Твій найкращий друг

За минулі вихідні я ледве не втратила двох найближчих мені людей. Ці два дня вплинули на мене вкрай негативно — сьогодні я проспала настільки, що йти у школу було вже безглуздо. Міша виглядав достатньо бадьоро, мабуть, хороший сон у ліжку батьків пішов йому на користь. Тільки він не дуже горів бажанням розмовляти зі мною та навіть не розбудив, збираючи новий розкладний диван у нашій кімнаті під звуки свого улюбленого року, зрідка приходячи на кухню відпочити та випити чаю. Я не відволікала брата, знаючи, що була винна перед ним, і прибрала рожевий блокнот подалі у ящик столу, не сміючи навіть згадувати про нього.

Це був мій перший сніданок, під час якого Міши не було поруч. Принаймні, я не могла згадати ще один такий день. Я не знала, як підійти до брата та спробувати розговорити його. Зазвичай він перший обіймав мене вранці або вже чекав на кухні за накритим столом.

 

Це був мій перший сніданок, у приготуванні якого Міша не приймав участь. Навіть якщо я просиналася раніше та вже на повну кружляла навколо столу, він встигав прийти до того, як я закінчувала готувати, та обов’язково робив маленький бутерброд чи, як мінімум, досипав цукор у чай.

 

Це був мій перший сніданок, коли ясне сонце за вікном не тішило мене. Хоча я знала, що Міша був за стіною, збирав «конструктор для дорослих» й на вигляд не викликав занепокоєння, мій світ неначе зупинився. Він змінився до невпізнання, як тільки мені стало не вистачати всього лиш одної людини.

Я не була обмежена у діях, але зовсім не уявляла, як прожити декілька хвилин без уваги брата, не задумуючись про час й вже тим паче про цілий день. Я просто не знала, яка почати, не чуючи його голос чи не відчуваючи його руки у себе на спині. Я застигла у часі на цій чортовій кухні, не розуміючи, що робити далі.

Це був мій перший сніданок, коли я не бачила посмішки брата. Коли милий маленький хлопчик пішов. І я не знала де його шукати.

— А чого це у вас не зачинено, мої хороші? — я почула голос Наталки у прихожій, та як вона захлопнула двері.

Їй ніхто не відгукнувся, лише музика у сусідній кімнаті стала трохи тихше.

— Рєбята, ви у мовчанку граєте? — судячи по тому, що я приглушено чула подругу, вона зайшла у кімнату. Я, здавалось не розуміючи куди йду, прослідувала туди ж.

Наталка повільно обходила навколо деталей майбутнього дивана та уважно розглядала усе, що робив брат. Її пом’ята червона спідниця діставала до підлоги та «підметала» її поділом.

— Привіт, — тихо сказала я, ледве зайшовши у кімнату.

— О, моя хороша! Вітаю тебе, дорога. Що у вас сталося? Чому не зустрічаєте свою найголовнішу гостю? — Наталка була на подив веселою і одразу ж полізла до мене обійматися, незграбно переступаючи через дошки та інструменти.

— Щось, — потиснула плечима я, розглядаючи частини дивану.

— Мішка, а ти що за плацдарм такий збираєш? Невже знайшов собі когось? — Наталка сьогодні була щедрою на вирази. — Чекаю запрошення на тестування.

— Ти нащо прийшла? Навіть без чаю. Це у тебе що сталося? — я вчилась у подруги висловлюватися більш саркастично, але частіше виходило тільки соромно.

— Ой, от не треба! Я не можу просто навідати друзів? — Наталка махнула рукою, показово скорчивши лице.

— Ти — не можеш.

— Малий, ти не проти, якщо я вкраду твою вперту сестричку на пару годиночок? Ми дещо планували…

— Міша? — я невпевнено гукнула брата.

— Я впораюсь, — сухо відповів він та, не піднімаючи голови, продовжував закручувати гайку. Потім мовчки піднявся і пройшов у спальню, звідки виднівся наповнений коміксами, ляльками та компакт-дисками стелаж.

Він перестав боятися?

У Наталки все-таки вийшло витягнути мене на вулицю. Тим паче зараз мені як ніколи потрібна зміна обстановки, щоб пізніше зібратися з думками та поговорити з братом. Мені стало легше, коли я почула його голос, але це все рівно було недостатньо.

Вийшовши з дому, я бачила, як купка малюків радісно верещить та бігає по дитячому майданчику. Їх матусі розбрелися по лавкам та про щось перешіптувалися. Бабуся з тростиною у руці нарікала на те, що діти видають дуже багато зайвого шуму, і підгодовувала голубів хлібними крихтами. Вдалині чувся настирливе ревіння проїжджаючих автомобілів та лай бродячих собак. Усі знайшли собі заняття цим сонячним днем.

Наталка потягнула мене у парк зі ставком. Легкий вітерець роздував її спідницю, від чого були видні її улюблені чоботи. По вузьким доріжкам прогулювалися люди, залишаючи за собою невеликі клуби пилу, змішаного з піском. Кілька лавочок уздовж доріжок були зайняті бабусями та дідусями, матусями та дітьми. Десь на деревах цвірінькали пташки, на підстриженому газоні під спекотними променями сонця відпочивали білі голуби. Дзюрчання на поверхні ставка розривали мирно плаваючі качки, іноді пірнаючи під воду.

— Ну розказуй, що у вас сталося за день? Якщо у вас чай закінчився, і ви тому посварилися — я можу ще принести.

Розміреним кроком Наталка йшла вздовж ставка, оглядаючись, та тримала свій смартфон у руці, який дістала з кишені відразу ж, як тільки ми вийшли на вулицю. Іноді їй надходили сповіщення про нові повідомлення, котрі Наталка одразу читала, не звертаючи на мене увагу, та відповідала на них.

— Не знаю, як це описати, — тихо почала я і на пару секунд знову витримала паузу. — Вчора ми вирішили зробити прибирання та знайшли ящик моєї бабусі з фотографіями, папірцями та її віршами. Прочитали їх, виговорилися, зізналися один одному у любові.

Пройшовши до вільної лавки, ми вирішили перепочити, насолоджуючись мальовничими видами ставка.

— Загалом, до вечора була ще багато часу, і я запропонувала Міші звільнити стелаж та переставити його у спальню, щоб ми нарешті поставили нове ліжко. Зранку у нього спина ниє — він же спить зі мною. І я хотіла, як найкраще, викинути цей мотлох. А полиці з ляльками займали місце, їх треба було прибрати. Коротше, Міша рухав цей чортовий стелаж, і у нього сильно заболіло серце. Ми спали на батьківському ліжку, а сьогодні він увесь день збирає диван і не розмовляє зі мною.

— Ну ви й кадри, звісно, — в’їдливо помітила Наталка, з усмішкою дивлячись на мене, поки її телефон припинив вібрувати. — Щоб купити ліжко, вам требо обов’язково довести когось до могили?

— Слухай, — перебила я.

— Слухаю, моя хороша, слухаю, — закивала подруга, заглядаючи у екран телефону. — Тільки ви один одного, здається, не слухаєте. Він ідеально виглядав, поки таскав твою шафу, і навіть не спітнів? На твоєму місці я б давно викликала вантажників. Або він сам дурень, що піддався твоїм примхам і забаганкам.

 

— Не називай його так!

— Та ви коштуєте один одного у цій ситуації. Один до другого інфаркту ледве не дійшов, друга — взагалі сліпа. Як ви ще примудряєтеся створювати цю ілюзію щасливого життя, раз на рівному місці не помічаєте очевидного, — Наталку відволік сигнал телефона, і вона почала швидко набирати повідомлення. — Ну ти й шуруп, йомайо…

— Що? — я була здивована такій різкій заяві подруги та зокрема не зрозуміла, що за шуруп вона мала на увазі. — У нас з братом добрі відносини, просто так вийшло. Зараз мені дуже соромно за учорашнє, і я не розумію, що робити. Останній раз Міша не розмовляв зі мною, коли його батько ременем огрів.

— А підійти до нього, пробачитися, в кінці кінців, розуму не вистачило? Ви обоє не виглядаєте ідіотами, але зараз у мене складається таке враження, — Наталка зрідка дивилася на мене, не відволікаючись від телефона. — Підійшла до нього та пробачилася, сказала, що повела себе, як мерзота, засмоктала міцніше та повисла на шиї, не відпускаючи, поки не пробачить. Він все-таки чоловік.

— Тобі легко казати.

— Просто я не бачу великої проблеми, щоби попросити пробачення у близької людини. Якщо ти його, звісно, насправді так сильно любиш, — знову з’язвила подруга та повернулася до переписки. — Нарешті, хоч один…

Що нарешті? Ти теж дивно себе ведеш. Чому ти назвала мене шурупом? — спантеличено запитала я.

 

— Де твій блокнот? — вона ще більш здивувала мене.

 

— А яке це має значення?

— Просто дай відповідь.

— У ящик столу сховала, щоб Міша раптом не знайшов. Це все?

— Більш ніж, — Наталка відправила чергове повідомлення та прибрала телефон у кишеню, обернувшись до мене. — Знаєш, я, можливо, інколи виглядаю відбитою на всю голову, але я не така. А ще я бачу твої відношення з братом. Ви настільки боїтеся один одного, що, як тільки випали зі звичного життя, як щось сталося, не знаєте, як вам поступити. Добре, його ще можна зрозуміти, але ти! Ти повинна брати на себе обов’язки старшої та бути готовою допомогти та захистити його у любий момент. Він став слабкіше, але не пішов з матір’ю і батьком. Ти не повинна ось так ображатися у відповідь. Брат — це твій найкращий друг, який може завжди тебе вислухати, зрозуміти та допомогти вже тобі. Ти більше Міша. А зараз ти боягузливо збігаєш від нього. поки він один збирає срану мебель. І стелаж твій я бачила, коли на порозі стояла. Гівно трапляється, але треба вміти долати його. Як з’ясувалося, ти зовсім не вмієш!

 

Декілька бабусь окинули нас поглядом, коли Наталка закінчила свою палку промову, а я здивувалася, що навіть Наталка вважає мене старшою, хоч я і молодша за брата на чотири роки.

 

— А тепер йдемо додому, — вона швидко підвелася з лавки та потягнула мене за руку, прямуючи у напрямку виходу з парку.

 

Поки ми поверталися, я розмірковувала над словами подруги. Я не знала, що їй відповісти, але вона була права. У той день, коли я завела брата у кімнату, перед цим влучивши у нього черевиками, він не відповідав на мої вибачення і потім сфотографував мене хворою у ліжку. Сьогодні я повинна ще сильніше просити пробачення, але навіть не спробувала…

 

Ми повернулись у квартиру. Міша сидів на новенькому зібраному дивані, тримав у руці рожевий блокнот з конями та свій телефон. Побачивши нас, він посміхнувся та вийшов у вітальню, дивлячись на Наталку.

 

— Забирай свій найголовніший шуруп, малий, — напівголосно сказала подруга, підштовхуючи мене вглиб приміщення.

 

— Пробач мене. Я повинна була пробачитися ще раніше, але я просто… — сльози, які от-от вийдуть назовні, не дозволили мені договорити. Хлюпаючи носом, я притулилася до брата. Він обійняв мене у відповідь, і, окрім його рук, я відчувала, як блокнот торкається моєї спини.

 

— Все добре, — сказав Міша. Мені здалося, він вимовив це з тією ж інтонацією, з якою читав однойменні поеми бабусі.

 

— Ну раз тепер усе добре, може, пригостите даму чаєм? — Наталка перервала ідилію, крокуючи на кухню.

 

Поки ми гуляли, Міша прочитав кілька чернеток у моєму блокноті. За столом він повідомив, що хотів би внести деякі правки у текст, і йому не сподобався опис покоїв юної принцеси. Я усміхалася, обіцяючи обов’язково виправити розділ та врахувати усі зауваження, дивилася на захопленого блокнотом брата та розпивала чай.

 

— Хлопці та дівчата, моя вам порада, не розкидайте шурупи після збірки диванів та не забувайте іноді чистити історію повідомлень, — Наталка з братом переглянулись.

 

Пізніше Міша пішов спати на новому розкладному дивані, де нарешті міг лягати у весь ріст, залишивши нас вдвох.

 

— Так ось, кому ти…

 

— Я ж казала, що ще не зовсім тю-тю. Не стану ж я переписуватися з якимсь лівим чуваком, сидячи з тобою, — перебила мене Наталка. — Я спробувала — у мене вийшло, ви помирилися. Все, давай закриємо цю тему.

 

— Дякую…

 

— Не варто подяки. Я просто опинилася в потрібний час у потрібному місці, нехай навіть по наведенню твого брата. Він чудово знає тебе та просто хотів, щоб ти сама усе зрозуміла. Ну, трошки з моєї допомоги.

 

— Почекай, тобто…

 

— Закрили тему, — Наталка знову не дала мені договорити. — Малий вчинив достатньо мудро, і я навіть пишаюся ним.

 

— Чому ти постійно називаєш його «малим»? — збентежилася я.

 

— Погодься, що кожний раз повторювати «милий маленький хлопчик» було б надто довго, — підморгнула подруга, наливаючи ще трохи кип’ятку у чашку. — Це не в моєму стилі. Я ж не божевільна та не пишу щоденник брата за нього.

 

— Зараз встанеш, вийдеш звідси разом зі своїм чаєм і більше не зайдеш, зрозуміла? — насупилася я, схрестивши руки.

 

— А що, твій брат казав приблизно те ж пару років тому. Добре, чайнику, не кип’ятися! Пожартувала я, — Наталка спантеличено подивилася на мене, відпиваючи з чашки.

 

— Ну з братом я сама якось розберуся, без тебе.

 

— Сьогодні ти сама йо як розібралася, моя хороша! — обличчя подруги засяяло чи то від чергового жарту, чи то від кількості випитого чаю.

 

— Як ти кажеш: єбало на нуль, — вперше за довгий час я наважилася вилаятися.

 

— Оце нічого собі! — Наталка розкрила очі та відкрила рота від здивування, забуваючи навіть про чай. — Ти ж моя хороша, вчишся! Обов’язково встав моє камео та цю легендарну фразу у свою книгу.

 

— Якщо ти не збираєшся детальніше розповісти про те, що тут відбувалося, поки ми прогулювалися, то й мовчи.

 

— А що тобі розказати? Твій брат був зайнят збіркою та написав мені, щоб я вигуляла тебе. До речі, спасибі, що вийшла. Я ціню це.

 

— Нащо?

 

— Причину я дізналася, коли ми вже була на вулиці. Поговорила з ним, і ми вирішили, що ти цілком заслуговуєш прощення. Ще він не міг знайти твій блокнот, поки я вчила тебе сімейним відносинам. Хоча він би і так тебе пробачив, тільки пізніше.

 

— Дякую, — видихнула я.

 

— Тобі піти б спати з ним, а не чаї ганяти, — Наталка вправно покрутила ложку між пальцями.

 

— В сенсі спати з ним?

 

— Лягти поруч, накрити ковдрою, обійняти міцніше, порахувати баранів, тобто себе, та заснути солодким сном! — у своїй звичайній трошки хамуватій манері заявила подруга. — А не те, про що ти подумала, маленька розпусниця.

 

— Я і не думала.

 

— Ага, як же! — усміхнулась вона. — Але тобі краще і справді піти до нього, а потім провести день разом. Тільки не так, як учора, а по-хорошому. Сходіть разом куди-небудь. Вигуляй братця, він цього заслуговує. Йому корисніше свіже повітря, ніж сидіти у чотирьох стінах.

 

Єдине, що я зрозуміла з розмови з Наталкою, це те, що вона якимось чином дізналася про те, що сталося вечора, та прийшла до нас, щоб ми помирилися. Ні вона, ні Міша так і не зізналися, що сталося під час прогулянки.

 

Перед сном я не стала нічого записувати у блокнот, вирішивши, що зроблю це вранці, лише погортала. Майже закривши, я помітила напис олівцем після останнього розділу.

 

«Яким би хоробрим не був рицар, прекрасна принцеса іноді повинна була оберігати його від небезпечної хвороби, зупиняти, щоби він не жертвував собою дарма та був поруч усе її життя»