Театрал
від НасіякВін дивиться на мене чесними очима, поки веде до самої пащі лютого звіра.
Я ненавиджу ці очі.
Він штовхає мене вперед наче для виду, а наче щоб бути ближче. Намагається докричатися, щось бубонить про те, що я мав би здогадатися, як все закінчиться.
— Як ти це собі уявляв, мушкетере? Що доведу до Поліса за ручку і, відпускаючи, чмокну в лоба? Е, ні. Так серйозні справи не ведуться.
На очі набігають сльози, але я відвертаюсь вчасно, тож Павло їх не бачить. Далі веде мене, крокує обличчям до мене, не прикривається. А краще б прикривався. Сорому йому не вистачає, от чого.
Мені не сумно. З самого початку було ясно, ще до Павла — у Метро не буває друзів. У кожного на меті вижити, і я ще легко відбувся. Він міг мене підстрелити одразу після табору фашистів, а довів до самої станції. Я маю вдовольнятися тим, що є. Просто я злий на себе. Злий, що дозволив собі повірити у диво. Хоча чорт, він досі так виглядає, наче дійсно до мене прив’язався, але це неможливо.
Нас зустрічає генерал і Павло незрозуміло навіщо відрекомендовує мене:
— Це той, що Д6 знайшов. Впертий, але розумний, коли захоче. — Обертається до мене за підтвердженням й нічого не отримує. Повертається назад і додає ніби з образою: — Ще й театрал. Творча людина, чи як. Себто, переконати можна.
Генерал скептично оглядає мене, а я гадаю, що ж в Павла за мотив. Бачу, він керівництву симпатизує здебільшого через безвихідь, проте він мені сам казав, що червоним помре. Та й що його слова значать? “Переконати можна”? Ніби йому є діло, чи знущатимуться наді мною.
Мене забирають на допит.
Я приблизно уявляю, що можу вдіяти, але думки крутяться довкола розчарування. У собі, у світі. Про Павла думати не хочеться. Та ледве вдається.
Генерал не встигає вибити з мене реакції, до нас заходить ще один — “головний” якийсь — і хлопець із бігаючим поглядом. Я пробую його розгледіти, впізнати хоч щось лихе у його рухах, але до мене вже спішить цей головний. Вважає, я щось видам.
За якусь годину передає мене в руки хлопцю, гримнувши дверима. Той мене одразу визволяє, каже, Павло йому щось розповів про мої геройства, хоча, додає, все одно наполягав, щоб мене допитали як слід. Маю, мовляв, рано чи пізно розколотися.
Поки повзу запропонованим хлопцем ходом, плачу. Я звідси вилізу, а Павло-то тут зостанеться. Він надовго засів — майором зробився, тьху. Може, товариш рятував мене й було це від чистого серця, але обіцяв він генералові більше не підводити мало не з тим же ентузіазмом. Та і хіба є різниця: служити чи тільки вдавати, що служиш? В будь-якому разі, руки роблять одну річ. Й Павло, здається, не заперечує.
***
У інший час, у іншому місці, те, що трапилося, могло б змінити наші життя. Та для нас існує лише один час — теперішній, і лише одне місце — Метро. І наш обов’язок — врятувати його за будь-яку ціну. Нам треба поспішати: мені — наздоганяти Чорного, Ані — повідомити батька про те, що творять Корбут з Москвиним. Усе інше — недозволена зараз розкіш.
Наприклад, така, як іти назустріч Лєсницькому, а готуватись побачити ненависні Павлові очі. знаю ж, що не його побачу, щойно виб’ю двері, але боротися з собою не можу. Мозок здається, лише дарує маленьку радість — у спогадах, що мені відкрив Чорний і що так швидко розчиняються, Павло зникає першим.
Я гарячково запам’ятовую інформацію, яку отримав, адже немає нікого зараз важливішого, ніж Аня й решта наших, а стара звичка все одно вимагає перекинутись словом з Павлом, порадитись. Через жадання помсти чи через щось інше — я жалкую, що його немає поряд.
Цікаво, якби Чорний заліз Павлові в голову, віднайшов би стільки ж думок про мене, скільки в мене про нього? Малий веде мене, дивлячись так, наче все розуміє. Проте рятує лише від матеріальних небезпек. Оберігає від морд тих, хто до серця дістати може хіба зубами, але ніяк не мізками. Не тих стережеться.
Насувається війна, спричинена найцивілізованішим видом на землі.
Мене заносить туди, куди я сподівався, от тільки я цьому не радий. Павло височіє наді мною з балкону останнього поверху під зав’язку забитої снайперами будівлі. Не впізнає мене спочатку, — хоч я сумніваюсь, що не прикидається, — мало не напускає на мене цю безліч стволів, а потім впізнає. Я подумки видихаю, намагаючись не збиватися з курсу. Пам’ятати, що це не та людина, якою я його вважав. Це важко, бо він звертається до мене своїм незмінним колючим тоном:
— Тебе пожаліти, принцесо? Але здається, це тобі доведеться за мною на вежу лізти. — І додає тихіше, як завжди казав, коли ми перетинались шляхами у лігві ворогів: — А я на тебе чекав.
Я ледве встигаю відірвати від нього погляд, як обрушується стрільба. Доки відстрілююся, ні про що не думаю. Лише плачу. Чорний мовчки допомагає.
Павло надсилає до мене ще одну пачку бійців, трохи меншу.
— Мерщій, не зволікайте! Не хотів по хорошому, відмовив мені — то здохни тут, — кричить Павло, чомусь не стріляючи.
— Пішов ти, — бурмочу собі під ніс, теж чомусь не стріляючи.
Поки можу, зупиняюсь перевести подих. Мене не лякає перспектива вбити цього мерзотника. Мене лякає те, що я не знаю, чи зможу це зробити. Я погано бачу Павла серед диму і залізяк, за якими ховаюся, але цього не треба — у крові, у вогні, у червоних силуетах мені мариться його обличчя. Я вдивляюсь в його м’які риси і не знаю, чи можу позбавити його них.
— То що, Артеме? Ми нарешті залишились вдвох?
Добре, що він прокоментував, бо я б і не помітив.
Доки крокую до входу, мало не валюся з ніг. Від втоми й усвідомлення, на що саме наважуюсь. Павло стріляє необачно, навіть не намагається влучити між сходинок. Наче навмисне тягне мене за собою. То я й не піднімаю голови. Чорний не відстає, адже теж це відчуває.
Я боюся.
— Знищи мене, раз так ненавидиш, рейнджере! — гаряче закликає Павло, зникнувши десь в глибині приміщення. Вже здався? — Ви ж усі так робите? У вас праведний гнів, смертна кара за гріхи. Подивились би хоч раз на себе…
Чорний не втримується, каже, що Павло не злий, просто сумний. Не підсвічується червоним. Якби ж він тільки знав, що за цією беззахисністю причаїлося.
Я вже бачу його, під хиткою стіною — слабкого, готового зустрітися з долею. Сили приливають до тіла, наче я таки вирішив, знайшов причину, навіщо це зроблю. Пізніше я зрозумію, що це був лише останній сплеск адреналіну, як коли важкохворим людям перед смертю різко стає добре, але на той момент я впевнений, що дію за покликом серця.
— Поцілуєш наостанок?
Мене наче струмом б’є. Він знає, що я його вб’ю. Визнає, що маю право. Шкодує. Дуже сильно шкодує, як і я. Зокрема про те, що я так і не дізнався, які його губи на смак, аби можна було точно сказати, що мене від них верне. Але я йшов до цього занадто довго, аби відступити. Нехай мене розірве від емоцій зсередини, я маю покласти всьому край.
Я зриваю з нього протигаз.
Слідом знімаю свій.
Всотую в себе якомога більше повітря, просякнутого його запахом, перш ніж зі злістю притягнути до себе. Цілую його із цією злістю, навіть більшою, і з жахом розумію, що буду сумувати за цими губами.
А потім стріляю. Перш ніж встигну передумати. Пістолетом, що під ностальгічну посмішку Павла заздалегідь приставив йому до грудей, аби не схибити і не загинути самому. Він рветься щось сказати, й коли йому вдається набрати достатньо повітря, я слухаю його так уважно, як ніколи нікого ще не слухав.
— Артеме… — Зблизька я не можу відрізнити його від образу у своїй голові. Маячня, але не можу. На мить забуваюся й хапаюся за нього, як за найдорогоціннішого друга. — Ще раз.
Часу катастрофічно мало, але я встигаю задуматися, про що саме він просить. Ще раз вбити чи поцілувати? І тоді виконую його останню волю. Чи то пак себе звільняю. Я вже нічого не знаю. Тільки чорний мені підказує:
— Він вдячний тобі. Не розумію, навіщо він попросив. Мабуть, бо справді хотів.
Малий наче відчуває, що я не хочу сперечатися про правильність свого вчинку чи чути слова співчуття, тож просто стає у дверному протязі. Чекає, доки я витру сльози і натягну протигаз. Безжальним тоном промовляє:
— Ходімо.
Це саме те, що мені треба. Я бріду за ним, зібравши увесь залишок мужності, бо без нього на своїх двох не відійду від Павла і звідси поготів не вийду.
Павло залишається там, тому що не має причин не залишатися.
0 Коментарів