Твої небесні очі

— Тож, – білявий чоловік стоячи на одному коліні, придержував знесилене тіло. Таке тендінте та легке, що здаєтся, що воно от-от розсипеться в його руках. Але він, здається, занадто спокійний для цього. — Як я бачу, настає наш час прощатися.

Як це взагалі трапилося? Все було так повсякденно і невимушено — юна студентка навіть думала, що це найкращий день в її житті. Сдавши нарешті останні річні єкзамени, вона пішла з друзями святкувати кінець навчального року. Та наврядчи вона таки взлюбила такі вечірні заходи. Але так чи інакше — за дуже довгий час, вона нарешті змогла розслабитися та звільнити себе від лишніх думок.

І от, повертаючись з міського бару, діва прислуховувалася до морських бризів. Рання зоряна ніч приголомшувала ще більше з присмаком випитого алкоголю. Десь досі було чутно крики чайок, а далеко зверху — мотори машин та іншого транспорту, які були відділені великим горищем від безлюдного пляжу.

Однак голоснішим була лише вода. Та від того було тільки умиротво́рено та неймовірно гарно. Зараз студентка зовсім не шкодує, що захортіла насолодитися вперше приємною самотністю саме тут. Бо тіки самою, в тиші, вона зможе запам’ятати на все життя цей день та цей момент.

Зорі відображалися що на небі, що на гладкій, спокійній воді. Місяць світить достатньо світло, як нічний ліхтарик. Його вистачає, щоб освітити весь берег.

Охолоджена вода приємно лоскоче оголені ноги, коли юначка йде по краю. Після дівчина трохи відходить від моря, обережно сідає на вже трохи охолодженний пісок, ховаючи в ньому свої тонкі стопи. Прикривши очі, вона глибоко вдихає свіже, морське повітря, не приховуючи приємну посмішку.

«Нарешті… Ніхто мені ніяк не заважає».

Здається, вона там просиділа майже пів години перш ніж молода дівчина зрозуміла, що вже занадто пізно. Неохоче, авжеж, студентка потихеньку підіймалася. Але вітер ніби тіки і підштовхував її до моря, манячи. Він розвивав тонке, красиве волосся, трохи лоскоча шию та спину. Та вода не вміє повертати час, лише ласкаво шепотіти. Але у дівчини досі є ще плани, щодо беспечного повернення додому.

І от, вона вже обертається, щоб нарешті спокійно піди назад. Останній раз дивиться на прекрасний краєвид… Але хтось, або щось, змушує знов її різко рухнути у серебряний під світлом місяця пісок. З губ на пол виривається та капає червона рідина. Здається, тіки завдяки ночі та випитому алкоголю, дівчину вона не лякає як завжди. Може, отоді вона зможе тихо та швидко вмерти? Ну, а якщо чесно — то буде дуже шкода…

Рану у животі ніби щось розсмоктує, наповняючи чимось бридким. Але вона помирає, юначка на жаль це добре відчуває. Тому ще якось встояти на руках дається дуже і дуже складно, вона падає всім тілом на м’яку землю. Вода трохи торкається її волосся, ніби гладячи. Може саме вона опиниться могилою юної діви.

Позаду вона чула якесь тяжке, звірське дихання. Щось неймовірно мерзотне і точно нелюдяне. Дівчисько не змогла подивитися на нього, бо ніби якимось вірусом чи хворобою щось охопило все її і так слабке тіло, не даючи навіть шолохнутися. Воно проходилося по судинах, ніби якась смола. Воно її пожирає з кожною секундою.

Але після, чує болюче голосний крик того гидкого демона. Це був ніби вибух, і шматок слизького, жирного та бридкого тіла навіть падає на її поле зору. Потім його швидко змило могуче море, прибирая всі докази відбутого.

— Чорт… – вдавлено і хрипковато випало з уст діви. Мабуть, це був її максимум прояв гидливості, бо це було занадто тяжко.

— Ні, люба, – вона відчула, як мокрий пісок ломався під чимись кроками. Це її рятівник? — Це було саме справжнє прокляття. Хоча я дійсно не міг подумати, чому б йому з’явитися саме тут. Ти, ненароком, не боїшся плавати?

Що? Прокляття? Нісенітниця, та і тіки. Хоча, мабуть це не так і важливо зараз.

Її підіймають чужі сильні руки, повертаючи до себе. Молодий на вигляд чоловік намагається тримати дівчисько як найзручніше, та вона вже мало що відчуває. Він посміхається, але це було ще чутно за його голосом. І не дивлячись на те, що вона не баче його обличчя повністю — дівчина припускає, що це зовсім не насмішка. Він проводжає її. І наступаюча по п’ятах смерть здається дійсно легкою біля нього.

— Мені так прикро, що така молода та прекрасна леді зустрічає свій кінець так рано. Це несправедливо. – він звучить так солодко, що це навіть занадто прикро. Але, здається, той дуже й дуже щирий. — Тож, як я бачу, настає наш час прощатися.

Це схоже на якись незвичний сон. Біль вже давно не чутно, але вона в змозі повірити, що якесь-то прокляття і справді поглинає її саму. Прикриті від втоми очі і без того не дають розглянути обличчя білявого принца, але його пов’язка дратує ще більше. Тому вона слабкими, трохи тремтячими пальцями торкається та припускає маску. А через мить, вона і зовсім спадає з його обличчя. Лише короткі янгольські волосся трошки припадали до нього, але й не дуже вони заважали.

І незнайомець раптом здивовано округлив очі, дивлячись на дівчину знов, ніби без пов’язки вона виглядала інакше — ще більш гарнішою. Він затамував подих, розглядаючи її з голови до великої, гидкої від втручення прокляття рани в животі. Той трохи нахмурив світлі брови. Та мабуть, від цього жеста він став ще більш зворушливим. Він зовсім не очікував цього, хоча й не проти. Але студентка все ласкаво роздивляла його світлі, неземні очі. Його вії були такими ж білими, він виглядав не як звичайна людина.

— Вони у тебе ніби магічні. Я ніколи таких не бачила. – вона дала змогу лише слабко посміхнутися країчком губ. Але її томний погляд говорив набагато більше.

— Ти про що? – він добре знав, чому вона зробила на них акцент. Та здається, що той просто не зміг би і далі її втримати, якщо б не почув це саме від неї.

— Про твої небесні очі. Неначе ти прийшов до мене з раю. – дівчина поклала руку на його передпліччя, після проводячи нею до самого плеча та затримуючи долоню на ній. І “неземний„ врятівник ще більш відчув, як все її життя зараз уходить, поки він ще міцніше тримає її. — Скажи мені, як звуть мого янгола?

Він не одразу вирішив відповісти. Незнайомець довго вдивлявся на слабке, але досить щасливе обличчя дівчини, як для помираючій. Чоловік поклав теплу долоню їй на щоку, ніжно проводячи по її гладкій дівчачої шкірі великим пальцем. Він вже не прощається з нею так непохитно і спокійно. Як прощався з багатьма бідними та нещасними людьми до неї.

— Його звуть Годжо Сатору. Він далеко не з раю.

Але вона лише ще ширше посміхнулася, повільно закриваючи свої повіки.

— Сатору… – її голос слабкий і хрипить, — Дякую, що дав мені найспокійнішу смерть, мій янголе.

Годжо міцно стиснув щелепу, що на ній з’явилися жовна. Він не міг навіть уявити: що людина, яка тіки-тіки змогла діснатися хоча б його ім’я, буде так дякувати юнаку, хоча він сильно запізнився. І навіть якщо дівчина не вмре від кровотечі — йому прийдеться все одно знищити частинку прокляття всередині, яке потрапило в її тіло. Він вперше затримав цю брудну працю. Та в решті решт, на останок питає:

— А як твоє ім’я?… – та вона вже нічого чує. І Сатору тяжго зітхає, опустив голову. На обличчі першозустрічної так і застигла її блаженна посмішка, яку Годжо, вже мабуть, ніколи не забуде. Але він, бовдур, вспів згадати спросить як її звуть тільки зараз.

Маг не хоче вбивати дівчину, але прокляття від того не перестане розповзюджуватися. Білявий дає собі буквально дві хвилини тримати її на собі, то і роздивляючи: спочатку яскраве зіркове небо, що добре відображається на водній гладі. Дивиться на луну, що сьогодні світить ярчіше, ніж за всі його двадцять вісім років, мабуть. Навіть сама природа, сам всесвіт шкодує від її втрати. Бо в морі з’явилися перші буйні хвилі.

Після, Сатору знов розглядає юначку. Він намагається добре запам’ятати і більш детальніше проходиться по рисам обличчя вже мертвої дівчини. Скоро від неї не залишиться нічого. Він обережно проводить пальцями по вилиці, після, трохи торкаеться кінчика акуратного носа, а потім вниз, мазнув легенько по її, вже сухим, але красивим губам. Та мабуть, якщо у неї колись і був хлопець — то йому стовідсотково було приємно цілувати цю чарівну дівчину, тримаючи її за красиві вигини талії.
Мабуть, Годжо і хотів би бути на його місці хоча б раз. Аби у нього був той шанс. Але їх час вже давно минув — прощання і так затягнулося занадто довго.

— Вибачай мене. Свого най необачного янгола.

Якщо б він міг, маг би залюбки вичистив весь зброд, що накопився в тілі юної студентки та самостійно б найшов місце, де б він поховав її — та, мабуть, він зможе зробити лише так, як звик робити завжди. Годжо тихенько відпускає тіло дівчини, коли море знов намагається забрати її у своє царство, накриваючи вже половину дівчачого тулуба. Білявий нарешті застосовує свою здібність, все дещо… сумуючи, дивлячись на неї.

— Техніка безмежності: Червоний.

В ту ніч море поховало зовсім молоду дівчину, що навіть не встигла закінчити університет. Для всіх вона просто зникла, але хтось ще казав, що вона могла навмисно втопитися у воді, не бажаючи знати своїх річних тестів. Але для Сатору це було настіки безглуздо, що навіть неприємно.

Не зважаючи на те, що вона вже давно не в живих — вона досі не покидала думок Годжо. І він досі не зміг побачити в своїх очах нічого небесного, чи близкого до іншого миру, про який вона так зачаровано тоді розповідала.

Та мабуть, вже й ніколи не побачить. Без неї — ніколи.

«Пробач, що не дав тобі змоги побачити справжній рай».