просто так приглянулася Софії, вона була глиняна, з різними візерунками стародавнього світу часів скіфів, у ній справді була присутня магія, погано, що ніхто не знає її історію, вона стоїть тут вже багато років і покривається пилом, цей столик багато разів падав, разом з ним і ваза, але що столик, що ваза, завжди вигравали нерви власників. Поведінка Софії не подобалася чоловікові, але він не хотів розпочинати тяжку розмову, бо знав, що мине час і вона розкаже все сама, а якщо почати її турбувати, то буде набагато гірше, не тільки для нього, а й для неї. З часом Давид почав її розуміти, десять років подружнього життя не пройшли марно, чоловік знав, коли потрібно залишити дружину, а коли потрібно обійняти й поцілувати.