Малолітній хам та соня

Серце боляче билося об ребра. Паніка заполонила мозок Мінхо. Він сидів, стискаючи кермо до побілілих кісточок пальців. Хлопець не міг відвести погляду від людини на землі. В ніс одразу вдарив терпкий запах крові та чогось горілого, хоча він точно б не встиг потрапити в авто. Перед очима все почало пливти, а крики хлопців доносились наче з-під води.
Невідомо скільки б ще продовжувався такий стан Мінхо, але Бан Чан поклав долоню йому на плече, тісно стискаючи й виводячи з трансу. Він опустився до вуха хлопця, та строго сказав:
– На вихід, Мінхо, — старший не відпускаючи підняв його на дрижачих ногах та поволік на дорогу.
Надворі всі стояли навколо тіла. Навіть Хьонджин виліз зі своєї конури та стояв під величезною парасолею, а збоку до нього притискався шокований Фелікс. По Чоніну можна зрозуміти, що в істериці далеко від Мінхо не відійшов. Той ходив зі сторони в сторону, а в кінці просто підбіг до Бан Чана та сховався за його спину від тіла.
– Я ж казав вам, — викрикнув він, говорячи до Фелікса, — ось ти взяв та накаркав.
– Я ж не знав, що так може статися, — похмуро відповів той, наче й справді відчував провину, — я не збирався вбивати людину сьогодні вранці, коли дивився на сонце.
– Слухайте, може він ще живий?, — сказав Хьонджин, та пхнув носком кросівка тіло, на що той ніяк не зреагував.
– Ну так перевір його пульс, — відповів Чонін, на секунду вилазячи з-за спини старшого.
– А чого це я?, — стушувався він, не маючи бажання доторкатися до людини, — он, хай Мінхо перевіряє, він же його збив.
На цей коментар, Фелікс пхнув того в ребра, на що Хьонджин простогнав. Мінхо тільки заспокоївся, але після слів хлопця, руки знову почали трястися, а дихання коливатися.
Він опустився на коліна біля чоловіка, та підняв руку над його носом. Та подиху так і не відчув. Потім Мінхо спробував прикласти пальці до шиї та перевірити пульс. Здавалося в ці секунди навіть пульс Мінхо зупинився.
– В-він не д-д-дихає, — заїкаючись сказав він.
Хлопець відвів погляд від трупа та обвів ним всю компанію. Лице Чоніна була бліде, і здавалося, навіть трохи позеленіло. Тіло Фелікса тряслося, як на вітрі, а Хьонджин настільки стиснув його руку, що вона трохи посиніла. Бан Чан був схожий на камінь, та навіть не дихав. Але тут його погляд натикається на ще одну людину і тільки зараз помічає схожість. Обі особи одягнені в ділові смокінги з бутоньєрками в нагрудній кишені. Тільки на відміну від мертвого, хлопець стояв в білому і був схожий скоріше на наречену, ніж на нареченого. Він був набагато спокійніший за всіх, та дивився на тіло пустим поглядом. Мінхо зустрівся з ним очима тільки через пару хвилин. Його щоки палали вогнем, а груди здималися після кожного подиху. Хлопець виглядав, наче пробіг марафон. Мінхо почав повільно крокувати до нього, стараючись не сполохати цього загнаного ховрашка. Бан Чан помітив цей жест та повернув голову, його очі розширилися в здивуванні. Та проходячи крізь нього Мінхо тільки й почув тихий шепіт, адресований скоріше Чоніну, ніж йому:
– А з цим ще що робити? Тільки свідків нам не вистачало.
Мінхо підійшов до нього майже в притул та поклав спітнілу долоню тому на плече, трохи стискаючи.
– Хей, хлопче, ти як?, — запитав він, стараючись зловити пустий погляд карих очей, — знаєш цього чоловіка?
Той на останніх словах, не відриваючись від аналізу трупа, сухо відповів.
– Це мав бути мій майбутній чоловік…
Блядь. Все що міг сказати на це Мінхо у своїй голові. Він до останнього моменту сподівався, що вони не знайому і потрібно буде просто пригрозити цьому хлопцю, щоб тримав рот на замку. Він же напевно любив цього мертвого чоловіка.
– А чого ти тоді від нього тікав?, — обережно подав голос Чонін, тільки на секунду визираючи з-за спини старшого. Про це Мінхо навіть не подумав, — не здаєшся ти дуже сумним після його смерті.
На останній коментар Бан Чан шикнув, стараючись нічим не розгнівати нового знайомого.
– Та я не дуже й хотів за нього виходити заміж, — нарешті підняв хлопець очі від споглядання трупа та своїх начищених туфлів, — мене батько заставив. Тому можна сказати, що ви взагалі мене врятували.
Тепер всі шоковано дивилися на нього, неначе старалися щось прочитати. Але він не був відкритою книгою. Він просто продовжував посилати такий же зацікавлений погляд, переходячи з одного на іншого. Найдовше він затримався на Мінхо, просканувавши того з голови до п’ят.
– Давай так, хлопче, ти нас не бачив – ми тебе не бачили, — взяв все у свої руки Бан Чан.
Той у свою відповідь пильно подивився на нього та через декілька секунд на його губах розтягнулася широка усмішка. Від цього по спині Мінхо пробіг табун мурашок.
– Ні, так не піде, — сказав він підходячи впритул до старшого і, хоча зі сторони це і здавалося трохи смішно, долоні Мінхо помітно спітніли, — або я їду з вами, або дзвоню в поліцію.
Всі хлопці знали, що Бан Чан міг витримати будь-що, але погрози на дух не переносив. Він сильно відіпхнув хлопця від себе впираючись в груди того.
– Слухай сюди, — сказав він ледь не до тріску стискаючи комір його піджака, та трохи піднімаючи, — тут не ловить зв’язок і поки ти будеш пробувати додзвонитися до ментів ми зможемо тебе ще раз п’ятдесят переїхати. Тому, будь ласка, закрий свій рот і вали на всі чотири сторони. Мені абсолютно плювати якщо тебе з’їсть дикий кабан, чи загризе дикий ведмідь. Можливо, якби ти просто попросив, я б взяв тебе з собою до найближчого міста, але ти почав мені погрожувати, а я це пиздець як не люблю.
Бан Чан пройшов наче крізь нього, боляче чіпаючи плечем того. Він схопив руку Чоніна, та поволік за собою в авто. Його брови були настільки похмурені, що здавалися одним цілим. Після них похмуро заповзли в бус і Фелікс з Хьонджином під боком. Останнім йшов Мінхо. Він переступав з ноги на ногу та не наважувався зробити останній крок та нарешті закрити злощасні двері мікроавтобуса. В останній момент, воли хлопець вже заніс долоню над ручкою дверей почувся тихенький, ледь чутний голосок:
– Вони вас знайдуть, — сказав наречений. Якби Мінхо відійшов ще хоч на крок від нього, то навряд чи почув ці слова. Але він почув, та одразу ж обернувся до іншого. Той стояв з опущеною головою і здавалося слова Бан Чана дійсно його присоромили.
– Що ти там мямлиш?, – розцінивши слова хлопця як погрозу, сказав Мінхо.
– Вас знайдуть. Батьки цього хлопця дуже багаті, тому вони витратять всі сили на його пошуки та вийдуть на вас. Його не можна так залишати. Ти ж навіть перевіряв його пульс, означає, там точно є твої відбитки, — не наважувався підняти очі хлопець та продовжував роздивлятися свої начищені туфлі, — його треба звідси прибрати.
На останніх словах він все ж таки підняв погляд та зазирнув своїми величезними очиськами в Мінхові. Здавалося зіниці розширилися, а самі були червоними. В кутиках зібралися перші сльози, які так і норовили вирватися з полону повік. По хлопцю були видно, наскільки він відчаявся після слів старшого. До найближчого міста було мінімум кілометрів 30 і навіть при всьому бажанні він би не зміг їх подолати до заходу сонця.
– Пацан правду каже, — подав голос Хьонджин, який весь цей час слухав їх розмову. Як і весь колектив, — його треба закопати, якщо не хочемо сісти в тюрягу.
– Багато ти людей закопував?, — подав хриплий голос Фелікс. Здавалося тільки минула істерика почала знову наближатися.
– Ні одного, але ж ніколи не пізно починати, — спробував розрядити атмосферу, але на невдалий жарт ніхто не розсміявся.
– Може нам просто привезти його в місто та сказати, що так і так, виплигнув нізвідки?, – сказав Чонін ні на мить не відпускаючи руку Бан Чана та продовжуючи згризати й так короткі нігті в м’ясо.
– Пацан же сказав, що він багатенький, — відповів Хьонджин, — ми приїдемо, зізнаємося, його батьки наймуть найкращих адвокатів та нас посадять на максимальний строк. Нам, з нашим бюджетом, навіть на державного не вистачить.
– Візьміть мене з собою, — несподівано сказав незнайомець, — якщо що, я вам алібі забезпечу. Я не хотів погрожувати, просто занадто перенервував після цього всього. Якщо я піду додому, мене батьки просто приб’ють через зірване весілля. Мені байдуже куди, просто не залишайте тут. Поруч з ним…
Останні слова він проговорив ледь чутно. Як ультразвук, який почув тільки Мінхо знаходячись найближче до нього. Знав, як бути в безвихідній ситуації. Знав, як страшно залишитися сам на сам вже з мертвою людиною.
– Добре, — сказав Бан Чан. На цю репліку всі обернулися та з шоком в очах уставились на нього. Так, хоч і не вмів довго ображатися, але настільки швидко?, — будеш їхати з нами та допомагати закопувати свого судженого. Але я тобі не копійки не дам. Бабки є?
Той заметушився та почав шарити по кишенях в пошуках гаманця.
– В мене не так багато готівки, але в місці може зняти в банкоматі з карточки, — сказав він з неймовірною надією в очах.
– Знімеш вже коли будемо їхати далі, а то можуть по платежах прослідкувати, — додав Хьонджин спираючись на раму дверей автобуса, — я бачу, ти теж не з бідненьких. В нас через тебе проблем не буде?
Той, напевно подумавши, що всі можуть передумати його спасати почав оправдовуватися та запевняти що він максимально безневинний:
– Ні, що ви. Мене може навіть шукати не будуть, — старався переконати їх незнайомець, — я буду вам допомагати. І за бензин з їжею платити. Я вам незручностей не зроблю, чесно.
Здавалося від його щирих благань, навіть, серце Бан Чан розтало. Він дивився на нещасного, самотнього хлопчика тим самим поглядом, яким дивився на свої «дітей». Він більше не бачив перед собою пихатого, трохи зарозумілого хлопчака, який в лице погрожував старшому за нього, не переживаючи про наслідки. Зараз перед ним стояла дитина. Хлопець був ледь старшим від Чоніна. Він дрижачими руками благав не покидати його самого в лісі та ледь стримував сльози.
– Все, тягніть цього мужика в машину та сідаймо, скоро вже почне темніти, — сказав він Бан Чан укриваючись в авто, тому що розумів, якщо продовжить там стояти – неодмінно покаже слабкість перед незнайомим чоловіком.
– Навіщо в машину?, – запитав Мінхо, не хотівши бруднити руки та салон буса, — там же докази залишаться.
– Пропонуєш відкинути його на обочину і все?, — з явним сарказмом сказав той, — тут пляма крові величезна, якщо знайдуть — обшарять з собаками все що можуть.
– В багажнику лежали величезні сміттєві мішки. Ми ще коли прибиралися, я подумав, що вони для того, щоб трупи ховати, — хіхікнув на свій же жарт Хьонджин, — можете туди його закинути, а по дорозі десь прикопаємо.
Він кинув їм пакети, а сам пішов влаштовуватися на своєму примощеному місці в кінці авто.
Поки Мінхо з незнайомцем старалися запхнути чоловіка в величезний мішок та зайвий раз того не торкатися, менший ніяково запитав:
– Гаразд, я – терпіти його не міг та бажав йому смерті, але чого ви так спокійно відреагували на смерть людини?
Мінхо лиш на секунду задумався над цим питанням. Чи можна було назвати момент, коли він був в кроці від панічної атаки, нічого не вартим? Точно ні. Хьонджин виглядав так, наче його зараз знудить, а для нього навіть маленький прояв емоції – вже чудо. Вони точно не спокійно відреагували на смерть чоловіка. Але незнайомцю цього знати не треба було.
– А чого нам переживати? Ми ж його перший бачимо, — сказав Мінхо, стараючись прибрати тремтіння пальців.
– Ого, які ви холоднокровні, — ну так, дуже. Особливо коли тиждень плакали над смертю нещасного кота, — я вже не так впевнений, що мені буде безпечно з вами.
Хлопець старався розрядити атмосферу, але Мінхо знову невірно зрозумів його слова, та суворо, з образою через недовіру відповів:
– Ну так не їдь. Можливо, тобі буде краще тут, ніж з нами.
Другий зрозумів, що з Мінхо краще не жартувати та просто відказав:
– Вибач, я просто пожартував. Мене звати Хан Джисон, а ти, як я зрозумів, Мінхо?
– Лі Мінхо, — сказав він, потиснувши закривавлену руку, яку протягнув Хан.

***

– Бляха, Бан Чан, звідки ти взяв лопату, — здивовано запитав Хьонджин.
– Ну, будь-що могло статися, ось і згодилася.
– Ти думав, що ми будем закопувати труп, — звідкись взявся Чонін, хоча йому заборонили виходити с автобуса. Той ще досі не міг оговтатися після аварії та знаходився в підвішеному стані.
– Боже, звісно ні, — сказав Бан Чан, стомлено потираючи лице чистою рукою, — Чонін, будь ласка, повернися в машину, я не хочу тебе витягувати з панічної атаки. І Фелікса забери, стоїть білий як простирадло.
Лопати було дві. Про що думав Бан Чан, коли клав їх туди, ніхто ніколи не дізнається. Мінхо та Джисон були всі в крові та по коліна в землі. Бан Чан уважно слідкував за ними, поки Хьонджин просто курив та стояв на шухері. Було б не круто, якби якась особа застала їх, закопуючи загадковий мішок.
– Все, думаю досить, — сказав Бан Чан, витягуючи «пакет зі сміттям» із багажника.
Сонце вже майже сіло, а до міста було їхати ще пів години. Вони старалися якомога швидше все закінчити, щоб хоча б не ночувати в цьому злощасному лісі.
Вони поклали туди чоловіка прямо в мішку. На всякий випадок навіть натягнули рукавички, щоб не залишати відбитків. Мінхо підмінив Бан Чан, а Хана – Хьонджин. Вони копали ту яму десь годину, і за цей час м’язи сильно втомилися. Після такого важкого дня хотілося по скоріше піти спати, тому Мінхо залишив все на хлопці, побрів до мікроавтобуса перевдягати свій одяг.
– Слухай, Феліксе, в нас є якась вода, — запитав він з надією хоч трохи ополоснутися, — злий мені, будь ласка, я вимитися хочу.
– Вибач, Хьон, залишилася тільки півлітрова пляшечка. Ти все тільки розмажеш.
Дідько. Мінхо розгніваний на все життя пройшов в кінець авто та просто впав на підлогу. Все тіло боліло, наче по ньому цілий день били кувалдою. Біля нього тихо примостився Хан, стараючись не видавати ніяких звуків. Напевно, все ще боявся, що його викинуть після зробленої роботи. Мінхо подивився на нього з-під опущених повік. Все розпливалося. Очі злипалися. Він відкинув голову та боляче вдарився нею об сіну. Не настільки боляче, щоб скрикнути, але на декілька секунд нічого крім болю не залишається. Зробив так ще раз. І ще. Він знову підняв голову, але за декілька секунд до четвертого удару його шию обвили чиїсь ніжні руки, легенько нахили в сторону.
– Досить, — сказав Хан, зручніше опираючись на стіну спиною та укладаючи голову Мінхо собі на плече.
Від хлопця йшов приємний жар. Він не пік, як уві сні. Просто після трьох годин мороки з холодним мертвим тілом було приємно відчувати біля себе щось тепле і живе. Хан не халтурив, чесно виконував половину роботи, хоча це саме Мінхо збив його нареченого. Якщо не брати до уваги інцидент з Бан Чан при першій зустрічі, то б одразу відніс би його до одних із найприємніших людей. Але ж Джисона теж можна зрозуміти. Він посеред лісу, втік з власного шлюбу, а в метрі від нього лежить мертвий наречений. Хто не перенервує?
Мінхо й не зрозумів воли провалився в сон. Без кошмарів. Напевно, занадто втомився за день. Отямився тільки коли Фелікс будив їх:
– Мінхо, прокидайся, — сказав він ледь торкаючись до коліна хлопця, — Бан Чан орендував нам номера. Я буду жити з Хьонджином, а він з Чоніном. Тобі доведеться переночувати з цим, як там тебе?
– Хан Джисон, — сказав Хан сонним голосом, тільки прокинувшись після легкої дрімоти.
– Точно з Ханом.
Вони встали на в’ялих ногах та побрели на вихід з авто, де отримали від такого ж сонного Бан Чана іржавий ключ від номера. Благо, підійматися було не потрібно, тому що кімната була на першому поверсі. Вона була ледь більшою від задньої частини авто. По під стінами стояли дві невеличкі ліжка зі скрипучими матрацами. Між ними стояла маленька тумбочка зі старою настільною лампою, яка так і не увімкнулася, як Мінхо не крутив її кабель. Вікна виходи в кам’яну стіну, а їх «краєвид» люб’язно прикривали старі та пильні штори, від яких неприємно тхнуло. Але в той момент всім було на це плювати. Мінхо підхопив свій рюкзак та кулею вискочив у ванну кімнату. На здивування, він знайшов там більш-менш чистий рушник та пробник шампуню. Хлопець скинув свій одяг та поклав його в поліетиленовий пакет, щільно зав’язуючи. Від речей, як і від усього тіла нещадно смерділо сирою землею та трупним запахом. Тіло потрушувало, але вже не від істерики, а від щемлячого болю. Мінхо зайшов в душ і викрутив кран майже на максимум. Він і не сподівався в цьому затхлому місці на околиці міста знайти гарячу воду в кранах. Пар швидко заполонив кімнату. В повітрі стояла приємна духота, а майже кип’ячена вода добре розслабляла м’язи. Він підставив під неї окаменілі, після довгого борсання в землі, руки та дивився як з них помірно стікає вода с домішками грязі та крові. Скоро піддон душової кабінки повністю покрасився в брудно червоний колір. Мінхо потягнувся до шампуню та видавивши собі трохи на вже чисті долоні почав втирати його в шкіру голови. Через декілька хвилин, коли все волосся було пінне він підійшов під душ та почав повільно змивати її з тіла. Мильні струмені води іноді потрапляли в очі та рот сильно щипаючи.
Через пів години, коли в ванній кімнаті через пар майже не було чім дихати, Мінхо на скору руку витерся рушником. Стараючись не дивитися на власне відображення в дзеркалі він натягнув на ще трохи мокре тіло новий одяг. Хлопець вийшов з ванни, сушачи вологе волосся рушником та вдихаючи свіже повітря в кімнаті. Хан сидів на старенькій табуретці в кутки кімнати. Він скинув брудний піджак на підлогу та чекав, коли зможе помитися.
– Можеш взяти мою футболку, якщо хочеш, — запропонував Мінхо, розуміючи, що навряд чи той має якийсь запасний одяг.
– Так, дякую, — зніяковів другий, але все-таки прийняв протягнутий предмет гардероба та прошмигнув у ванну кімнату, — боже, тут же нічим дихати.
Мінхо вже не чув. Він опустився на ліжко та вмить прослизнув під покривало. Втома після гарячого душу тільки збільшилася. Він засинав під помірний шум води, який доносився з ванни. Через пару хвилин він припинився. Мінхо почув легенький скрип дверей та шурхіт простирадл. Він трохи відкрив одне око та побачив тільки спину сусіда, повернутого до стіни та почув легке дихання. З надією що новий попутник не буде хропіти Мінхо поринув в міцний сон.