Телескоп Джеймса Вебба і космічний бур’ян

Я працюю в NASA астрономом, і є певні речі, які ми приховуємо від громади. Ні, Земля не плоска, і інопланетяни не контролюють уряд. Бля, я б хотів, щоб це було так, адже правда набагато, набагато гірша.

У 1993 році космічний телескоп Хаббл побачив зникнення зірки. Вона не стала надновою і не загинула природним шляхом, вона просто потемніла протягом кількох хвилин. Ця зірка вже була занадто слабкою, щоб побачити її неозброєним оком, і наземним телескопам було важко виділити її серед оточуючих зірок, тому подія не була широко відома людству. У той час ми вважали, що найбільш імовірним поясненням є те, що хмара міжзоряного пилу пронеслася між Землею та зіркою, закриваючи її  видимість. Це було відмічено і здебільшого забуто.

У 2007 році зникли ще дві зірки. Через обставини цієї події це викликало набагато більше занепокоєння. Дві зірки, про які йде мова, були частиною подвійної системи, обертаючись одна проти одної на досить близькій відстані. Якби винуватцем знову була хмара міжзоряного пилу, вони б зникли одночасно або дуже близько до цього. Натомість обидві зірки окремо згасли протягом кількох хвилин, розділених приблизно 8-ми годинами. Ця подвійна система також була приблизно на 15 світлових років ближча до Землі, ніж зірка, яка раніше зникла в 1993 році.

Після ретельного перегляду мільйонів зображень телескопа Хаббл було ідентифіковано ще дві зірки, які «згасли» в 1995 і 2002 роках. Усі вони були в одному зоряному районі, лише на відстані кількох світлових років одна від одної. Єдиний висновок, який ми могли зробити, полягав у тому, що якийсь невідомий вплив, який поширювався зі швидкістю, близькою до світла, огортав (або знищував) ці зірки. На жаль, Хаббл був недостатньо чутливим, щоб сказати нам більше.

Космічний телескоп Джеймса Вебба вперше запрацював кілька місяців тому. Хоча офіційні канали повідомлять вам, що він все ще проходить тестування, ми активно збираємо дані з початку лютого. Однією з перших речей, яку ми зробили, було націлити телескоп на області простору, зайняті зниклими зірками. Якби вони були заблоковані хмарами пилу (дехто з нас все ще сподівався на це), підвищена чутливість JWST могла б побачити крізь них і підтвердити, що зірки все ще там. На жаль, нам так не пощастило. Перші 3 зірки, які зникли, були ще абсолютно темними. Проте незабаром детектори гравітаційних хвиль виявили щось дивне. У всіх випадках не тільки зоряні маси все ще були присутні, але й кількість маси фактично зросла.

Коли ми налаштували телескоп на подвійну систему, яка зникла в 2007 році, яка була найближчою точкою, в якій досі спостерігалося це явище, нарешті залишилося достатньо навколишнього електромагнітного випромінювання, щоб спробувати зчитувати мас-спектрометр. Якщо ви не знаєте- мас-спектрометрія є неймовірно корисним процесом, коли, вимірюючи моделі довжин світлових хвиль, випромінюваних або відбитих об’єктом, ми можемо дізнатися масу корисної інформації, такої як його температура, швидкість і напрямок руху, і хімічний склад. Проте показання, які ми отримали від подвійних зірок, не мали жодного сенсу. Перш за все, вони були холодними — майже такими ж холодними, як навколишнє міжзоряне середовище. Що б не трапилося з цими зірками, це повністю знищило їх або якимось чином завадило їхньому світлу втекти. Що, однак, справді дивувало, були емісійні лінії, повернуті мас-спектрометром. Було виявлено кілька знайомих елементів, таких як Гідроген, Карбон, Нітроген, Оксиген і Магній, але їх було небагато. Більшість показань не відповідали жодному з відомих хімічних елементів і, здавалося, навіть суперечили тому, що ми знали про фізику світла, матерію та хімію. Ця масивна структура, що охоплює зірку, в основному складалася з матеріалів, для яких ми навіть не мали назв, і, можливо, навіть не були матерією, як ми це розуміємо. і навіть, здавалося, суперечить тому, що ми знали про фізику світла, матерію та хімію. Ця масивна структура, що охоплює зірку, в основному складалася з матеріалів, для яких ми навіть не мали назв, і, можливо, навіть не були матерією, як ми це розуміємо. і навіть, здавалося, суперечить тому, що ми знали про фізику світла, матерію та хімію. Ця масивна структура, що охоплює зірку, в основному складалася з матеріалів, для яких ми навіть не мали назв, і, можливо, навіть не були матерією, як ми це розуміємо.

Спекуляції розгорілися. Очевидно, що таке не могло бути природним явищем. Нарешті ми отримали доказ існування позаземного життя! Але що це за річ, яку ми виявили, і з якою метою її будували? Провідна гіпотеза полягала в тому, що ми розглядали серію оболонок Дайсона – масивних сонячних колекторів, створених для того, щоб повністю огортати зірки, щоб уловлювати 100% їхньої енергії. Така концепція була задумана на початку 20 століття як потенційне джерело енергії для міжзоряної цивілізації. Відтоді ця ідея потрапила в популярну наукову фантастику. Конструкція цих масивних споруд фактично вважалася однією з перших ознак розумного позаземного життя, яке ми можемо колись виявити. Здавалося, цей день був сьогодні.

Проте теорія ще не все пояснювала. Перш за все, це була неможлива швидкість, з якою були покриті зірки. Побудова оболонки Дайсона з нуля за лічені хвилини перевершила навіть найсміливіші припущення вчених і письменників-фантастів. Крім того, були загадкові «нитки», які з’єднували оболонки на відстані світлових років. Ніхто не мав жодного уявлення, для якої мети вони можуть служити або як їх взагалі можна побудувати.

Всі в NASA були зачаровані цією таємницею. Оглядаючись назад, можливо, нам було б краще, якби ми ніколи не дізналися правду.

Менш ніж місяць тому JWST виявив серію незвичайних спалахів енергії, що виходять із міжзоряного простору. Вони відбувалися на самому краю зоряної системи приблизно за 12 світлових років від подвійної системи, яка зникла в 2007 році. Коли ми сфокусували телескоп на цій системі, ми незабаром визначили, що це теж не природні явища. Сигнатури енергії, які все ще блимали з перервами, відповідали тому, що можна було б очікувати від вибухів на основі термоядерів і антиматерії, а також кількох інших типів енергій, які ми не могли ідентифікувати. Ці вибухи, хоча їх досі не було видно неозброєним оком на Землі з такої відстані, були абсолютно величезними за масштабом — легко в мільярди разів потужнішими за будь-яку ядерну зброю, яку людство могло б створити.

Після експериментів із налаштуваннями телескопа ми змогли отримати більш чітке уявлення про те, що відбувається: кінчик однієї з міжзоряних «ниток», що з’єднували систему Дайсона, проходив крізь Хмару Оорта далекої зоряної системи, наближаючись до її сонце. І той, хто там жив, відбивався. Їхня зброя змогла уповільнити просування істоти, розбиваючи, відламуючи та випаровуючи шматки об’єкта розміром із планету, але, здавалося, він відбудовувався майже так само швидко, як і знищувався. Менш ніж через тиждень вибухи припинилися. Здається, у них закінчилися патрони. У порожнечі між зірками ми знали, що ці істоти рухаються майже зі швидкістю світла, але коли ми спостерігали, як вони наближаються до внутрішньої зоряної системи, їхні темпи сповільнилися, коли вони збільшувалися, готуючись поглинути зірку системи.

Ми швидко налаштували дзеркала телескопа на приречене сонце. Ми збиралися спостерігати, як би ця штука не знищила ще одну зірку, але в реальному часі. Ми всі затамували подих, дивлячись на спроектоване зображення зірки головної послідовності, трохи більшої за наше власне сонце. Спочатку здавалося, що нічого не відбувається, але незабаром на краю сяючої кулі з’явилася маленька тінь, незабаром за нею інша тінь, а потім третя. Тіні почали сходитися, утворюючи дивний, але дещо знайомий візерунок, закриваючи світло зірки.

“Що… це?” Один із моїх колег ахнув. — Вони майже схожі на… — вона замовкла, ніби боячись сказати наступне слово, боячись глузувань. У мене, однак, не було такого вагання.

«Листя», — сказав я монотонним голосом. Ситуація була надто неймовірною, щоб висловити будь-яку емоційну реакцію, навіть чистий шок. «Вони схожі на листя».

Ми спостерігали, як протягом кількох хвилин павутина тіньових контурів, що збігалася зі знайомими формами довгастого листя та тонких ліан, продовжувала закривати залишки світла від далекої зірки.

До того моменту всі в кімнаті зрозуміли правду. Феномен, який ми відстежували стільки років, не був якоюсь надрозвиненою інопланетною мегаструктурою. Водень, Карбон, Нітроген, Оксиген і Магній, деякі з небагатьох знайомих елементів, які ми виявили? Усі вони були компонентами хлорофілу.

Це була рослина. Величезна рослина, яка охоплювала світлові роки. І, подібно до наземних рослин, він шукав світла для живлення. Нитки, що з’єднували зірки в міжзоряному просторі, були стеблами – гілками. Він ростиме в напрямку найближчих зірок, які відчуватиме, повністю огортаючи їх, а потім рухатиметься далі. Будь-яке життя, що населяє планети, що обертаються навколо цих зірок, залишиться замерзнути до смерті, або, можливо, ще гірше, можливо, рослина пожирає ці планети, щоб також збільшити свою масу.

Усі мовчали, поки телескоп продовжував збирати дані. Зрештою, через, здавалося, цілу вічність, з дальнього кінця кімнати заговорив молодий астроном, звертаючись до нашого керівника.

«Сер, ми почали виявляти утворення ще одного вусика, що виходить із системи. Його вектор…» — він схлипнув. Йому не потрібно було більше нічого говорити, але він все одно сказав. «Він прямує прямо до нашого сонця».

«Скільки часу у нас є?» — похмуро відповів наглядач.

— Судячи з відставання в часі, відстані, релятивістських властивостей і раніше спостережуваних швидкостей цієї… речі, я б прикинув не більше двадцяти семи років, сер.

Двадцять сім років. Ми щойно спостерігали, як цей галактичний бур’ян переповнює цивілізацію, яка була, принаймні, на тисячі років попереду нас у технологічному плані, а у нас було менше трьох десятиліть.

Можливо, мене знайдуть і змусять замовкнути за це. Але мені байдуже. Я маю комусь сказати. Я не можу більше тримати це в секреті. Коли сонце стане чорним і світ почне замерзати, ви принаймні матимете певне уявлення про те, що відбувається, але це може бути невеликою втіхою.