Вогник та пропаще дитинство

Холодні руки з довгими пальцями стиснулися навколо його шиї. Вони повільно, але впевнено забирали останнє повітря з його тіла. Криві нігті, з брудом під ними, врізалися в його шкіру. Від холодного дихання біля вуха пробігали мурашки. Навіть крізь відкриті очі можна було побачити тільки темряву. Він старався вдихнути, але руки все сильніше притискали його до простирадл. Було чути тільки обривки викриків і цокання зубів, які йшло наче крізь товщу води. В тілі було постійне відчуття падіння і обертання у просторі. Він почув звук чиркання сірника і невелика кімната нарешті освітилася. Над ним стояла величезна жінка з жахливою посмішкою, яка оголювала гострі зуби. Її червоні очі освітлювали кімнату сильніше, ніж сірник. Одною рукою вона продовжувала стискати горло хлопця, який непорушно лежав, а другою потягнувся до стіни. В другій її руці з’явився дерев’яний хрест, який вона притиснула до тіла хлопця. Він відчував неймовірний біль, наче хрестом робили клеймо. Дерев’яний хрест випалював шкіру хлопця. Він хотів з усієї сили кричати,  але не міг видати і звука. Вона знову розсміялася і голосний регіт розливався по кімнаті, огортав хлопця. Останні краплинки повітря вкінець покинуло тіло і повіки почали повільно закриватися, до них наче прив’язали маленькі гирі. Останнє, що він бачив, це жахливий вискал і палаючі, як з пекла, очі.

Мінхо відкриває стомлені очі. Жахи переслідують його все життя. Він звик прокидатися ще більше стомленим, ніж лягав спати. Синяки під очима набували синього відтінку, а очні яблука були червоні через полопані капіляри в них. Вони злипалися, але спати більше зовсім не хотілося. Перед очима все ще стояла зубаста посмішка.

Він розім’яв шию, яка сильно затекла від сидячого сну. Хребет легенько тріснув і по тілу розлилося приємне відчуття розслабленості. Мінхо оглянув кімнату, відмічаючи для себе сплячого Хьонджина і Фелікса, який біля нього читав книгу. Він поглянув на годинник і зрозумів, що поспати зміг лише пару годин. Мінхо заліз в кишені і, витягнувши звідти пачку сигарет, вийшов надвір, на швидку руку одягаючи легенькі кросівки і накидаючи на плечі чиюсь сорочку.

Нікотин набагато більше відновлював сили ніж сон. Коли легені наповнювалися їдким димом, всі думки покидали заклопотану голову. Він дивився, як вогонь швидко перетворював сигарету в попіл і підбирався до фільтра. Мінхо відкинув голову назад, видихаючи дим в блакитне небо, яке ще не поглинула пучина ночі. Біленькі хмари продовжували повільно пливти по небу, утворюючи собою загадкові фігури. Він присів на землю, обпираючись на скроню дерева, яке росло в кінці коридору з гаражів, і почав розглядати їх. Після третьої сигарети почало знову клонити в сон, але це було скоріш розслабленість, ніж втома. Мінхо відчув, неначе щось м’яке треться об його ногу і перевів погляд на це. Величезний клубок рудої шерсті продовжував ластитися до нього. На його лиці відразу розцвіла посмішка. Кота звали Вогник. Він жив тут задовго до приїзду Мінхо, а можливо й до будівництва гаражів. Мінхо його особливо любив і постійно підкормлював. Він все просив Бан Чана забрати його себе, але той боявся, що кіт може щось розбити чи пошарпати. Тому він міг насолоджуватися тільки такими вечорами зі своїм улюбленцем.

Взагалі, у Мінхо любов до котів з дитинства. Він постійно приносив додому бездомних, через що тато кричав на нього. В дитбудинку ж були три коти і саме з ними проводив весь час маленький Мінхо, коли тільки потрапив в це пекельне місце. Переломним моментом було, коли вихователька викинула одного кота в вікно, через те що хлопець приніс його до кімнати без дозволу. Мінхо проплакав над ледь дихаючою твариною, але ще страшніше було, коли якийсь вихователь, який був не настільки жорстоким, сказав що хлопчик має добити кота, щоб той не страждав. Він стояв в лісі перед пеньком, заносячи камінь зі сльозами на очах і кров’ю на дитячих руках. Це було більше схоже на жертвоприношення, ніж на рятування невинної тварини. Мертве тіло кота ще досі проноситься в його голові, коли він бачить Вогника. Мінхо пересадив котика на коліна, зариваючись руками в густу шерсть. Тваринка потопталася по животу хлопця, м’яко влаштовуючись і голосно замурчав від задоволення.

Сонце почало повільно опускатися. Хоча вже було майже літо, ввечері ще задували прохолодні вітри. Він укутався сильніше в легеньку кофтинку. Кіт лагідно терся об коліна Мінхо, гріючи їх своїм теплом. Жар також йшов від уже п’ятої сигарети, але в горлі відчувався неприємний присмак, тому він викинув недопалок в траву, придавлюючи його кінчиком кросівка. Він закутав кота в клітчасту кофтинку, притискаючи до себе і використовуючи як грілку.

– Знаєш, Вогнику, – сказав Мінхо, чухаючи того за вухом, – як би я хотів забрати тебе до себе додому і спати, обіймаючи тебе.

– Хочеш сходимо в магазин і я куплю тобі сосиску?

Можливо він і справді чекав відповіді, а може це було риторичне питання. Але Мінхо піднявся з котом на руках і повільно піхов до ближнього кіоску, щоб не потривожити спокій тваринки. До того ж в пачці сигарет залишилася тільки одна. Він йшов по коридору з гаражів, а сонце ще не хотіло спускатися за горизонт і сильненько пекло лопатки.

До магазина залишалося йти всього пару хвилин і Мінхо дійшов досить швидко. Хлопець завернув кота в пелену і зайшов туди. В магазині працював кондиціонер, тому це був просто рай, у порівнянні з пекельною жарою надворі. Він пройшов повз ряди з алкоголем і якоюсь молочкою. Мінхо обрав найдешевші сосиски і пішов до каси. Там його зустріла завжди доброзичлива продавчиня Люба. У неї було три коти вдома, тому Мінхо вона любила всім серцем за це.

– Мінхо, синочку, що це в тебе за красень в пелені?, – прохрипіла вона, перекидаючись через стійку проводячи по шовковому хутрі кота.

– Та ось, Вогнику прийшов купити сосисок, – відповів хлопець, вкладаючи їх на касу і дістаючи свій гаманець, – і пачку Мальборо, будь ласка.

Жінка з тяжким зітханням піднялась дістала пачку сигарет, пробила її та пакет сосисок. Мінхо розплатився і заховавши сигарети в задню кишеню, зручніше підхопив кота в одну руку, а сосиски в другу, збирався виходити з магазина.

– Не травив би ще себе, Мінхо, – сумно сказала продавчиня складуючи гроші в касу, – в тебе ще все життя попереду, а ти в такому ранньому віці вже куриш.

Мінхо на це тільки сумно посміхнувся, стоячи до жінки спиною і удав, що проігнорував її слова, вийшов з кіоску. Ну так, про прекрасне і безтурботне підліткове життя йому давно заливали. А тепер ще все життя попереду. Його взагалі хтось спитав, хоче він цього чи ні?

Він відійшов трохи від магазина і підкурив останню сигарету з пачки, викидаючи ту в ближню урну. Пакет з сосисками був нещадно розрізаним і полетів вслід за порожньою пачкою сигарет.

– На Вогнику, може хоч в тебе буде щасливе котяче життя, – сказав хлопець, кидаючи сосиски на підлогу і тваринка одразу ж почала їх їсти.

– Хотів би я мати таке ж безтурботне життя як ти, – Мінхо присів біля нього і почав легенько чухати за вухом, поки кіт продовжував ласувати сосисками,  як найсмачнішими ласощами.

Він дістав свій телефон з побитим дисплеєм і зрозумів, що було вже за шосту і скоро всі почнуть збиратися додому. Йти в гараж зовсім не хотілося. Мінхо після сьогоднішньої ситуації відчував себе просто паршиво. Наче через нього всі пересварилися.

Він підняв очі від спостерігання за трапезою вогника і почав роздивлятися різнокольорові анкети на стіні магазина. Хтось продавав старий автомобіль, хтось хотів здати оренду свою квартиру. Старі сповіщення навіть не було видно під тягарем нових. Їх завішували, здирали, зафарбовували. Старалися хоч якось позбутися та нічого не виходило. Але найбільше його увагу привернуло яскраве оголошення на пів стіни. Воно виглядало як зовсім нове, тому що не вицвіло під пекельним сонцем. Найголовніше, на ньому була якась невідома рок-група з полум’ям на фоні. Він поглянув на кота периферійним зором і вставши, підійшов до оголошення. Мінхо швидко пробігся поглядом по словах з затриманим диханням і приємним передчуттям.

Він ривком здер плакат зі стіни і скрутивши в рулон і затиснув його під пахвою. Мінхо вже хотів з усіх ніг бігти до друзів, але в останню хвилину згадав про кота і підхопив його. Той був незадоволений таким результатом подій, але побачивши наскільки йог власник був щасливим, навіть не пручався в руках Мінхо.

Він біг, зачіплюючись за маленькі камінці, раз вступивши в калюжу, наскрізь промочивши кросівок разом зі шкарпеткою. Мінхо неначе летів в прекрасне майбутнє, наче саме в цьому оголошенню полягало його щасливе життя. Наче саме за наступним поворотом чекала та сама таємнича безтурботна юність. Полетівши коридор з гаражів, він залишав в ньому слід з одного мокрого кросівка і радості, мабуть, за ним вимальовувалася райдуга. Сонце повільно спускалося за горизонт, залишаючи після себе помаранчеві сутінки. Вітер бив в лице, зачісував волосся назад. Серце шалено колотилося і кисню не вистачало в легенях, але Мінхо не зупинявся не на секунду. Здавалося, якщо він сповільниться хоч на секунду, все це розвіється в димі сигарет.

Ще б трохи і він міг пробігти їх гараж, але хлопець встиг вчасно повернути, трохи заносячи тіло та ледь не впавши, навалився на двері і зі скрипом відчинив їх. В гаражі стояла майже мертва тиша, тільки бубоніння телевізора сповіщало, що все ж таки хтось є і очевидно Хьонджин теж прокинувся, тому що ввімкнути його б так просто не дозволив. Мінхо захекавшись пройшов далі і побачив ту ж самісіньку картину, що й в обід. Хлопці сиділи в колі, але тепер було набагато більше напруги в повітрі. Всі одразу ж перевели погляд на нього, але Мінхо не міг промовити ні слова, відновлюючи сили і дихання після затяжного марафону.

– Перед тим як ти почнеш говорити, – цього разу першим отямився Бан Чан, – будь ласка, віднеси кота надвір.

Так, про нього Мінхо зовсім забув. Будемо сподіватися, що коту від цієї центрифуги не буде погано. Він знову відкрив двері та обережно поставив кота на лапи, на швидку руку почухавши кота за вухом, і знову повернувся до друзів, відновивши своє дихання.

– Я знаю де дістати гроші, – сказав Мінхо, сідаючи на диван розкриваючи постер на столі. Всі різко знову відірвалися і не вірячи витріщилися на хлопця, – ну що так дивитеся, я не жартую.

Бан Чан повернув оголошення до себе і почав уважно вчитуватися, поки Чонін з усіх сил старався підлізти йому під руку і теж хоч щось побачити. Фелікс просто сидів на своєму місці і чекав, допоки йому не розкажуть що взагалі відбувається. Могло здатися, що Хьонджину було абсолютно плювати, але Мінхо занадто добре його знав, щоб так подумати.

– Тут написано, що нам їхати туди мінімум 3 три дні без передиху, – сказав Бан Чан продовжуючи читати оголошення, – ми витратимо стільки грошей на бензин, що пропозиція Хьонджина податися в ескорт вже і не здається такою абсурдною.

Мінхо одразу ж похмурнів. Напевно тільки йому це здалося таким чудом.

– Ти подивися кінець, – сказав він, тикаючи пальцем у величезні цифри, наче Бан Чан міг їх не побачити, – ми можемо виграти п’ятдесят тисяч гривень.

Старший на це тільки посміявся і подивився на Мінхо, як на маленьку дитину.

– Це звісно дуже мило, що ти настільки впевнений в наших силах, – сказав він, відкладаючи оголошення, яке одразу ж підхопив Чонін і став роздивлятися, – але я особисто не знаю ні одну людину, якій би сподобалась наша творчість. Хочеш грошей – візьми якийсь підробіток, все просто.

– Але ми маємо спробувати, – не переставав стояти на своєму Мінхо, коли Чонін прочитавши передав плакат Феліксу, – Якщо ми переможемо, я оплачу концерт, зможемо заплатити Чоніну за коледж і мати хоч якісь збереження.

Інші просто спостерігали за суперечкою цих двох, не встаючи ні на чию сторону, але для себе вже прийнявши рішення.

– Добре, допустимо, але як ми туди доберемося, нам і на бензин не вистачить тих грошей, які ми маємо.

– В мене має прийти зарплат через три дні, в сумі я думаю назбираємо досить, – сказав Мінхо, розуміючи, що ще трохи і Бан Чан зжалиться та погодиться.

– А Машина? Нам потрібно на чомусь доїхати і перевезти все облаштування,- відповів він, наче старався до чогось докопатися, але Мінхо знав, що Бан Чан просто продумує всі варіанти.

– Залиште це на мене, – під’єднався до розмови Хьонджин, означає, що він тільки здавався незацікавленим в перемовинах, – я бусик нам знайду.

– Добре, проголосуймо, хто за те, щоб замість продуктивного тижня поїхати до біса на куличках, витратити всі свої гроші, на які ми б їли місяць і можливо нічого не отримати?, – запитав Бан Чан.

І можливо логічна відповідь на це була б стовідсоткова відмова, але всі окрім нього підняли руки. Навіть Хьонджин, який старався не показувати своє ставлення до цього всього.

Бан Чан над чимось дуже довго розмірковував, зважуючи всі за та проти. Здавалося, все в кімнаті притихло і чекало кінцевого рішення «тата». Вони знали, якщо Бан Чан скаже ні, вони нікуди не поїдуть.

– Добре, окей, але я не збираюсь брати будь-яку участь в підготовці, тому що в мене і без вас багато справ, – сказав він і всі широко посміхнулися, знаючи, що він би не відмовив друзям, – поїдемо в понеділок і візьмемо відпустку на тиждень.

Ось нарешті, густі хмари розвіялися над їхніми головами і стало навіть легше дихати.

– Так, – сказав Хьонджин плеснувши в долоні і піднявся зі свого пригрітого місця, – за це можна й випити по пляшці пивка.

В гаражі знову стояв дружній сміх. Хьонджин травив дурні анекдоти, на що Фелікс постійно старався його утихомирити. Чонін бурчав, що він вже як пів року повнолітній, а до нього відносяться, як до дитини і не дають випити з усіма. Бан Чан просто спостерігав за ними, як за найріднішими з доброю посмішкою.

А Мінхо сидів, кутаючись у свою картату сорочку і йому було так добре. Він відчував себе вдома. В тому дому, який не дав йому батько, ні дитбудинок. А дали важливі люди. Ті, які приймали його з голими відчуттями і дивними думками. І прийняли ще тоді, в дитинстві. Такого, якій він є. Зламаного, побитого, викинутого, як нікому не потрібну іграшку. Просто його. Просто Мінхо.